Машинобудування 1 страница

Машинобудування є однією з провідних галузей промисловості, матеріальною основою технічного переозброєння економіки. Важливою умовою розміщення машинобудівних галузей є наявність в регіоні кваліфікованої робочої сили, потреба регіону в продукції галузі, паливо- та енергозабезпеченість, забезпеченість транспортом.

Виділяють наступні галузі:

- металообробне устаткування;

- транспортне машинобудування;

- автомобілебудування;

- вантажне автомобілебудування;

- виробництво автобусів;

- морське машинобудування;

- с/г машинобудування;

- авіа- та ракетобудування.

Галузева структура та асортимент продукції машинобудування визначають особливості розміщення машинобудування.

Спеціалізація у машинобудуванні визначається профілем машинобудівних підприємств та характером продукції: масовим, велико-, дрібносерійним, індивідуальним. Спеціалізація є предметна (випуск продуктів), технологічна (спеціалізація на випуску напівфабрикатів), подетальна (випуск деталей, вузлів, агрегатів для комплектування).

Важке машинобудування об’єднує виробництво металургійного, гірничо-шахтового, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Характерними особливостями є низька трудомісткість, висока металомісткість, низька транспортабельність продукції.

Загальне машинобудування об’єднує виробництво транспортного (за виключенням автомобільного), сільськогосподарського (за виключенням тракторного) та будівельного обладнання (за винятком легкої, харчової та переробної промисловості).

Середнє машинобудування включає широкий спектр галузей (автомобільні заводи, авіаційну промисловість, тракторобудування, верстатобудування), має високий рівень кооперації виробництва. На розміщення середнього машинобудування вагомий вплив здійснюють населення, трудові ресурси, кваліфіковані кадри.

Виробництво приладів, точних машин, інструментів та механізмів зосереджено у районах високої технічної культури, для нього характерною є мінімальна металомісткість.

хіміко-лісовий комплекс

У хіміко-лісовий комплекс входять галузі народного господарства, які виробляють сировину та конструкційні матеріали (хімічна та лісова промисловість).

Хіміко - лісовий комплекс забезпечує народне господарство матеріалами з потрібними наперед визначеними властивостями у необхідній кількості.

Хімічна промисловість - це галузь, на підприємствах якої, застосовуючи хімічні методи переробки сировини і матеріалів, одержують різноманітну хімічну продукцію.

До хімічної промисловості належать гірничо-хімічна промисловість, виробництво мінеральних добрив, промисловість хімічних волокон і ниток, промисловість синтетичних смол і пластмас, хіміко-фармацевтична промисловість, промисловість побутової хімії, лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників і хімічних реактивів Особливе місце посідає нафтохімічна промисловість, яка, як правило, виділяється в окрему галузь, хоча включає хімічну переробку нафти та газів (виробництво синтетичного каучуку, сажі, гумоазбестових та гумотехнічних виробів, органічних кислот, технічного вуглецю тощо).

До гірничо-хімічної промисловості входять галузі виробництва, пов'язані з видобуванням і збагаченням сировини для одержання переважно продукції основної хімії. Україна багата на гірничо-хімічну сировину: кам'яну і калійну солі, карбонати і фосфати, барит, бром, йод, борні руди, самородну сірку, ропні води, мінеральні фарби тощо. Сировинні ресурси є визначальними у розміщенні підприємств гірничо-хімічної промисловості. Впливає також фактор науково-технічного прогресу та утворення різноманітних відходів.

Основна хімія виробляє різні види реактивів, особливо кислоти, соду, мінеральні добрива, які потім використовуються у багатьох галузях промисловості. Підприємства цієї галузі концентруються здебільшого у районах видобутку гірничо-хімічної сировини, вугілля та металургійних баз (використовуються відходи металургійного виробництва), а також поблизу центрів виробництва електроенергії.

Хімія органічного синтезу - це збірна назва галузей, які працюють на основі переробки вуглеводнів і тих синтетичних препаратів, що виходять з вуглеводнів, природного газу, нафти, вугілля. Орієнтується на вуглеводневу сировину, водні ресурси та енергетичну базу. Завершальна стадія вимагає певного економіко-географічного положення, трудових ресурсів, споживача. Основними галузями є виробництво синтетичних смол, пластмас, хімічних волокон.

У структурі хімічних галузей виділяють так звану „тонку хімію" або хімію тонкого органічного синтезу (лаки, фарби, фотохімічні товари), хіміко-фармакологічну та парфумерну галузі.

Лакофарбова промисловість виготовляє різні декоративно-захисні та оздоблювальні матеріали промислового та побутового призначення. Фотохімічна промисловість виготовляє кіно-, фотоплівки, рентгенівські плівки, магнітні стрічки, технічний і фотографічний папір.

Парфумерна промисловість зосереджена у Миколаєві, Харкові, Києві.

В останні роки інтенсивно розвивається хіміко-фармакологічна промисловість, підприємства якої виробляють синтетичні лікарські засоби, медикаменти, вітаміни, антибіотики, кровозамінники, готові лікарські препарати тощо. Сировиною для виготовлення ліків є продукція хімічних, коксохімічних, харчових та інших підприємств, а також лікарські рослини.

Лісова промисловість - це сукупність галузей і виробництв, підприємства яких заготовляють, проводять комплексну механічну та хімічну обробку й переробку деревини.

До лісового комплексу України відносять лісогосподарську, деревообробну, целюлозно-паперову та лісохімічну промисловості, котрі є комплексом виробництв, що забезпечують вирощування й експлуатацію лісу, його переробку на пиломатеріали і фанеру, целюлозу, папір, картон, продукцію лісохімії, меблі, будівельні конструкції.

Лісогосподарський комплекс складається з лісового господарства та лісозаготівельної промисловості й майже повністю зосереджений у двох спеціалізованих районах: Карпатському і Поліському та розвивається в умовах незначного заліснення і недостатніх запасів лісової сировини.

Функції лісового господарства полягають у лісовідтворенні, у тому числі розширенні площ лісів, покращенні їх видового складу, підвищенні продуктивності лісів та їх охорони.

Лісогосподарський підкомплекс включає заготівлю грибів, дикорослих плодів та ягід, лікарських рослин, березового соку, меду.

Лісозаготівельна промисловість належить до видобувних галузей промисловості, підприємства якої проводять лісосічні роботи, вивозять і сплавляють деревину, здійснюють її первинну обробку.

Деревообробна промисловість займає провідне місце в лісовиробничому комплексі. Підприємства цієї галузі проводять механічну та хіміко-механічну переробку заготовленої деревини та виготовляють з неї велику кількість матеріалів, напівфабрикатів та готової продукції. Деревообробна промисловість об'єднує кілька основних виробництв, зокрема лісопильну, виготовлення деревних плит, фанери, меблів, виробництво будівельних матеріалів.

На основі переробки лісу, інших рослинних ресурсів і вторинної сировини в Україні існує целюлозно-паперова промисловість. Для її розвитку потрібно: наявність сировини, води, електроенергії та кваліфікованої робочої сили. Підприємства галузі виготовляють на базі рослинної сировини різні види паперу, картону та вироби з них, целюлозу (насамперед для виробництва штучних волокон і пластмас), деревну масу тощо. Целюлозно-паперова промисловість розвинена недостатньо, що є чинником дефіциту паперо-картонних виробів.

Лісохімічна промисловість є окремою підгалуззю лісового комплексу й об'єднує в собі галузі, підприємства якої виготовляють понад 40 найменувань різних видів продукції: деревне вугілля, оцтову кислоту, каніфоль, скипидар, ефірну олію, формалін, метиловий спирт, кормові дріжджі. Для виготовлення цієї продукції використовують дрова листових порід, соснову живицю, сосновий осмол, дубову кору, відходи лісозаготівельної та деревообробної промисловості. Розміщення лісохімічних підприємств орієнтується в основному на лісопромислові райони та деревообробні центри.

Промисловість будівельних матеріалів

Промисловість будівельних матеріалів – це комплекс галузей у складі важкої промисловості, які виготовляють матеріали, деталі та конструкції для усіх видів виробництва.

Структура за галузями будівельного комплексу є наступною:

· цементна;

· азбестоцементних виробів;

· збірних залізобетонних, бетонних конструкцій та виробів;

· стінових матеріалів;

· будівельної кераміки;

· будівельних матеріалів та виробів з полімерної сировини;

· нерудних будівельних матеріалів;

· пористих заповнювачів.

Україна добре забезпечена будівельною сировиною, зокрема вогнетривкими глинами, каолінами, кварцитами, будівельним камінням. На промисловість будівельних матеріалів найбільше впливають сировинний та споживчий фактори.

Україна експортує граніти, габро, лабрадорити, цементну та скляну мінеральну речовину.

Розвиток будівельної галузі на перспективу пов’язаний з реконструкцією технічної бази, комплексною механізацією та автоматизацією виробництва, збільшенням випуску нових будівельних матеріалів, високоефективних збірних конструкцій підвищеної сейсмічної міцності.

Агропромисловий комплекс (АПК)

АПК складається з 3 сфер. Перша сфера включає підприємства, які виробляють засоби виробництва. Друга сфера це безпосередньо сільськогосподарські підприємства різних форм власності. Третя сфера – підприємства, які переробляють сільськогосподарську продукцію.

Для успішного розвитку галузей АПК формуються нові форми організації сільськогосподарського виробництва: агропромислові об’єднання, агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі та науково – виробничі системи.

Найважливішою ланкою АПК є аграрний сектор. Провідними галузями є рослинництво та тваринництво.

Частка рослинництва у вартості продукції сільського господарства складає 51,7%. Земля є основою розвитку рослинницьких галузей.

Досить поширеним є овочівництво та баштанництво.

Тваринницька галузь постачає населенню продукти харчування, цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, є цінним джерелом органічних добрив.

Окремі галузі тваринництва територіально та економічно прив’язані до галузей харчової та переробної промисловості.

Структура галузей тваринництва є наступною: скотарство; свинарство; птахівництво; вівчарство; конярство; хутрове звірівництво; бджільництво; ставкове рибництво; шовківництво.

Продовольчий комплекс складається з наступних підкомплексів: зернопродуктовий; картоплепродуктовий; цукровобуряковий; плодо-овочеконсервний; виноградно-виноробний; м’ясний; молочний; олійно-жировий.

У залежності від дії основних факторів виділяють наступні групи:

- орієнтація на джерела сировини (цукрова, консервна, крохмале-патокова, олійна промисловість);

- тяжіння до споживачів готової продукції (молочна, кондитерська);

- комплексна орієнтація на сировину та споживача (м’ясна, борошномельно-круп’яна).

Молочна промисловість складається з маслоробної, сировинної, молочноконсервної галузі, виробництва продуктів з незбираного молока.

Комплекс по виробництву непродовольчих товарів народного споживання

До галузей виробництва товарів масового споживання належить:

- легка промисловість, яка включає 20 підгалузей;

- важка промисловість, де зосереджено виробництво радіоприймачів, телевізорів, годинників, легкових автомобілів, холодильників, мотоциклів та ін.

Легка промисловість включає 483 виробничих підприємства. До неї входять текстильна, шкіряно-взуттєва, швейна промисловість.

Текстильна промисловість включає такі складові як:

- Бавовняна промисловість. виробляє 50,1% усіх тканин. До неї структурно входять прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове та фарбувально-обробне виробництва.

- Вовняна промисловість. виробляє 7% усіх тканин держави. У вовняному виробництві використовують хімічні та синтетичні волокна у вигляді домішок. Виробництво включає оброблювання вовни, виготовлення пряжі, тканин та виробів з неї.

- Шовкова промисловість. виробляє хімічні волокна, які майже витіснили природний шовк сирець (20,5% усіх тканин держави).

- Льняна промисловість. випускає 7,3% усіх тканин.

- Конопляно-джутова. Крім привізного джуту та волокон коноплі використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна.

- Трикотажна промисловість. має власну сировинну базу.

Швейна промисловість розміщена у місцях споживання: київське виробниче об’єднання швейної промисловості “Україна”; львівська фірма “Маяк”;харківська швейна фабрика ім. Ю. Р. Синякова; інші.

Сировиною для шкіряно-взуттєвої промисловості є природна шкіра свійських, диких і морських тварин, синтетичні матеріали, парусина, вовна. Це велика механізована галузь.

Хутрова підгалузь займається переробкою хутрової, овечої сировини та штучного хутра. Хутровими промисловими звірами є лисиця, куниця, видра, норка та ін.

Виробництво галантерейних виробів зосереджено практично у всіх обласних центрах.

Поліграфічна промисловість виробляє різні вироби друкованої продукції, куди належать:

- універсальні та спеціалізовані поліграфічні об’єднання та комбінати;

- друкарні;

- допоміжні підприємства;

- заводи для виготовлення друкарських фарб;

- заводи для виготовлення паперових виробів.

Фарфоро-фаянсова промисловість виготовляє для населення фарфорові, фаянсові вироби тонкої кераміки, господарський та художній фарфор, фаянс, канівфарфор.

В Україні спостерігається дефіцит вітчизняних товарів народного споживання.

Транспортний комплекс та зв’язок

Транспорт – це найважливіша ланка економічних стосунків, яка бере участь у створенні та доставці продукції споживачам, з’єднує виробництво і споживання, галузі, регіони, держави.

Транспортний комплекс складається з залізничного, морського, річкового, автомобільного, трубопровідного та повітряного видів, які взаємодіючи між собою, становлять транспортну систему.

Транспортний вузол є комплексом транспортних споруд у пункті, де сходяться, перетинаються або розгалужуються не менш як три лінії одного або двох видів магістрального транспорту, які у взаємодії обслуговують транзитні та місцеві перевезення вантажів та пасажирів.

Існують такі вузли як:

· залізнично-автодорожні (Львів, Харків);

· залізнично-водно-дорожні (Одеса, Київ, Миколаїв, Херсон);

· водно-автодорожні (Ялта, Алушта, Канів).

На 10 тис. км² території України припадає 372 км залізничних колій, 78 км внутрішньоводних, 1933 км автомобільних шляхів з твердим покриттям. Найважливішими транспортними вузлами України є: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Донецьк. Важливими залізничними вузлами є: Київ, Харків, Лозова, Фастів, Ясинувата, Волноваха, Дебальцеве, Жмеринка, Шепетівка, Синельникове, Дніпропетровськ.

Залізничний транспорт України має шість залізниць, підпорядковані “Укрзалізниці”.

Морський транспорт в Україні має сприятливі умови для розвитку. Загальна довжина морської берегової лінії становить понад 2000 км. Між Іллічевськом та болгарським портом Варна діє паромна переправа довжиною 435 км.

Найважливіші морські порти України є: Одеса, Ізмаїл, Іллічевськ, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч, Маріуполь, Бердянськ, їх всього 18, перевантажувальних комплектів – 175, судноремонтних заводів – 8.

Морський транспорт України складається з Чорноморського, Азовського, Українсько – Дунайського пароплавств.

Морський транспорт служить для зовнішньоекономічних зв’язків. Це найбільш дешевий вид транспорту. Внутрішній водний транспорт за вантажо- та пасажирооборотом поступається іншим видам транспорту. За чисельністю суден переважає морський, але за загальною тоннажністю значно йому поступається.

Річковий транспорт починається з судноплавного Дніпра, Дунаю та інших річок. Загальна довжина судноплавних річок в Україні становить 4,4 тис. км, у тому числі з освітлювальною та світло відбивною обстановкою 3,9 тис. км.

Автомобільний транспорт зручний при перевезенні вантажів на короткі відстані, при доставці до залізничних станцій, портів, при обслуговуванні місцевого та аграрного товарообігу.

Найважливішими автомагістралями є: Київ-Брест, Москва-Харків, Дніпропетровськ-Сімферополь, Львів-Київ, Харків-Ростов на Дону. 70% вантажного парку зосереджено в Агропромі та корпорації Укравтотранс.

Вітчизняне автомобілебудування забезпечує потреби України лише на 10 – 15%.

Трубопровідний транспорт дозволяє найекономніше транспортувати рідке паливо, пальне, технологічний газ, різні хімічні продукти..

Нафтопровідним транспортом поставляється 93,6% нафти, яку споживає Україна. 12 основних нафтопроводів довжиною 2,6 тис. км є основою нафтопровідного транспорту.

Газопровідний транспорт представлений 6 газопроводами. Довжина діючих газопроводів складає 33 тис. км.

Продуктопроводи є наступні:

- аміакопровод Тольятті-Одеса;

- етиленопровод Угорщина-Калуш.

Повітряний транспорт перевозить вантажі, пошту, пасажирів, забезпечує санітарні перевезення, аерофотозйомку, хімічну обробку посівів та боротьбу з лісовими пожежами. Найбільші авіа порти – Бориспіль (Київ), Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Вінниця, Львів, Луганськ, Запоріжжя, Сімферополь, Чернівці, Херсон, Миколаїв, Івано-Франківськ.

Компанія “Авіалінії України” включає 27 авіазагонів, 105 аеродромів, підприємства для ремонту авіатехніки. Інші місцеві аеропорти як неперспективні закрито. В той же час зросла роль та обсяги міжнародних перевезень.

Міський пасажирський транспорт включає метрополітени, трамваї, тролейбуси, автобуси, таксі.

Метро є у Києві, Харкові, Дніпропетровську. У 24 місцях України загальна протяжність трамвайних колій складає 2,2 тис. км. Протяжність тролейбусних ліній складає 4,2 тис. км.

Понад 400 міст і сіл України мають автобуси загального користування для внутрішньо міських перевезень.

Контрольні питання

1. Охарактеризуйте ТЕК.

2. Охарактеризуйте металургійний комплекс та машинобудівний.

3. Охарактеризуйте сучасний стан комплексу по виробництву непродовольчих товарів народного споживання.

4. Чому хімічна та лісова промисловість об’єднані в один комплекс?

Завдання на самостійну роботу

1. Сформулюйте основні напрями розвитку АПК.

2. Дослідити сучасні проблеми розвитку транспортного комплексу.

Література

[1] c. 92 – 131.

[4] с. 128 – 309.

[5] с. 155 – 284.

[6] с. 229 – 400.

[7] с. 112 – 207.

ТЕМА 11. СУТНІСТЬ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЇЇ ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

1. Зміст та функції регіональної економіки.

2. Специфіка регіональних програм сталого розвитку.

3. Поняття та особливості проблемних регіонів.

Зміст та функції регіональної економіки

Регіон – це територія, яка за сукупністю елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. Регіон є територіально цілісним та неподільним.

Регіональна економіка – це система суспільних відносин, яка історично склалась в межах областей держави, являє собою сукупність зв’язків, які забезпечують її стійкість та цілісність на макро- та мікрорівні.

Регіональна економіка за об’єкт дослідження має регіон.

Функції регіональної економіки:

- створення різних сервісних виробництв, організацій та виробництв, які випускають продукцію міжгалузевого призначення;

- забезпечення адаптації досягнень НТП до місцевих умов;

- врахування зовнішньоекономічної діяльності.

Господарство регіону є відкритою економічною системою, яка функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні:

- комплексність економіко-екологічного та соціального розвитку;

- територіальна єдність процесів виробництва, природокористування та охорони навколишнього середовища;

- відповідність демографічній ситуації розміщення виробництва та соціальної інфраструктури;

- поєднання територіального та галузевого управління господарськими об’єктами.

Соціально-економічний потенціал визначає інтегральну характеристику регіону. Економічний потенціал характеризується величиною національного багатства, кінцевого продукту, національного продукту, вартості основних фондів та ін. До складу соціально-економічного потенціалу входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціали.

Для ефективного розвитку виробництва у регіоні потрібно знайти організаційні форми для впровадження у виробництво ноу-хау, нових прогресивних методів виробництва, екологобезпечні ресурсозберігаючі технології.

Специфіка регіональних програм сталого розвитку

В умовах транзитивної економіки окремі регіони розробляють свої моделі поведінки стосовно шляхів і методів переходу до сталого розвитку.

Цілям збалансованого регіонального розвитку найбільше відповідають програми регіонального соціально-економічного й екологічного розвитку, відомі як програми сталого розвитку. Такі програми розраховані на середній термін і передбачають поетапну реалізацію цілей переходу на засади сталого розвитку.

Розробка регіональних програм - це цілеспрямований процес мобілізації всіх можливостей регіонів різних таксономічних рівнів.

Регіональні програми є різновидом цільових комплексних програм, служать інструментом регулювання й управління регіональною стратегією економічного, соціального і науково-технічного розвитку, формою господарської діяльності, способом пріоритетної концентрації ресурсів для вирішення першочергових, невідкладних завдань.

До складу типової структури цільової програми будь-якого рівня (галузева, районна) повинно входити: обґрунтування і характеристика висунутої для розробки проблеми; цілі та завдання, система заходів, ресурсне забезпечення, розробка механізму управління і контролю за реалізацією програми, оцінка результативності та очікувана ефективність, соціально-економічні наслідки, а також напрями фінансування робіт, у тому числі й за рахунок коштів держбюджету.

Розрізняють такі види регіональних програм: міждержавні, державні, власне регіональні та комплексні.

Регіональні програми формуються і реалізуються на рівні областей, районів, міст і витікають з загальнодержавних і територіальних інтересів.

Регіональні програми відрізняються невеликими, порівняно з державними програмами, обсягами робіт і ресурсних затрат, мають цільову спрямованість, точну адресу, конкретне обмеження часових інтервалів і координуються з загальнодержавною концепцією регіонального розвитку і регіональної політики України.

Програми одного регіону погоджуються з системою аналогічних і зв'язаних програм суміжних територій.

Основними завданнями регіональних програм є:

- вирівнювання міжрайонних відмінностей за показниками економічного, соціального і науково-технічного розвитку;

- формування оптимальної територіальної та галузевої структури економіки;

- збалансоване (бездефіцитне) регіональне господарювання в умовах ринку;

- максимально повне й ефективне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів регіону;

- розвиток виробництв і сфер відповідно до державної селективної структурної політики;

- охорона довкілля;

- подолання наслідків стихійних лих і техногенних аварій;

- формування інфраструктури інформаційного забезпечення органів управління і господарюючих суб'єктів;

- духовне відродження регіонів, збереження їх історичної спадщини, зміцнення культурного потенціалу, стабілізація суспільно-політичного і правового стану.

Склад і структура комплексної програми соціально-економічного розвитку регіону є перелік розділів, які відображають змістовну і функціональну характеристики прийнятого до реалізації програмного проекту, зокрема:

- аналіз і оцінка соціально-економічної ситуації регіону;

- оцінка природних ресурсів і стану навколишнього середовища;

- стан демографічної ситуації та ринку праці в регіоні;

- концепція соціально-економічного розвитку регіону;

- основні цільові підпрограми, які можуть формуватися за цільовою, функціональною і проблемною ознакою.

У багатьох країнах світу накопичений значний досвід розробки різнорівневих регіональних галузевих програм. В Україні основним недоліком їх розробки є відсутність єдиної методології та методики складання, підпорядкованість інтересам господарського розвитку окремих територій, без врахування стратегічних інтересів держави у розвитку тих чи інших господарських комплексів.

У багатьох випадках розроблені для конкретного регіону програми розвитку різних галузей економіки не враховують обмеженість ресурсів багатоцільового призначення (праця, енергія, вода), не узгоджені з аналогічними програмами, розробленими для інших територій.

Тому при прогнозуванні регіонального розвитку галузевих комплексів варто розробити принципи єдиного методичного підходу до їх розробки. При реалізації такого підходу зростає роль держави в регулюванні регіонального розвитку галузевих комплексів.

Поняття та особливості проблемних регіонів

Сутність поняття „проблемний регіон " полягає в тому, що ця територія (район, область), самостійно не може вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій високий потенціал і потребує активної підтримки зі сторони держави. Отже, проблемний регіон - це категорія державної фінансової підтримки.

Головними типами проблемних регіонів є:

- відсталі чи (слаборозвинуті);

- депресивні;

- прикордонні.

До групи відсталих або слаборозвинених належать регіони, які традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Слаборозвинуті регіони ніколи не впливали на економіку країни. В більшості випадків такі регіони розмішуються на периферії.

Держава може надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, деяких податкових і кредитних пільг, селективного надання дотацій підприємствам з метою забезпечення мінімальної зайнятості. Внаслідок обмеженості фінансових ресурсів держави, основним напрямом є забезпечення саморозвитку регіонів на основі використання власного потенціалу і конкурентних переваг. Збільшення суми між бюджетних трансфертів на користь відсталих регіонів відбуватиметься по мірі прискорення економічного росту в країні.

Депресивні регіони — це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. Депресивними слід вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг вищі за макрорегіональні, загальнодержавні.

Тривалість і масштаб (глибина) регіональної депресії визначаються, як правило, структурою галузей виробництва, де криза стала основною причиною розповсюдження депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони поділяються на:

- старопромислові;

- аграрно-промислові;

- добувні.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку впроваджують на національному і регіональному рівнях. Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону та підприємства шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реорганізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого клімату, пошуку нових ринків збуту.

Дата добавления: 2014-12-07