Тема 2.3 Фактори сталого розвитку продуктивних сил. 1 страница

В сучасному світі питання економічної самостійності, безпеки і сталого розвитку регіонів стають ключовими їх розвитку. Сталість є однією з найважливіших вимог здійснення зростаючої траєкторії розвитку в будь-якої системі, в т.ч. соціально-економічної. В зв’язку з цим найактуальнішою задачею науки стає формування обґрунтованої соціально-економічної моделі розвитку. Сталий розвиток регіонів і ефективна міжрегіональна взаємодія є тією основою, на якій формується сталий розвиток держави, зростають ефективність його розвитку і добробут.

Перше системне і методично цілісне викладання ідеології сталого розвитку було представлено в 1992 році на конференції у Ріо-де-Жанейро у документі «Порядок денний на ХХІ сторіччя» який визначив стратегію подальшого розвитку цивілізації. Сталий розвиток визначено як створення соціально-орієнтованої економіки, заснованої на розумному використанні ресурсної бази та охорони навколишнього природного середовища, збереженні можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Сталому розвитку властиві три принципові напрями: напрям економічного зростання, соціального прогресу і захисту навколишнього середовища.

Економічний аспект сталого розвитку пов'язаний з переходом від економіки використання ресурсів, коли переважають короткострокові мотиви. Вважається, що розвиток є сталим, якщо він максимізує чіткі вигоди економічного розвитку при збереженні природних ресурсів і забезпеченні їх якості в часі, передбачає збільшення не тільки реального доходу на душу населення, але також зростання інших показників добробуту, приводить до позитивних структурних змін в економіці і суспільстві.

Принципами сталого розвитку є: поліпшення якості життя та задоволення основних життєвих потреб як існуючого населення, так і майбутніх поколінь; боротьба з бідністю; раціональне природокористування; збереження екосистем, захист клімату і озонового шару; усунення всіх форм насильства над людиною і природою; глобальне партнерство, реальні можливості поєднання інтересів за конкретними параметрами та характеристиками життєдіяльності людини і суспільства.

У нових умовах розвитку самостійної України, оскільки регіони об’єктивно є «ареною» відтворення, саме вони повинні стати суб’єктами сталого розвитку та організаторами переходу до нього. Можна виділити три фактори які ініціюють необхідність постановки завдання переходу регіонів України до сталого розвитку: глибокий розлад механізмів відтворення в країні; посилення міжрегіональної диференціації та інституційний фактор, що потребує розширення і вдосконалення інституційного поля на місцях.

В Україні, в умовах ринкової економіки, процеси відтворення ресурсів, їх відновлення і примноження значно ускладняються, в основному здійснюються поза ринком: відтворення трудових ресурсів – у сім’ї й системах освіти, охорона здоров’я й відпочинку; ґрунтової родючості і біологічних ресурсів – у відповідних підсистемах біосфери; знань та ділових навичок (трудових і підприємницьких) – в таких в некомерційних сферах діяльності, як наука, культура тощо. Тому вирішення цих питань вимагає створення особливої інституційної структури, ядром якої повинні стати регіони і міста як спеціалізовані відтворювальні системи.

Серед важливих зовнішніх факторів, що стримують просування регіонів України до сталого розвитку є:

· не розвинені механізми формування фінансово-економічної бази регіонів, нераціональне використання природних ресурсів;

· глобалізація і, пов’язані з нею тенденції, трансформації суспільного розвитку, спричиняють втрату на національному рівні ефективності засобів координації, контролю та управління.

Передумовою сталого розвитку регіону є: сталий розвиток людського капіталу; підвищення якості життя населення; ефективність інвестиційної політики; інноваційна активність у регіоні; рівень міжрегіональної інтеграції; міжнародна співпраця; рівень узгодження інтересів по вертикалі і горизонталі; наявність стратегії розвитку регіону.

Всі ці складові дають можливість підвищення стійкості еколого-економічного потенціалу країни і насамперед природо-відновленого відтворюючого циклу в природокористуванні; зниження ресурсо- та енергомісткості продукції; встановлення позитивного балансу на користь природи та якості життя людини в результаті компенсації негативних наслідків її діяльності. Орієнтирами підвищення стабільності регіонального розвитку є показники рівня життя населення, рівня економічного і соціального розвитку, екологічне благополуччя.

Формування системи сталого розвитку виходить з необхідності забезпечення пріоритетного розвитку людини в інтересах людини й власними силами людини в гармонізації з навколишнім середовищем. Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого, з позицій сталого людського розвитку, середовища – економічного, соціально-політичного, екологічного і духовного при забезпеченні стабільного соціально-політичного устрою та соціально-економічних перетворень.

До поняття збалансованого природокористування відноситься система відносин суспільного виробництва за якої досягається оптимальне співвідношення між економічним зростанням, нормалізацією якісного стану природного середовища, зростанням матеріальних і духовних потреб населення.

Основними принципами раціонального природокористування слід розуміти певні економічно обумовлені правила використання природних ресурсів:

· Принцип «нульового» рівня споживання природних ресурсів. Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинених країнах для регулювання споживання первинних переробних ресурсів у державному масштабі. Називається він так через те, що за нульовий рівень береться обсяг первинних природних ресурсів, використаних підприємством за попередній рік, а на наступний – перевищення цього рівня споживання обмежується в державному масштабі чітко визначеним коефіцієнтом (це може бути для певних видів ресурсів 2-7%). Дотримання коефіцієнта обов’язково, оскільки з порушника стягується штраф, який може перевищити прибутки підприємства.

· Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсного потенціалу регіону. Дотримання цього принципу дозволить уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому циклові використання і відновлення.

· Принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання.

· Принцип погодження виробничого і природного ритмів. Динаміка біосфери в часі має ритмічний характер. Принцип ритму – один із тих принципів, що властивий у всьому всесвітові. Подібне погодження дотримується у сільськогосподарському виробництві, де ритмічно функціонують сировинні й переробні ланки АПК. Цей принцип випливає з того, що будь яка екосистема і кожний її компонент підпорядковується своєму часовому ритмові. Щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, аби загальна швидкість її внутрішніх процесів керувалася найповільнішою її ланкою, оскільки будь який антропогенний вплив, що змушує деяку частину циклу працювати швидше, ніж працює вся екосистема, призведе до порушення стабільності екосистеми.

Фактори сталого розвитку.

Основними факторами, які сприяють сталому розвитку продуктивних сил повинні бути перш за все геополітичні, сировинні, паливно-енергетичні, водні, соціально-політичні, транспортні, ринкової кон’юнктури розвитку продуктивних сил (ПС), трудоресурсні, екологічні та інші.

Геополітичні фактори сталого розвитку охоплюють географічне положення території, перевагу вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства, інтеграцію в світовий економічний простір.

Дія геополітичних факторів забезпечує спеціалізацію та інтеграцію країни в світовий економічний простір і участь у міжнародному поділу праці на основі різних форм зовнішньоекономічної діяльності.

Визначальна роль відводиться раціональному використанню власного природно-ресурсного потенціалу, напряму внутрішньої і зовнішньої політики, торгівельному, науково-технічному обміну з іншими країнами світу.

Сировинний фактор у більшості галузей народного господарства затрати на сировину і матеріали складають більше 50%, такі галузі мають назву високоматеріаломісткі (чорна металургія, цукрова промисловість). Такі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Підприємства цих галузей повинні розміщуватися в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини, тобто в місцях локалізації сировинних ресурсів (металургія і машинобудування Донбасу і Придніпров’я).

Паливно-енергетичний фактор сталого розвитку продуктивних сил має важливе значення в їх розміщенні. В технологічних процесах різних галузей виробництва спостерігається різна питома вага паливно-енергетичних витрат та виготовлення одиниці продукції.

До енергомістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан), виробництво синтетичного каучуку та ін. Ці галузі орієнтуються на регіони масового виробництва електроенергії. Наприклад, виробництво титану, алюмінію зосереджено у Придніпров’ї (Запоріжжя).

До галузей які поглинають багато тепла в процесі виготовлення продукції відносять виробництво цементу, скла, целюлози, виплавка нікелю та ін. Більшість виробництв цих галузей розміщуються поблизу паливних баз або в центрах споживачів продукції. Такі галузі розміщуються поблизу теплових електростанцій (ТЕС).

Водний фактор. Будь яке виробництво незалежно від галузі споживає ту чи іншу кількість прісної води, яка може використовуватись на технологічні, технічні потреби та споживання як піттєва вода. відсутність або обмеження водних ресурсів у регіоні може бути серйозною перепоною для розміщення окремих галузей, які є водомісткими. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві.

Соціально-політичний фактор основується на тому, що всі негативні моменти, які створені в країні, полягають у втраті виробничого потенціалу, скороченні обсягів виробництва, в безробітті та низькому життєвому рівні населення. За роки незалежності політичний стан в основному нестабільний і це відбилося на соціально-економічній стабільності країни.

Транспортний фактор сталого розвитку продуктивних сил є одним з найбільш впливових при розміщенні виробництва. В залежності від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживачів. Інтенсивність його впливу залежить від витрат сировини і палива на одиницю виробленої продукції та способу транспортування. Дешеві вантажі і матеріаломісткі: пісок, гравій, щебінь, руди чорних і кольорових металів та ін. перевозити на великі відстані невигідно, так як транспортні витрати можуть перевищувати вартість продукції. Тут, як правило вартість транспортних перевезень становить 25% і більше, тоді як вартість дорогих вантажів (цукор, бавовник, вовна, машини та ін.) у витратах на одиницю продукції не перевищує 3-5%.

Фактор ринкової кон’юнктури розвитку продуктивних сил (ПС). Кон’юнктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями, послугами і потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироблену продукцію і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Фактори ринкової кон’юнктури визначає рух цін, цінних паперів, конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили, розміри виробництва тощо. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка у свою чергу, визначається обсягом виробництва, його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення. Ринкова кон’юнктура складається під впливом двох факторів: науково-технічного прогресу і попитом на ринку. Застосування прогресивних технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, а попит на ринку сприяє збільшенню грошових надходжень.

Трудоресурсний фактор залежить від чисельності працездатного населення як в країні, так і в кожному регіоні і він пов'язаний з демографічною ситуацією. Аналізуючи демографічний фактор, як передумову розміщення і розвиток продуктивних сил, слід брати до уваги, що населення є не лише виробником матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Населення у своїй сукупності формує і ринок праці, і споживчий ринок.

Треба визначити, що в процесі розвитку науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням науково місткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактору зростає. Однак індикатором трудомісткості служить показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції. На питому вагу заробітної плати у собівартості продукції також впливає вартість сировини, рівень механізації виробничих процесів, цінова політика країни, різноманітні регіональні доплати до зарплати тощо.

Екологічний фактор. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку більшість економістів, екологів та представників інших галузей науки, які досліджують проблеми екології та природокористування, відійшли від думки про те, що вирішення екологічних проблем знаходиться лише у площині нарощування потенціалу очисних споруд природоохоронної техніки. Ними визнана пряма залежність між ефективністю економіки та станом навколишнього середовища. Така залежність існує і між структурою економіки та її ефективністю, з одного боку, і проблемами природокористування та екології – з другого. Визначення такого взаємозв’язку відбулося у ІІ половині ХХ ст., що пов’язане з глобальними кількісними і якісними зрушеннями в структурі виробництва, процесом суспільного відтворення в цілому, коли докорінні перетворення охопили усі стадії відтворення: виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Важливим проявом принципових змін стала поява двох нових чинників суспільного відтворення, які сьогодні посідають визначне місце у загальній системі. По-перше, це відтворення природних ресурсів, по-друге, навколишнього середовища, у якому відбувається життєдіяльність людини. Визначення цих чинників, безумовно, пов’язане з причинами економічного характеру, оскільки саме вплив економічної діяльності суспільства на природу спричинив появу такого негативного явища як природовитратне виробництво, що призвело до знищення частини незворотних ресурсів, а також погіршення здоров’я населення і генофонду.

Врахування екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил і розвитку регіонів також повинно передбачати:

· неприпустимість концентрації шкідливих виробництв у населених пунктах і регіонах з високою концентрацією населення;

· потрібно враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови, враховуючі розу вітрів та основні потоки повітряних мас;

· в районах з шкідливим виробництвом створювати санітарні зони, лісові смуги, не допускати будівництва жилих масивів та об’єктів соціально-побутового призначення.

Питання для самоконтролю.

1. Сутність концепції „Сталого розвитку”.

2. Сутність закономірності сталого розвитку продуктивних сил.

3. Основні напрямки екологізації продуктивних сил.

4. Основні особливості Програми використання і охорони природно-ресурсного потенціалу України.

Питання для підготовки до екзамену з дисципліни

«Регіональна економіка»

1. Місце і роль «Регіональної економіки» в системі економічних дисциплін.

2. Предмет і об’єкт дослідження «Регіональної економіки», зв'язок з іншими науками.

3. Понятійний апарат курсу, зміст основних економічних категорій, їх об’єктивний характер.

4. Методологічні основи науки «Регіональна економіка». Метод як спосіб пізнання розвитку продуктивних сил.

5. Актуальні проблеми і завдання курсу «Регіональна економіка».

6. Сутність економічного закону і закономірності, їх об’єктивний характер.

7. Загальносистемні закономірності розміщення продуктивних сил і розвитку економічних регіонів.

8. Глобалізація і регіоналізація як світова закономірність розвитку економіки регіонів.

9. Національні особливості регіоналізації та інтеграція України у світову спільноту.

10. Основні принципи розміщення продуктивних сил та формування економічних регіонів.

11. Основні фактори та умови розміщення продуктивних сил, їх вплив на формування економіки регіонів.

12. Аналіз класичних теорій розміщення виробництва.

13. Наукові методи дослідження розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку.

14. Сутність економічного регіону та об’єктивний характер його формування.

15. Основні районоутворюючі принципи та фактори.

16. Ієрархія економічних районів, їх основні типи.

17. Мережа економічних регіонів України.

18. Основні форми регіонального розвитку продуктивних сил в Україні.

19. Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил в Україні.

20. Суть територіального поділу праці, його об’єктивний характер і види.

21. Вплив територіального поділу праці на ефективність розміщення продуктивних сил в економічних регіонах України.

22. Міжнародний поділ праці, його вплив на формування зовнішньоекономічних зв’язків України.

23. Регіон в системі поділу праці.

24. Поняття, цілі та завдання Державної регіональної економічної політики України.

25. Основні принципи державної регіональної економічної політики України.

26. Специфіка проведення регіональної економічної політики в Україні.

27. Етапи та механізм реалізації державної регіональної політики та його складові.

28. Роль держави в управлінні регіональної економікою. Регіональна система управління і регулювання.

29. Інвестиційна привабливість регіонів.

30. Поняття, сутність та структура господарського комплексу України.

31. Потенціал регіонального економічного розвитку: виробничий, фінансовий і бюджетний.

32. Сутність і структура виробничої сфери, її роль в господарському комплексі.

33. Основні проблеми розвитку та розміщення господарства України і його трансформація в ринкових умовах.

34. Промисловий комплекс України, його структурні складові і форми територіальної організації.

35. Особливості формування та аналізу міжгалузевих комплексів.

36. Структура сільського господарства України.

37. Структура невиробничої сфери, її роль в господарському комплексі.

38. Трудоресурсний потенціал – основа сталого розвитку України.

39. Демографічна ситуація і демоекономічне відтворення робочої сили.

40. Соціальна структура населення і трудовий потенціал України.

41. Форми зайнятості населення.

42. Формування регіональних ринків праці.

43. Розселення населення України.

44. Класифікація та економічне оцінювання природних ресурсів.

45. Сутність і принципи використання природно-ресурсного потенціалу території.

46. Мінеральні ресурси галузей промисловості, їх господарська оцінка.

47. Природні ресурси сільськогосподарського виробництва, їх господарська оцінка.

48. Природно-рекреаційні ресурси України.

49. Особливості формування і аналізу міжгалузевих комплексів.

50. Трансформаційна переорієнтація економіки України.

51. Характеристика паливно-енергетичного комплексу.

52. Характеристика металургійного комплексу.

53. Характеристика машинобудівельного комплексу.

54. Характеристика хіміко-лісового комплексу.

55. Характеристика агропромислового комплексу.

56. Характеристика будівельного комплексу.

57. Характеристика соціального комплексу.

58. Характеристика транспортного комплексу.

59. Структурно-динамічні проблеми розвитку продуктивних сил економічних регіонів в трансформаційному періоді.

60. Центральний економічний район України – склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

61. Донецький економічний район України - склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

62. Придніпровський економічний район України - склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

63. Північно-Східний економічний район - склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

64. Подільський економічний район - склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

65. Північно-Західний економічний район - склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

66. Карпатський економічний район - склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

67. Південний економічний район - склад, спеціалізація, природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, територіальна організація господарства, проблеми і перспективи розвитку.

68. Характеристика економічного розвитку Східного макрорегіону.

69. Характеристика економічного розвитку Західного макрорегіону.

70. Характеристика економічного розвитку Південного макрорегіону.

71. Економічний розвиток Донецької області, проблеми і перспективи.

72. Мікро ТПК Донецької області.

73. Основні форми інтегральних мікрорегіонів, їх характеристика.

74. Основні форми промислових регіонів, їх характеристика.

75. Зовнішньоекономічні зв’язки України – їх становлення в ринкових умовах.

76. Вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв’язків.

77. Механізм зовнішньоекономічної діяльності України, сутність та принципи формування.

78. Основні форми економічної співпраці України.

79. Сучасний стан зовнішньоекономічних зв’язків України; проблеми та перспективи розвитку.

80. Геоекономічні пріоритети регіонального розвитку України.

81. Експортний потенціал України.

82. Транзитний потенціал України та його використання.

83. Фактори сталого розвитку продуктивних сил.

84. Соціально-політичний фактор сталого розвитку та його вплив на розміщення продуктивних сил.

85. Геополітичні фактори сталого розвитку та його вплив на розміщення продуктивних сил.

86. Фактор робочої сили (людський фактор) сталого розвитку та його вплив на розміщення продуктивних сил.

87. Транспортний фактор сталого розвитку та його вплив на розміщення продуктивних сил.

88. Екологічний фактор сталого розвитку та його вплив на розміщення продуктивних сил.

89. Фактор ринкової кон’юнктури сталого розвитку та його вплив на розміщення продуктивних сил.

Тлумачний словник.

Агломерація міських поселень — зосередження функціонально взаємопов'язаних міських поселень, ядром яких є значене місто, що швидко зростає. Розглядається як локальна система вищого рівня, яка відзначається зближенням і навіть територіальним зрощуванням поселень, що мають стійкі й інтенсивні виробничі, трудові, транспортні та культурно-побутові зв'язки. Термін «агломерація» широко використовують при вивченні процесів урбанізації та розміщення продуктивних сил. За своєю структурою агломерації бувають моноцентричними, біцентричними та поліцентричними. Моноцентричні формуються під впливом значних регіональних центрів обробної промисловості, науки, освіти, культури, охорони здоров'я та транспортних вузлів (на Україні — Київ, Харків, Одеса, Львів). Біцентричні та поліцентричні агломерації виникли в районах інтенсивного розвитку галузей важкої промисловості, зокрема у Донбасі та промисловому Придніпров'ї (Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська).

Агропромисловий комплекс (АПК) — сукупність ланок народного господарства (галузей, підгалузей, виробництв, підприємств, організацій), діяльність яких тісно пов'язана з виробництвом, зберіганням, транспортуванням, переробкою та збутом сільськогосподарської продукції. Формуються на основі агропромислової інтеграції в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил та усуспільнення виробництва. Поділяються на агропромислові підприємства та агропромислові територіальні комплекси. В галузевій структурі АПК виділяють такі основні сфери: сільське господарство, промисловість по переробці сільськогосподарської сировини (харчова, деякі галузі легкої промисловості); виробництво засобів виробництва для сільського господарства та несільськогосподарських галузей (машинобудування для сільського господарства, легкої і харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив тощо); заготівля, транспортування та збут продукції, виробниче обслуговування комплексу (ремонт машин, будівництво тощо).

Валова продукція — продукція підприємства, галузі господарства, вироблена за певний час (місяць, рік) у грошовому вираженні.

Валовий внутрішній продукт (ВВП ) — макропоказник економіки, який розраховується як сукупна вартість кінцевої продукції підприємств, галузей виробничої сфери і сфери послуг, вироблена на території країни, у т.ч. і тих підприємств, які належать іноземним власникам.

Валовий національний продукт (ВНП) — вартість товарів і послуг, вироблених національними суб'єктами (підприємствами, приватними особами) за рік, незалежно від їх територіального місцезнаходження. Для більшості країн різниця між ВВП і ВНП мала.

Депопуляція — зменшення абсолютної кількості населення будь-якої країни чи території внаслідок звуженого його відтворення, при якому чисельність наступних поколінь є меншою від попередніх.

Екологічна політика — політика, спрямована на охорону 1 оздоровлення довкілля, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, що забезпечує нормальну життєдіяльність і екологічну безпеку людини.

Економічно активне населення — частина населення, зайнята у виробничій діяльності і сфері послуг.

Екстенсивний шлях розвитку господарства — збільшення обсягів виробництва шляхом будівництва нових підприємств або освоєння нових земель у сільському, лісовому та рибному господарстві.

Інфраструктура виробнича — сукупність галузей, що надають послуги виробничого характеру; частина загальної інфраструктури народного господарства. До складу виробничої інфраструктури відносять вантажний транспорт, що надає послуги матеріальному виробництву; матеріально-технічне постачання, що обслуговує виробничі підприємства; торгівлю, в тій частині, в якій вона продовжує виробничий процес і надає деякі послуги виробничим підприємствам; заготівлі; інженерні комунікації виробничого призначення (електро-, водо-, газо-, теплопостачання, іригаційні споруди); інформаційне обслуговування виробничих підприємств; природоохоронні об'єкти (очисні споруди та ін), що входять до складу підприємств.

Міграція — механічне переміщення людей зі зміною постійного місця проживання на більш чи менш тривалий період. Розрізняють внутрішні і зовнішні міграції. Внутрішні міграції — переселення всередині країни. Зовнішні міграції пов'язані з переміщенням населення між державами. Вони поділяються на міжконтинентальні і внутрішньоконтинентальні,

Міжрайонний поділ праці — один з видів територіального поділу праці, в результаті якого формується спеціалізація економічних районів на основі розвинутого обміну. Розвивається як закономірний процес просторового роз­межування соціально-економічних функцій між великими економічними районами країни і є визначальним фактором формування і функціонування їхніх господарських комплексів, а також територіальної інтеграції господарства. Характеризується насамперед спеціалізацією економічних районів на виробництві певних видів товарів чи послуг, для організації якого склались сприятливі природні, соціально-економічні чи історико-географічні передумови. Зовнішньою ознакою розвинутого міжрайонного поділу праці є наявність міжрайонного обміну, який реалізується за допомогою системи міжрайонних економічних зв'язків.

Міжрайонні економічні зв’язки — процес обміну засобами виробництва і предметами споживання, трудовими, науково-технічними та фінансовими ресурсами між центрами і районами виробництва та споживання на базі транспортної системи. Міжрайонні економічні зв'язки розвиваються на основі, територіального поділу праці, який проявляється в спеціалізації окремих районів на виробництві певних видів продукції.

Мінеральні ресурси — сукупність розвіданих запасів різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. Різноманітні мінеральні ресурси є основою взуттєвої промисловості. Найбільше промислове значення для мінерально-сировинної бази мають горючі корисні копалини (кам'яне вугілля, нафта, газ); металеві корисні копалини (залізні, марганцеві, титанові, ртутні руди); металургійна мінеральна сировина (вогнетривкі глини, кварцити, піски формувальні, вапняки флюсові, доломіти); хімічна мінеральна сировина (сірка, калійні та кухонні солі, фарби мінеральні); керамічна мінеральна сировина (піски, каоліни, глини, польові шпати); сировина для виробництва будівельних матеріалів (мергель, крейда, вапняки); кам'яні будівельні матеріали та інш.

Дата добавления: 2014-11-29