Предмет, методи та завдання курсу. 3 страница

Процес старіння населення є результатом передусім зменшення народжуваності та збереження її впродовж тривалого періоду на рівні, що не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. В економічно розвинутих країнах до цього додається вплив зростання середньої тривалості життя населення. Істотною протидією старінню населення цих країн є міграція, оскільки приїжджає, в основному, молодь. В Україні ж, як і в більшості країн з перехідною економікою, міграція посилює вплив низької народжуваності, а помітного зростання середньої тривалості життя населення, особливо старшого віку, не спостерігається. Нині питома вага осіб у віці 65 років і старше в загальній чисельності населення перевищує чисельність населення до 14 років.

Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася чисельність мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х років цей показник становив 3,9 млн., то нині — 1,6 млн.), змінилася його структура.

Під міграціями населення розуміють переміщення людей по території, які пов'язані зі зміною постійного місця проживання та роботи і призводять до механічного приросту населення. Залежно від причин міграції бувають: економічні, політичні, релігійні, гуманітарні, екологічні, воєнні.

Міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період (як правило, за рік). Різниця між числом прибулих та тих, що виїхали за цей період часу, визначається як сальдо міграцій, яке відображає збільшення або зменшення чисельності населення даної території за вказаний період і може бути позитивним (додатним) або негативним (від'ємним).

Більша частина всіх переїздів відбувається всередині регіонів України і близько третини - між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямі із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився.

Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається регіон СНД, передусім, Росія. Імміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується близько 5 тис. осіб на рік. Серед іммігрантів найбільший відсоток належить іноземним студентам.

Особливістю національного складу населення України є його багато національність, за даними Всеукраїнського перепису населення на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей У національному складі населення України переважають українці, чисельність яких становить 77,8 % від загальної чисельності населення. Друге місце за чисельністю посідають росіяни.

Українську мову вважають рідною 67,5 % населення, для 29,6 % рідною є російська, для 2,9 % — інші мови. У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8 % (російськомовного - 9,5 %), у міських поселеннях відповідно 58,5 % і 39,5 %.

сільське і міське розселення

Для характеристики розміщення населення використовують термін розселення — розміщення населення по території і форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Виділяють сільське і міське розселення.

Розселення формують соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил), природні та демографічні чинники.

Спостерігається тенденція росту міського та зменшення сільського населення. Чисельність сільського населення постійно зменшується. Кількість міського населення за результатами Всеукраїнського перепису складала 67,2 %, сільського - 32,8 %.

Урбанізація - збільшення кількості міських поселень, міського населення, підвищення ролі міст у житті суспільства, один з найважливіших глобальних процесів сучасного світу.

Одним із проявів урбанізації є зростаючий розвиток техногенного середовища.

На 1 січня 2005 р. офіційно зареєстровано 456 міст, 886 селищ міського типу та 28585 сільських населених пунктів.

Серед загального числа міст 46 — це міста із кількістю населення від 100 тис. чол. і більше, 9 міст налічували понад півмільйона жителів, у 5 із них кількість населення перевищувала 1 млн. осіб, у тому числі в столиці України м. Києві чисельність населення становила більше 2,6 млн.

У великих містах проживає 38,3 % всього, або 56,9 % міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних регіонах (7-у Донецькій, 5-у Дніпропетровській, 4-у Луганській, 3-у Запорізькій областях) і в Криму (3-у складі Автономної Республіки Крим, а також Севастополь).

Для України характерна висока щільність населення — відносна величина, яка визначає чисельність мешканців, що припадає на одиницю площі (осіб на 1 км²) і відображає фактичну концентрацію населення. Цей показник за даними Всеукраїнського перепису населення в середньому по країні становив 80 осіб/км². Зменшеними значеннями щільності населення характеризуються північно-західні та південні області країни, де вона становила менше 60 осіб/км². Особливо низький цей показник у Чернігівській області - 39 осіб/км². Найгустіше заселені східні індустріальні області, де цей показник перевищував 90 осіб/км², а в Донецькій області сягав 183 особи/км².

Контрольні питання

1. Охарактеризуйте демографічне становище в Україні.

2. Які існують показники приросту населення?

3. Назвіть основні риси урбанізації.

Завдання на самостійну роботу

1. Проведіть дослідження територіальних особливостей розселення населення в України.

2. Проведіть дослідження демографічного становища в Луганській області.

Література

[1] c. 77 – 89.

[4] с. 93 – 105.

[5] с. 100 – 124.

[6] с. 92 – 109.

[7] с. 62 – 76.

Додаткові джерела

1. Статистичний щорічник Луганської області за 2003. Частина IІ. Головне управління статистики у Луганській області. – Луганськ, - 2004. – 455 с.

2. Статистичний щорічник Луганської області за 2003. Частина I. Головне управління статистики у Луганській області. – Луганськ, - 2004. – 395 с.

3. www.ukrstat.gov.ua

ТЕМА 7. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І ЙОГО ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА

1. Природно-ресурсний потенціал.

2. Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу.

Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал розглядається як сукупність усіх можливостей, засобів, запасів, джерел, що є і можуть бути мобілізовані, використані для досягнення певної мети.

Природні ресурси — це природні компоненти та сили природи, що використовуються або можуть бути використані як засоби виробництва та предмети споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, підвищення рівня життя людей.

Важливим завданням економістів є визначення балансу між господарськими потребами суспільства та природними можливостями їх задоволення.

Придатні для використання, але при наявному рівні вивченості території ще не вивчені ресурси мають назву потенційних природних ресурсів.

За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце за кількістю орних земель, за запасами залізної й марганцевої руд, сірки. Україна — в числі перших за запасами кам'яного вугілля, природного газу, калійної і кам'яної солей.

Зважаючи на господарське використання природних ресурсів, вони поділяються на групи:

1. ресурси виробничої та невиробничої сфери;

2. за рівнем дослідження;

3. за територіальною належністю;

4. за поновленням;

5. за напрямком використання;

6. за рівнем вичерпності;

7. за можливістю використання;

8. за характером використання;

9. за якістю;

10. за впливом виробництва;

11. за можливістю залучення до господарського обігу.

У структурі природних ресурсів провідна роль належить земельним й агрокліматичним ресурсам, значними є також запаси корисних копалин, водних і лісових ресурсів.

Земельні й агрокліматичні ресурси

Земля - один з найбільш універсальних природних ресурсів, необхідний для всіх сфер господарської діяльності. Особливості земельних ресурсів полягають у тому, що вони не можуть бути замінені ніякими іншими видами ресурсів, і вони можуть використатися лише там, де перебувають. У цьому розумінні про землю можна говорити як про територіальний ресурс.

Україна має дуже зручне економіко-географічне положення й практично вся її територія придатна для промислового, транспортного й сільськогосподарського освоєння.

Освоєння території можна оцінити багатьма економічними й соціальними показниками з розрахунку на одиницю площі: густотою сітки поселень, щільністю транспортної мережі й кількістю сільськогосподарських угідь.

Максимальний рівень освоєння мають здавна заселені західні й центральні області України, а також промислові регіони Придніпров'я й Донбасу. Найбільш низький рівень розвитку соціальної й транспортної інфраструктури (при високому сільськогосподарському освоєнні) характерний для південних областей України. Тільки відносно вузька смуга Чорноморського узбережжя й територій, які прилягають до устя великих рік, мають значно більше високий рівень освоєння й відповідну більше високу оцінку як територіальний ресурс.

В Україні частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель становить 70 %, орних земель — понад 55 %, що є одним з найвищих показників у Європі й світі.

Використання земельних ресурсів у сільському, лісовому, водному й рекреаційному господарстві, умови роботи всіх галузей економіки, роботи й відпочинку людей залежать від кліматичних умов тієї або іншої території. В останнє десятиліття кліматичні умови усе більш широко оцінюються як природні ресурси - насамперед агрокліматичні, а також ресурси сонячної й вітрової енергій.

Температурний режим повітря й ґрунту в об'єднанні з кількістю атмосферних опадів і запасами вологи в ґрунті становлять агрокліматичні ресурси території.

Мінеральні ресурси

Україна посідає провідне місце у світі за запасами і видобутком багатьох корисних копалин (титану, цирконію, урану, літію, а з нерудних корисних копалин — графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каміння, видобутку вугілля, марганцевих та залізних руд, титану, графіту, каоліну тощо), їх частка становить 12,3 % загальносвітових запасів залізних руд, близько 43 % марганцевих.

В Україні створено потужну мінерально-сировинну базу, що містить близько 20000 родовищ та рудопроявів корисних копалин, з них 7829 родовищ (97 видів мінеральної сировини) мають промислове значення та враховуються Державним балансом запасів корисних копалин. У вартісному виразі запаси цих родовищ оцінюються 7,5 трлн дол. США.

Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення досить тривалий. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на такі групи: паливно-енергетичні, рудні та нерудні.

Багата Україна рудними корисними копалинами, насамперед, рудами чорних металів. На її території сконцентроване до 20% світових ресурсів марганцевих руд (у т.ч. майже 50% багатих руд) і понад 5% запасів залізних руд. Найбільші їхні басейни й родовища розташовані в південній частині Українського кристалічного щита.

Територія України в цілому багата нерудними корисними копалинами й тому її соціально-економічний комплекс практично повністю забезпечений ресурсами будівельних матеріалів і значною мірою - покладами гірничо-хімічної сировини.

Водні ресурси

Завдяки своїм унікальним фізичним і хімічним властивостям вода широко використається у всіх областях виробничої й невиробничої сфер. Найбільшу цінність мають чисті прісні води, дефіцит яких усе більше відчувається в Україні. Водні ресурси республіки становлять поверхневі (річки, озера, водоймища, ставки) і підземні води.

Водні ресурси поповнюються за рахунок транзитного стоку Дунаю (удвічі більший, ніж стік всіх річок України), Дніпра, Сіверського Дінця й сумарно становлять майже 210 км³. Частина поверхневого стоку (Тиса, Прут, Західний Буг та ін.), загальним обсягом 14 км³, виходить за межі України.

Усього на території України понад 73 тис. річок. В середньому водозабезпечення одного жителя країни водою місцевого стоку становить 1000 м³, що майже у 18 разів менше, ніж у Росії. Найвище водозабезпечення жителів у західних і північних областях. Ресурси підземних вод становлять 5,6 км³.

З 3 тис. озер, у тому числі 2,5 км³ прісної, 80 водосховищ і 20 тис. ставків мають запас води 24 км³. Штучні водойми створено на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверському Дінці. Вони займають територію понад 7 тис. км², а це означає, що власне стільки орних земель було вилучено в Україні з сільськогосподарського обороту.

Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 км³ і зосереджені в основному на півночі і заході. Глибина залягання їх коливається від 100 м на півночі до 600 м на півдні країни. Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, які зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються.

У Карпатах, Закарпатській області і на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, які ще недостатньо вивчені.

Споживання води в Україні щороку зростає. Найбільшим споживачем води є промисловість, на другому місці - сільське господарство - 15 км³, на третьому - комунальне - 4 км³.

Берегова лінія України становить майже 2 тис. км. Чорне море (майже 420 тис. км²) має велике господарське значення. Тут водиться 180 видів риб, більшість яких промислові.

Азовське море (майже 40 тис. км²) характеризується багатим видовим складом живих організмів (350 видів риб). Його мілководність, що зумовлює добре прогрівання води, сприяє широкому використанню узбережжя для відпочинку й лікування людей.

Лісові ресурси

Ліси України виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Ліс є джерелом деревини, будівельних матеріалів, сировини для деревообробної, меблевої, целюлозно-паперової та інших галузей промисловості.

При раціональному веденні лісового господарства і лісокористуванні ліси вважаються невичерпними. Проте в Україні їх дуже мало, що негативно позначається на забезпеченні лісоспоживачів ресурсами деревини й екологічній ситуації.

Україна належить до лісодефіцитних держав. Ліси України розміщені по території нерівномірно: в Поліссі — 29 % площі регіону, Лісостепу — 14 %, Карпатах — 40 %, Степу — 5 %, Криму (в основному в горах) — 10 %. Хвойні насадження займають 42,2 % від загальної площі вкритих лісом земель, твердолистяні — 43,2 %, м’яко листяні — 13,6 %.

Загальна площа лісів України становить близько 10 млн. га, з них лісовою рослинністю вкрито 9,4 млн. га. Лісистість становить 15,6 % площі країни. Такий показник для України є досить низьким порівняно з багатьма країнами Європи і потребує поступового збільшення до 20—22 % в цілому по Україні з відповідною диференціацією за регіонами. Тривалий час вирубка лісів перевищувала науково обґрунтовані норми, що спричинило деградацію і виснаження лісосировинної бази. Тому актуальним є перехід від "ресурсного" до "біосферного" напрямків лісокористування.

Дані Державного лісового кадастру свідчать, що ліси в областях України розміщені вкрай нерівномірно.

Рекреаційні ресурси.

Майже в усіх областях України є рекреаційні ресурси, серед яких домінують санаторно-курортні. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і Автономна Республіка Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Ще одним за важливістю рекреаційних ресурсів є район Карпат, який вирізняється добрими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочинку. В Сваляві, Синяві та Усть-Чорній є мінеральні води. Особливо багата на мінеральні води Львівська область (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської області і с. Конопківці Тернопільської області. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод (Сатанів, Гусятин).

У рекреаційних цілях використовується місцевість Західного Полісся, особливо Щацькі озера.

У Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових вод, а в Полтавській (Миргород) — хлоридно-натрієві води. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'яногорськ (Донецька обл.).

Економічна оцінка основних видів природних ресурсів України

В економічній науці питання оцінки природних ресурсів розглядається, як правило, диференційовано за окремими видами: земля, вода, ліс, корисні копалини. Всі дослідження пов'язують завдання з оцінки із забезпеченням максимального ефекту в галузях економіки при використанні певного природного ресурсу.

Завданням економічної оцінки об'єкта природокористування є оптимальне використання просторового обмеженого комплексу (ПОК), тобто створення найбільш раціональної (оптимальної) системи водокористування, водоспоживання і землекористування з урахуванням економічних та соціальних факторів на певний розрахунковий рівень (період).

Предметом економічної оцінки об'єкта природокористування є його суспільна споживча вартість як просторового базису розміщення виробництва, засобів виробництва і предмета праці, скарбниці корисних копалин та сировини, джерела води і біологічних ресурсів.

Методологічні основи економічної оцінки природних ресурсів встановлюють завдання оцінки, критерії, показники оцінки та методи їх розрахунку. Все це формує певний, чітко окреслений напрям в оцінці природних ресурсів, що називається методологічним підходом.

В економіці досліджуються різноманітні підходи до оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їхнє використання, їх класифікують за такими групами:

Затратний підхід. За ним оцінка природних ресурсів проводиться за розміром затрат на їх добування, освоєння чи використання.

Результативний підхід. Відповідно до нього, економічну оцінку (вартість) мають тільки ті природні ресурси, які дають дохід. Інакше кажучи, вартість ресурсу визначається грошовим вираженням первинної продукції, яку одержують від експлуатації природного ресурсу, тобто різницею між одержаним доходом і поточними витратами.

Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до нього, за визначення вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та дохід від використання.

Рентний підхід. Використання теорії ренти під час оцінки природних ресурсів визнається найдоцільнішим:

• за рентних оцінок „кращий" ресурс (використання якого дає більший дохід при однакових затратах) одержує більшу вартість;

• затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень і, отже, їх оцінка більш об'єктивна;

• обґрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його користувача для виникнення категорії рентних платежів;

• рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.

Відтворювальний підхід. Це порівняно новий підхід, оскільки пов'язаний з необхідністю відтворення природних ресурсів та екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність утворюючих середовище (відновлювальних і не відновлювальних) природних ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища, наближені до природного (заданого) рівня, розглядається як деякий стандарт, відправний рівень. У такому разі використання будь-якого природного ресурсу має передбачати його відновлення у попередній якості (для відновлювальних ресурсів) і кількості чи компенсації (для не відновлювальних) з урахуванням не погіршення стандарту якості довкілля в цьому місці. Вартість природного ресурсу буде визначатися як сукупність затрат, необхідних для відтворення (чи компенсації втрат) ресурсу на визначеній території. Цей підхід передбачає потенційний дефіцит природних ресурсів і, в багатьох випадках, може призвести до їх завищених оцінок.

Монопольно-відомчий підхід є різновидом затратного, бо розмір платежів за використання природних ресурсів має відповідати потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які в цей час проводять монопольне розпорядження (управління) природними ресурсами. У Законі України " Про охорону навколишнього природного середовища" цей підхід знайшов відображення в поділі плати за використання природних ресурсів на два види — плата за право використання і плата на відтворення і охорону природних ресурсів. Другий вид - це компенсація затрат спеціальних відомств, які проводять відтворення й охорону природних ресурсів.

Контрольні питання

1. Яка існує класифікація природних ресурсів?

2. Охарактеризуйте забезпеченість країни земельними, водними, лісовими, рекреаційними ресурсами.

3. Як розміщуються мінерально-сировинні ресурси на території України?

Завдання на самостійну роботу

1. Обґрунтуйте вибір підходу до оцінки природних ресурсів, які належать до дефіцитних, і встановлення розмірів плати за їхнє використання.

Література

[1] c. 56 – 74.

[4] с. 70 – 92.

[5] с. 70 – 87.

[6] с. 110 – 121.

[7] с. 30 – 56.

ТЕМА 8. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС, ВИРОБНИЧИЙ ТА НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ

1. Науково-технічний прогрес.

2. Виробничий потенціал.

3. науковий потенціал.

Науково-технічний прогрес

Основою НТП є оновлення економічного і соціального життя. НТП змінює підходи до РПС, створює можливості для розв’язання галузевих господарських проблем, для комплексного розвитку господарства.

Під впливом НТП з’являються нові фактори РПС, які залежать від територіально-економічної структури. При збільшенні факторів відбувається зміна їх значимості. Значно зросло значення сировинного фактора. Істотних змін зазнали транспортний та сировинний фактори. Велике значення має екологічний фактор. Сільськогосподарське виробництво значно відстає від промисловості за рівнем матеріально-технічної оснащеності. У розміщенні продуктивних сил перспективною є ідея створення науково-технічних парків і технополісів.

Енергетика займає визначальну роль у розвитку народного господарства. В природному середовищі немає універсального необмеженого джерела енергії, а відповідні джерела мають низку вад, зокрема низьку концентрацію на одиницю поверхні та непостійність у часі. Сонячна енергетика відноситься до легко відновлюваних джерел енергії. Основною ланкою СЕС є сонячні бактерії. Такі електростанції екологічно чисті, проте займають велику територію і матеріаломісткі. Геотермальна енергетика розвивається в країнах з достатніми запасами геотермальних ресурсів.

НТП, а на перспективу і всі галузі народного господарства, підпорядковані наступному принципу: все переробляється, використовується, нейтралізується, повертається у виробничий процес.

В розвинутих країнах повторно ресурси використовуються в 60-95% випадках. При повторному використанні сировинних ресурсів заощаджуються капітальні вкладення, знижуються витрати в галузях, які повторно переробляють сировину у порівнянні з галузями, які використовують природну сировину, використання відходів підвищує рентабельність та поліпшує показники ефективності галузей народного господарства, переробка відходів промисловості, комплексне використання природної сировини.

Виробничий потенціал

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, і передусім їх активної частини — машин і обладнання — характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність — здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Територіальний розподіл виробничого потенціалу - заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів - є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % — на сільське господарство, 16 % — на транспорт і зв'язок, 3,9 % — на будівництво.

Науковий потенціал

Науковий потенціал характеризується як сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу при наявних формах організації й управління ефективно вирішувати завдання господарства. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття "науковий потенціал" можна поширити на будь-яку сукупність наукових організацій, у тому числі й на об'єднання в галузях господарства, в міністерствах, відомствах, а також сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Отже, можна говорити про науковий потенціал держави, що об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Науковий потенціал розглядається як невід'ємна частина всього науково-технічного потенціалу суспільства.

Особливу роль у розвитку наукових досліджень відіграє галузева, заводська наука.

Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання рівнів економічного, соціального й культурного розвитку економічних районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України.

Науковий потенціал, безперечно, впливає на розміщення насамперед наукомістких галузей господарства і невиробничої сфери. Наукові заклади широко досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни. Водночас характер розвитку продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що дає змогу розв'язувати економічні й соціальні проблеми.

Як правило, інститути, що спеціалізуються на дослідженнях теоретичного профілю, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, наукові заклади, що розробляють прикладні проблеми, — поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними. Однак при цьому необхідно враховувати й сучасний стан розміщення наукових закладів, насичення регіонів науковими кадрами, оскільки поки що має місце значна територіальна диференціація чисельності наукових працівників серед регіонів України.

Контрольні питання

1. Яка роль науково-технічного прогресу?

2. Чим характеризується виробничий потенціал?

3. Дайте оцінку сучасного стану наукового потенціалу країни?

Завдання на самостійну роботу

1. Проведіть дослідження науково-технічного потенціалу країни.

2. Дайте оцінку динаміки наукового потенціалу за останні десять років.

Література

[4] с. 116 – 128.

[5] с. 133 – 137.

[6] с. 157 – 160, 505 – 526.

[7] с. 24 – 29.

ТЕМА 9. ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ, ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ В РИНКОВИХ УМОВАХ

Дата добавления: 2014-12-07