Тема 7: Право міжнародних договорів

У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року: міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі елементи цього найважливішого і ключового змістовного поняття Конвенцій: – його суб'єктів (учасників); – угоду між ними; – специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від інших міжнародних угод; – регулювання такої угоди міжнародним правом. Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави.

У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій Конвенції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжнародні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість: «Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнародних угод не в писемній формі, не торкається: а) юридичної чинності таких угод; б) застосування до них будь-яких норм, викладених у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили б у силу міжнародного права, незалежно від даної Конвенції; в) застосування даної Конвенції до відносин держав між собою в рамках міжнародних угод, учасниками яких є також інші суб'єкти міжнародного права». Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб'єктів права міжнародних договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, виконання і припинення дії міжнародних договорів. З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 років повинні бути як мінімум два суб'єкти міжнародного права.

Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший – юридичною або фізичною особою, не вважається міжнародним договором. Такі договори, як, наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться в різних державах, не підпадають під регулювання зазначених Віденських конвенцій. У відношенні них діють інші міжнародно-правові акти. Хоча у визначенні говориться про договори в писемній формі і не говориться про договори в усній формі,держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний договір – це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків. Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети.

Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому. У праві міжнародних договорів у відношенні тих самих суб'єктів застосовуються різні найменування, що свідчать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовляється» – означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» – означає державу, що не є учасницею договору. У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються. У той же час вважають, що держави, які беруть участь у переговорах, – це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сформульований.

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родове поняття, що охоплює усі види міжнародних договорів. Міжнародні договори класифікуються на різних підставах: І. За кількістю учасників: 1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють наявністю процесу одностороннього волевиявлення суб'єкта міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких односторонніх юридичних актів належать:

– Нотифікація – повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, вивести війська);

– Визнання – може мати форму як нотифікації, так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закріплення державної волі, що перетворює фактичне становище в юридичне (наприклад, визнання de jure);

– Протест – є дією зворотною визнанню.

Його сутність складається в невизнанні законності чого-небудь (наприклад, невизнанні окупації одною державою частини території іншої держави). Протест повинен завжди походити від компетентного органу протестуючої держави, як правило, її спеціалізованого органу зовнішніх зносин (міністерства закордонних справ); – Відмова – це акт, що викликає наслідки тільки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній практиці склався звичай, відповідно до якого можна відмовитися від прав, але не можна відмовитися від обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, необхідних для виконання юридичного зобов'язання перед партнерами за згодою. Але можна відмовитися від прав і обов'язків при оголошенні знов утвореною державою відсутності правонаступництва (tabula rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не можна відмовитися від зобов'язань, що випливають із укладених правопопередником міжнародних договорів (так зване «правонаступництво придбаних прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином виражене зовні волевиявлення держави'– тут бездіяльність є недостатньою. 2) двосторонні договори, у яких беруть участь два суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіації: з ОДНОГО боку, участь однієї держави, а з іншого боку – декількох; 3) багатосторонні договори, у яких беруть участь три і більше суб'єкти; Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома державами, але з питань, що становлять інтерес для більшості держав-членів світового співтовариства. На Віденській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатостороннього договору як такого, що пов'язаний із питаннями, котрі представляють загальний інтерес для міжнародної спільності держав.

Крім того, нею було запропоновано сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах у відповідності із принципом суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особливий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання приєднатися й інші держави. Але договір наділив початкових учасників особливими правами: договір набирає сили за умови його ратифікації всіма початковими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення.

За сферою і силою дії: 1) універсальні договори – у них беруть участь практично всі держави-члени світового співтовариства (наприклад, Статут ООН); 2) регіональні договори – у них беруть участь держави певного географічного регіону, на який поширюється дія цього договору (наприклад, учасниками Європейської конвенції про громадянство 1997 року є європейські держави-члени Ради Європи); 3) субрегіональні договори – у них беруть участь держави всередині певного географічного регіону (наприклад, договори про створення Єврорегіонів).

За ступенем відкритості: 1) відкриті договори – у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держава. Такі договори, як підкреслюється у Віденській декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»; 2) закриті договори – у них коло учасників заздалегідь визначене.

У залежності від суб'єкта, що укладає договір: – міждержавні договори (укладаються від імені держави); – міжурядові договори (укладаються від імені уряду); – міжвідомчі договори (від імені органів виконавчої влади держави – його міністерств і відомств).

У залежності від форми договору: договір у писемній формі – більшість міжнародних договорів у даний час укладається в такій формі; договір в усній формі – так звана «джентльменська угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може служити джентльменська угода про правила процедури III Конференції ООН з морського права, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року.

У залежності від об'єкта міжнародно-правового регулювання: – договори політичні; – угоди з правових питань; – угоди з прикордонних питань; – угоди з економічних питань; – угоди з питань транспорту і зв'язку; – угоди з питань охорони здоров'я; – угоди з питань війни. Слід зазначити, що така об'єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовувалася ще МЗС СРСР у діючих Збірниках, що публікувалися ним, котрі укладаються СРСР з іноземними державами.

У міжнародному праві існують вимоги, які пред'являються до міжнародних договорів, що укладаються: 1) наявність правоздатного суб'єкта; 2) наявність відповідного об'єкта угоди; 3) наявність вільного волевиявлення сторін. Наприклад, до 1917 року в міжнародному праві існував принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір під тиском, але я його бажаю», тобто переможена агресором сторона одержувала нав'язаний договір, який потрібно було підписувати і виконувати. В даний час такий примус може послужити підставою для визнання договору недійсним; 4) дотримання установленої форми. При укладанні міжнародних договорів форма міжнародного договору грає важливу роль і має конституйоване значення для його справжньості. Форма міжнародних договорів містить у собі: – мову міжнародного договору. В історичному аспекті найбільш поширеними мовами міжнародного договору були спочатку латинська, а потім французька. В даний час укладання двосторонніх договорів здійснюється мовами договірних сторін, у договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають рівну юридичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторонні угоди можуть укладатися трьома мовами. Оформлення багатосторонніх договорів відбувається однією або декількома мовами. На інші мови робляться офіційні переклади, що завіряються депозитарієм договору і потім передаються учасникам договору. Іноді такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд договорів, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав, був оформлений однією мовою – російською. При укладанні міжнародного договору в рамках міжнародних організацій або міжнародних конференцій використовуються офіційні або робочі мови цих міжнародних структур. Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в головних органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рішення, заключні акти і т.п.).

Робочі мови – це мови, використовувані для обговорення питань у робочому допоміжному Органі конференції або організації чи при розробці тексту документів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рамках ООН відбувається англійською, іспанською, китайською, російською і французькою мовами – п'ятьма робочими мовами цієї організації (її Генеральної Асамблеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційними мовами. На Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта – важливого міжнародного документа договірного характеру, офіційними були шість мов – англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька; – структуру міжнародного договору. Структура міжнародного права у Віденських конвенціях не регламентована. Міжнародні договори, як правило, складаються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладання даного договору, сторони договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на базі яких укладається договір та ін.); основної (центральної) частини (вона включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сторін за договором, умови і засоби виконання договірних зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюються умови вступу договору в силу, термін його дії, порядок припинення дії, порядок продовження терміну дії і т.п.).

Іноді договори супроводжуються додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д. Слід мати на увазі, що всі частини договору мають однакову юридичну чинність і застосовуються з урахуванням кожної із них. Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді використовують нумерацію і найменування розділів одночасно; – найменування міжнародного договору. Відповідно до Віденських конвенцій, що використовують, до речі, тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридичної різниці між договорами в залежності від їхнього найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживання на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів. Існують такі найменування міжнародних договорів:

– трактат – багатосторонній міжнародний договір, що установлює взаємовідносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (наприклад, Берлінський трактат 1878 року). Він був укладений державами-учасницями Берлінського конгресу – Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччиною і Францією і підтвердив незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія стала незалежною державою, а Південна Болгарія залишилася під владою турецького султана, отримавши статус адміністративної автономії; Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя Дунаю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);

– договір – найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;

– пакт – двостороння або багатостороння угода між державами, що укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.п.);

– угода – це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;

– конвенція – міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим використання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.);.

– декларація – одностороння заява однієї або декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад, Декларація прав людини 1948 p.);

– конкордат – міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан, що укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);

– картель – угода, що частіше всього укладається з питань обміну військовополоненими або видачі злочинців;

– «модус вівенді» («засіб існування») – угода тимчасового характеру, що згодом повинна бути замінена іншою, постійною угодою;

– обмін нотами або пам'ятними записками – носить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має досить широке поширення – із 4838 договорів, укладених державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обміну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Секретаріаті ООН, 280 відносилося до категорії оформлених у порядку обміну нотами;

– комюніке – найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнародних організацій або їх органів, про хід поточних військових дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що має характер офіційного повідомлення за підсумками міжнародних переговорів. У такому повідомленні поряд з інформаційним матеріалом містяться указівки на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнародного життя, заяви про їхні наміри, оцінки. Крім того, у такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язання сторін про відповідний характер і спосіб їхніх дій і поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих частинах комюніке може носити міжнародно-правовий характер і мати міжнародно-правове значення, тобто виступати в якості міжнародного двостороннього або багатостороннього договору;

– акт – це позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);

– меморандум – дипломатичний документ відповідної держави, у якому докладно фіксується фактична сторона міжнародного питання. Меморандум є формою односторонньої заяви держави і відрізняється від декларації тим, що торкає менше важливих проблем. Меморандум може бути 2 видів: а) як додаток до особистої або вербальної ноти з метою скорочення її тексту або більш докладного викладу питання, що торкається в ній; б) як самостійний документ, що передається особисто або пересилається з кур'єром. У першому випадку меморандум друкується на папері без герба, на ньому не ставиться номер, печатка, місце і дата відправлення, не вказується адреса. Меморандум, що є самостійним документом, друкується на нотному бланку з указівкою місця і дати відправлення, проте печатка і номер не ставляться;

– протокол – офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюється міжнародний договір. Протокол може бути доповненням до основного договору або мати самостійний характер, але в цьому випадку він буде пов'язаний із виконанням раніше укладеного договору (наприклад, Протокол про закінчення виведення радянських військ із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді протоколом може іменуватися угода, що має важливе міжнародне і політичне значення і, отже, така, яка носить самостійний характер (наприклад, Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 року).

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав. Укладання конкретного договору може бути й обов'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкретного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити активні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ст. XI). Саме укладання міжнародного договору – це складний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами. Водночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводячи її до чисто технічного процесу безвідносно до формування угоди.

У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:

– Конституція України від 28 червня 1996 року;

– Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори»; Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;

– Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект. Одним з суттєвих аргументів, що підтверджують такий міжнародний аспект, стала конституційна регламентація міжнародних договорів України, що визначає її правове поводження на міжнародній арені. У статті 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

План лекційного заняття:

1. Поняття та істотні умови міжнародних договорів.

2. Класифікація міжнародних договорів.

3. Ратифікація та затвердження міжнародних договорів.

4. Застереження та недійсність договорів у міжнародному праві.

5. Припинення та призупинення дії міжнародних договорів.

Питання семінарського (практичного) заняття:

6. Право міжнародних договорів, його система та джерела.

7. Поняття міжнародного договору.

8. Суб’єкти права міжнародних договорів.

9. Укладення, умови чинності, реєстрація та публікування і припинення міжнародних договорів. Застереження до договорів.

10. Форма й структура договору. Мова договору.

Глосарій: право міжнародних договорів, міжнародний договір,встановлення автентичності тексту, підписання, підписання ad referendum, альтернат, парафування, ратифікація, прийняття договору, затвердження договору, приєднання до договору, пролонгація, призупинення дії договору, припинення дії договору, денонсація, анулювання, скасування договору, імплементація, новація.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям міжнародного договору?

1.2. Які види міжнародних договорів начастіше зустрічаються на практиці?

1.3. Які міжнародні договори називаються двосторонніми?

1.4. Які міжнародні договори характеризуються як консенсуальні?

1.5. Що таке оферта при укладенні міжнародного договору?

1.6. У чому полягає сутність акцепту при укладенні міжнародного договору?

1.7. Який критерій покладений в основу визначення форми міжнародного договору?

1.8. Чи існує на міжнародному рівні спеціальний порядок укладення міжнародних договорів?

1.9. Яку роль відіграє Генеральний секретаріат ООН при укладенні міжнародних договорів?

1.10. Чи допускається у практиці міжнародних відносин одностороннє розірвання міжнародного договору?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Підготуйте список спеціальної літератури до питання «Право міжнародних договорів».

4.2. Підготувати електронну презентацію з розгорнутим текстовим супроводом на тему «Процедурні аспекти укладення міжнародних договорів».

4.3. Використовуючи положення Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р. і Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р., скласти порівняльну таблицю «Еволюція права укладення міжнародних договорів»

4.4. Підготуйте електронний варіант презентації з питання «Україна у сфері міжнародного договірного права».

5.Розв’язати тести:

1. Норми міжнародного договору діють:

а) на території всіх держав;

б) на території держав-учасниць;

в) поза територією держав-учасниць;

г) іншим чином.

2. Парафування тексту міжнародного договору - це:

а) встановлення його юридичної сили;

б) встановлення його тотожності;

в) остаточне закріплення його тексту;

г) засіб вирішення можливих суперечностей.

3. Конвенція ООН про право міжнародних договорів 1969 р. діє стосовно:

а) міжнародних договорів між Україною та іншими країнами-учасницями;

б) міжнародних договорів між Україною і іншими суб’єктами міжнародного права;

в) міжнародних договорів між міжнародними організаціями;

г) інших міжнародних договорів

4. Багатосторонні міжнародні договори укладаються:

а) англійською і німецькою мовами;

б) французькою й англійською мовами;

в) мовою учасників міжнародного договору

г) за домовленістю сторін.

5. Денонсація міжнародного договору – це:

а) його розірвання;

б) визнання його недійсним;

в) продовження його дії;

г) відмова держави від договору.

6. Норми міжнародного договору мають:

а) пряму дію;

б) вимагають імплементації;

в) диспозитивну дію;

г) імперативну дію.

7. Ратифікація є формою:

а) підготовки і прийняття текста міжнародного договору;

б) встановлення автентичності текста міжнародного договору;

в) вираження згоди держави на обов’язковість міжнародного договору;

г) висловлення державою готовності підписати міжнародно-правовий договір.

8. Обов’язкова реєстрація міжнародних договорів держав-членів ООН здійснюється:

а) Радою Безпеки ООН

б) Секретаріатом ООН

в) Комісією міжнародного права ООН

г) Асоціацією міжнародного права

9. Ратифікаційні грамоти підписують:

а) глава парламенту;

б) глава держави (уряду);

в) міністр зовнішньополітичного відомства;

г) всі відповіді правильні.

10. Автентичність тексту міжнародного договору - це:

а) встановлення його юридичної сили

б) встановлення його тотожності

в) остаточне закріплення його тексту

г) засіб вирішення можливих суперечностей

Реферати (ессе), презентації:

1. Застереження до договорів та їх юридичні наслідки.

2. Мова договору.

3. Функції й повноваження депозитарію.

4. Реєстрація та публікування договору.

5. Істотні умови міжнародних договорів.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

* * *

Дата добавления: 2014-11-29