Школи неолібералізму та неокласичний синтез

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років XX ст., причиною краху якого стала економічна криза 1929-1933 р.р.

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А.Сміта та його “невидимої руки”.

У першій третині XX ст. існувало три основні групи економістів, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

Це Лондонська школа неолібералізму Е.Кеннана–Л.Робінса, Віденська школа Л.Мізеса–Ф.Хайєка та Чиказька школа Ф.Найта–М.Фрідмена.

Представники цих трьох груп неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі.

Проте представники англомовного неолібералізму були досить далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримки конкурентного ладу та соціальної переорієнтації ринкового господарства.

Вирішенням цих питань займалися німецькі неоліберали, які в період між двома світовими війнами зіткнулися з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства в умовах тоталітарної диктатури фашизму.

У Німеччині також виокремились три групи неолібералів:

-найстарішу групу німецьких неолібералів очолили В.Репке та А.Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв’язку цих понять.

-друга група сформувалась навколо В.Ойкена та Ф.Бьома у Фрайбурзькому університеті.

Розвинувши найважливіші положення історичної школи в Німеччині, в межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи.

-третя група німецьких економістів, представлена А.Мюллером-Армаком, Л.Ерхардом та їх учнями, стала відома як кельнська школа неолібералізму.

Нею було розроблено концепцію соціального ринкового господарства.

Термін “соціальне ринкове господарство” запропонував А.Мюллер-Армак після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економіки до мирної.

Цільовою настановою соціального ринкового господарства є завдання досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи на основі конкурентного ладу.

Концепція соціального ринкового господарства є поки що найбільш науково обґрунтованим і доведеним на практиці синтезом лібералізму й державного регулювання в інтересах соціально-економічного прогресу.

Неокласичний синтез.

Наприкінці 70-х р.р. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак ще задовго до того, як на засаді теорії економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип “неокласичного синтезу”.

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще у 1937 р., у 40-50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обґрунтовано Полом Самуельсоном.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії “неокласичного синтезу” був американський економіст, професор П.Самуельсон.

Його книжку “Економікс ”(1948), яка стала найпоширенішим підручником, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя.

Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні “Економіксу”(1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.

Дата добавления: 2014-12-07