Генеалогія

ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ

Проголошення незалежності України у 1991 році поставило питання про нові символи, державні клейноди. Державним прапором України є синьо-жовтий прапор, малий герб – Тризуб.

Конституція України 1996 р. у 20 статті визначила з докладним описом всі державні атрибути: Герб, Гімн, Прапор.

«Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.»

(Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1996.)

Творення державної і національної символіки є важливим актом, що визначає історичну спадщину, ідейно-політичну спрямованість, історичні традиції народу. Знаки держави у світовій співдружності поважаються як святині та офіційні представники народу, який ними користується. До нашого часу дійшло багато символів, гербів, знаків національного характеру. Але найбільш відомими і такими, що найкраще збереглись, є українські земельні герби. Вивчення земельних гербів розкриває природу формування світогляду, часто відбиває політичні та ідеологічні нашарування і розповідає про долю землі на окремих відрізках історичного часу. Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Галичина, Буковина, Таврія, Слобожанщина та інші українські землі мали свої герби протягом тривалої історії.

Генеалогія – (від грец. родовід і навчання) наука, що вивчає походження родів, прізвищ і окремих осіб, родинних зв’язків, історію родин різного соціального походження. Тісно пов’язана з геральдикою (гербознавством), антропонімікою, дипломатикою, нумізматикою, сфрагістикою, хронологією, емблематикою. Отримані з її допомогою данні, в більшості біографічного характеру, допомагають вивчати політичну історію, майнові, соціальні і правові відносини, місце і роль конкретних родів або осіб у подіях визначеної епохи або країни. Дані генеалогії сприяють також дослідженню демографічних процесів, соціально-психологічних аспектів взаємодії між людьми. Вони можуть використовуватися на тільки в історії, але також правознавстві, біології, медицині, географії й інших науках.

Джерела, використовувані генеалогією, досить різноманітні й охоплюють практично всі пам’ятники, пов’язані з людською діяльністю. В основному їх можна звести до трьох типів: письмові, речові і усні. Існують і власне генеалогічні джерела – родовідні розписи і книги, генеалогічні древа і таблиці. Однак вони вимагають до себе досить критичного відношення, так як їхні творці нерідко намагались зробити своє походження більш древнішим або приєднати свій родовід до генеалогічних древ більш знатних осіб.

Близькими до власне генеалогічних джерел є різного роду синодики і поминання, що створювалися у великій кількості в Україні. Серед пам’яток такого роду виділяються синодики Киево-Межигірського монастиря, Красногірського монастиря в Золотоноші, «Поіменник... княжат і княгинь Корецких» (1755 р.), «Поминання» Золотоверхого Михайлівського монастиря в Києві (початок – середина ХУП в.) і «Поіменник» (1667 р.) того ж самого монастиря, складений з ініціативи його ігумена, відомого культурного діяча Феодосія Софоновича. У «Поминанні» і «Поіменнике» містяться генеалогічні записи про роди князів Острозьких, Корецьких і інших, київських митрополитів П.Могили, И.Копинокого, С.Косова, гетьманів П.Конашевича-Сагайдачного, Б.Хмельницького, И.Виговського, полковників Д.Апостола, К.Мокриєвича, ряду відомих діячів культури України і Білорусії. Генеалогічне дослідження ведеться по тій же методиці, що й історичне джерелознавство, однак фіксація його результатів має свою специфіку. Воно має три етапи: 1) створення генеалогічного досьє; 2) складання генеалогічних карток; 3) складання генеалогічних таблиць.

Генеалогічне досьє складається на основі обробки всіх джерел, що мають відношення до визначеної особи, і містить у собі докладні дані про нього. Установлюються станове і майнове положення людини, її професія, хронологічні дати (народження, одруження, смерті). Генеалогічна картка резюмує дані досьє, робить їх придатними для складання таблиць, дозволяючи в необхідних випадках застосувати машинний спосіб обробки інформації. Генеалогічні таблиці встановлюють ступінь споріднення (зв’язку, що випливають з походження від одного предка) і ступінь властивості (зв’язку, що виникають у результаті шлюбу один аз родичів) різних осіб по висхідні (при визначенні предків) і спадної (при визначенні нащадків) лініям.

Таблиці розділяються на кілька видів. Так, фіксування генеалогічних зв’язків по висхідній лінії виробляється за допомогою вертикальних (генеалогічне древо), горизонтальних і колоподібних таблиць. При їхньому складанні істотне значення має нумерація, тобто визначень місцезнаходження особи в генеалогічній таблиці, розробленої за відповідною методикою. Усі предки одержують номер у залежності від природного порядку споріднення. Особа, генеалогія якого складається, одержує номер 1, його батько – 2, мати – 3, дід по батьку – 4 і т.д. Ця нумерація проста і зручна. Вона дозволяє легко відшукувати чоловіків, яким завжди відповідає парне число, і жінок, яким привласнюється непарне. Ознайомлення про нумерацію дає можливість швидко знайти родинні зв’язки між особами, так як номер батька – подвоєний добуток номера його дітей, а номер матері – подвоєний добуток номера дітей плюс один.

Генеалогія – найбільш давня зі спеціальних історичних дисциплін. Вже в епоху первіснообщинного ладу існували этногенетичні перекази (зведення генеалогічного характеру), що містяться в легендах, міфах, епосі й інших пам’ятниках усної творчості. Оформлення практичної (утилітарної) генеалогія приходиться на період виникнення рабовласницьких держав, коли вона починає виконувати ідеологічні функції, обґрунтовуючи і захищаючи право на владу. Розгорнуті генеалогічні розповіді, присвячені правителям рабовласницьких держав, носять багато в чому легендарний характер. Вони були поширені на Древньому Сході (у Шумеру, Єгипті, Ассирії, Іудеї, Індії, Китаї, Японії й інших країнах), потім у Древній Греції і Древньому Римі у вигляді списків правителів Шумеру, ассірійських царів, єгипетських фараонів, індійських вед, біблійних розповідей, описів Геродота, Плутарха, інших античних істориків.

Найбільше значення практична генеалогія мала у феодальному суспільстві, невід’ємною рисою якого була становість, де суспільні і політичні відносини найтіснішим образом зв'язувалися з походженням, родовитістю і спадкоємними правами особи, родини, роду, династії. Не випадково этногенетичні перекази у великій кількості містяться в середньовічних літописах, хроніках, у тому числі «Повісті минулих літ», Київському і Галицько-Волинському літописах.

Середньовічні літописи і хроніки проливають світло на генеалогію давньоруських, російських, українських і білоруських князів, правителів Великого князівства Литовського, Польщі, готських, лангобардських, франкських, бургундських, англосаксонських і інших можновладних будинків. Родовідні легенди, що складалися, звичайно виводили царів, князів від великих діячів минулого, наприклад від Олександра Македонського, давньоримського імператора Августа. Так, родовідна легенда російських великих князів XV - XVI ст. виводила їхній рід до імператора Августа, родовідні легенди великих князів литовських того ж періоду – до міфічного Палемону, що нібито був давньоримським сенатором, родичем імператора Нерона. Такі легенди отримували обґрунтування й у більш пізніх літописах і хроніках, яскравих публіцистичних пам’ятках.

В епоху Відродження були знайдені графічні форми фіксації родинних і свійських зв’язків – генеалогічні таблиці і древа. З кінця ХVI ст. вони стали систематично поповнюватися інформацією, почерпнутою з різноманітних джерел: актів, спогадів, метричних записів, постанов сеймів та ін.

На землях України, що протягом тривалого часу знаходилися під владою Речі Посполитої, набрали популярності гербовники, створені польськими авторами ХVII ст. Каспаром Несецьким, Бартошем Папроцьким, Шимоном Окольським. Родоводи і генеалогічні таблиці монархів указували на стародавність їхнього походження, іноді навіть нібито божественну природу, сприяючи тим самим зміцненню авторитету монархів, обґрунтовуючи їхні спадкоємні права і привілеї, визначені традиції в міжнародній політиці. Родоводи підтримували склад і ієрархію феодалів, обгороджуючи від проникнення в їхнє середовище представників інших станів, допомагали упорядкованому розподілові земельних володінь, державних і придворних посад, привілеїв. Не випадково питання складання родоводів і генеалогічних таблиць знаходилися постійно в поле зору правителів.

Нерідко дані генеалогій ставали об’єктом політичних спекуляцій. Польський генеалог Валеріан Тріпання із Сецехова (помер у 1640 р.) створив «Книгу Хамов», куди включив більш 2500 прізвищ своїх сучасників, головним чином з Малої Польщі, що до 1624 р. без належних основ відносили себе до шляхетському стану. Про те, наскільки значною була ідеологічна роль родоводу, свідчить «Генеалогія Богдана Хмельницького», написана в 1649 р. анонімним польським публіцистом з метою спростування шляхетського походження Б. Хмельницкого.

Становлення генеалогії як історичної дисципліни, початок її теоретичного і практичного застосування відносяться до ХVII – XVIII cт. Найбільший поштовх дана наука отримала у Франції, Англії, Німеччині.

Дата добавления: 2014-11-29