Предмет, методи та завдання курсу. 2 страница

Ринкова кон’юнктура враховує конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили. Фактори кон’юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмір виробництва та зайнятості населення.

Кон’юнктура ринку - конкретні умови реалізації суспільного продукту, яка здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою в них. Якщо попит перевищує пропозицію, то створюється стимул для розвитку виробництва, якщо навпаки, то виробництво доцільно скорочувати.

Ринкова кон’юнктура тісно пов’язана з НТП. Товари вищої якості, якщо задовольняють вищі потреби, мають високий попит і на них ростуть ціни.

Економіка витримує темп НТП при умові врахування тенденції ринкової кон’юнктури.

Також має вплив фактор економіко-географічного положення.

Економіко-географічне положення об’єкта - це сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним. Тобто об’єкт характеризується розташуванням на певній території та системою реальних і потенційних зв’язків з іншими об’єктами. Зміна економічного простору біля об’єкту впливає істотно на економічний потенціал даного об’єкту.

Макроположення характеризує економічні відносини об’єкта за відношенням до компактної і відносно невеликої за розміром території його оточення.

Мікрорівень характеризує зони впливу міст на навколишню територію та об’єкт відносно невеликого оточення.

Від економіко-географічного положення залежить створення зон спільного підприємництва, які формуються навколо великих портово-промислових комплексів.

Впливи є безпосередні і опосередковані, коротко- і довготривалі, виявляються у вигляді механічних порушень, руйнування, теплового ефекту. Наслідки є оборотні і необоротні, первинні та вторинні.

Екологічний фактор. Екологізація виробництва є складовою економічної політики держави. Основи екологічної політики України визначені “Законом про охорону навколишнього природного середовища”.

Врахування екологічного фактору в РПС виявляється в наступних ситуаціях:

- недопустима концентрація шкідливих видів виробництва;

- треба врахувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови;

- проектування промислових підприємств має врахувати розу вітрів;

- створення санітарних зон навколо шкідливих виробництв, які позбавлені від постійного проживання людей.

Контрольні питання

1. Які існують закономірності РПС?

2. Укажіть принципи розміщення продуктивних сил та принципи регіональної політики.

3. Які фактори впливають на розміщення продуктивних сил?

Завдання на самостійну роботу

1. З’ясуйте, які закономірності знайшли відображення в кожному принципі РПС?

Література

[1] c. 2 – 26.

[4] с. 16 – 31.

[5] с. 10 – 17.

[6] с. 28 – 44.

ТЕМА 4. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

1. Територіальний поділ праці.

2. Територіальна організація виробництва.

3. Економічне районування України.

Територіальний поділ праці

Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежить відмінність в природних умовах і наявності ресурсів. У результаті чого виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат чим на іншій.

Виділяються наступні різновиди ТПП:

а) генеральний – між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.

Для визначення спеціалізації регіонів держави використовують наступну систему показників:

- частка виробництва продукції галузей спеціалізації регіону у виробництві держави;

- коефіцієнт локалізації галузі на території регіону;

- коефіцієнт виробництва продукції на душу населення;

- коефіцієнт товарності.

У міжнародному ТПП виділяють:

- загальне (у сфері виробництва (видобувна, обробна промисловість, с/г));

- часткове (на рівні галузей);

- одиничне (спеціалізоване на виготовленні окремих виробів, вузлів, агрегатів).

Сучасному поділу праці властива спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються, - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП явно проявляються такі тенденції, як поглиблення спеціалізації, посилення міжнародної кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, посилення впливу міжнародних корпорацій, перенесення деяких галузей з розвинених країн у країни, що розвиваються.

Територіальна організація виробництва

Територіальна організація виробництва – це розміщення взаємозалежних виробництв, підприємств сфери обслуговування населення й інфраструктури. Територіальна організація припускає досягнення економічного й соціального ефекту внаслідок раціонального використання території й ресурсів.

У розміщенні виробництва умовно можна виділити три стадії:

1. підприємства розміщаються незалежно одне від іншого.

2. підприємства розміщаються групами на компактній території. Характерна риса, загальна для всіх підприємств на цій стадії - наявність виробничої інфраструктури (транспортні мережі, будівельна індустрія, енергомережі) і невиробничої інфраструктури (комунальне господарство, підприємства сфери обслуговування, наука, утворення);

3. підприємства встановлюють виробничі зв'язки між собою на основі кооперації й промислового сервісу. Це створює передумови стадійності виробничого процесу для даної сукупності виробництв.

Розміщення об'єктів на території може бути рівномірним, розсіяним, ареальним, зональним і т.д. Ядрами концентрації діяльності людей є населені пункти, біля яких формуються елементи територіальної структури, тобто в процесі РПС формується сітка розселення людей.

У теорії РПС особливе місце займають проблеми комплексного розвитку господарства окремих країн і регіонів і дослідження процесів комплексоутворення.

Виробничим комплексом називають таке об'єднання підприємств в одному місті або районі, що забезпечує економічну ефективність завдяки вдалому підбиранню підприємств у відповідності із природними й економічними умовами регіону, транспортним і географічним положенням.

Територіально-виробничий комплекс (ТВК) – це об’єднання підприємств, для яких територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок тривалості взаємозв’язків виробництва, скорочення транспортних витрат, раціонального використання ресурсів.

Існують три типи ТВК: монопродуктові, субпродуктові та поліпродуктові.

у границях економічного району ТВК розглядається як певна господарська єдність, що сформувалася на основі використання ресурсів даної території, трудових навичок населення й закінчених технологічних циклів.

Створення територіально-виробничих комплексів пов’язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем. Доцільність створення районних ТВК полягає в спеціалізації в масштабах держави.

Відповідно до прийнятої термінології виробничі цикли називаються енерговиробничими циклами.

Енерговиробничі цикли (ЕВЦ) – це сукупність виробничих процесів, які виникають співпорядковано, взаємообумовлено довкола основного процесу для даного різновиду енергії і сировини.

ЕВЦ мають такі властивості, як територіальна стійкість сукупності, типовість для схожих за природними і економічними передумовами розвитку районів.

Існуюча сучасна система ЕВЦ включає:

- пірометалургійний цикл чорних металів;

- пірометалургійний цикл кольорових металів;

- хіміко-металургійний цикл рідкісних металів;

- нафтоенергохімічний цикл;

- газоенергохімічний цикл;

- вуглеенергохімічний цикл;

- сланцеенергохімічний цикл;

- гірничо-хімічний цикл;

- лісоенергохімічний цикл;

- теплоенергопромисловий цикл;

- атомоенергопромичловий цикл;

- гідроенергопромисловий цикл;

- машинобудівний цикл;

- текстильно-промисловий цикл;

- рибопромисловий цикл;

- індустріально-аграрний цикл;

- гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл;

- індустріально-будівельний цикл.

У границях регіональних промислових комплексів, що охоплюють більшу територію можна виділити ряд локальних промислових утворень, представлених промисловими центрами й вузлами. Їхня система створює каркас промисловості району, його територіальну структуру.

Локальний комплекс – об'єднання промислових підприємств на малій території. На Україні локальні комплекси широко представлені у формі виробничих об'єднань (ВО).

Принципи об'єднання виробництв у ВО:

- технологічна спільність виробничих процесів й однорідність продукції, що виробляється;

- кооперація між головним підприємством і філіями;

- послідовна переробка сировини на основі комбінування;

- спільність призначення продукції.

Системний підхід і використання міжгалузевих балансів вимагають вивчення міжгалузевих комплексів:

Міжгалузеві комплекси (МК) - реально існуючі явища, звичайно їх називають підсистемами мікрорайонів. Дуже складно виявити характер взаємодіючих елементів таких систем. У деяких випадках виділяють взаємодію галузей і груп підприємств, в інших взаємодію окремих підприємств.

Виділяють родові, видові й підвидові МК.

Родові системи як компоненти мають великі сфери людської діяльності. Наприклад: науково-виробничі МК.

Видові системи утворює сукупність галузей однієї сфери господарства, але різних її секторів. Наприклад: АПК (виробництво с/г продукції, промислова переробка й реалізація).

Підвиди: представлені декількома галузями певного сектора економіки. Наприклад: виноградарсько-виноробний, цукробуряковий.

Економічне районування України

Економічне районування країни – це відокремлення, відмежування на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Економічний район – це територіально цілісна частина народного господарства країни, що має такі ознаки, як спеціалізацію, комплексність, керованість (Е. Алаєв).

Економічний район – це територіальна частина народного господарства країни, якій характерні географічна цілісність та економічна спільність (В. Поповкін).

Об’єктивною основою економічного району є ТВК. Економічні райони поділяються на галузеві та інтегральні.

Галузеві райони – це райони, які зосереджені на території підприємств окремих галузей.

Інтегральні райони – це економічні райони, для яких характерні внутрішні економічні зв’язки, територіальна та адміністративна цілісність.

виділяють наступні типи районів:

Мікрорайони (група адміністративних районів);

Мезорайони (2-3 області);

Макрорайони (велика частина території, яка може налічувати 10 і більше областей).

Існує багато підходів до виділення мезо- та макро- районів. Згідно одному з підходів виділяють наступні економічні мезорайони (продуктивні сили яких будуть розглянуті далі):

1. Донецький (Донецька, Луганська області);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області);

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

4. Центральний (Київська, Кіровоградська, Черкаська області);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

7. Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області);

8. Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим)

Контрольні питання

1. В чому полягає сутність територіального поділу праці?

2. Як визначається спеціалізація регіонів держави?

3. У зв’язку з чим виникають територіально-виробничі комплекси?

Завдання на самостійну роботу

1. Обґрунтуйте поділ території України на вісім економічних районів.

2. Проведіть дослідження територіальної організації підприємств сфери обслуговування населення й інфраструктури.

Література

[1] c. 236 – 284.

[4] с. 31 – 46.

[5] с. 18 – 27.

[6] с. 80 – 90, 458 – 504.

[7] с. 208 – 222.

ТЕМА 5. НАУКОВІ МЕТОДИ АНАЛІЗУ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РІВНІВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

1. Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил.
2. Методи аналізу рівнів економічного розвитку регіонів.

Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил

Розміщення галузевих комплексів, соціальної інфраструктури, а також господарства економічних районів характеризує систему територіальної організації народного господарства. Розміщення продуктивних сил є об'єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. На основі галузевих і територіальних схем складають генеральну схему розміщення продуктивних сил країни. Складання схем є частиною перед планових територіальних досліджень. Для вирішення найважливіших проблем розвитку господарства розробляють цільові комплексні програми, у тому числі й територіальні. Проекти будівництва підприємств, схеми і проекти районних планів розробляють на проектній стадії обґрунтування розміщення виробництва і його територіального розвитку.

У наукових дослідженнях територіальної організації народного господарства використовується широкий спектр методів: програмно-цільовий, системного аналізу, балансовий, картографічний, соціально-економіко-математичного моделювання та техніко-економічні розрахунки.

Програмно-цільовий метод у сучасних умовах формування ринкових економічних відносин має важливе значення для комплексної реалізації невідкладних і загальнозначущих регіональних соціальних завдань, що передбачають максимальну ефективність використання задіяних засобів і таких, що характеризуються конкретними (за можливістю вираженими кількісно) кінцевими показниками, досягнення яких вистачає для вирішення поставленою програмою проблеми. Кожна програма повинна розроблятися з обліком адресності та обмеження у часі, містити завдання для конкретних виконавців і детально розроблену систему управління. Фінансування даних програм здійснюється з місцевого бюджетів (або федерального).

Класифікація регіональних соціальних програм здійснюється за їхнім статусом, функціональній спрямованості і термінам реалізації. До найбільш значущих та актуальних для більшості регіонів соціальних завдань відносяться: адресна допомога громадянам і групам населення з низькими доходами, що знаходяться за межею бідності, обумовленими об'єктивними, що не залежать від них обставинами (непрацездатність, наявність великого числа утриманців і т.п.); поліпшення здоров'я населення; збереження досягнутого рівня і якості виховання підростаючого покоління та його підвищення на основі нових освітніх технологій; підтримка культурного потенціалу, заощадження культурної спадщини тощо.

Метод системного аналізу ґрунтується на принципі поетапності, включає визначення цілей, завдань, постановку наукової гіпотези для всебічного вивчення кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил (головним критерієм оптимального розміщення є ефективність виробництва, найбільш повне задоволення потреб населення). Метод системного аналізу розглядає цілісність системи, її внутрішні і зовнішні зв'язки, погоджує складні галузеві і територіальні проблеми, що особливо важливо в умовах суверенізації регіонів при становленні ринкових відносин.

Балансовий метод – один з основних методів дослідження проблем в економічній географії і регіональній економіці. Він дозволяє вибрати найбільш раціональні співвідношення між галузями, що визначають профіль господарства економічного району і галузями, що доповнюють даний територіальний комплекс. Баланси необхідні при розробці варіантів розміщення виробництв, їхнього економічного обґрунтування, внутрірегіональних і міжрегіональних зв'язків. Використовуючи балансовий метод, можна визначити потреби регіонів у ресурсах і товарах, у робочій силі, оцінити ступінь задоволення регіону в продукції за рахунок власного виробництва, обсяги ввозу і вивозу необхідної продукції, а також виявити диспропорції в розвитку господарського комплексу регіону і намітити шляхи їх усунення. Баланси дозволяють оцінити доцільність розміщення нового господарського об'єкта на конкретній території, визначити його потужність і вартість. Найважливішою складовою частиною балансу є зведений розрахунок обсягу необхідних капіталовкладень для забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку регіону.

Картографічний метод є специфічним методом в економіко-географічних і регіональних дослідженнях. Карта – це джерело знань і об'єкт вивчення. Завдяки карті забезпечується якісне засвоєння великого фактичного матеріалу, яким володіють географія і регіональна економіка. Територіальні економіко-географічні процеси та особливості розміщення продуктивних сил у розрізі країни і окремих регіонів найбільш наочно відбиваються тільки на географічній карті.

Метод соціально-економіко-математичного моделювання використовується в процесі досліджень у зв'язку з проблемами розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів, що стають більш складними, а галузеві і територіальні зв'язки – більш важкоуправляємими. Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як:

· розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів;

· розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів;

· моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів;

моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації.

Застосування перерахованих вище методів дозволяє забезпечити найбільш раціональне розміщення продуктивних сил, створити більш раціональну територіальну структуру господарства, впроваджувати цілеспрямовану регіональну політику.

Техніко-економічні розрахунки в основному застосовуються на проектній стадії обґрунтування розміщення підприємств і територіального розвитку виробництва. Порівняльну ефективність різних варіантів районного розміщення підприємств і комплексів визначають на основі розрахунку поточних (собівартості) і порівняння одноразових (капітальних) витрат. При виборі місць розміщення враховують показники матеріало-, енерго-, фондо- та трудомісткості продукції. Особливу роль відіграють показники водомісткості й транспортабельності продукції.

Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації народного господарства розраховують визначенням розмірів відповідних витрат на виробництво одиниці продукції. Витрати окремих ресурсів і випуск нової продукції доцільно визначити у вартісному або натуральному обчисленні.

При визначенні ефективності функціонування господарства підприємства використовують систему вартісних показників: валову і товарну продукцію, чисельність працівників, продуктивність праці, вартість основних виробничих фондів, матеріальні витрати і капітальні вкладення.

Завершальним етапом дослідження і прогнозування територіальної організації господарства є визначення можливого економічного ефекту від нового розміщення продуктивних сил. Є ряд способів оцінки ефекту від економії витрат при раціоналізації розміщення продуктивних сил. Найпоширеніші - це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей та елементів. Спочатку визначають економію від розміщення кожної галузі виробництва, на основі порівняння сумарних витрат на виробництво і транспортування продукції для споживача при різних варіантах розміщення. Проте при цьому не враховується економія від впровадження елементів технічного прогресу, концентрації і спеціалізації виробництва, не пов'язаних із розміщенням. Слід уникати повторного обчислення. Водночас необхідно враховувати міжгалузевий ефект від комплексного розвитку в кожному районі різних галузей, а також ефект від групового розміщення підприємств у безпосередній близькості одне від одного на компактній території в межах промислового вузла.

Методи аналізу рівнів економічного розвитку регіонів

Для характеристики рівня розвитку економіки регіону застосовуються узагальнюючі показники РПС, які визначають ступінь використання економічного потенціалу господарського комплексу, відображають якісну характеристику економічної діяльності регіону, включаючи невиробничу сферу:

- виробництво національного доходу на душу населення;

- продуктивність суспільної праці (валовий національний доход поділений на кількість працюючих у сфері матеріального виробництва);

- сукупний фонд споживання населенням регіону матеріальних благ та послуг на душу населення;

- виробництво національного прибутку на 1 грн. поточних витрат.

Перерозподіл національного доходу – це об’єктивний економічний процес, який відбиває всебічні зв’язки всередині та між різними сферами народного господарства, галузями та регіонами держави. Фінансові ресурси регіону складаються із засобів місцевих бюджетів та засобів підприємств, які виділені на регіональний розвиток.

Баланси – це система взаємопов’язаних показників, які характеризують наявність і використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів.

Збалансованість розглядається як взаємовідповідність ресурсів і потреб суспільного виробництва, відображає умови нормального функціонування економіки.

Звітні та планові баланси національної економіки потрібні для розробки комплексної системи показників оцінки економічного потенціалу України. Територіальні пропорції поділяються на загальноекономічні, міжрегіональні та регіональні. Комплексний розвиток регіонів забезпечується укладенням матеріальних, територіальних балансів. Провідним у збалансованості економіки регіонів є метод міжгалузевих балансів, результати яких дозволяють визначити співвідношення виготовленої, розподіленої та використаної чистої продукції, пропорції поділу чистої продукції кожної галузі на засоби виробництва та предмети споживання.

Дані міжгалузевих регіональних балансів характеризують спеціалізацію регіону, виявляють потенційні зв’язки між різними регіонами, виражають їх кількісно через показники завезення сировини та вивезення готової продукції.

Контрольні питання

1. За допомогою яких методів здійснюється аналіз розміщення продуктивних сил?

2. Які показники застосовуються для характеристики рівня розвитку економіки регіону?

3. Назвіть способи оцінки ефекту від економії витрат при раціоналізації розміщення продуктивних сил?

Завдання на самостійну роботу

1. Обґрунтуйте вибір методів аналізу РПС при розміщенні продовольчого магазину в нашому місті.

2. Обґрунтуйте вибір методів аналізу РПС при розміщенні виробничого підприємства в нашому місті.

Література

[1] c. 41 – 55.

[4] с. 60 – 69.

[5] с. 28 – 69.

[6] с. 179 – 228.

[7] с. 18 – 23.

ТЕМА 6. НАСЕЛЕННЯ ТА ТРУДОВІ РЕСУРСИ

1. Демографічна характеристика народонаселення України.

2. сільське і міське розселення населення.

Демографічна характеристика народонаселення.

Роль народонаселення як основи суспільного виробництва полягає у тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ. Крім того, це природна основа формування трудових ресурсів.

Основними показникамидемографічного потенціалу є наступні:

· чисельність населення;

· динаміка чисельності населення;

· віково-статева структура;

· природний приріст населення.

Поліпшення якісного складу формує прогресивну структуру трудових ресурсів (особи віком до 40 років). Це найважливіший фактор трудозабезпечення галузей економіки.

Трудовий потенціал країни – це трудові ресурси країни з сукупністю їх кількісних та якісних показників, зайнятості та робочих місць.

Якість трудового потенціалу визначається за наступними показниками:

· якість працездатного населення;

· якість трудових ресурсів;

· якість сукупного робітника (робочої сили).

У кількісному відношенні трудовий потенціал визначається природним приростом, станом здоров’я, міграційною рухливістю, потребами суспільного виробництва у робочій силі, можливостями задоволення потреби працездатного населення у робочих місцях.

За даними Держкомстату України загальна чисельність наявного населення України станом на 1 січня 2005 р. становила 47 млн. 280,8 тис. осіб.

У статевій структурі за результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 46,3%, жінок 53,7%. Станом на 1.01.2005 кількість чоловіків складає 21,754 млн., жінок – 25,346 млн. осіб.

Чисельність населення зростає за рахунок відтворення (природного руху).

Відтворення населення — процес безперервного відновлення поколінь людей в їх історичній обумовленості. Характерною особливістю природного руху населення України за останні роки є помітне скорочення його приросту.

Під приростом населення розуміють збільшення чисельності жителів будь-якої території (області, району, населеного пункту) за будь-який проміжок часу (рік, період між переписами тощо). Такий приріст населення називається загальним і оцінюється у абсолютних чи відносних величинах.

Абсолютні величини приросту визначаються як різниця між кількістю населення даної території на кінець контрольованого періоду та на його початок і можуть бути додатними (позитивними) або від'ємними (негативними). Абсолютні значення загального приросту беруться за основу кількісних оцінок чисельності (динаміки) населення.

Відносні показники приросту визначаються у темпах приросту або через різні коефіцієнти. Темп приросту — відношення абсолютної величини приросту до загальної чисельності населення на початку досліджуваного періоду, що вимірюється у відсотках. Серед коефіцієнтів найбільшим поширенням користується відношення абсолютної величини загального приросту населення до пересічної за досліджуваний період чисельності населення даної території, яке вимірюється у проміле (%о), тобто показує величину приросту на 1000 жителів. Величина загального приросту населення складається з природного та механічного (міграційного) приросту.

Природний приріст є результатом двох процесів: народжуваності та смертності.

Народжуваність в Україні протягом останніх десятиріч зменшується. Загальна чисельність народжених зменшилася з 691,0 тис. у 1989 р. до 427,3 тис. у 2004р. Загальний коефіцієнт народжуваності знизився з 13,3 % у 1989 р. до 8,7% у 2004р.

Сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, народжених однією жінкою впродовж усього життя) зменшився з 1,9 у 1989р. до 1,1 у 2004 р. Більшість шлюбних пар обмежуються однією дитиною.

В Україні поступово поліпшується показник очікуваної тривалості життя при народженні (з 66,9 р. у 1996р. - до 68,22 у 2004 р.), який є вищим, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Рівень народжуваності в Україні у 2005 р. становив 8,7 на 1000 населення, рівень смертності, який є одним з найвпливовіших чинників показника очікуваної тривалості життя — 17,7 на 1000 населення.

Показник загальної смертності є вищим, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Структура смертності населення за окремими нозологічними причинами за останні роки залишається стабільною: перше місце займають хвороби системи кровообігу (61,3 %), друге — злоякісні новоутворення (13,5%), третє — нещасні випадки, отруєння та травми (9,8 %), четверте — хвороби органів дихання (6,9 %). В останні роки спостерігається зменшення рівня материнської смертності.

Дата добавления: 2014-12-07