Тема №4

III.

II.

I.

Філософія європейського Середньовіччя та епохи Відродження.

План.

I. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя. Основні світоглядні орієнтири середньовічної філософії.

II. Схоластика і містика як напрями середньовічної філософії

III. Поняття “Відродження” та характерні риси духовного життя цієї доби. Провідні напрями ренесансного філософствування.

Філософія Середньовіччя утворилася у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії. Вона обслуговувала богослов’я. Разом з тим середньовічна філософія зробила неоцінений внесок в освоєння позачуттєвих сутностей і сприяла нагромадженню знань (поза чуттєві сутності – апріорні, тобто існуючі до досвіду і незалежно від нього).

Виникненню Середньовічної філософії передували зміни у світогляді людей, головним чином охоплені так званим ареалом впливу античної культури і філософії. Початок цьому поклала філософія Епікура (342-271 р. до н.е.), що ставив собі завданням захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив безсмертя людини, продовжила філософія римлянина Тіта Лукреція Кара (95-55 р.р. до н.е), а завершила підготовчий період філософія Плотіна (205-270 р. н.е.) та Прокла (412-485 р. н.е.) – головних творців філософського напряму під назвою неоплатонізм.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні ідеї Платона. Вершиною неоплатонізму є висновок про вплив на все Суще через виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне Благу, тому що не знає ніякого ушкодження та змін і має в собі абсолютну повноту Буття, “яке переповнює саму себе і ніби переливається через край”.

У філософії таке виливання Єдиного, тобто Бога, одержало назву “Спадаючої досконалості”.

Першим продуктом єдиного постає світовий Розум, або Дух, який виливається у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ взаємопов’язаним, розкладається на мікро душі. Саме через душу все, що існує прагне повернення до вищого – до єдиного.

Пізніше неоплатонівські рівні буття були інтерпретовані як три іпостасі, або лики “божествиної Трійці”: святий Дух, святий Отець і його син. В православному християнстві ці три іпостасі уособлює Ісус Христос.

Другою причиною виникнення Середньовічної філософії стала криза елліністичної культури, зневір’я населення Римської імперії у всьому матеріальному і саме тому люди спрямовували свої погляди та надії до духовного. У цьому плані поява християнства добре вписувалася у загальний духовний настрій епохи, і досить швидко поширилася по імперії.

Основні світоглядні орієнтири переходу від античної філософії до середньовічної дає таке порівняння:

Епоха Середньовічної філософії охоплює період від падіння Римської імперії (IV-Vст.) до відкриття Америки XV-XVI ст.. або від заснування Константинополя до його падіння. Розвиток середньовічної філософії поділяють на два етапи:

1. апологетика та патристика (II-IX ст.);

2. схоластика та містика (X-XVI ст.);

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія, яка озброює віруючих християн низькою вихідних догматів (переконань). Перші тлумачення християнських догматів та їх введення в контекст життя здійснювали учні Христа – апостоли, але деталізували їх так звані Отці Церкви, перші представники християнської патристики(як римські так і константинопольські).

Серед західних отців церкви найбільший вплив на розвиток філософії мав Аврелій Август Блаженний (354-430). Він вперше сформував містичну концепцію творення світу:”Бог є реальним творцем всього сущого”.

Діяльність Августина та інших представників патристики сприяла входженню християнства в філософію й утворення проміжної сфери між філософією та релігією – Теології (богослов’я).

В X ст. на зміну патристиці приходить схоластика і містика, які були варіантами релігійної філософії. Підґрунтям поділу середньовічної філософії на схоластику і містику стали різні тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.

Розвиток суспільства в наслідок нагромадження знань, розвиток міст – осередків економічного і культурного розвитку в пізньому середньовіччі – поклали початок змінам середньовічного світобачення і кризі середньовічної філософії. Особливого значення тут мало розвиток мореплавання, відкриття нових культур. Критика релігійної догматики, розходження реальної практики життя з життям і діяльністю священнослужителів найсильніше проявилося в північній Італії XIV-XV ст.. де й виникло явище Відродження або Ренесанс.

Велика кількість дослідників історії культури вважають добу Відродження перехідною епохою між середньовіччям і Новим часом.

Характерними рисами Ренесансу були:

· Вільні від авторитету церкви форми пізнання. Погляди на світ не обмежені санкціями церкви, зростає інтерес до античної культури з її повнотою людського життя.

· Підкреслюється реальна цінність природи і земного життя людини. З'являється ідея можливості у деяких випадках піднесення людини до рівня Бога. Підґрунтям таких ідей були наукові відкриття:

· Леонардо да Вінчі (1452-1519)

· Микола Копернік (1473-1543)

· Джордано Бруно (1548-1600) та ін.

· Значне місце в ренесансній філософії займав пантеїзм найвидатнішим провідником якого вважається Микола Кузанський: “Бог в усіх речах”; його порівнюють з дволиким Янусом.

· Антропологізм (людина в центрі всього) і гуманізм – центр у творчості Ф. Петрарки, Данте Аліг’єрі, Еразма Роттердамського,Ніколо Макіавеллі (засновник революційної етики) та ін.

Завдання для самоконтролю

1. Як утворилася середньовічна філософія і які зміни у світогляді тодішніх людей їй передували?
2. У чому різниться античний і середньовічний світогляди?
3. Розкрийте зміст основних етапів середньовічної філософії.
4. Що таке «філософія Відродження», які її характерні риси?
5. Зробіть критичний аналіз вислову: «Я мушу померти. Проте, чи мушу Я помирати стогнучи?

(Епіктет)

Дата добавления: 2014-12-07