Інституціоналізм

Монетаризм.

На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий характер, неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки контролюванням грошової маси, емісії грошей, кількості грошей, що перебувають в обігу і в запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та встановити високий банківський процент.

На думку представників неоліберальної опозиції кейнсіанству, контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу.

В основі його лежить кількісна теорія грошей, започаткована А.Смітом і остаточно сформульована Д.Рікардо.

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20-40-х р.р. Г.Саймонса, І.Фішера, Ф.Найта.

Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США наприкінці 40-х – початку 50-х р.р.

Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів та їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.

Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації.

Але найбільш обґрунтованою та переконливою була теорія чиказької (нової монетариської) школи М.Фрідмена.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передусім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки.

Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Історія інституціоналізму як течії політичної економії налічує майже століття.

Термін “інституціоналізм” запровадив у економічні дослідження У.Гамільтон у 1919 р., але цілісної течії тоді ще не існувало.

Назва напряму походить від латинського слова “institutio” (звичай, настанова) і близького до нього “інститут” (зовнішнє втілення “інституцій”, закріплення їх у вигляді законів), а тому і сутність інституціоналізму визначається як неекономічне інституціональне трактування економічних явищ і процесів.

У марксизмі, наприклад, структура суспільства виражена трьома поняттями: продуктивними силами, виробничими відносинами та надбудовою.

Інституціоналісти на противагу цього підходу запропонували триєдину соціальну структуру, що складається з матеріальної, інституціональної та ідеологічної основ.

Інституціоналізм – своєрідний напрям в економічній науці. Його своєрідність полягає насамперед в тому, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв’язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналізм пройшов в еволюційному розвитку три періоди: виникнення інституціональних теорій у 20-30-ті роки ХХ ст., період затишшя – 40-50-ті роки і нове піднесення, яке почалось в 60-ті роки.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму.

Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гостро критичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад.

Економісти, які належать до цього напрямку, суттєво різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем.

Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, антропології, інші – від права, кон’юнктури або математичних розрахунків.

Об’єднує інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної та неокласичної теорії.

Ця критика була спрямована передусім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Еклектизм (тобто відсутність єдності, цілісності), строкатість, притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів.

Передусім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

У рамках раннього інституціоналізму склалися три основні напрями:

1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон’юнктурно-статистичний).

Інституціональні погляди засновника першого напряму Торстейна Веблена (1857-1929) називають соціально-психологічним тому, що в основу розвитку суспільства й економіки як його частини було покладено психологічні чинники – звички, поведінку, традиції, уявлення, прагнення.

Предмет політекономії Т.Веблен визначав як поведінку людини стосовно матеріальних засобів існування, що свідчить про гіпертрофію психологічних чинників.

Учення Т.Веблена відрізнялось особливим критицизмом – засуджувались і критикувалися не тільки ортодоксальні погляди, а й сам капіталістичний спосіб виробництва.

Різко негативним було ставлення Т.Веблена до процесів монополізації, зростання розмірів і сили корпорацій, ліквідації вільної конкуренції.

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії.

Т.Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набрала розвитку у працях неоінституціоналістів.

Майбутнє суспільство Веблен уявляв як панування “індустрії”, керованої технократією, інтереси якої збігаються з інтересами суспільства.

В усіх працях ученого провідною думкою є встановлення “соціального контролю”.

Позитивізм, практицизм, прагматизм – основні ознаки соціально-правового інституціоналізму Джона Коммонза (1862-1945).

Головна мета його вчення – на основі примату права зробити все для збереження й модифікації капіталістичного ладу в цілому.

Особливе місце в системі Дж.Коммонза посідає теорія соціального конфлікту, один з різновидів концепції соціального солідаризму.

Соціальні конфлікти, за Дж.Коммонзом, не мають антагоністичного характеру, не базуються на класових виробничих відносинах.

Вони є неминучим і необхідним чинником розвитку.

Ліквідуються соціальні конфлікти мирним шляхом, тобто урегульовуються за допомогою інституціоналізації, тобто встановлення процедурних правил, діяльності регулюючих органів, прийняття законодавчих актів.

Ідея “класового миру” дістала продовження в теорії “колективних дій”, що відображає діяльність колективних інститутів, формування уряду “різних інтересів”, який би відображав у кінцевому підсумку суспільні інтереси.

Ці висновки стали базовими для сучасних теорій “держави суцільного добробуту”.

Практичну орієнтацію на конкретні варіанти державного втручання мав інституціоналізм Уеслі Мітчелла (1874-1948), який дістав назву емпіричного.

Відстоюючи позиції мінової концепції, У.Мітчелл головними явищами економічного життя вважав гроші та грошовий обіг, а сучасну капіталістичну економіку – “грошовою цивілізацією”.

Займаючись прогнозуванням розвитку капіталістичної економіки, У.Мітчелл розробив так званий “гарвардський барометр”, який обчислювався на основі середніх величин – індексів спекуляції, бізнесу та грошового ринку.

Суттєвий внесок У.Мітчелл зробив у теорію економічних циклів, уперше висунувши ідею безкризового циклу, що складається з чотирьох фаз: депресії, пожвавлення, розквіту й рецесії.

Проте, незважаючи на відсутність фази кризи, У.Мітчелл визнавав постійний характер циклічних коливань і відстоював активне втручання держави у вигляді антициклічних антикризових заходів.

Лідер кон’юнктурної школи пропагував навіть капіталістичне планування, під яким розумів постійне державне регулювання економічних процесів, що має рекомендаційний характер.

Таким чином, у ранньому інституціоналізмі трактування економічних явищ велося з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон’юнктури.

Негативізм позиції Т.Веблена був урівноважений позитивізмом Дж.Коммонза та практицизмом У.Мітчелла.

Неоінституціоналізм.

Післявоєнні інституціональні концепції, які сформувалися у 60-х роках ХХ ст. в результаті спроб об’єднати політекономію і соціологію, поклали початок соціологічному (інституціонально-соціальному) напрямку.

Представниками його є американські економісти Адольф Берлі (1895-1971), Гардінер Мінз (нар. 1896) та французькі економісти Жан Фурастьє (нар. 1907) і Франсуа Перру (нар. 1903).

Виходячи з того, що акціонерні товариства стали головною формою капіталістичних підприємств, А.Берлі обґрунтував теорію “демократизації капіталу”, революції у відносинах власності.

Він оголосив США Американською економічною республікою, в якій панує “народний капіталізм”.

Теорія “народного капіталізму” складається з трьох частин: 1) теорії “демократизації капіталу”, або “дифузії власності”; 2) теорії “управлінської менеджерської революції”; 3) теорії “революції в доходах”,

Цю теорію розвивали А.Берлі, Г.Мінз, Дж.К.Гелбрейт, Дж.Бернхем, С.Кузнєцов та ін.

Багато спільного з теорією “народного капіталізму” мала концепція “колективного капіталізму” Г.Мінза та А.Берлі.

Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія “революції управління”.

“Власність і контроль, - стверджує Мінз, - відокремились і перебувають в різних руках”.

Г.Мінз оголосив корпорацію новим соціальним інститутом, який завдяки своїм розмірам (чисельності працюючих, обсягу виробництва) відображує суспільні інтереси, а не тільки дбає про зростання прибутків, і діє за критерієм соціальної відповідальності.

Теорії “індустріального суспільства”.

В умовах посилення НТР деякі економісти (Джон Кеннет Гелбрейт, Уолт Ростоу) висунули технократичні теорії, у яких містяться спроби пояснити основні соціально-економічні явища змінами в галузі техніки.

На думку вчених, технічний прогрес і розвиток великого машинного виробництва привели розвинені країни до “індустріального суспільства”, що характеризується високим рівнем промисловості, провідною роллю міст, єдиним внутрішнім ринком, поглибленим професійним поділом праці, розвиненою системою загальної освіти, наявністю “спільних ідеалів”.

“Індустріальне суспільство” зображувалось як єдина для всіх країн модель, у якій посилюється активність держави в галузі економіки, внутрішньої та зовнішньої політики.

В індустріальному суспільстві зберігаються класи чи соціальні групи, що визначаються на основі поділу праці.

Варіант теорії “індустріального суспільства” Джона Кеннета Гелбрейта дістав назву “нового індустріального суспільства”.

Техніка і технологія, на його думку, породжують нові економічні ознаки, що стали характерними для сучасного капіталізму (найважливіша з них – планування).

Зміни в техніці спричинили утворення найбільших корпорацій – основи індустріальної системи, а також поєднання корпорацій з державою.

Так виникає “нове індустріальне суспільство” – підсумок і прояв науково-технічного прогресу.

Реальну владу в керівництві корпораціями мають уже не власники капіталу, а “техноструктура”, що складається з інженерів, учених і адміністраторів і діє в інтересах суспільства.

Метою “техноструктури” є не максимізація прибутку, а зміцнення ринкових позицій корпорацій.

Планування в межах корпорацій потребує стабільності внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, що робить ринок передбачуваним і ліквідує вільну конкуренцію.

Дж.К.Гелбрейт писав про виникнення нового класу – “білих комірців”, до якого зарахував також кваліфікованих робітників, вважаючи їх продовженням “техноструктури”.

В результаті робиться висновок про “зменшення значення робітничого класу”, різке зниження ролі профспілок, зближення інтересів “нового класу техноструктури” в досягненні “спільних соціальних цілей”.

Згодом в своїх працях 70-х років Гелбрейт дещо змінює свою концепцію: відмовляється від поглядів відносно прогресивних прагнень великих корпорацій, визнає факт підпорядкування держави корпораціям, висуває програму буржуазних реформ, яку називає “вимушеним соціалізмом”.

Йдеться про націоналізацію воєнної промисловості, посилення планування, прогресивний прибутковий податок і т.д.

Одним з різновидів теорії “індустріального суспільства” є теорія “стадій суспільного розвитку” Уолта Ростоу.

На його думку, усі суспільства відповідно до рівня їх економічного розвитку можна зарахувати до однієї з п’яти категорій: традиційне; перехідне; суспільство, що переживає процес зрушення; суспільство, яке “дозріває”; суспільство, яке досягло високого рівня масового споживання.

Економічну систему США У.Ростоу зображує як найвищу стадію суспільної еволюції, стадію високого рівня споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн.

Наприкінці 60-х років ХХ ст. індустріальне суспільство почали розглядати як певну стадію, а не кінцеву форму суспільства.

Дедалі більшого значення набуває концепція “постіндустріального” суспільства американського соціолога Даніела Белла.

Постіндустріальне суспільство – це суспільство послуг, де більше половини населення зайнято поза сферою матеріального виробництва, економіка має “узгоджений характер”, забезпечується загальний добробут, управління суспільством переходить до рук вчених, а головною цінністю є інтелект та інформація.

Дата добавления: 2014-12-07