Об’єкти інтелектуальної власності як складова нематеріальних активів

Підприємство, яке прагне зайняти свою власну ринкову нішу, закріпитися на певному сегменті ринку товарів і послуг, повинне постійно розвивати свої активи. В економічній теорії під активами розуміються контрольовані підприємством в результаті попередніх дій ресурси (виробничі, фінансові, інтелектуальні, організаційні, інформаційні тощо), використання яких, як очікується, призведе до отримання економічного зиску в майбутньому.

З розвитком ринкових відносин особливу роль у підвищенні ефективності підприємства, його конкурентоспроможності відіграють нематеріальні активи. Відповідно до визначення, яке наводиться в Міжнародних стандартах оцінки МСО 2003, неосяжні (нематеріальні) активи являють собою інтереси, що містяться в нематеріальних об’єктах (навичках менеджменту та маркетингу, кредитних рейтингах, гудволі та різноманітних юридичних правах або інструментах (товарних знаках, авторських правах, франшизах, патентах, контрактах) [8].

В українському законодавстві й економічній літературі поняття “неосяжні активи” не вживається, а замінюється тотожним йому поняттям “нематеріальні активи”. Втім, варто зазначити, що у вітчизняному законодавстві існують різні визначення цього поняття. Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що у правовому полі України нематеріальні активи розглядаються в двох площинах: з точки зору бухгалтерського обліку й податкового обліку.

В бухгалтерський оборот підприємств України вперше введення нематеріальних активів відбулося у 1993р. відповідно до “Положення про організацію бухгалтерського обліку й звітності в Україні”, яке було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. Пізніше, під час проведення реформи бухгалтерського обліку, Міністерство фінансів України 18 жовтня 1999 р. затвердило “Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 “Нематеріальні активи” (П(С)БО8) в якому було сформульоване визначення цього поняття. Відповідно до П(С)БО8 нематеріальний актив – це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або операційного циклу, якщо він перевищує один рік), для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Основним нормативним документом який сьогодні регламентує порядок податкового обліку операцій з нематеріальними активами є Податковий кодекс України. Відповідно до ст.14 (п.14.1.120) цього Кодексу нематеріальні активи - це право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об'єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами платника податку в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодавством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами.

За своїм складом нематеріальні активи підрозділяються на чотири основні групи [9]:

– інтелектуальна власність;

– майнові права;

– відкладені, або відстрочені, витрати;

– гудвіл (ділова репутація фірми).

Найважливішою складовою нематеріальних активів є інтелектуальна власність. Деякі автори вважають, що до нематеріальних активів можна віднести більшість об’єктів інтелектуальної власності. Так, Я.Ващук зазначає, що “майже усі види нематеріальних активів, крім хіба що прав на користування земельними ділянками і природними ресурсами й орендними правами, є різновидами об’єктів інтелектуальної власності” [10]. З цією думкою можна погодитись. Однак, при цьому варто пам’ятати, що лише вартісна оцінка прав на об’єкти інтелектуальної власності зумовлює зміну його статусу – він перетворюється на нематеріальний актив, який є об’єктом обліку, що узагальнює особливі види вкладень капіталу підприємства, характеризує його економічний потенціал та фінансову стабільність. Тобто до нематеріальних активів відносять цінності, що мають вартісну оцінку і при цьому не є фізичними об’єктами.

Нематеріальні активи це:

– об’єкти інтелектуальної власності, що охороняються патентами та свідоцтвами Укрпатенту: об’єкти промислової власності (винаходи, промислові зразки, корисні моделі, компонування інтегральних мікросхем, заходи щодо припинення несумлінної конкуренції тощо), засоби індивідуалізації (торговельні знаки, географічні зазначення та комерційні найменування) і селекційні досягнення;

– об’єкти авторського права та суміжних прав: усі види наукових, літературних, художніх творів; програмні продукти для ЕОМ і бази даних; твори науки, літератури та мистецтва; фонограми та відеограми; програми телерадіоорганізацій тощо;

– об’єкти прав на секрети виробництва (“ноу-хау”), підтверджені документами підприємства. Такими об’єктами можуть бути результати науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектних і виробничих робіт; конструкторська, технологічна, проектна, економічна юридична й інша документація, призначена до використання у виробництві та реалізації товарів і послуг; незапатентовані винаходи, формули, рецепти, сполуки, розрахунки, дослідні зразки, результати іспитів і дослідів; системи організації виробництва, маркетингу, управління якістю продукції та послуг, системи управління кадрами, фінансами, політикою капіталовкладень; виробничий досвід і навчання персоналу тощо;

– інші об’єкти, що охороняються ліцензійними, авторськими або іншими договорами на придбання прав на об’єкти інтелектуальної власності, укладені в порядку, встановленому законодавством.

Варто звернути увагу ще на один аспект. Відомо, що інтелектуальна власність за своєю сутністю має двоїсту природу. Виключний характер прав на результати інтелектуальної діяльності (вони можуть бути передані іншим особам) дозволяє віднести інтелектуальну власність до майнових прав. З іншого боку, її можна віднести й до немайнових (особистих) прав, які в силу своєї природи (наприклад, право авторства) не можуть відчужуватися. Тому в реаліях життя бувають випадки, коли права, що впливають з різних видів об’єктів інтелектуальної власності, перетинаються, тобто в одні і тій же предметній області існує правова охорона того самого об’єкта як у якості патентованого об’єкта, так і як об’єкта авторського права. Наприклад, останнім часом мають місце випадки одночасної реєстрації упаковки товару як торговельного знаку і як промислового зразка. Патент на винахід і ноу-хау, використані у тому же технічному рішенні також створюють подібний двоїстий об’єкт [11].

Майнові права як складова нематеріальних активів – цеправа користування земельними ділянками, природними ресурсами, водяними об’єктами, підтвердженням яких є ліцензія, орендні права.

Відкладені, або відстрочені витрати – це організаційні витрати, що здійснюються в момент створення підприємства (наприклад, витрати, пов’язані з утворенням юридичної особи – гонорари юристам за складення установчих документів, послуги за реєстрацію фірми і т. ін.).

Важливою частиною нематеріальних активів підприємства є репутація фірми чи “гудвіл”, як це поняття визначається в міжнародному праві.

У вітчизняній практиці термін “гудвіл” вживають під час купівлі-продажу підприємств і дедалі ширше входить у вітчизняну практику. За підрахунками фахівців він згадується у 38 законодавчих актах України. Проте слід зазначити, що поняття гудвілу, які наводяться у законодавчих та нормативних актах, характеризуються в основному визначенням його як результату порівняння вартостей, тобто гудвілу, що виникає під час придбання [12]. У стандартах бухгалтерського обліку (П(С)БО 1, 2) гудвіл розуміється як інструмент відображання у звітності різниці між ціною продажу та балансовою вартістю активів, якщо цю різницю неможливо визнати як самостійну суму однієї чи декількох інвентарних одиниць нематеріальних активів.

Гудвіл може бути визначений як сукупність тих елементів бізнесу або персональних якостей, які стимулюють клієнтів продовжувати користуватися послугами даного підприємства або даної особи і приносять фірмі прибуток понад того, який потрібний для одержання розумного доходу на всі інші активи підприємства, включаючи доход на всі інші нематеріальні активи, що можуть бути ідентифіковані й окремо оцінені. Часто гудвіл розглядається як вартість ділової репутації підприємства, його ділових зв’язків, популярності найменування, товарного знаку [13].

В економічній літературі під гудвілом розуміють сукупність нематеріальних чинників (активів) наявність яких забезпечує конкурентні переваги для підприємств і дає можливість отримувати додатковий дохід, тобто переваги не відображені в обліку. До основних складових гудвілу належать технології, ноу-хау, фірмові найменування, компетенція та знання персоналу, бази даних, місце розташування, зв’язки тощо.

Розглядаючи гудвіл як нематеріальний актив і як важливу різновидність інтелектуальної власності, варто звернути увагу на останні новації щодо цього питання в міжнародній бухгалтерії, які викликають неоднозначні оцінки фахівців і які є актуальними для України. Мова йде про наступне. Як відомо з економічної теорії, підвищити вартість підприємства при його продажу можна за допомогою трьох способів. Сутність першого полягає у скуплені власних акцій, що істотно підвищує їхню прибутковість. Другий спосіб, традиційний, передбачає залучення інвестицій. Третій спосіб, і самий простий: підприємство купують за готівку, або, при необхідності, за рахунок його заборгованості. Це дозволяє покупцеві досить точно оцінити дохідність придбаного підприємства. При цьому сплачувана ціна, як правило, вища ніж власні балансові засоби придбаного підприємства. Саме ця різниця, як відомо, і називається гудвілом, тобто капіталом продаваної фірми, який не піддається матеріальному виміру (репутація, компетенція співробітників тощо). При цьому покупцеві гудвіл приносив додаткові витрати, які списувалися. Цей спосіб придбання мав також додаткові переваги: він встановлював верхню межу вартості придбання, оскільки списання гудвілу на таку ж суму скорочувало витрати покупця.

Однак ця рівновага останнім часом була порушена новою міжнародною бухгалтерською нормою, яка має назву Fair Value Accounting (FVA), що перекладається як “коректна оцінка вартості підприємства”. Відповідно до цієї норми фірма, яка купує інше підприємство, не зобов’язана списувати його гудвіл. Якщо придбане підприємство працює ефективно, то покупець має можливість моментально підвищити прибутковість придбання, що відбиваються на зростанні біржового курсу його акцій. Це надає керівництву і менеджменту фірми-покупцю додаткову вигоду, навіть якщо гудвіл у довгостроковій перспективі виявляється занадто дорогий.

Однак нова бухгалтерська норма, констатує Neue Zűrcher Zеitung, має в собі серйозну загрозу не тільки окремим підприємствам, але й для економіки всієї держави. По-перше, за цих умов потрібно проводити регулярно переоцінку гудвілу і свідомо знижувати його у випадку застою чи виникнення у фірмі труднощів. По-друге, тому що гудвіл сприяє злиттю підприємств, на ринку знижується конкуренція й зменшується товарно-грошова маса. Іншими словами, введення цієї нової бухгалтерської норми призводить до того, що підприємства частіше перекуповуються, що негативно впливає на оцінку їх вартості [14].

Дата добавления: 2014-11-29