Тема 4: Міжнародно-правове регулювання. Міжнародна законність та міжнародно-правова відповідальність 1 страница

Міжнародна законність – це політико-правова реальність міжнародних відносин, яка характеризує міжнародно-правову дійсність під кутом зору правотворчої і правозастосовчої діяльності учасників міжнародного співробітництва, морально-політичні засади системи міжнародного права, оціночні критерії її зв’язків з міжнародними політичними інститутами, політичними режимами членів світового товариства.

Міжнародна законність є оціночним критерієм обов’язкового (необхідного) функціонування не лише міжнародного права, а й інших систем управління, які функціонують в міжнародній сфері. В цьому розумінні міжнародна законність виступає в ролі пов’язуючого компоненту міжнародного права, політики, релігій, моралі і т.п.

Міжнародна законність є основоположною не лише для міжнародного права, а й для політики, моралі, етики, демократії тощо. Впливаючи на них, міжнародна законність, в свою чергу, акумулює в собі характерні особливості об’єктів впливу, а тому може проявлятися, як категорія політична, моральна, етична, правова і т. п.

Політичні норми є важливим складовим компонентом міжнародної законності. Саме стан, рівень міжнародної законності визначає в якій сфері міжнародного співробітництва можна обмежитись політичними засобами управління міжнародними відносинами, а де необхідне вироблення юридичних засобів. Часто виявляється, що необхідно застосовувати ці засоби в комплексі.

Міжнародна законність – це основа функціонування політичних інститутів. Стан законності в міжнародних відносинах є спонукальною причиною створення різного роду міжурядових і неурядових міжнародних організацій. Вимоги, щоб міжнародні організації в своїй діяльності не виходили за межі Статутних положень на практиці часто не вирішує всіх проблем їх нормального функціонування. Саме міжнародна законність є показником їх належної поведінки як в рамках установчого договору, так і за його межами.

Політичні інститути другий (окрім норм) важливий компонент міжнародної законності, її інституційний механізм управління міжнародними відносинами.

Важливим компонентом міжнародної законності є сукупні політичні режими, які функціонують в міжнародній сфері. Від політичних режимів залежить склад і характер елементів міжнародної законності, її рівень. Єдина, універсальна міжнародна законність може функціонувати формально або реально. Багато в чому це залежить від політичних режимів, які взаємодіють в тому чи іншому регіоні земної кулі. З цим потрібно рахуватися, хоч не можна не визнати, що поділ міжнародної законності на регіональну, як правило, негативно відбивався на розвитку універсальної законності самі по собі враховують і виходять з особливостей регіонів. Проте доводити цю особливість до заперечення універсальних принципів законності – значить заперечувати загальнолюдські цінності.

Політичний характер міжнародної законності проявляється в тому, що вона є атрибутом суб’єктів міжнародного права на міжнародній арені. Вона акумулює в собі владні властивості учасників міжнародних відносин, особливості їх правових систем, зовнішньополітичної діяльності. Законність в своїй першооснові – явище державне. Вона існує там, де є влада, є засобом її здійснення і діяльності.

Важливою особливістю міжнародної законності є її демократизм. Демократизм міжнародної законності проявляється в тому, що в її розвитку беруть участь не лише держави і створені ними міжурядові організації і об’єднання, але і народи, громадські (не урядові) міжнародні організації і об’єднання і навіть фізичні особи. Використання фізичними особами права скарги на державу за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, оскарження порушень їх прав в Європейському суді з прав людини та ін. безперечно сприяє зміцненню міжнародної законності.

Важливим каналом зміцнення міжнародної законності є участь широкої міжнародної громадськості у формуванні і розвитку міжнародної правосвідомості через плебісцити, відстоювання народами необхідності дотримання вимог міжнародної законності.

З точки зору міжнародної правотворчої процедури народи не є безпосередніми творцями норм міжнародного права. Вони, в основному володіють суспільними (громадськими) формами і установами контролю за належною реалізацією міжнародно-правових норм. Але, впливаючи на правотворчу і правозастосовчу, політичну, економічну та іншу міжнародну діяльність своїх держав, вони прямо впливають на рівень, стан міжнародної законності.

Вся нормотворча, правореалізуюча і контрольна діяльність держав і міжнародних установ в світлі вимог міжнародної законності повинна будуватися на принципах і нормах демократії. Демократизм міжнародної законності випливає з координаційної сутності міжнародного права. Демократія – стрижень, на якому перевіряється справжність міжнародної законності. Це та межа, вихід за яку означатиме відмову від законності і перехід на засади свавілля, анархії і беззаконня.

Міжнародна законність розглядається як і морально-етична категорія. В основі міжнародної законності знаходяться правила міжнародної моралі і моральності. Вимоги міжнародної моралі і міжнародної законності, в ряді випадків, одні і ті ж. В тих випадках, коли, наприклад, міжнародні договори і звичаї суперечать принципам і нормам міжнародної моралі вони, як правило, визнаються такими, що порушують міжнародну законність.

Міжнародна законність – це категорія моральності в силу того, що основний компонент її вимог направлений на посилення гуманістичних засад міжнародного права. Міжнародне право не регулює відносини між фізичними особами. В такому разі опосередкованою ланкою між людиною і міжнародним правом є держава або держави і міжурядові організації. Проте зміст переважної більшості норм міжнародного права стосується і направлений на захист інтересів людини. Антигуманні норми міжнародного права не відповідають міжнародній законності.

Міжнародна законність – категорія моральності ще й в силу того, що її правила і принципи втілюють в собі досягнення світової культури, загальнолюдські цінності, ідеї свободи людини. Моральність міжнародної законності проявляється в її гуманістичних цілях, переважаючих морально-етичних тенденціях розвитку.

Суворо керуючись етичними засадами, міжнародне товариство добилось визнання недійсними міжнародні договори і угоди, укладені в результаті обману, підкупу, загрози застосування сили і т. п.

Якщо міжнародне право формально вирішує питання про використання у відповідь на правопорушення таких примусових заходів як економічна блокада, бойкот, ембарго та ін., то міжнародна законність вимагає, щоб ці заходи застосовувались у виняткових випадках і, як правило, не відбивались на соціально-економічному становищі цивільного населення.

Міжнародне право функціонує не спираючись на апарат насильства і придушення. Багато в чому це відбувається в силу того, що міжнародна законність захищає міжнародне право, визначаючи для нього соціальні цінності, орієнтири, критерії, які відповідають прагненням народів. Це в свою чергу дозволяє уникнути помилок під час міжнародної правотворчої і правозастосовчої діяльності, привести норми міжнародного права у більшу відповідність міжнародним відносинам. В результаті цього відпадає необхідність створювати апарат насильства і придушення.

Як етична категорія міжнародна законність сприяє дослідженню особливостей поведінки учасників міжнародного спілкування і виробленню своєрідного морального кодексу поведінки. Було б помилковим зводити його лише до питань дипломатичного протоколу і правил ввічливості, хоч ці норми і несуть відчутне міжнародно-правове навантаження.

Законність має істотне значення для функціонування міжнародного права. Проте це явище мало досліджене. Багато написано про панування права (rule of law), однак це поняття хоча й пов'язане із законністю, але є більше широким. Поняття законності наближається до поняття ефективності міжнародного права й міжнародного правопорядку. У міжнародній законності концентровано виражена властивість міжнародного права протистояти сваволі й насильству, охороняти соціально необхідні міжнародні відносини. В основі законності перебуває механізм, суть якого полягає в тому, що суб'єкт, який володіє правом, зацікавлений у виконанні зобов'язання іншою стороною, у її правомірному поводженні й додає наявні в його розпорядженні засоби для досягнення мети. Разом з тим він усвідомлює, що виконання зобов'язань іншою стороною можливо тільки в тому випадку, якщо сам суб'єкт буде вірний своїм зобов'язанням. Відстоюючи свої права, держава затверджує режим міжнародної законності. Вкажіть, у чому плягає його суть.

Крім основних принципів міжнародного права в основі законності лежать і свої специфічні принципи. Назвіть й охарактеризуйте їх. Також висвітліть основні завдання законності.

Юридичний зміст міжнародної законності полягає у визнанні юридичної сили міжнародно-правових норм, у тому числі й визнанні особливої юридичної сили імперативних норм і положень Статуту ООН; у створенні норм відповідно до існуючої системи міжнародного права; у повазі й захисті прав суб'єктів; в індивідуальній і колективній протидії правопорушникам; у контролі за дотриманням міжнародних норм. Тож правопорядок і законність – поняття взаємозалежні й виражають міжнародне право в дії, у процесі його функціонування.

Питання структури міжнародної законності розглядається відповідно до компонентної, предметної, суб’єктної, юридичної, інтегральної та інших структур, у рамках яких необхідно вказати складові компоненти. За структурою міжнародної законності визначається її рівень. Потрібно вказати його значення, формулу розрахунків, а також проаналізувати систему гарантій.

Коріння міжнародної законності йдуть у національні політичні й правові системи. Кожній державі властивий свій ступінь визнання необхідності міжнародної законності. Залежить це від його внутрішніх і міжнародних потреб та інтересів, від рівня політичного, морального, правового й культурного розвитку суспільства. Міжнародна законність має потребу у фундаменті, наріжним каменем якого є правова держава. Розвиток іде від правових держав до правового міжнародного співтовариства. Разом з тим становлення правового співтовариства стимулює формування правових держав.

З одного боку, міжнародна законність покликана створити сприятливі соціально-політичні умови для функціонування міжнародного права. З іншого боку, його ефективне функціонування - необхідна умова законності. Надійний міжнародний правопорядок може існувати лише в умовах законності. Їхні рівні взаємопов'язані. Оскільки законність визначається відповідністю міжнародних відносин їхньої правової моделі, а ступінь такої відповідності може бути різної, остільки можна говорити про різний рівень законності. Він різний у відносинах різних країн і в різних сферах співробітництва. Але загальна тенденція складається в підвищенні рівня міжнародної законності й правопорядку.

Одну з характерних рис методу функціонування міжнародного права становить те, що вплив на міжнародні відносини виявляється значною мірою шляхом створення й підтримки міжнародного правопорядку. Норми застосовуються в рамках загального правопорядку або правопорядку в певній галузі регулювання. Найпоширенішим поглядом вчених є твердження, згідно з яким правопорядок являє собою систему або сукупність правовідносин, що складаються відповідно до норм міжнародного права.

Правопорядок опирається на погоджену систему цінностей. З огляду на значення правопорядку, він сам повинен бути віднесений до категорії загальнолюдських цінностей. Правопорядок історично обумовлений і визначається потребами не тільки міжнародної системи, але й національних соціально-політичних систем. У світі відбулися важливі зміни, що поставило на порядок денний створення нового світового порядку. Йде процес узгодження системи цінностей, що буде покладена в його основу. На базі системи цінностей погоджується концепція порядку, без чого він не може бути стійким. Все це знаходить висвітлення й закріплення в міжнародному праві, що є важливим інструментом творення нового світового порядку.

Головне полягає в тому, щоб реально замінити панування сили пануванням права. Для цього необхідна всеосяжна система безпеки, що охопила б всі держави й забезпечила не тільки військову, але й інші види безпеки, включаючи правову. Правова безпека означає, що кожній державі незалежно від його могутності забезпечений захист його прав і законних інтересів. Кожній людині, де б він не перебував, гарантуються права, передбачені міжнародним правом. У цьому позначається єдність правової безпеки людини й держави. Тенденція до зміцнення міжнародного правопорядку сприяє вдосконалюванню правопорядку всередині держав. Сучасне міжнародне право стимулює формування й розвиток правових держав, гуманізацію й демократизацію внутрішніх правопорядків.

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжнародного права для них наступає відповідальність. Отже, можливо стверджувати, що відповідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме в якості таких суб'єктів. Міжнародно-правова відповідальність – це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права. Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі. Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави.

Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою. Слід мати на увазі, що на практиці поведінка суб'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості.

Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причому дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа займає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатичний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава відповідальності не несе. Підставами міжнародно правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності: – юридичні; – фактичні; – процесуальні.

Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є: – міжнародний договір; – міжнародний порядок; – рішення міжнародних судів і арбітражів; – резолюції міжнародних організацій (наприклад, статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень Ради Безпеки ООН); – односторонні міжнародно-правові зобов'язання держав, що встановлюють юридично обов'язкові правила поведінки тільки для держави, що взяла такі зобов'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.). Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання. Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших – його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах. Незважаючи на це, питання відповідальності в міжнародному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання відповідальності держав, у випадку заподіяння шкоди особистості або майну держави. Але її підсумки виявилися безрезультатними, тому що в ході конференції між державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асамблеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рамках ООН багатосторонню конвенцію про відповідальність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії. Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач – італійський професор Р.

Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років їм було подано 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 і 3 проекту статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповідальності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та'врегулювання спорів». Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в попередньому порядку статей: – усяке протиправне міжнародне діяння держави спричиняє міжнародно-правову відповідальність держави; – діяння держави може бути кваліфіковане як міжнародно-правове лише на підставі міжнародного права; – порушення державою міжнародного зобов'язання в наявності лише в тому випадку, коли поводження або діяння цієї держави не відповідають тому, що вимагає від нього зазначене зобов'язання, поза залежністю від того, чи носить воно звичайний або договірний характер. Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав: а) за правомірні дії – що включає обов'язок відшкодувати матеріальний збиток, заподіяний у результаті дій, що не порушують норми міжнародного права, причому тільки в тому випадку, якщо таке відшкодування передбачається спеціальним міжнародним договором (абсолютна відповідальність); б) за неправомірні дії – що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, заподіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнародної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН – підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році. Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального міжнародного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді найважливіших міжнародних документів основного характеру, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положення, що згадують про міжнародну відповідальність держав. Деякі питання про відповідальність держав одержали свою кодифікацію. Вони були врегульовані угодами, частіше всього двосторонніми або багатосторонніми на регіональному рівні.

Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі. Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю. Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації декларативні рішення. Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов'язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням): – офіційне вираження жалю або співчуття; – приношення вибачень; – приношення запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому; – карне покарання винних осіб; – видання нормативного акту з визнанням своєї провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому; – посилання спеціальної делегації в ображену державу; – вшанування постраждалої держави шляхом підняття прапора постраждалої держави в столиці держави-деліквента, або віддання їй честі військовим формуванням з артилерійським салютом або виконанням її державного гімну, або сполученням того й іншого і т.п. Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація – це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат. Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фашистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася значної частини своєї території, але на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного судового органу або організації, що визнають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням.

Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок загладити цей збиток, заподіяний правопорушенням. Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції. Під репараціями (від лат. reparatio– відновлення) – розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інституту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному граві з глибокої давнини і до кінця XIX сторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладене «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Версальского мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені сучасним міжнародним правом. Фактично, на зміну контрибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідальності держав, застосовувані в даний час. Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправомірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають правомірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний потерпілій державі, був доведений. При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін. Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого – конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.). Різновидом реституції виступає субституція – заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

План лекційного заняття:

1. Поняття, структура і принципи міжнародної законності.

2. Сутність міжнародного правопорядку.

3. Загальні юридичні принципи міжнародного правопорядку.

4. Поняття, цілі і функції міжнародно-правової відповідальності.

5. Види міжнародно-правової відповідальності.

Питання семінарського (практичного) заняття:

1. Поняття, структура і принципи міжнародної законності.

2. Сутність міжнародного правопорядку.

3. Загальні юридичні принципи міжнародного правопорядку.

4. Учасники міжнародного правопорядку.

5. Поняття, цілі та функції інституту міжнародно-правової відповідальності.

Глосарій: міжнародна законність, режим міжнародної законності, міжнародна доцільність, міжнародний правопорядок, міжнародний порядок, світовий порядок, світопорядок, міжнародно-правова відповідальність, міжнародне правопорушення, санкція, санація, реторсія, репарація, субституція, репресалії.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям міжнародно-правове регулювання?

1.2. Що покладено в основу міжнародної законнності?

1.3. Які категорії формують зміст міжнародної законності?

1.4. У чому полягає сутність міжнародно-правової відповідальності?

1.5. Які існують види міжнародних правопорушень?

1.6. З яких правових інститутів складається право міжнародної відповідальності?

1.7. Чи відповідає держава за дії привіватних осіб на міжнародній арені?

1.8. Які обставини виключають міжнародну відповідальність держав?

1.9. У чому полягають особливості відповідальності міжнародних організацій?

1.10. Які існують види міжнародно-правових санкцій?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Підготуйте список спеціальної літератури до питання «Право міжнародної відповідальності».

4.2. Скласти таблицю за схемою:

Міжнародна законність	Її складові та особливості

4.3. Поміркуйте над запропонованою тезою і свої роздуми викладіть у формі есе: «Підстави міжнародно-правової відповідальності».

4.4. Заповніть таблицю:

Види міжнародної відповідальності	Сутність

5. Розв’язати тести:

1. Міжнародна законність є:

а) принципом функціонування міжнародного права;

б) додатковою галуззю міжнародного права;

в) самостійною галуззю міжнародного права;

г) нормою міжнародного права.

2. Економічна зона, політична зона і соціально-культурна зона належать до:

а) компонентної структури міжнародної законності;

б) предметної структури міжнародної законності;

в) суб'єктної структури міжнародної законності;

г) юридичної структури міжнародної законності.

3. Відношення правомірних дій до всіх юридично значущих дій у конкретній зоні міжнародних відносин – це…:

а) принцип міжнародної законності;

б) структура міжнародної законності

в) рівень міжнародної законності;

г) функція міжнародної законності.

4. Попередження фактів здійснення міжнародних правопорушень у «гарячих» точках земної кулі є:

а) матеріальною ціллю зміцнення міжнародної законності;

б) ідеологічною ціллю зміцнення міжнародної законності;

в) юридичною ціллю зміцнення міжнародної законності;

г) гуманітарною ціллю зміцнення міжнародної законності;

5. До режимів міжнародної законності належать:

а) видові та спеціальні;

б) універсальні та спеціальні

в) загальні, видові та спеціальні

г) універсальні, видові та спеціальні.

6. Обмеженість у часі дії властива:

Дата добавления: 2014-11-29