Методичні рекомендації щодо вивчення теми. Поняття «інформаційне право» можна розглядати загалом у таких взаємопов’язаних значеннях:

Поняття «інформаційне право» можна розглядати загалом у таких взаємопов’язаних значеннях:

1) як галузь правознавства – інституція юридичної науки, предметом дослідження якої є суспільні правовідносини, об’єктом яких є інформація, інформаційні ресурси, інформаційна діяльність;

2) галузь права, яка регулює інформаційні відносини;

3) навчальна дисципліна.

Первинним компонентом у цьому випадку є інформаційне право як галузь права.

У загальному вигляді інформаційне право є галуззю права, норми якого регулюють суспільні відносини, пов’язані із збиранням, одержанням, використанням, поширенням, зберіганням інформації, реалізацією права на інформацію, забезпеченням інформаційної безпеки.

Назва галузі походить насамперед від терміна «інформація» (від лат. information – роз’яснення, уявлення, відомості про предмети, явища й процеси навколишнього світу).

В юридичній науці за існування концепції про інформаційне право як комплексної галузі питання про її самостійність на сьогодні все ще залишається дискусійним. Існує також декілька концептуальних підходів до формування змісту інформаційного права.

Тривалий час теоретичною дискусійною проблемою є питання про визначення правового статусу комплексу законодавчих та інших нормативно-правових актів, окремих норм, що регулюють інформаційні відносини, його місця в правовій системі. При цьому Інтерес до відповідних питань виявляли і виявляють не тільки юристи, а й спеціалісти інших професійних напрямів – економісти, представники прикладних наук.

Характерно, що при застосуванні, наприклад, терміна «інформаційне право», автори при визначенні його змісту зазвичай не обмежуються тільки сукупністю регулюючих юридичних норм,

У спеціальній літературі, наприклад, інформаційне право визначається як:

– комплексна галузь права, що являє собою систему соціальних норм і відносин (які охороняються державою), що виникають в інформаційній галузі (інформаційних відносин) – галузі виробництва, перетворювання та споживання інформації1;

– сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм утворюють самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також як стан правової свідомості суб’єктів права у галузі інформаційної діяльності та відносин, пов’язаних із інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних мереж і систем в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, спрямованих на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством правил у галузі інформації та інформатизації;

– в об’єктивному значенні – як суспільні відносини щодо інформації, які знаходять вираження в нормах, урегульованих на публічно-правовому та приватноправовому рівні та ін.

Оскільки в об’єктивному значенні право – це складна нормативно регулююча система, функціонування якої не зводиться лише до суспільних відносин, виражених у нормах, при існуючих різноманітних підходах і з урахуванням загальнотеоретичних положень про – як галузь права доцільно вести мову як про сукупність правових норм, що регулюють відповідні суспільні відносини (інформаційні), що складають її предмет.

У загальній теорії права, як відомо, сформовано чіткі критерії для визначення самостійної галузі права: предмет і методи правового регулювання, джерела, розроблено процесуально-процедурний механізм їх застосування на ін. Відсутність таких ознак не дає змоги визначити певну сукупність норм, інститутів як галузь права.

Загальна тенденція поглиблення процесів диференціації та інтеграції в сучасній системі національного права зумовлює закономірне збільшення комплексних галузей права та міжгалузевих інститутів. З’являються суміжні предмети правового регулювання, що значно розширює його межі. При збереженні основного каркасу профілюючих галузей права не виключається постійна ротація її вторинних елементів, які змінюються як за якісними, так і за кількісними показниками: окремі галузі втрачають своє самостійне значення, утворюються нові галузі права, підгалузі права трансформуються в самостійні галузі, виникають нові комплексні утворення в рамках системи права2.

За таких умов не тільки метод, але й предмет правового регулювання, не завжди є достатнім показником розмежування галузей.

Інтенсивний розвиток якісно нових суспільних відносин, їх структурна неоднорідність та своєрідність засвідчили про неспроможність належного правового регламентування в межах традиційних галузей права – конституційного, адміністративного, цивільного та ін.

Таким чином, глибокі соціальні зміни в інформаційній галузі не тільки вплинули на диференціацію правової системи а й виділили сукупність галузевих інформаційно-правових норм, зумовили формування окремої галузі – інформаційного права – із самостійним предметом, який становлять інформаційні відносини.

За теорією гіперсистем, сутність якої полягає в тому, що виділяється предмет (об’єкт) правовідносин, який може агрегуватися з об’єктами інших міжгалузевих комплексних інститутів права, інформаційне право – це такий міжгалузевий інститут, який сформовано шляхом перерозподілу сфери нормативного регулювання між окремими галузями права.

Слід зазначити, що поняття «комплексна галузь права» – порівняно нове явище, а тому вченими-правознавцями було сприйнято неоднозначно.

Водночас, як відзначають вітчизняні теоретики права, виділення такої категорії – це об’єктивна необхідність, обумовлена ускладненням суспільного життя, потребами його комплексного сприйняття.

Предмет інформаційного права. Питання про визначення предмета інформаційного права (або «предметної сфери інформаційного права») у спеціальній літературі на сьогодні залишається дискусійним. При будь-якому підході все так чи інакше зводиться до правовідносин, пов’язаних із інформацією, її видами, режимом доступу до неї тощо. Дослідники інформаційних правовідносин вважають, що «з інформацією пов’язані всі правовідносини»1. Такий підхід, на наш погляд, загалом є справедливим. Саме інформація є важливим системоутворювальним елементом будь-яких відносин, активно їх формує.

Таким чином, визначальним для предмета правового регулювання інформаційного права є сукупність різноманітних інформаційних відносин, пов’язаних із об’єктом інформаційного права -інформацією.

Як слушно вказує відомий російський учений-юрист І.Л. Бачило, предметом інформаційного права є та частина суспільних відносин, яка пов’язана із:

– створенням, формуванням, зберіганням, обробкою, розповсюдженням, використанням інформаційних ресурсів і їх конкретних об’єктів;

– управлінням у галузі формування та використання цього соціального ресурсу в суспільстві та окремих його структурах;

– створенням та використанням нових технологій роботи з інформацією та технологій її передавання в інформаційних системах та комунікаційних мережах із метою задоволення потреб в інформації;

– забезпеченням безпеки в інформаційній галузі;

– встановлення юридичної відповідальності суб’єктів права в названій галузі1.

Функціонування різноманітних видів інформації, інформаційних ресурсів, система інформаційних відносин, які виникають при реалізації конституційного права на інформацію (тобто при збиранні, використанні, зберіганні та поширенні інформації), інформаційна діяльність учасників відповідних правовідносин, що базується на використанні інформаційних технологій, електронних засобів комунікацій тощо є чинником, який становить систему галузі інформаційного права.

Отже, в загальному вигляді об’єктом інформаційного права є вся інформаційна галузь, визначення якої наведено в попередньому розділі.

Слід зазначити, що проблема чіткого обмеження предметної сфери інформаційного права є однією з актуальних не тільки для вітчизняної науки. Так, висловлюється думка, що предметом інформаційного права є лише суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, реалізації інформаційних прав та правового статусу суб’єктів інформаційних процесів та формування їх правомірної поведінки і звязків.

Дещо інший підхід до змісту інформаційного права міститься в російській навчальній літературі. Зокрема обґрунтовується думка про те, що існування специфічного середовища формування та існування всесвітньої інформаційної комп’ютерної мережі (Інтернет) – віртуального середовища – зумовлює те, що предметом інформаційного права мають бути не просто відносини у сфері обігу інформації, а тільки ті, що виникають, змінюються, припиняються у так званому кібер-просторі. Таким чином, предметом правового регулювання є суспільні відносини, що формуються в процесі електронної діяльності1.

Деякі вітчизняні науковці, наприклад, підтримують концепцію комп’ютерного права як комплексної галузі права, яка врегульовує суспільні відносини у сфері інформатики, створення і використання електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), засобів і продуктів електронного програмування. Предметом комп’ютерного права називають правове регулювання інформаційних відносин, пов’язаних зі створенням і використанням комп’ютерних технологій, автоматизованих систем управління (АСУ), машинної інформації тощо.

Наявність різноманітних підходів зумовлює необхідність доктринального тлумачення предмета правового регулювання інформаційного права.

Метод правового регулювання є одним із юридичних критеріїв самостійності галузі права.

Метод інформаційного права – це сукупність засобів (способів, прийомів) цілеспрямованого впливу норм на інформаційні відносини, їх учасників з метою забезпечення вимог законодавства» Він є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини.

Питання методів правового регулювання інформаційного права в юридичній науці також є дискусійним. Зважаючи на те, що інформаційне право є міжгалузевим комплексним інститутом у таких традиційних галузях публічного і приватного права України, як конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне та тісно пов’язане з іншими міжгалузевими інститутами (авторським правом, правом інтелектуальної власності та ін.), то закономірно, що провідним методом інформаційного права є метод комплексного застосування методів конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права.

Отже, інформаційне право, як і більшість комплексних галузей, має «запозичений» метод.

За визначенням, метод правового регулювання інформаційного права – це системне комплексне застосування методів конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права (що визначає міжгалузевий характер публічно-правового регулювання) та застосування методів приватноправового регулювання (на рівні правочинів, угод, звичаїв, традицій, професійної, ділової етики).

Названим галузям, як відомо, притаманні імперативний і диспозитивний методи, які використовуються також у сфері інформаційно-правового регулювання. Перший метод є найпоширенішим і застосовується, наприклад, при встановленні інформаційних прав, заборон щодо порушення режиму доступу до інформації, юридичної відповідальності тощо.

Цивільно-правовий метод, наприклад, застосовується у відносинах, пов’язаних із спростуванням недостовірної інформації, відшкодуванням моральної шкоди, завданої неправомірними діями в інформаційній галузі тощо.

Слід зауважити, що деякі вітчизняні науковці (Д. Гетманцев, Б. Кормич) критично ставляться до теорії множинності методів регулювання інформаційних відносин. При цьому вказують на існуючі відмінності в методах правового регулювання інформаційного права і, зокрема, адміністративного та цивільного. Якщо, наприклад, в інформаційному праві в основі методу – загальні дозволи (це стосується інформаційних прав), то метод адміністративного права базується на владних приписах. Адміністративним правом регулюються відносини, зумовлені насамперед виконанням державними органами функцій управління, координації, в тому числі і в інформаційній галузі. Загальним методом цивільно-правового регулювання, крім іншого, є рівність сторін, тоді як для інформаційного права характерна різноманітність взаємовідносин учасників правовідносин залежно від правового статусу, серед яких відносини підпорядкування.

Виділення комплексного методу, на думку авторів, не є цілком виправданим, тому що суспільні відносини не можуть одночасно регулюватися протилежними за своєю природою прийомами та способами, оскільки таким чином втрачається єдність правового регулювання, що не дозволяє визнати інформаційне право галуззю права.

Важко погодитися з такою думкою, оскільки багато так званих комплексних галузей (аграрне, господарське, екологічне та ін.), які ка сьогодні сформувалися, загальновизнано використовують відповідні комплексні методи.

Отже, характерними ознаками методу інформаційного права є: регулювання особливих суспільних відносин (інформаційних); комплексний, системний характер, оскільки наявна сукупність взаємопов’язаних різноманітних способів, методів, що здійснюють цілеспрямований влив на суспільні відносини, внаслідок чого ті набувають інформаційно-иравових властивостей; органічне поєднання імперативного і диспозитивного способів правового регулювання суспільних відносин; зумовленість функціями інформаційного права (регулятивною, охоронною тощо); гарантування засобами державного примусу (юридичною відповідальністю) та ін.

Система інформаційного права. Під системою інформаційного права розуміється сукупність інститутів і норм інформаційного права, інших структурних елементів, які регулюють суспільні відносини, що становлять предмет права як галузі.

Система інформаційного права як правова категорія має комплексний характер і тісно пов’язана із іншою категорією -структурою інформаційного права, тобто внутрішньою побудовою галузі, способом зв’язку елементів, що її утворюють, об’єднаних єдністю мети та завдань правового регулювання.

Так, структура інформаційного права може бути представлена рівнями публічного (публічно-правового регулювання) та приватного (приватноправового регулювання) права: матеріального і процесуального права.

У спеціальній літературі, особливо навчальній, виділяють, наприклад, як складові загальну й особливу частини інформаційного права. До першої належать норми, які встановлюють основні поняття, загальні принципи, склад інформаційного законодавства тощо. До другої – окремі інститути інформаційного права.

Найповніше сутність системи національного інформаційного права розкривають його норми та інститути.

Первинною ланкою системи інформаційного права є правова норма. Інформаційно-правовим нормам притаманні всі характерні ознаки норм права. Водночас особливий об’єкт правового регулювання – інформаційна галузь – зумовлює певні характерні риси названих норм.

За методом правового регулювання інформаційно-правові норми можна поділити на імперативні та диспозитивні:

‒ залежно від призначення у механізмі правового регулювання – на матеріальні та процесуальні;

‒ за формою вираження характеру диспозиції норми – на уповноважувальні, зобов’язальні та заборонні та ін.? які містяться в інформаційному законодавстві.

Під інститутом інформаційного права розуміється сукупність правових норм, що регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин.

Визначення і формування інститутів інформаційного права є вагомим чинником для його становлення.

Базуючись на визначених наукою загальнотеоретичних критеріях, як самостійний структурний підрозділ, що забезпечує суцільне, відносно закінчене регулювання, можна виділити інститути:

‒ права на інформацію;

‒ засобів масової інформації;

‒ інформаційних ресурсів;

‒ правового режиму доступу до інформації:

‒ інформаційно-комунікаційної системи;

‒ державної інформаційної політики;

‒ інформаційної безпеки;

‒ юридичної відповідальності за порушення вимог інформаційного законодавства та ін.

Вони належать до генеральних інститутів – тобто таких, що регулюють укрупнені різновиди суспільних відносин, які є предметом правового регулювання.

До основних інститутів в ієрархії інституалізації норм інформаційного права, що відповідають другому рівню поділу і яким притаманна більш предметна спрямованість регулятивного впливу, слід зарахувати окремо статистичну, масову, офіційну, таємну, конфіденційну та інші види інформації, право власності на інформацію, інститут телекомунікацій тощо.

Субінститути інформаційного права мають похідний характер від генеральних та основних інститутів. Вони регулюють більш компактні суспільні інформаційні відносини: інститути спростування, інформаційного запиту тощо.

Наведена класифікація не є вичерпною. Названа проблема досить актуальна і потребує глибокого наукового дослідження.

Таким чином, інформаційне право як самостійна комплексна галузь може бути виділена в системі українського права за таких підстав:

зацікавленість держави в її формуванні, що обумовлено особливим значенням і роллю інформації, інформаційних ресурсів;

наявності самостійного предмета правового регулювання, виділення чітких особливостей правовідносин, що його складають;

специфічність методів правового регулювання інформаційних відносин.

А також наявність особливих джерел інформаційного права, перспектива створення та затвердження кодифікаційного акта в системі інформаційного законодавства.

Дата добавления: 2014-11-29