Тема 2: Суб’єкти міжнародного права. Визнання та правонаступництво у міжнародному праві

План

Лекційне заняття

1. Поняття міжнародного права.

2. Система міжнародного права.

3. Джерела міжнародного права.

4. Принципи міжнародного права.

5. Співвідношення міжнародного і внутрішнього права.

Питання семінарського (практичного)заняття:

1. Поняття, предмет і система міжнародного права.

2. Джерела міжнародного права.

3. Методи правового регулювання міжнародного права.

4. Співвідношення міжнародного і внутрішнього права.

5. Поняття, основні риси і система міжнародних правовідносин.

Глосарій основних термінів та понять (далі Глосарій):

міжнародне право, предмет міжнародного права, об’єкт міжнародного права, функція міжнародного права, система міжнародного права, структура міжнародного права, міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, інститут міжнародного права, норма міжнародного права, універсальні норми, регіональні норми, локальні норми, партикулярні норми, зобов’язальні норми, уповноважуванні норми, заборонні норми, відсильні норми, джерела міжнародного права, міжнародний договір, міжнародний звичай, принципи міжнародного права, правотворчість, міжнародний правотворчий процес, кодифікація.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1.Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Якими є сутність і значення міжнародного права в системі міжнародних відносин?

1.2. Чи достатньою є триелементна структура міжнародних відносин?

1.3. Якою є система міжнародного права?

1.4. У чому полягає динамічність системи міжнародного права?

1.5. Які галузі містить система міжнародного права?

1.6. Які методи правового регулювання застосовує міжнародне приватне право?

1.7. Яким є предмет міжнародного права?

1.8. У чому полягають особливості місця України в системі міжнародних відносин?

1.9. Які концепції існують у юридичній літературі стосовно розуміння природи міжнародного права?

1.10. На які види поділяються джерела міжнародного права?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Зробити бібліографічний довідник наявних видань, які можна використати при вивченні курсу «Міжнародне право». Вкажіть авторів, назву праці, рік видання, де опублікована, кількість сторінок.

4.2.Вписавши слова по-горизонталі, складіть кросворд з понять і категорій теми 1:

М

І

Ж

Н

А

Р

О

Д

Н

Е

П

Р

А

В

О

4.3. Підготуйте письмову доповідь на тему: «Поняття та структура норми міжнародного права. Загальна класифікація міжнародно-правових норм (імперативні, диспозитивні, альтернативні, кумулятивні).

4.4.Скласти таблицю «Становлення сучасного міжнародного права»:

етап розвитку	основні події та характерні риси

5. Розв’язати тести:

1. У перекладі з латинської термін «jus gentium» означає:

а) право держави;

б) право народів;

в) природне право;

г) право війни.

2. Загальні принципи міжнародного права закріплені в:

а) Загальній Декларації прав людини;

б) Віденській конвенції про право міжнародних договорів;

в) Статуті Міжнародного Суду;

г) Статуті ООН.

3. Угода між двома й більше державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що встановлює, змінює або припиняє їхні взаємні права й обов'язки – це:

а) міжнародні відносини;

б) міжнародні зв'язки;

в) міжнародний договір;

г) міжнародний звичай.

4. Правило поведінки, що визнається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового є:

а) міжнародний звичай;

б) норма міжнародного права;

в) обов'язок суб'єкта;

г) міжнародний договір.

5. Повна переробка тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права.

а) трансформація;

б) імплементація;

в) легітимація;

г) ратифікація.

6. Теорія, яка ґрунтується на визнанні міжна­родного та внутрішнього права єдиною системою права є:

а) теорією міжнародного права;

б) дуалістичною теорією;

в) моністичною теорією;

г) теорією загального права.

7. Типи положень національної правової системи, включаючи конституцію, закони, нормативні акти, укази, судову практику, звичаєві правила та практику, а також правила, що випливають із міжнародних документів, які мають обов'язкову силу, складають:

а) внутрішньодержавне право;

б) публічне право;

в) публічне і приватне право;

г) приватне право.

8. Перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права:

а) трансформація;

б) імплементація;

в) легітимація;

г) ратифікація.

9. Теорія, відповідно до якої норми міжнародного права не можуть діяти у внутрішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах, є:

а) теорією міжнародного права;

б) дуалістичною теорією;

в) моністичною теорією;

г) теорією загального права.

10. Правотворчість – це …:

а) процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

б) правова форма діяльності держави, пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм;

в) правова форма діяльності суб’єктів міжнародного права, пов'язана із встановленням юридичних норм;

г) правова форма діяльності суб’єктів міжнародного права, пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.

Реферати (ессе), презентації:

1. Місце курсу в системі юридичних дисциплін.

2. Сутність і принципи міжнародного правотворчого процесу.

3. Односторонні акти держави у міжнародному правотворчому процесі.

4. Участь громадськості у міжнародному правотворчому процесі.

5. Кодифікація і подальший розвиток міжнародного права.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

Враховуючи тривалу дискусію з приводу розуміння природи і сутності міжнародних правовідносин, аналіз їхніх особливостей має містити дослідження: 1) суб’єктів права, зокрема, на рівні правовідносин, тобто учасників правовідносин; 2) об’єктів правовідносин; 3) змісту правовідносин; при цьому слід розрізняти матеріальний зміст, тобто поведінку суб’єктів (включаючи «санкції» в охоронних відносинах), а також юридичний зміст, тобто суб’єктивні юридичні права та обов’язки.

На особливу увагу заслуговує розгляд проблеми співвідношення понять «суб’єкт міжнародного права» і «суб’єкт міжнародних правовідносин». Більшість дослідників схильні ототожнювати ці два поняття, проте, на думку інших, це не є завжди коректним, оскільки суб’єкт міжнародних правовідносин завжди є суб’єктом міжнародного права, але не завжди суб’єкт міжнародного права може бути суб’єктом міжнародних правовідносин. Отже, суб’єкт права – це сторона, потенційно здатна бути учасником даних правовідносин. Характеристика суб’єкта права – це характеристика об’єктивної, юридичної закріпленої можливості. У випадку із суб’єктом правовідносин ця можливість реалізована в дійсності.

З огляду на зазначене вище, до числа суб’єктів міжнародного права слід включити й охарактеризувати: державу; державоподібні утворення (Ордени, Ватикан, вільні міста тощо); міжнародні організації; народ (націю), які борються за створення незалежної держави; фізичну особу; транснаціональні компанії (слід розглядати як невизначену проблему). Детальніше варто зупинитися на розгляді держави як основного суб’єкта міжнародного права, а також проблем міжнародно-правового визнання (теорії, види і форми визнання).

Суб'єкт міжнародного права – це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів. Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать: певна зовнішня відособленість; персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи); здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю; брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами. Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права – це такі особи, які набули властивостей суб'єкта в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами.

Іншими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єктів міжнародного права. Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Правоздатність – це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки.

Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, – із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації – із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснування в силу; фізичні особи – при настанні ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах. У поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсю-дження ядерної зброї 1968 року, до котрого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна, сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої будь-кому, а також контроль за такою зброєю або вибуховими пристроями ані прямо, ані побічно, таким же способом як і засобом не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим засобом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв. Кожна з держав-учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю або вибуховими пристроями ані прямо, ані опосередковано; не робити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, так як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв. Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до статті 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право- і дієздатність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права. Вона виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права: право виступати на міжнародній арені від свого імені; право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права; право брати участь у створенні норм міжнародного права; «підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права; визнання суб'єкта міжнародного права в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права та ін. Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузева правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єктам міжнародного права. Загальна правосуб'єктність – це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення. Галузева правосуб'єктність – це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організації (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що стосуються освіти, науки і культури, в інтересах забезпечення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті. Спеціальна правосуб'єктність – це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права.

Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО). Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній доктрині міжнародного права точки зору фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус. Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передбачених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спосіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'язків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб'єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права людини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантуються Конвенцією, може оскаржити в Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав у своїй власній країні – учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано більше 30 тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і статтею 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території. Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, в певному значенні, суб'єктами міжнародного права. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як індивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосов-чою сферою, у той час як функцією міжнародної право-творчості на міжнародній арені володіють тільки загальновизнані суб'єкти міжнародного права. Таким чином, можна погодитися з думкою Я.А. Ушакова, який думає, що суб'єкти міжнародного права повинні мати здатність самостійно брати участь в урегульованих міжнародним правом міжнародних відносинах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов'язаними міжнародним правом особами.

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) – держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. Їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків. Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах; похідні (вторинні) – міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше – це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час – Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.). Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів – держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Окрім того, держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать: а) територіальна цілісність, котра означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу; б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави; в) нероздільність державної влади, що включає ви знання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження; т) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані і питання визнання. Як відзначав російський міжнародник Ф.Ф. Мартенс, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право яа визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування. Визнання – це односторонній добровільний акт держави, у якому вона: а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання.

Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітим-них засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави – наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»). Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема – установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання: конститутивна та декларативна. Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституючу (правостворюючу) якість: державі – міжнародну правосуб'єктність, уряду – здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права. Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному: по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості; по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз притримується значна кількість вчених-міжнародників. Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мартенс писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження». Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами.

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території. Правонаступництво вважається одним із найдавніших інститутів міжнародного права. Гуго Гроцій у своєму трактаті «Про право війни і миру» увів поняття повного правонаступництва. Емерік де Ваттель у книзі «Право народів» відзначав, що держава-правонаступниця зобов'язана виплачувати борги іншим державам. Правонаступництво виникає: – при розпаді федерації; – при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої); – при соціальних революціях; – при розпаді колоніальної системи. Об'єктами правонаступництва можуть бути: – територія; – договори; – державна власність; – державні архіви; – державні борги; – членство в міжнародних організаціях.

Існують такі види правонаступництва: – повне – універсальне – коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки правопопередника (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР); – неповне (часткове) – коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питаннь ядерної зброї); – відсутність правонаступництва (tabula rasa – чиста дошка) – коли новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обов'язків правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями по міжнародних договорах (після поділу англійським урядом у 1947 року Індії на 2 домініона – Індійський Союз і Пакистан – Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча обговорила можливість наступних регресних вимог до Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво. В даний час основні питання правонаступництва держав урегульовані в двох універсальних договорах: Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 року /далі: Віденська конвенція 1978 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 вересня 1992 року) і Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року /далі: Віденська конвенція 1983 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Ці конвенції поки що не набрали чинності, тому їхні норми застосовуються в якості міжнародних звичаїв. 2. Правонастуиництво держав стосовно міжнародних договорів Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ-ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми. Конвенція закріплює такі правила правонаступництва стосовно договорів: а) у разі створення в результаті деколонізації нової незалежної держави діє принцип tabula rasa («чистої дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укладеними колишніми державами-метрополіями; б) нова незалежна держава не зобов'язана зберігати який-небудь договір або ставати його учасником тільки тому, що в момент правонаступництва цей договір був чинним у відношенні території – об'єкта правонаступництва; в) нова держава може стати учасницею будь-якого багатостороннього договору, що був у силі для території правонаступництва, шляхом повідомлення про правонаступництво.

Якщо до моменту правонаступництва держава-попередниця підписала договір з умовою ратифікації, прийняття або затвердження, правонаступник може стати учасником договору, ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його (крім випадків несумісності участі правонаступника з об'єктами і цілями договору). Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, стосовно цієї території: а) договори держави-попередниці втрачають силу; б) договори держави-правонаступниці набувають сили, крім випадків, коли застосування цих договорів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями. Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від ношенні території – об'єкта правонаступництва вважається чинним і для держави-правонаступниці, якщо нова держава домовилася про це з контрагентом або це випливає з її поводження. При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору. При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують знаходитися в силі для правонаступника. Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депозитарію договору і/або його учасникам. 3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність – це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, цій державі. Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей. Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступництві регулюється угодами між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила: а) При передачі частини території держави іншій державі до правонаступника переходять: – усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно, пов'язане з діяльністю держави на даній території; – частина архівів, що стосується відповідної території і необхідна для її нормального управління; – державний борг (у справедливій долі). б) При створенні нової незалежної держави на території держави-попередниці до держави-правонаступниці переходять: – нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить державі-попередниці і знаходиться за кордоном. До правонаступника переходить також рухоме майно, що знаходиться на території держави-попередниці; – архіви, що належать її території, а також частина інших архівів, необхідних для нормального управління. Державні борги до правонаступника не переходять. в) При об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника переходять: уся власність держав-попередників, їхні архіви і борги. г) При відділенні частини території від держави до правонаступника переходять: – нерухоме майно, що знаходиться на даній території, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і частина іншого рухомого майна (у справедливій долі); – частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необхідні для управління нею; – державний борг (у справедливій долі). д) При поділі держави, коли частини території утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, до правонаступників переходять: – нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що належить їй; – частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, що мають безпосереднє відношення до неї; – державний борг (у справедливій долі).

План лекційного заняття:

1. Поняття, основні риси і система міжнародних правовідносин.

2. Суб’єкти міжнародного права і міжнародних правовідносин.

3. Держава – основний суб’єкт міжнародних правовідносин.

4. Міжнародно-правове визнання, його юридична природа та види.

5. Інститут правонаступництва держав у міжнародному праві.

Глосарій: міжнародні правовідносини, об’єкт міжнародних правовідносин, зміст міжнародних правовідносин, суб’єкт міжнародного права, суб’єкт міжнародних правовідносин, юридичний факт, міжнародна правосуб’єктність, міжнародна правоздатність, міжнародна дієздатність, міжнародна деліктоздатність, держава, міжнародно-правове визнання, державний суверенітет, автономія, юрисдикція держави, імунітет держави, правонаступництво держави, державоподібні утворення, конкордат, фізична особа, юридична особа, населення, громадянство, натуралізація, апатрид, біпатрид, особи, яким надається право притулку, біженці, переміщені особи, вимушені переселенці, оптація, реінтеграція, трансферт, «право крові», «право грунту».

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1.Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що покладено в основу визначення терміну суб’єкт міжнародного права?

1.2. Яким є об’єкт міжнародних відносин?

1.3. Які існують класифікації суб’єктів міжнародного права?

1.4. У чому полягає сутність декларативної теорії визнання у міжнародному праві?

1.5. Що таке конститутивна теорія визнання у міжнародному праві?

1.6. Які існують види міжнародного правонаступництва?

1.7. Яким є предмет міжнародного права?

1.8. Що таке міжнародна правосуб’єктність?

1.9. Коли виникає міжнародна дієздатність?

1.10. У чому полягає зміст фрагментарної правосуб’єктності?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Підготуйте список спеціальної літератури до питання «Правонаступництво в міжнародному праві».

4.2.Опрацювати рекомендовані джерела права і скласти таблицю «Правонаступництво держав» за схемою:

договори	державна власність	державні борги	державні архіви

4.3. Підготуйте електронний варіант презентації з питання «Міжнародно-правові питання громадянства».

4.4. Скласти таблицю «Види суб’єктивних прав суб’єктів міжнародних правовідносин» за схемою:

Вид суб’єктивних прав	зміст

5. Розв’язати тести:

1. Яка організація є традиційним суб’єктом міжнародного права:

а) СНД;

б)ФІДЕ;
в) Червоний Хрест;

г) Компанія «Дженерал моторс».

2. Принцип суверенної рівності дозволяє:

а) мати однакові з іншим суб’єктом права та обов’язки;

б) мати однаковий обсяг прав та обов’язків з іншим суб’єктом;

в) мати виключне право участі у міжнародних правовідносинах;

г) дає інші юридичні можливості.

3. Дієздатність суб’єкта в міжнародному праві може бути:

а) повна і обмежена;

б) активна і пасивна;

в) повна і неповна;

г) повна і звужена.

4. Деліктоздатність суб’єкта в міжнародному праві регулюється нормами:

а) які стосуються будь-якого правопорушення;

б) які регулюють галузеву деліктоздатність;

в) які стосуються небезпечних міжнародних злочинів;

г) усі відповіді правильні.

5. Яка організація є суб’єктом міжнародного права:

а) НБА;

б) ФІФА;
в) Компанія «Кока-кола»;

г) ОАЄ.

6. Пасивна міжнародна правосуб’єктність властива:

а) міждержавним організаціям;

б) державам;

в) підмандатним територіям;

г) фізичним особам.

7. Створення суверенної і незалежної держави є:

а) формальним закріпленням правового статусу суб’єкта;

б) способом здійснення народом права на самовизначення;

в) реалізацією можливості населення країни вільно визначати свій розвиток;

г) правильна відповідь відсутня.

8. Точка зору, відповідно до якої попередньою умовою існування юридичних прав держави є політичний акт її визнання іншими державами, є:

а) імперативною теорією визнання держави;

б) декларативною теорією визнання держави;

в) конститутивною теорією визнання держави;

г) констатаційною теорією визнання держави.

9. Питання правонаступництва, не врегульовані Віденськими конвенціями 1978 і 1983 років, регулюються:

а) міжурядовими угодами;

б) нормами національного права;
в) спеціальними нормами міжнародного права;

г) нормами і принципами загального міжнародного права.

10. Загальна міжнародна правосуб’єктність властива:

а) міждержавним організаціям;

б) державам;

в) транснаціональним компаніям;

г) фізичним особам.

Реферати (ессе), презентації:

1. Україна як суб’єкт міжнародного права і міжнародних правовідносин.

2. Правонаступництво України.

3. Способи здійснення права на самовизначення.

4. Міжнародно-правові питання громадянства.

5. Первинні та вторинні суб’єкти міжнародного права.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

* * *

Дата добавления: 2014-11-29