Питання і завдання 2 страница

Раціональне, ефективне розміщення продуктивних сил. Це закономірність має забезпечити постійне зростання продуктивності суспільної праці на основі її всебічної інтенсифікації, інноваційних процесів за найменшими сукупними витратами.

Результатом реалізації цієї закономірності є поліпшення соціальних умов життя населення країни і регіонів, забезпечення оптимального природокористування, вирішення національних, політичних, соціальних та інших проблем.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил. Відображає об’єктивну тенденцію суспільного виробництва до зосередження в обмеженому просторі і проявляється у підвищенні виробничого навантаження на одиницю площі. Дія цієї закономірності географічно проявляється у формуванні територіальних утворень - елементів виробництва, а економічно – у формуванні агломераційного ефекту (взаємне розміщення сумісних об’єктів в одній точці).

Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробництва, єдині очисні споруди; формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку важливих напрямків науково-технічного прогресу, інноваційному розвитку сучасного виробництва. Концентрація виробництва в межах певної території - це база формування територіально-виробничих комплексів різних форм.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Дія цієї проявляється в процесі територіального поділу праці, територіальної концентрації продуктивних сил та інтеграції виробництва. Оскільки між регіонами країни існують досить значні відмінності у забезпеченні природними ресурсами, матеріально-технічною базою, трудовими ресурсами, економічними і соціальними умовами - рівні їх соціально-економічного розвитку різні. Закономірність полягає в тому, що рівні соціально-економічного розвитку регіонів у процесі посилення взаємозв’язків між ними мають тенденцію до зближення. Основним показником рівня розвитку регіону прийнято вважати величину національного доходу на душу населення.

Закономірність регіональної інтеграції господарства. Передбачає встановлення тісних економічних зв’язків між районами. Вона реалізується шляхом поєднання елементів суспільного господарства – локальних і регіональних форм територіального зосередження людської діяльності в процесі територіальної організації виробництва. Внутрірайонна інтеграція означає поєднання елементів суспільного господарства району в єдину цілісну систему – територіальну систему продуктивних сил. Її результат – формування суспільно-господарського комплексу регіону, що має складну структуру і міцні виробничо-економічні зв’язки.

Закономірність глобалізації і регіоналізації розміщення і розвитку продуктивних сил. Сучасний етап розвитку економіки характеризується наявністю двох протилежних процесів – глобалізації та її регіоналізації. Глобалізація економіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація розвивається завдяки децентралізації господарювання як особливого типу територіального управління економічними відносинами. На наднаціональному рівні регіоналізація спрямована як на захист інтересів певного регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на позитив здійснення глобальних процесів.

Регіоналізація в національних межах виражається у зростанні самоуправління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних повноважень і господарської самостійності регіонів.

Закономірність сталого розвитку. Сталий розвиток продуктивних сил і економіки регіонів як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових країни та регіональних господарських систем. Сталий розвиток України можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови економіки, інноваційних процесів переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил і регіоналізації полягає: в забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу країни і регіонів у зв’язку з новими інформаційними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу.

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил – правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення. Це означає, що принципами слід керуватися при розміщенні виробництва.

Крім того, принципи розміщення виробництва мають сприяти пропорційному розміщенню продуктивних сил, поглибленню поділу праці між регіонами, їх комплексному розвитку та встановленню раціональних міжрайонних зв’язків. Таким чином, принципи розміщення продуктивних сил – це керівні положення, що відображають об’єктивні потреби й умови соціально-економічного розвитку в територіальному аспекті. Одним із головних принципів в регіональної економіки виділяється принцип раціонального розміщення виробництва, який випливає з закономірності «раціональне, ефективне розміщення продуктивних сил». Зміст його полягає в розташуванні виробництва, яке б забезпечувало високу ефективність розвитку народного господарства регіону. Раціональність означає вибір найкращих варіантів розміщення виробництва. Він реалізується завдяки комплексу певних заходів:

· наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерела палива, енергії і води. При цьому, заощаджуються не лише транспортні витрати, але й створюється можливість комплексно та економно використовувати сировину, палива, енергії і води;

· наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів за статтю, віком, кваліфікацією – це, перш за все, трудомісткі галузі виробництва;

· наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місця її споживання (виробництво цільномолочної продукції);

· уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива;

· обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових об’єктів у середніх і малих містах;

· охорона навколишнього середовища і забезпечення екологічних нормальних умов проживання населення.

Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому розумінні. У широкому розумінні поняття «раціональність» обіймає низку і інших принципів, які забезпечують ефективне (комплексне, пропорційне тощо) розміщення народного господарства.

Принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва. Цей принцип передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, обсягом виробництва з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону з іншого. Збалансованість дотримується також між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими, між добувною та обробною галузями виробництва, між виробничою і соціальною сферами.

Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Він реалізується:

· у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами (на приклад гірництво чи лісопиляння), видобування усіх корисних компонентів;

· у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення в регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім контингентам робочої сили;

· у налагодженні ефективних виробничих зв’язків між підприємствами регіону;

· у створенні єдиної інфраструктури.

Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішої спеціалізації регіону з урахуванням територіального поділу праці.

Принцип внутрішньодержавного та міжнародного територіального поділу праці. За цим принципом країна та її регіони повинні розвивати такі галузі й різновиди виробництва, для яких вони мають найкращі умови і продукція яких користується попитом та світовому ринку і є конкурентоздатною. Цей принцип в комплексі вирішує питання збалансованості експорту та імпорту і дозволяє лібералізувати імпорт товарів, які в країні не виробляються, що пов’язано з природними і кліматичними умовами.

Принцип різноманітності форм господарювання. Поряд з державними і кооперативно-колективними формами рівноправного розвитку набувають кооперативна, орендна, акціонерна, приватна (індивідуальна) форми господарювання. Це потребує нового підходу до відомих (традиційних) форм суспільного виробництва – концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування і територіальної організації. На території регіонів набувають нового розвитку діалектично взаємопов’язані процеси територіальної концентрації та деконцентрації, територіальної спеціалізації та кооперування, агломерування та деагломерування тощо.

Принцип сталості територіальних соціально-економічних систем. Цей принцип доцільно використовувати в екстремальних умовах виробництва. Умови життєзабезпечення в цих системах доцільно створювати з урахуванням можливості відносно автономного соціально-економічного розвитку і раціонального функціонування.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її регіонів. При цьому потрібно створити умови для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен суперечити державній регіональній політиці, яка розробляється з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Принцип вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів та областей. Він передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності, зокрема виробництво внутрішнього валового продукту на душу населення. Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва.

Крім зазначених принципів, у розміщенні виробництва враховуються й інші, зокрема принцип оздоровлення екологічної ситуації, здійснення ефективних заходів з охорони довкілля та раціонального природокористування, принцип регулювання росту великих міст, активізації розвитку малих та середніх міст тощо. Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Принципи в різних країнах можуть буди неоднаковими. Важливість кожного з них визначається стратегією і завданнями, що конкретизовані у регіональній політики країни, на приклад, на сучасному етапі розвитку національної економіки в Україні пріоритетними є соціально спрямовані принципи.

Факторами розміщення продуктивних сил називають всю сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об’єктів.

Фактори розміщення можна згрупувати за п’ятьма напрямами (групи): природно-екологічний, демоекономічний, науково-технічний, соціально-економічний та геополітичний.

Природно-екологічний напрям. Цей напрям утворює сукупність умов розміщення продуктивних сил на конкретній території. До групи природно-географічних факторів входять мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси. Ці фактори охоплюють якісну та кількісну характеристику і мають важливий вплив на розміщення галузей видобувної промисловості, гідроенергетики, галузей промисловості, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Кількісна та якісна характеристика корисних копалин, їх фізико-технічні властивості, характер залягання визначають розмір підприємств, методи видобутку і рівень техніко-економічних показників (собівартість, продуктивність праці, фондо- і капіталомісткість, рентабельність тощо).

Найбільш важливі фактори з групи природно-географічних факторів це - сировинний фактор, паливно-енергетичний, водний та ін.

Демоекономічний напрям включає чисельність населення, його розміщення, кількісну та якісну оцінку трудових ресурсів регіонів і областей. Демографічні фактори найбільше впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості (приладобудування, інструментальної, електронної, радіотехнічної, електротехнічної). Розміщення підприємств цих галузей залежить переважно від наявності кваліфікованих кадрів.

Техніко-економічний напрям. Сюди зараховують науково-технічний прогрес (інноваційну складову), транспортні умови, форми суспільної організації виробництва. Головним і вирішальним фактором виступає науково-технічний прогрес. Він впливає на розміщення підприємств і галузей в результаті наукових винаходів та змін в технології промислового і соціально-господарського виробництва, в розвитку соціальної сфери. Його прискорення послаблює вплив природно-географічних і демографічних факторів. Впровадження результатів науково-технічного прогресу і сучасних інновацій, особливо нових передових технологій, сприяє зниженню праце-, матеріало-, фондо- і капіталомісткості, а це, в свою чергу, - створенню відносно однакових умов для прискоренню розвитку виробництва економічних регіонів та рівномірного їх розміщення.

Соціально-економічний напрям. Дана група факторів пов’язана з рівнем розвитку соціальної інфраструктури, галузі якої задовольняють потреби населення в освіті, охороні здоров’я, науці, культурі, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні. Ці фактори покликані забезпечити подолання соціально-економічних відмінностей між містом і селом, промисловістю і сільськогосподарським виробництвом, раціональну зайнятість населення тощо. З ростом виробництва роль соціально-економічного фактору постійно підвищується.

До соціально економічних факторів можна зарахувати споживчий фактор. Він при територіальній диференціації природних ресурсів та населення діє в напрямку протилежному сировинному та паливно-енергетичному. До районів і центрів споживання продукції переважно тяжіють ті галузі, які зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання та послуг), або, які виробляють малотранспортабельну продукцію.

У сучасних умовах на розвиток і розміщення виробництва великий вплив має геополітичний фактор - географічне положення території, конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; інтеграцію в світовий економічний простір. Геополітичні фактори впливають на розвиток інтеграційних економічних зв’язків України з іншими країнами, на посилення її участі у міжнародному поділу праці. Під їх впливом формується модель виробничо-інвестиційних зв’язків, які поряд із зовнішньою торгівлею посилюють співробітництво і, перш за все, у розвитку науково-технічної співпраці.

Питання для самоконтролю.

1. Що розуміють під закономірностями розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів, як вони виявляються.

2. Чому при розміщенні продуктивних сил дотримуються певних принципів, які принципи є найважливішими.

3. Як принципи розміщення продуктивних сил реалізуються на практиці в межах України.

4. Що розуміють під факторами розміщення продуктивних сил, які групи факторів виділяють.

5. Як впливає фактор ринкової кон’юнктури на розміщення виробництва.

6. Які фактори мають особливий вплив на формування економічних регіонів.

Тема 1.3. Економічне районування та територіальна організація господарства.

В цій темі слід розглянути питання економічного районування і територіальної організації господарства.

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного і територіального поділу праці. Економічне районування спрямовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарської діяльності. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплексному використанні природних та економічних ресурсів території, її комплексному соціально-економічному розвитку, у формуванні раціональної територіально-галузевої структури господарського комплексу країни.

Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціалізовані територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період. Економічний район (регіон) виступає однією з форм територіальної організації господарства. При виділенні економічних районів, створюються територіальна структура господарства у вигляді економічних районів (регіонів), яка відображає особливості господарювання в просторі й часі.

Під економічним районом розуміють частину території країни в межах якої на основі певного способу виробництва та територіального поділу праці формується спеціалізоване господарство. Економічний район – це географічно-цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частина суспільним територіальним поділом праці.

Економічний район має такі ознаки:

· спеціалізація - як основна народногосподарська функція;

· комплексність – як взаємопов’язаність найважливіших складових економічної і територіальної структур району;

· керованість, тобто наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов’язаності складових, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

При виділенні інтегральних економічних районів як найбільших територіальних господарських комплексів країни слід дотримуватись наступних принципів:

· об’єктивна суспільна цілісність території, що ґрунтується на взаємопов’язаності всіх її компонентів;

· ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв’язками;

· комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв’язків;

· єдність соціально-економічної регіоналізація та адміністративно-територіального устрою;

· соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення;

· перспективність діяльності людини, що дає можливість пов’язувати інтереси регіону з державними інтересами;

· встановлення центрів районоформування (розселенських, промислових, рекреаційних, транспортних тощо), які є ядрами формування територіальних господарських комплексів;

· відображення у назві районів сутнісних, економічних, соціальних та географічних ознак територій і господарських комплексів.

Фактори, які об’єднані в три основні групи: економічні, природні та історичні. Основними серед них є фактори економічного походження:

· головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

· територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;

· природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування і розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;

· особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв’язків;

· районоутворюючі центри – великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав в межах економічного району. На Україні таким центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

· форми територіальної організації виробництва – промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

· суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності але з певним елементом федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

· адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Згідно ієрархії інтегрального районування виділяються три рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) економічні райони:

· крупні (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування які об’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою;

· середні (інтегральні) економічні райони – є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки:

· малі економічні райони (мікрорайони) - пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Донецьк, Харків, Одеса);

· також виділяються низові адміністративно-господарські райони. Вони охоплюють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст.

Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, завершилися у 1998 році внесенням Проекту Закону України «Про Концепцію державної регіональної економічної політики» запропонованою в такому складі сіткою економічних районів України.

· Донецький (Донецька і Луганська області);

· Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

· Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

· Центральний (Київська, Черкаська області і м.Київ);

· Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

· Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

· Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

· Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області)

Економічне районування дає можливість вирішення і практично втілювати в життя такі проблеми:

· поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України;

· посилення інтеграційних процесів у розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

· постійне зростання ринку власних товарних ресурсів і зменшення використання іноземних;

· постійне загальне піднесення рівня життя і добробуту населення.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

Питання для самоконтролю.

1. Сутність економічного району.

2. Основні районоутворюючі фактори.

3. дати характеристику територіальній структурі господарства.

4. Скласти схему територіальної структури України.

5. Що розуміють під комплексно пропорційним розвитком економічних районів?

6. Які перспективи формування технополісів на території України.

Тема 1.4. Регіон в системі поділу праці.

В цій темі розглянуті сучасні особливості поділу праці і формування основних економічних районів країни.

Територіальний поділ праці (ТПП). Категорія «територіальний поділ праці» виступає важливою умовою аналізу різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об’єднаннях держав світу. Територіальний поділ праці – це об’єктивний процес розвитку продуктивних сил при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Територіальна організація виробництва система територіального розміщення і розвитку суспільного виробництва, в основі якої лежить тери­торіальний поділ та інтеграція праці. З об'єктивного боку територіальна організація виробництва — це територіальна структура народного господарства, що склалася; з суб'єктивного — процес її регулювання (управління), який здійснюється ринковим механізмом, або державним регулюванням, або мішаним шляхом (планово-ринкова економіка). Матеріальними елементами територіальної організації виробництва є промислові і сільськогосподарські підприємства, будівельно-монтажні організації, індустріальні центри і райони, сільськогосподарські зони, населенні пункти, транспортна мережа, інженерна інфраструктура, територіально-виробничі комплекси, економічні райони. Її регулюючі (планово-управлінські) форми — керівні і плануючі органи держави, наукові і проектні організації, державні плани і програми, ринковий механізм (ціни, кредити).

Елементами територіальної організації продуктивних сил є окремі форми:

· центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні;

· промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а в окремих випадках – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою;

· вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території;

· промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємство поєднується тісними виробничими і виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного положення, загальними система інфраструктури і поселення для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів;

· виробничий комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиною господарської функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів знижує ефективність комплексу;

· територіально-виробничий комплекс – це взаємообумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдані вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами;

· район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території;

· регіон – з’явився ще в другій половині 20 століття для позначення країни, області. Сьогодні поняття «Регіон» має дискусійний і спірний характер і залежить від підходу дослідника. В «Географічному енциклопедичному словнику» регіон обожнюється: з поняттям «Район» і друге з територією, (акваторією), не обов'язково існуючу таксономічною одиницею в системі якого-небудь територіального поділу (наприклад, західна Азія, східний район и т.д.); Регіони є продуктом матеріальних сил в історії. Образи регіонів змінюються в результаті як зовнішніх, так і внутрішніх ініціатив. Соціально-економічний (суспільний) регіон можна визначити як частину території держави, виділити за сукупністю різних ознак в адміністративну одиницю. Такі регіони свідомо направлені і координовані для досягнення цілей суспільного розвитку. В умовах країни первинними регіонами є АР Крим та адміністративні області;

· технополіс - одна з форм вільної економічної зони; технополіси створюються для прискорення втілення науково-технічних досягнень та їх ефективного використання; ядро технополіса формує регіональний центр розробки й освоєння виробництва високо-технічної продукції. Технополіси користуються державною підтримкою;

· портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших видів діяльності.

Територіальна організація суспільства — сукупність просторових зв'язків та структур, що визначають вплив природних та соціальних факторів на життєдіяльність суспільства, зокрема на розселення населення, виробництво і природокористування.

Територіальний поділ праці – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

В основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. ТПП як об’єктивний процес має тісні взаємозв’язки двох сторін – спеціалізацію та обмін товарів.

Спеціалізація - найбільш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання.

Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.

Дата добавления: 2014-11-29