Тема 1: Поняття, предмет правового регулювання та джерела міжнародного права

Вивчення теми варто розпочати з визначення терміну «міжнародне право», яке використовується сьогодні поряд з терміном «право народів» і є офіційно визнаним у правовій, дипломатичній і зовнішньополітичній практиці. Потрібно простежити історичні етапи його формування, особливості використання і характеристики різними народами, науковими школами тощо.

Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності. Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів. З огляду на особливу значимість міжнародного права як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Визначення юридичної природи міжнародного права здійснюється, поміж іншим, й через виокремлення характерних особливостей міжнародного права. У цьому питанні слід розрізняти особливості сучасного міжнародного права та особливості класичного міжнародного права.

Система міжнародного права в науці і практиці міжнародного права має неоднозначні підходи до свого аналізу, а тому необхідно встановити різницю між поняттям системи міжнародного права і структури міжнародного права, виділити й охарактеризувати елементи (принципи і норми) і компоненти (інститути і галузі) міжнародного права.

На окрему увагу заслуговує визначення поняття «міжнародне право», що має численні підходи, залежно від сутності сучасних доктрин, теорій чи концепцій міжнародного права. Розбіжності існують і в тлумаченні понять «предмет міжнародного права» і «об’єкт міжнародного права», які в сучасній науці також ще не усталилися.

Міжнародне право – це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування. Виходячи з особливої значимості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського співтовариства і світового об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами. Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право – це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право – це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому говорилося: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами». Таким чином, можливо запропонувати узагальнююче трактування міжнародного права, відповідно до котрого міжнародне право – сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, із метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права: – міжнародне право – це сукупність юридичних норм і принципів; – ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права; – ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових; – реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах. Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: один дуалістичний і два моністичних. В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основоположник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються». Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX – початку XX ст.). Так, один із видатних представників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права або ні, в залежності від того, чи диктується це її інтересами».

Обгрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції – примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. X. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфорнійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації». Радянська концепція по цьому питанню грунтувалася на таких посилках: – міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи самостійними правовими системами, знаходяться в постійній взаємодії, що опосередковується волею держав-учасниць міжнародного спілкування; – оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповідні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого переважного значення тієї або іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії; – якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним, тому що кожна держава, що бере участь у створенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визйавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип одержав чітке вираження в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору». Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, визнавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства.

В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, частина 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України»). Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом». Норми міжнародного права створюють права й обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються. Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права. Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплементацією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація, на думку Р.А. Мюллерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус.

А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає І.І. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права. Трансформація може бути загальною й індивідуальною. При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни. При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом. У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у відношенні звичаєвого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а у відношенні договорів – індивідуальна. В Україні у відношенні міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховною Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів трансформації: а) пряму рецепцію – коли норма міжнародного права без зміни запозичується національним законодавством – має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9 Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін корпорацією, тобто включенням; б) бланкетну рецепцію – коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції України); в) власне трансформацію – коли норма міжнародного права змінюється шляхом створення словесної національної транскрипції (перекладається на іншу мову) і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних змін. Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії. Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права. Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова. Основними рисами міжнародних відносин є: – зміцнення різнопланового співробітництва між державами; – розширення міжнародних відносин; – забезпечення миру; – зростання ролі науково-технічного прогресу; – посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації господарського життя і зміцнення світової системи господарських зв'язків; – зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі і неурядових, і їхньої кількості; – виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації); – актуалізація глобальних проблем виживання людської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання); – підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини на порозі III тисячоліття стають усе більш універсальними, різноманітними, всеобіймаючими, рівнообов'язко-вими для всіх суб'єктів міжнародного права. Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах: – міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також державоподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами – з іншого; між фізичними і юридичними особами); – внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але включені в сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.). Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку. Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких: а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної держави; б) реалізуються статутні задачі й функції міжнародної організації; в) реалізуються на практиці норми міжнародногоправа.

Окремо слід зупинитися на видах і класифікації норм міжнародного права. Юридична обов’язковість норм міжнародного права є головною особливістю, що відрізняє їх від інших норм соціальних систем, що функціонують у міжнародній сфері. І хоч це питання в науці є також дискусійним, більшість дослідників схиляється до винятковості міжнародно-правових норм, як і в питанні співвідношення міжнародного і внутрішнього права.

Висвітлюючи питання джерел міжнародного права, необхідно визначити поняття й види: міжнародний договір, міжнародний звичай, судові рішення і доктрини, нормативні резолюції міжнародних організацій. Нарешті, вагомим джерелом є загальні принципи міжнародного права, закріплені в Статуті Міжнародного Суду й основні принципи міжнародного права, встановлені Статутом ООН, Декларацією про принципи міжнародного права та іншими міжнародними документами.

Термін «джерела права» вживається в двох значеннях – матеріальному і формальному. Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права. Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в якому-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев). Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми. Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать: а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм. Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права. У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування. В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини: – процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер; – процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року); – договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин. Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю. Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи: – договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу – угода суб'єктів, що їх створюють; – обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права – «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів.

У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися; – недотримання або порушення як договіру, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права; – обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування; – спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од них держав існують у договірній формі, а для інших – у формі міжнародних порядків.

Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно- правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Україна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну – у якості міжнародного звичая. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто совують міжнародне право. Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації пронадання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році. Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження: – ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав; – договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю тимчасового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону – 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море – ЗО вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф – 10 червня 1964 року і т.д. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін – зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого Документа; Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д.

Питання теми, винесені на самостійне вивчення, тісно пов’язані з попереднім матеріалом і присвячені міжнародному правотворчому процесу. Його сутність потрібно розглядати шляхом характеристики поняття міжнародної правотворчості та основних стадій процесу міжнародно-правового нормоутворення: досягнення згоди інших суб’єктів міжнародного права щодо змісту правил поведінки і досягнення згоди стосовно визнання цих правил як норм міжнародного права. Особливу роль у стабілізації міжнародного правотворчого процесу відіграють принципи правотворчої діяльності, які мають свою класифікацію, мету. Іноді джерелом міжнародних зобов’язань може бути односторонній акт держави, види і значення яких потрібно розглянути.

Сьогодні активним учасником міжнародного правотворчого процесу є громадськість (нація, народ, меншина, громадська організація, міжнародна неурядова організація тощо). Варто зупинитися на формах, сферах і прикладах участі громадськості в міжнародних правотворчих процесах як світового, так і регіонального рівнів.

У питанні кодифікації міжнародного права дається визначення ключового поняття, виділяються напрями і форми кодифікації, дається характеристика основних проблем і перспектив розвитку сучасного міжнародного права.

Дата добавления: 2014-11-29