Тема 9: Міжнародне гуманітарне право

Міжнародне гуманітарне право – це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається по-різному: право, яке використовується під час збройних конфліктів; міжнародне гуманітарне право; право війни; право збройних конфліктів; закони і звичаї війни.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні відносини, що склалися між його суб'єктами під час збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не міжнародного характеру. Міжнародний збройний конфлікт – це збройне зіткнення між державами, між національно-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду відповідної держави. Збройний конфлікт не міжнародного характеру – це збройне зіткнення організованих антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних збройних конфліктів (війни), так і збройних конфліктів не міжнародного характеру (громадянські війни, державні перевороти).

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване «право Женеви» (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і «право Гааги» (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).

Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року тощо.

Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

1. гуманізація збройних конфліктів;

2. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

3. міжнародно-право вий захист жертв війни;

4. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав;

5. дії військових з'єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав людини;

6. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни – знищення або послаблення його військової могутності.

У сучасному міжнародному праві деякі дослідники виділяють міжнародне гуманітарне право в мирний час (міжнародне право прав людини), предметом якого є здійснення, забезпечення і захист прав людини. Інші зазначають, що міжнародне гуманітарне право утворює дві підгалузі: гуманітарне право в мирний час і міжнародне гуманітарне право в період збройних конфліктів.

Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований у конкретних міжнародно-правових нормах:

Загальній декларації прав людини 1948 р.;

Конвенції про політичні права жінок 1953 р.;

Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;

Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права 1966 р.;

Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р.;

Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.;

Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.;

Конвенції про права дитини 1989 р. та ін.

Отже, на універсальному і регіональному рівнях зафіксовані міжнародні стандарти в галузі прав людини – обов'язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені міжнародно-правовими актами права і свободи. А також не зазіхати на них.

Усі існуючі документи у цій сфері можна поділити на такі групи, що присвячені питанням:

1) боротьби з масовими порушеннями прав людини, із злочинами проти людяності;

2) захисту прав окремих категорій індивідів;

3) правового статусу індивідів.

На сьогодні прийнято понад 350 міжнародних документів, також понад 200 – у Європі у сфері прав людини. Вони, насамперед, регламентують рівноправність; заборону дискримінації; право брати участь в управлінні державними справами; заборону жорстокого, принизливого поводження з будь-ким; заборону рабства, работоргівлі і примусової праці; право на свободу і особисту недоторканність, свободу думки, совісті і релігії; право на мирні збори тощо.

Згідно з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року у разі порушення державою визначених цією конвенцією прав і основних свобод людини може бути Порушена справа потерпілої особи в Європейському суді з прав людини проти держави. Держава може бути відповідачем також в ООН у тому разі, якщо проти держави, де порушені права людини, буде подано клопотання відповідно до існуючих процедур.

Загалом виділяють консенсусні і не консенсусні механізми і процедури в галузі прав людини. Перші, засновані на загальній згоді учасників, переважно договірні (Комітет проти тортур), другі створюються резолюціями міжнародних організацій. Міжнародними контрольними механізмами визначають певні організаційні структури (комітети, робочі групи, спеціальні доповідачі), на відміну від процедур – порядку і методів вивчення відповідної інформації і реагування на результати такого вивчення. У межах одного контрольного механізму можуть використовуватися різні процедури. Це можуть бути колективні та одноособові органи.

Можна також виокремити універсальний і регіональний рівень забезпечення і захисту прав людини, відповідні їх механізми. Зокрема, регіональними контрольними механізмами за дотриманням існуючих стандартів є Міжамериканська комісія з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини тощо.

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах: – шляхом звернення до власного народу; – шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника; – шляхом звернення до світового співтовариства. Особливий спосіб оголошення війни – ультиматум – категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни. Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія.

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина – так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення). У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).

Комбатанти – це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти – це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це – військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою.

Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать: – особовий склад регулярних збройних сил; – ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил; – особовий склад рухів опору і партизанських формувань; – особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають; – члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим; – населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни. Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам: а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під порядкованих; б) мати визначений і видимий здалеку знак від мінності; в) відкрито носити зброю; г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді – недопущення зайвих страждань – був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року. Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни. Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника. Методи ведення війни – це способи застосування засобів війни.

Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації. Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню. До морської війни зазвичай застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих відмінностей: наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами.

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і військові об'єкти.

Відповідно до положень міжнародних норм, військові об'єкти – це ті об'єкти, що у силу свого розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і руйнацію, захоплення або нейтралізація яких при існуючих обставинах дає явну військову перевагу. Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать: а) житла, споруди,засоби транспорту, використо вувані цивільним населенням; б) місця, використовувані винятково цивільним населенням (притулки, лікарні та ін.); в) джерела водопостачання, греблі, дамби, електро станції і т.п Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами військового нападу. Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає додаткові заходи із захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу).

Нейтралітет у війні – це особливий правовий статус держави, що не бере участь у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейтралітет на практиці виявляється як принцип безпристрасності, за яким нейтральна держава не повинна віддавати перевагу жодній з воюючих держав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій.

У міжнародному праві розрізняють:

– постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року, Австрія з 1955 року та ін.); – евентуальний нейтралітет (у даній війні);

– нейтралітет у силу договору між відповідними державами. Права й обов'язки нейтральних держав закріплені в нормах V Гаазької конвенції про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 року. Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні виконувати правила нейтралітету. Так, постійно нейтральні держави не повинні в мирний час входити у воєнні блоки; надавати свою територію для іноземних військових баз або формування військових загонів воюючих; допускати передачу воюючим техніки і боєприпасів.

Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них. Перемир'я – тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті). Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим. Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення – добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання. Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція – це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем. Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році). Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів). На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції. Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року). У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д. Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав: – перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами; – установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні; – відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори; – повертаються усі військовополонені; – провадиться репатріація цивільного населення; – здійснюється виведення окупаційних військ; – передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін; – наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців; – приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітаризація переможених держав). Для нейтральних держав – припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, – ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежності© до певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань. До даної категорії осіб не належать так звані «економічні біженці», що покидають свою країну в пошуках кращого економічного становища. Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів. У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації правового статусу біженців, але і до створення міжнародних структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до Конвенції під терміном «біженець» мається на увазі особа, яка розглядалася як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців. Відповідно до протоколу Конвенція 1951 року вже поширювалася і на осіб, які стали біженцями після 1951 року.

Для упорядкування діяльності УВКБ у 1954 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою діяльність. Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнародну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні органі-зації, неурядові організації і структури держав, що займаються питаннями захисту біженців. У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових витрат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоколу 1967 року вживають зусиль у справедливому і пропорційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців УВКБ в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами захисту біженців, із метою запобігання виникненню нових потоків біженців, безпосередньо з державами, міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організаціями. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би створений самими державами на основі міжнародної угоди. Таку організацію слід було б наділити більш широкими повноваженнями, тому що повноваження, якими володіють Виконком з програми Верховного комісара, Верховний комісар, Генеральна Асамблея ООН і ЕКОСОР, не дозволяють їм приймати рішення, обов'язкові для всіх зацікавлених сторін.

Документи, що приймаються цими міжнародними інститутами, належать до так званого м'якого права, що часом і зводить нанівець зусилля багатьох осіб і організацій, котрі щиро прагнуть допомогти біженцям і переселеним особам. -У рамках світового співтовариства, а також у результаті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб: а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол, що стосується статусу біженців 1967 року, Статут Управління Верховного комісара ООН у справах бі женців 1950 року, Конституція Міжнародної організації по міграції 1989 року); б) регіональні міжнародні договори і конвенції, що регулюють правовий захист біженців у певному регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейська конвенція 1989 року, Угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року, Картахенська декларація про біженців 1984 року й ін.); в) міжнародні договори, що регулюють визначений комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька угода про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасування віз для біженців 1959 року, Європейська угода про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав – членів Європейських співтовариств 1990 року й ін.); г) міжнародні договори, дії яких було поширено на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, Конвенція МОП про рівноправність громадян країни й іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.); ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про за хист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Конвенція пре юність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська конвенція 1990 року й ін.); д) міжнародні договори загального характеру, що стосуються біженців (Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про морське право 1982 року, Конвенція про пошук і рятування на морі 1979 року, Пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року й ін.); є) угоди і- декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Гаванська конвенція про притулок 1928 року, Каракасська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.); є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року); ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий статус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Австрією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Афганістаном і Пакистаном про добровільне повернення біженців 1988 року й ін.

План лекційного заняття:

1. Поняття і джерела міжнародного права захисту прав людини та основних свобод.

2. Поняття, джерела і принципи права збройних конфліктів.

3. Класифікація прав людини.

4. Правовий статус учасників збройних конфліктів.

5. Універсальна та регіональні системи міжнародного захисту прав людини та основних свобод.

Глосарій: міжнародне гуманітарне право, право захисту прав людини і основних свобод, право збройних конфліктів, «право Женеви», «право Гааги», війна, збройний конфлікт (міжнародний і внутрішній), театр війни, анексія, демілітаризована територія, нейтралітет, евентуальний нейтралітет, постійний нейтралітет, капітуляція, перемир’я, воєнна окупація, віроломство, безпощадність, мародерство, парламентер, комбатант, некомбатант, найманець, доброволець, шпигун, військовополонений, цивільне населення, геноцид, дискримінація, расизм, апартеїд, рабство, хімічна зброя, токсичний хімікат, прекурсор, трофей, приз, морська блокада, воєнна контрабанда.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям міжнародного гуманітарного права?

1.2. Які правовідносини становлять предмет міжнародного гуманітарного права?

1.3. У чому полягає сутність терміну «право Женеви»?

1.4. Що таке нейтралітет?

1.5. Які види нейтралітету передбачає сучасне міжнародне право?

1.6. Хто такий комбатант?

1.7. Згідно положень яких нормативно-правових актів регулюється ведення війни?

1.8. У чому полягають особливості правового статусу військовополоненого?

1.9. Що таке припинення військових дій?

1.10. Як співвідносяться між собою перемир’я та капітуляція?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Вписавши слова по-горизонталі, складіть кросворд з понять і категорій теми 9:

К

О

М

Б

А

Т

А

Н

Т

4.2. Поміркуйте над запропонованою проблемою і свої роздуми викладіть у формі есе: «Права людини в Україні: міжнародні стандарти і реальність»

4.3. Охарактеризуйте засоби і методи ведення війни, використання яких обмежено або заборонено міжнародним гуманітарним правом. Складіть відповідну таблицю:

Засіб чи метод	Джерело права	Рік прийняття

4.4. Підготуйте електронний варіант презентації з питання «Правовий захист біженців у міжнародному праві».

5.Розв’язати тести:

1. Комбатант:

а) не має права здаватися в полон;

б) має право здатися в полон;

в)має право здатися в полон після гарантій його безпеки;

г) не має права здаватися в полон старший офіцер.

2. Геноцид кваліфікується як:

а) вбивство;

б) нанесення тяжких ушкоджень;

в) стерилізація;

г) інший злочин.

3. Військовополонений:

а) не повинен давати свідчення про свої війська;

б) повинен давати свідчення про свої війська;

в) не повинен допитуватися про свої війська;

г) повинен допитуватися без застосування тортур про свої війська.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права був прийнятий у:

а) 1935 році;

б) 1948 році;

в) 1966 році;

г) 1985 році.

5. Війна – це:

а) законний засіб вирішення спорів;

б) незаконний засіб вирішення спорів;

в) законний засіб вирішення спорів для ООН;

г) законний засіб вирішення спорів для країн НАТО.

6. Права людини, закріплені у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, кожна держава – учасниця зобов’язується:

а) поважати і декларувати;

б) поважати і забезпечувати;

в) поступово забезпечувати в міру існуючих в державі ресурсів;

г) поважати і враховувати при укладенні регіональних міжнародних угод.

7. Військовополоненими вважається така категорія осіб, що потрапили до рук супротивника під час збройного конфлікту:

а) військові шпигуни;

б) ополченці;

в) найманці;

г) медико-санітарний склад.

8. Театр воєнних дій – це:

а) уся територія воюючих держав, на якій вони потенційно можуть вести воєнні дії

б) територія, на якій збройні сили воюючих держав фактично ведуть воєнні дії

в) територія воюючих держав і держав, що не оголосили про свій нейтралітет

г) територія воюючих держав і держав-союзниць, що не ведуть фактичні воєнні дії.

9. За міжнародним правом війна:

а) оголошується;

б) не оголошується;

в) оголошується з ультиматумом;

г) оголошується з мотивуванням.

10. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права був прийнятий у:

а) 1925 році;

б) 1948 році;

в) 1966 році;

г) 1985 році.

Реферати (ессе), презентації:

1. Поняття міжнародного гуманітарного права.

2. Джерела міжнародного права захисту прав людини та основних свобод.

3. Класифікація прав людини.

4. Джерела і принципи права збройних конфліктів.

5. Правовий статус учасників збройних конфліктів.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

* * *

Дата добавления: 2014-11-29