Типи виробництва

ВСТУП

Стор.

Р.

Робочий зошит з предмету: «Економіка, організація і планування виробництва» розроблений викладачем – методистом Дідух І.І.

Затверджений на засіданні циклової комісії соціально-економічних дисциплін.

Протокол № від «» 2007 р.

Голова комісії Гужовська З.І.

Директора з навчальної роботи Дідух І.І.

Зміст предмету

Вступ 4

Розділ 1. Основи економіки і організації виробництва. 4

Тема 1.1. Галузева структура промисловості. Підприємство – головна ланка

економіки. 4

Тема 1.2. Основні виробничі фонди. 5

Тема 1.3. Оборотні виробничі фонди та оборотні кошти. 9

Тема 1.4. Форми організації виробництва. 10

Тема 1.5. Виробнича структура підприємств. Типи виробництва. 10

Тема 1.6. Виробничий процес, його структура та принципи організації 12

Тема 1.7. Тривалість та структура виробничого циклу. 12

Тема 1.8. Організація потокового виробництва. 13

Тема 1.9. Управління виробництвом. 14

Тема 1.10. Організація оплати та стимулювання праці. 15

Тема 1.11. Наукова організація праці. 18

Тема 1.12. Організація технічної підготовки виробництва. 19

Тема 1.13. Організація допоміжного виробництва. 21

Тема 1.14. Методи сітьового планування. 24

Розділ 2. Планування, облік і аналіз господарської діяльності підприємства. 25

Тема 2.1. Планування діяльності підприємства 25

Тема 2.2. Тактичне планування. 26

Тема 2.3. Бізнес-план. 38

Тема 2.4. Оперативно-виробниче планування. 43

Тема 2.5. Облік і аналіз господарської діяльності підприємства. 43

Перелік рекомендованих джерел ІНФОРМАЦІЇ 44

Слово "економіка " бере початок від грецького "оікопоmіkе", що розглядалося як наука про управління домашнім господарством. Економіка — це вчення про те, як виробляються і розподіляються всі необхідні нам товари та послуги, або як наші обмежені виробничі ресур­си використовуються для задоволення людських потреб і бажань.

Економіка, організація підприємства - це система знань про закони, закономірності і правила використання на підприємстві пев­них, обмежених ресурсів для випуску корисної продукції (робіт, послуг) і розподілу її серед споживачів.

Мета і завдання курсу: опанування студентами основних розділів прикладної економіки, знайомство з методами організації ефективного господарювання на рівні основної ланки суспільного виробництва — під­приємства, набуття необхідної сукупності теоретичних та практичних знань з управління ринковою економікою на сучасному етапі її розвитку.

Розділ 1. Основи економіки і організації виробництва.

1.1. ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОСТІ. ПІДПРИЄМСТВО – ГОЛОВНА ЛАНКА ЕКОНОМІКИ.

ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОСТІ.

Структура виробництва в будь-якому суспільстві формуєть­ся під впливом суспільного поділу праці. Загальний поділ праці призвів до виділення таких галузей народного господарства, як промисловість, сільське госпо­дарство, зв'язок, транспорт, будівництво.

Промисловість є основною ланкою народногосподарського комплексу України і вона являє собою велику галузь народного господарства, яка здійснює переробку сировинних ресурсів та випуск готових виробів в тому числі засобів виробництва. Провідна роль промисловості пояснюється її значенням у впровадженні в життя досягнень науково-технічного прогре­су, у визначенні економічного потенціалу країни.

Основні ознаки, що впливають на формування галузі:

- виробництво в значних масштабах однорідної або спо­рідненої продукції;

- специфічні технологічні процеси і організація праці;

- однорідність споживаної підприємствами сировини;

- особливий склад спеціально підготовлених кадрів.

За економічним призначенням продукції промисловість ділиться на групу А (виробництво засобів виробництва) і групу Б (виробництво предметів споживання).

За характером впливу на предмет праці всі галузі промис­ловості поділяються на добувні і обробні. Галузеву структуру промисловості характеризують кіль­кісне співвідношення між окремими галузями.Для характеристики галузевої структури промисловості та аналізу зрушень у ній використовують ряд показників наприклад:

питома вага випуску продукції окремими галузями в за­гальному обсязі випуску продукції промисловістю.

ПІДПРИЄМСТВО – ГОЛОВНА ЛАНКА ЕКОНОМІКИ.

Підприємство — це організаційно відокремлений, самостійний суб’єкт, що має права юридичної особи, здійснює господарську діяльність (виробничу, обслуговуючу, науково – технічну…) з метою одержання прибутку.

Основними законодавчими актами, які регулюють діяль­ність підприємств в Україні, є Закони України: "Про влас­ність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" та інші.

Діяльність підприємства також регулюється його стату­том та колективним договором.

Статут підприємства — це зібрання обов'язкових пра­вил, що регулюють його взаємовідносини з іншими суб'єк­тами господарювання, а також індивідуальну діяльність.

Колективний договір — це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією або власником, яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, економічні і трудові відносини.

Підприємства мають такі ознаки:

1) виробничо-технічна єдність;

2) організаційно-соціальна єдність;

3) фінансово-економічна самостійність..

Підприємства класифікуються за рядом ознак, а саме:

- Форма власності (приватні, колективні, комунальні, державні. індивідуальні).

- Правовий статус і форма господарювання (одноосібні, кооперативні, орендн і, товариства).

- Галузево-функціональний вид діяльності (промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгівельні, лізингові, банківські та інш.).

- Розмір за чисельністю працівників (малі, середні, ве­ликі).

Підприємницькі структури мають право на добровільних засадах об'єднувати свою інноваційну, виробничу, маркетин­гову, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну ді­яльність. Такими об'єднаннями можуть бути: асоціації, кор­порації, концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, холдинги, фінансові групи.

В Україні найбільш поширеними формами об'єднання підприємств є:

— асоціація — найпростіша форма договірного об'єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційно-фінансову діяльність своїх членів;

— корпорація — договірне об'єднання господарських суб'єктів на засадах інтеграції та виробничих інте­ресів з делегуванням їй окремих повнова­жень;

— консорціум — тимчасове статутне об'єднання промисло­вого і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї, інвестиційного проекту;

— концерн — об'єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності та контролю найчастіше з вико­ристанням принципу диверсифікації вироб­ництва;

— холдинг — організаційна форма об'єднання інвести­ційних ресурсів; утворення, яке безпосеред­ньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти на придбання контрольного пакету акцій інших підприємств.

1.2. ОСНОВНІ ВИРОБНИЧІ ФОНДИ

Поняття основних виробничих фондів

В процесі виробництва здійснюється поєднання робочої сили і засобів виробницт­ва. Засоби виробництва складаються із засобів праці та предметів праці. У вартісному виразі вони становлять виробничі фонди (засоби) підпри­ємства, які поділяються на основні та оборотні.

Основні виробничі фонди — це засоби праці, які беруть участь у процесі виробництва протягом тривалого періоду, при цьому не змінюють своєї натурально-речової форми і поступово частинами переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції.

Згідно Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються для використання у господарській діяльності підприєм­ства протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів із дати вве­дення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Основні фонди, у свою чергу, поділяються на основні виробничі та основні невиробничі фонди.Основні невиробничі Фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва (житлово-комунальне господарство, об'єкти соціально-побутового призначення, будинки відпочинку, дошкільні установи тощо).

Оцінка, класифікація і структура основних фондів

Під оцінкою основних фондів підприємства слід розуміти грошове ви­раження їхньої вартості. Існує де­кілька видів оцінки основних фондів:

Первісна вартість — це фактична вартість основних фондів у сумі грошових коштів, сплачених, витрачених для придбання основних фондів.

Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтво­рення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за нинішніми цінами.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість і визначається як різниця між вартістю, за якою об'єкт основних фондів був занесений на баланс підприємства, та сумою зносу, тобто тієї частини вартості основних фондів, яку вони в процесі виробництва пере­несли на вартість готової продукції.

Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство має отримати від реалізації (ліквідації) основних фон­дів після закінчення терміну їхньогого використання (експлуа­тації) за вирахуванням витрат, пов'язаних із реалізацією (ліквідацією).

Балансова вартість — це сума, за якою об'єкт основних фондів вклю­чається до балансу після вирахування суми накопиченої амортизації. Балансова вартість основних фондів при їхньому введенні в експлу­атацію тотожна первісній вартості. Облік основних фондів здійснюється в натуральній та вартісній формі.

Необхідною умовою правильного використання та відтворення ос­новних фондів є їхня класифікація за функціональним призначенням:.

Будинки (будинки виробничо-господарського, соціально-куль­турного призначення та зайняті органами управління). Споруди (об'єкти, що виконують технічні функції)

Передавальні пристрої (об'єкти трансформації, перетворення і
передачі енергії та для переміщення речовин — лінії електропе­редач, трубопроводи).

Машини та обладнання:

- силові машини й обладнання (об'єкти, що виробляють теплову енергію та перетворюють різного роду енергію у механічну);

- робочі машини й обладнання (об'єкти, що призначені для ме­ханічного, термічного та хімічного впливу на предмет праці);

- вимірювальні прилади (водоміри, вольтметри, касові апарати тощо);

- комп'ютерна техніка та її комплектуючі (комп'ютери, моні­тори тощо);

- інші машини та обладнання (телефони, факси, копіювальна техніка тощо).

Транспортні засоби (всі види засобів пересування, які призначені
для переміщення людей і вантажів).

Інструмент (механічні та немеханічні знаряддя праці).

Виробничий інвентар і приладдя (предмети, які служать для по­легшення виробничих операцій, — робочі столи, верстати, сте­лажі тощо).

Відповідно до податкового обліку з метою нарахування амортиза­ції основні фонди класифікують за функціональним призначенням на чотири групи.

До першої групи належать будівлі, споруди….

До другої групи відносять автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання.

До третьої групи відносять будь-які інші основні фонди, що не входять до груп 1, 2 і 4.

До четвертої групи належать електронно-обчислювальні машини, машини для автоматичного оброблення інформації, їхнє програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи.

Виробнича (функціональна, технологічна) структура основних фондів — це співвідношення різних груп основних фондів у їхній загаль­ній вартості. Часто цю структуру розглядають як співвідношення актив­ної і пасивної частин основних фондів. Прогресивною є така структура основних фондів, де доля активної частини зростає.

Знос та амортизація основних фондів

Протягом тривалого функціонування основні фонди зазнають фізичного (матеріаль­ного) спрацювання, а також техніко-економічного (мо­рального) старіння.

Фізичне (матеріальне) спрацювання основних фондів виникає внаслідок втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, що призводить до посту­пового зменшення їхньої первісної реальної вартості (поломка, руйнування від зовнішнього, атмосферного впливу, корозії). Внаслідок фізичного спрацювання основних фондів погіршуються їхні техніко-економічні характеристики — знижується про­дуктивність, збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим роботи тощо.

Техніко-економічне (моральне) старіння основних фондів — це про­цес їхнього знецінення до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступо­вою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удоско­налення наявних та створення нових засобів виробництва, запровад­ження нової прогресивної технології.

Таким чином, техніко-економічне старіння виявляється у двох формах:

1) знецінення старих засобів у результаті зниження вартості їхньо­го відтворення;

2) як наслідок знецінення старих основних фондів через створення
нових, ефективніших.

Фізичне спрацювання і техніко-економічне старіння основних фон­дів можна усунути частково або повністю шляхом їхнього поліпшення за рахунок проведення технічного огляду і обслуговування, поточного і капітального ремонту, модернізації, реконструкції, технічного переоз­броєння, а також придбання (спорудження) нових аналогічних об'єктів.

Безперервний виробничий процес потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необ­хідною умовою їхнього відновлення є поступове відшкодування вартості основних фондів, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію).

Амортизація — це процес перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної продукції з метою їхнього повного відновлення.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів підпри­ємства відраховують певні суми грошей відповідно до розмірів їхнього зносу (фізичного та морального), які вносять до собівартості новостворе­ної продукції. Ці відрахування називаються амортизаційними. Після реалізації створеної продукції частина грошової суми, що відповідає пе­ренесеній вартості основних фондів, відокремлюється і накопичується до певної величини, яка в основному відповідає первісній вартості основ­них фондів. Накопичені амортизаційні відрахування і є джерелом від­новлення основних фондів і називаються амортизаційним фондом.

Амортизаційні відрахування здійснюються за певними нормами.

Норма амортизації — це встановлений річний (квартальний) відсоток відшкодування вартості зношеної частини основних фондів.

У сучасних умовах господарювання підприємства повинні здійсню­вати нарахування амортизації згідно із Законом України "Про оподатку­вання прибутку підприємств" — у податковому обліку та згідно із Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби" — в бухгалтерському обліку.

Цим законом норми амортизації встановлюються у відсотках до ба­лансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на податковий квартал):

- група 1 — 2 відсотки; - група 2 — 10 відсотків; - група 3 - 6 відсотків; група 4—15 відсотків.

На підставі встановлених норм амортизації амортизаційні відрахування

розраховуються за формулою:

(грн.)

де. Na – норма амортизації, %

Фсер – середньорічна вартість основних виробничих фондів.

Відтепер підприємства можуть нараховувати амортизацію основних засобів (крім інших необоротних матеріальних активів) за такими ме­тодами:

1) прямолінійним,

2) зменшення залишкової вартості,

3) прискореного зменшення залишкової вартості,

4) кумулятивний,

5) виробничий,

Кумулятивний метод амортизації, методи зменшення залишкової вартості та прискореного зменшення залишкової вартості є методами прискореної амортизації основних засобів і найбільш привабливими для підприємств, оскільки протягом перших років експлуатації об'єктів (коли вони практично нові) накопичується максимальна сума грошових коштів на придбання нових об'єктів за допомогою амортизації, що відно­ситься на собівартість виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг. При цьому в останні роки експлуатації тих же об'єктів, коли збільшуються витрати на їхнє утримання і ремонт, сума амортизації, яка нараховується, незначна, що балансує витрати виробництва протягом терміну використання таких основних засобів;

Показники ефективності використання основних фондів

Ефективність використання основних фондів характеризується рядом показників наведених в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1. Показники ефективності використання основних фондів

Показник	Формула розрахунку	Характеристика
1. Фондовіддача	ФВ=ВП/ОФср	Характеризує ефективність ви­користання основних виробни­чих фондів. Відображає суму ви­робленої продукції на одну грив­ню основних виробничих фондів
2. Фондомісткість	ФМ=ОФср/ВП	Характеризує забезпеченість під­приємства основними фондами
3. Фондоозброєність	ФО=ОФср/Ч	Показує величину основних фондів на одного середньооблікового працівника
4. Рентабельність ос­новних фондів	ВП Р= -----------100 ОФср	Визначає ступінь використання основних фондів підприємства
5. Коефіцієнт екстен­сивного заванта­ження	Кз=Тф/Тн	Характеризує рівень заванта­ження устаткування у часі
8. Коефіцієнт змінно­сті роботи устатку­вання	Кзм=Взм/Вф	Показує, скільки в середньому змін працювало устаткування

Де: ОФ_ср — середньорічна вартість основних виробничих фондів;

ВП — вартість виробленої продукції;

Ч — середньооблікова чисельність працівників;

ВП — валовий прибуток підприємства;

Тф, Т_н — відповідно фактичний та нормативний (корисний) час

експлуатації основних фондів;

Вф. — фактична кількість одиниць обладнання;

Взм - відпрацьовано машино – змін.

Середньорічна вартість основних виробничих фондів ОФ ср. Враховує вартість основних фондів на початку року та вартість фондів, що були введені в дію та вибули протягом року і визначається за формулою:

О _.= + (грн.)

де. Ф_п – вартість основних фондів на початку року, грн.

Ф_в.в. – вартість основних фондів, що були введені в дію на протязі

року, грн.

П – тривалість експлуатації основних фондів, місяців.

Аналіз вказаних показників, порівняння їхньої величини в різні пе­ріоди, а також зіставлення з аналогічними показниками інших підпри­ємств та галузі в цілому дає можливість знаходити внутрішні резерви зростання ефективності виробництва.

1.2. ОБОРОТНІ ВИРОБНИЧІ ФОНДИ ТА ОБОРОТНІ КОШТИ

Поняття, склад, структура й нормування оборотних фондів.

Оборотні фонди - це частина виробничих фондів підприємства (предмети праці), що повністю споживаються в кожному виробничому циклі виготовлення продукції, переносять усю свою вартість на вартість цієї продукції і в процесі виробництва змінюють свою натуральну форму.

Оборотні фонди поді­ляють на:

1) виробничі запаси: сировина, матеріали, паливо, запчастини, малоцінний інвентар…

2) незавершене виробництво і напівфабрикати власного виготов­лення;

3) витрати майбутніх періодів.

Поруч з оборотними фондами існують фонди обігу, тобто ті, які функціонують у сфері обігу (реалізації продукції):

- Готова продукція на складах підприємства.

- Готова продукція, яка відвантажена і знаходиться в дорозі.

-Грошові кошти на розрахунковому та інших рахунках.

-Грошові кошти у незавершених розрахунках.

-Готівка в касі.

Сукупність оборотних фондів та фондів обігу підпри­ємства становлять його оборотні засоби (або оборотні кошти).

Оборотні засоби поділяються на нормовані і ненормовані. До нормованих належать всі оборотні фонди та готова про­дукція на складах підприємства. До ненормованих відносяться відвантажена готова продукція та готівкові і безготівкові гро­шові кошти підприємства.

Структура оборотних засобів характеризується співвідно­шенням їх окремих елементів у загальному обсязі оборотних засобів, яке виражається у відсотках.

Джерелом формування оборотних засобів підприємства є власні і залучені засоби

Ефективність використання матеріальних ресурсів харак­теризується системою показників, основним з них є мате­ріаломісткість.

В практичній роботі підприємства важливе значення ма­ють показники:

1. Коефіцієнт використання матеріалів.

Квм = Мі / Мзаг.,

Де Мі — чиста вага одиниці готової продукції і-го виду;

Мзаг — вага заготовки..

2. Розмір відходів характеризується коефіцієнтом, що по­казує відношення величини відходів до величини загальних витрат матеріалу.

Норматив власних оборотних засобів у виробничих запасах визначається шляхом множення денної потреби у певному виді матеріальних ресурсів (Д) на норму запасу в днях.

Оборотні засоби підприємства знаходяться у безперервно­му русі, переходячи із однієї стадії кругообороту в іншу.:

ГРОЩІ – МАТЕРІАЛИ – НАПІВФАБРИКАТИ – ГОТОВА ПРОДУКЦІЯ- ГРОЩІ.

Оборот оборотних засобів, виміряний в часі, називається їх оборотністю.

Коефіцієнт оборотності (Коб) показує кількість оборотів за рік і визначається відношенням реалізованої за рік про­дукції (РП) до середньорічного залишку нормованих оборот­них засобів (Ноз).

Тривалість обороту (Тоб) показує тривалість одного обо­роту оборотних засобів в днях і визначається:

Тоб = 360 / Коб, дні. або Тоб = Тз + Тв +Тр

Де ТЗ-тривалість заготівельного періоду
Тв -тривалість вирбничого періоду

Тр -тривалість періоду реалізації

1.4 Форми організації вироб­ництва

Форми організації вироб­ництва: концентрація, комбінування, спеціалі­зація, кооперування і їх ха­рактеристика та ефек­тивність.

На промислових підприємствах використовують наступні форми організації виробництва: концентрація, комбінування, спеціалізація, кооперування.

Спеціалізація - це зосередження випуску даного виду продукції в галузях, на підприємствах, в цехах.

Вона буває: предметна, детальна, технологічна.

Економічна ефективність спеціалізації полягає в зниженні собівартості продукції за рахунок зростання продуктивності праці, зниження витрат часу на переналагодження обладнання, удосконалення техпроцесу, організації потокового виробницт­ва.

Кооперування - це форма виробничих зв'язків між спеціалі­зованими підприємствами, що разом виготовляють продукцію. Чим вужче спеціалізація, тим ширше кооперування.

Види кооперування: предметне, детальне, технологічне.

Концентрація - це зосередження виробництва на великих підприємствах.

Економічна ефективність концентрації полягає в зниженні собівартості продукції за рахунок економії умовно постійних витрат.

Комбінування - це об'єднання на підприємстві кількох різ­них галузей (повна переробка сировини, відходів).

1.5. ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВА, ТИПИ ВИРОБНИЦТВА.

ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВА

Виробнича структура підприємства — це склад, кількісне співвідношення і розміри внутрішніх підрозділів, форми їх побудови та взаємозв'язку.

На виробничу структуру підприємства впливають такі фактори:

— масштаб виробництва;— складність конструкції виробу;— характер технологічного процесу.

Основним структурним підрозділом підприємства є цех. Цехи поділяються на:

основні (заготівельні, обробні, складальні);

допоміжні (інструментальні, ремонтні, енергетичні);

обслуговуючі (складське і транспортне господарства);

Виробничі чехи підрозділи і само підприємство створюються за технологічним, предметним та змішаним принципом.

Предметна виробнича структура має певний ступінь замкнутості й визначає послідовність використання засобів праці у технологічному процесі, застосування високопродуктивного обладнання, інструмен­тів тощо. (тобто спеціалізація за видом продукції)

Технологічна виробнича структура визначає чітку технологічну ві­докремленість. У кожному підрозділі здійснюються однорідні техноло­гічні процеси з виробництва різного кінцевого продукту.(тобто спеціалізація за техпроцесом)

Змішана (предметно-технологічна) виробнича структура характе­ризує наявність на одному й тому самому підприємстві основних цехів, які організовані за предметним та технологічним принципом.

При безцеховій виробничій структурі основою її побудови є виробнича дільниця (сукупність робочих місць, на яких ви­конуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція).

Тип виробництва — це комплексна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва, що охоплює номенклатуру продукції, об­сяг виробництва, випуск однотипної продукції, характер завантаження робочих місць, кваліфікацію робітників, собівартість продукції.

За сукупністю ознак розрізняють такі загальноприйняті типи виробництва:

- одиничне (індивідуальне); - серійне; - масове.

Тип виробництва підприємства визначається типом виробництва провідного цеху, а тип виробництва цеху — характеристикою дільниці різних типів виробництва.

Одиничне виробництво характеризується:

- широкою номенклатурою продукції;

- виготовленням виробів в одиничних примірниках або малими серіями;

- застосуванням універсального устаткування;

- групуванням робочих місць за принципом технологічно однорід­них операцій;

- відсутністю закріплення певних операцій за окремими працівниками;

- високою кваліфікацією працівників, яка враховує різноманітний характер виконуваних робіт;

- відсутністю детальної розробки технологічного процесу виготов­лення виробу;

- тим, що об'єктом планування, нормування, обліку є весь виріб або його великі вузли

- порівняно невисокою вартістю підготовки виробництва нових виробів.

Форма одиничного виробництва поширена на підприємствах, які ви­готовляють складні вироби і системи спеціального призначення.

Серійне виробництво характеризується:

- виготовленням виробів партіями, які періодично повторюються;

- обмеженою номенклатурою виготовлених виробів;

- застосуванням універсального і спеціалізованого устаткування;

- групуванням робочих місць за технологічним і предметним прин­ципами;

- закріпленням за робочими місцями обмеженої кількості детале- операцій;

- середньою кваліфікацією працівників;

- детальною розробкою технологічних процесів;

- об'єктом планування, нормування, обліку є вузли і деталі виробу;

- відносно більшими витратами на підготовку виробництва нових виробів порівняно з одиничним типом виробництва.

Цей тин виробництва поширений на підприємствах, які випускають складні вироби і системи спеціального призначення, що швидко зміню­ються за конструкцією.

Залежно від розміру партії розрізняють дрібносерійне, середньосерійне та великосерійне виробництво.

Масове виробництво має такі особливості:

- вироби виготовляються у великих кількостях;

- застосовується спеціалізоване і спеціальне устаткування, при­строї та інструменти;

- робочі місця розміщуються за ходом технологічного процесу об­робки виробів (предметний принцип);

- робочі місця спеціалізуються на виконанні однієї будь-якої операції;

- технологічний процес розробляється детально;

- об'єктом планування, нормування та обліку є деталі, операції;

- робітники можуть мати порівняно невисоку кваліфікацію;

- підготовка виробництва нових виробів потребує найбільших ви­трат (порівняно з іншими типами

виробництва).

Такий тип виробництва властивий в основному виробам широкого вжитку. Цей тип виробництва створює передумови для поглиблення спе­ціалізації та підвищення продуктивності праці, що веде до збільшення ефективності виробництва.

За ознаками типу виробництва можна характеризувати виробничі підрозділи: від робочого місця до підприємства в цілому. При цьому ва­жливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих міс­ць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій.

Коефіцієнт закріплення операцій — це середня кількість техноло­гічних операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць

(для одиничного 1-5,серійного 10 -20, масового 20- 40)

1.6. ВИРОБНИЧИЙ ПРОЦЕС, ЙОГО СТРУКТУРА ТА ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ.

Виробничий процес, його елементи та класифікація.

Виробничий процес — це сукупність взаємопов'язаних дій людей, за­собів праці та природних процесів, потрібних для цілеспрямованого перетворення вихідної сировини та матеріалів у готову продукцію.

Таким чином, основними елементами виробничого процесу є:

- праця людини; - предмети праці - засоби праці.

Виробничі процеси на підприємстві залежно від їх ролі у виготов­ленні продукції поділяють на три види:

1. Основні — процеси, що безпосередньо пов'язані з перетворенням предметів праці у готову продукцію..

2. Допоміжні - процеси, які лише сприяють безперебійній роботі підприємства, але безпосередньої участі у виготовленні продукції не беруть.

3. Обслуговуючі — процеси, що створюють умови для здійснення ос­новних та допоміжних процесів (транспортні та складські процеси).

Основною структурною одиницею виробничого процесу є операція - завершена частина виробничого процесу, яка виконується на одному робочому місці, над тим самим предметом праці без переналагодження устаткування.

Основні принципи організації виробничого процесу.

В основі раціональної організації виробничого процесу лежать певні принципи.

До них належать: спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямоточність, безперервність, ритмічність, автоматичність та гнучкість.

1. Принцип спеціалізації означає розподіл праці між окремими підроз­ділами підприємства та робочими місцями в процесі виробництва та їх кооперування.

2. Принцип пропорційності передбачає відносно однакову продуктив­ність за одиницю часу взаємопов'язаних підрозділів підприємства, а в їх межах — дільниць, бригад та робочих місць., узгодженість пропускної спроможності всіх підрозділів.

3. Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів.

4. Принцип прямоточності означає забезпечення найкоротшого шляху проходження виробами всіх стадій і операцій виробничого процесу — від запуску матеріалів до виходу готової продукції без зу­стрічних і зворотних переміщень.

5. Принцип безперервності виробничого процесу означає скорочення часу перерв між суміжними технологічними операціями при вироб­ництві конкретних виробів, вибір оптимального виду руху предметів праці у виробництві.

6. Принцип ритмічності означає рівномірний випуск продукції у пев­ні проміжки часу.

7. Принцип автоматичності передбачає автоматизацію виробничих процесів, економічно обґрунтоване звільнення людини від безпосе­редньої участі у виконанні операцій виробничого процесу, що сприяє збільшенню обсягів виробництва та зменшенню застосуван­ня ручної праці.

8. Принцип гнучкості означає оперативну адаптацію виробничого про­цесу до змін організаційно-технічних умов, пов'язаних із переходом на виготовлення нової продукції або з її модифікацією.

1.7. ТРИВАЛІСТЬ ТА СТРУКТУРА ВИРОБНИЧОГО ЦИКЛУ

Виробничий цикл його структура та тривалість

Виробничий цикл — це календарний період часу, протягом якого виріб, що обробляється, проходять усі операції виробничого процесу і перетворюється в завершений продукт. Інтервал календарного часу від початку першої виробничої операції до закінчення останньої називається тривалістю виробничого циклу в часі, яка вимірюється у днях, годинах, хвилинах залежно від виду виро­бу та стадії обробки.

Тривалість виробничого циклу визначається за формулою:

Тв = Тоц + Тпр + Тобсл + Тпер,

Де Тоц – тривалість операційного циклу,

Тпр – тривалість проходження природних процесів.

Тобол. – тривалість обслуговуючих процесів,

Тпер – час між операційних та між змінних перерв.

При розрахунку тривалості технологічного циклу необхідно враховувати особливості пересування предметів праці за операціями.

На підприємстві використовується один із таких видів руху:

Послідовний паралельний, паралельно – послідовний.

При послідовному пересуванні предметів праці обробка партії дета­лей на кожній наступній операції починається лише після того, коли вся партія пройде обробку на попередній операції. Послідовне поєднання операцій застосовується в одиничному та серійному виробництвах.

Паралельне поєднання операцій характеризується тим, що кож­ний предмет праці після закінчення попередньої операції відразу передається на наступну операцію й обробляється Цей вид застосовується у велико серійному та масовому виробництві.

Паралельно – послідовне поєднання операцій відрізняється тим, що обробка предметів праці на наступній операції починається після закінчення обробки передаточної партії. Цей вид застосовується у великосерійному виробництві.

1.8. ОРГАНІЗАЦІЯ ПОТОКОВОГО ВИРОБНИЦТВА

Організація потокового виробництв. Його еко­номічна суть. Параметри потокових ліній.

Поточне виробництво - така організаційна форма, коли усі операції узгоджені за часом, робочі місяця спеціалізуються на виконанні конкретних операцій, обладнання, розташоване за ходом техпроцесу, дотримується встановлений ритм, вико­ристовуються транспортні засоби.

Види потокових ліній:

1 Залежно від числа виробів:одно предметні, багатопредметні;

2 Багатопредметні лінії бувають: групові поточні (без перевлаштування обладнання), змінно – поточні;

3 За рівнем синхронізації: безперервно – поточні (синхронізовані), перервно-поточні;

4 За рівнем регламентації: з регламентованим ритмом, з вільним ритмом.

Ефективність цього вироб­ництва полягає в скороченні виробничого циклу, автоматизації виробництва, повному використання обладнання, удоскона­ленні технології, підвищенні якості.

Основні параметри потокових ліній: такт, темп, ритм, кіль­кість робочих місць, швидкість руху конвеєра та довжина робочих зон.

Такт потокової лінії - це інтервал часу, за який із лінії сходять ви­роби, що пересуваються послідовно один за одним, тобто це інтервал ча­су, через який періодично відбувається випуск певної продукції або

- Такт - кількість часу на виробництво одиниці продукції:

r = Fq / N

де Fq - фонд часу роботи лінії,

N- програма випуску, (шт.).

Величина, обернена до такту, називається темпом потокової лінії. Темп потокової лінії, що виражає кількість продукції, яка зійде з пото­кової лінії (конвеєра) за одну годину її роботи або кількість виробів, виготовлених в одиницю часу і розраховується за формулою:

Т = 1/ r

Якщо предмети праці передаються не поштучно, а транспортними партіями), то вони сходять із лінії за інтервал часу, що називається ритмом лінії, який визначається за формулою:

R = n × r

Де п – кількість деталей в транспортній партії, шт..

Кількість робочих місць визначається за формулою:

Ср = Тшт / r

Де Тшт – тривалість операцї, хв.

Автоматичні потокові лінії - це сукупність машин, які автоматич­но, без участі людини, виконують задані технологічні операції, вклю­чаючи транспортування, контроль якості тощо.

Отже, автоматизація виробництва - процес, за якого всі або пере­важна частина операцій, що потребують фізичних зусиль робітника, пере­даються машинам і відбуваються без його безпосередньої участі. За робіт­ником залишається тільки функція налагодження, нагляду та контролю.

1.9.УПРВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ

Поняття і сучасні принципи управління

Управління підприємством — це постійний і системний вплив на діяльність його структурних підрозділів для забезпечення узгодженої роботи і досягнення кінцевого позитивного результату.

Існують такі концепції управління підприємством.

Раціоналістична концепція. Суть її в тому, що успіх підприємства залежить від раціональної організації виробництва та ефективності вико­ристання ресурсів, тобто від внутрішніх факторів. Підприємство розгля­дається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого часу.

Неформальна концепція має за основу ситуаційний підхід до управ­ління. Підприємство розглядається як відкрита система, і головна пере­думова її успіху лежить поза нею. Успіх пов'язується з тим, наскільки успішно підприємство пристосовується до зовнішнього середовища.

В управлінні сучасною економікою необхідно керуватися прин­ципами:

- чіткого розподілу праці;

- додержання дисципліни і порядку;

- повноваження й відповідальності;

- використання мотивації високопродуктивної праці;

- дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархіч­ним ланцюгом;

Функції управління підприємством

Функція управління - це будь-яка дія, що здійснюється в системі управління і спрямована на зміну стану об'єкта управління відповідно до поставленої мети.

Основними загальними функціями управління підприємством є:

пла­нування, організація, координація, регулювання, мотивація і контроль.

Планування — визначення мети розвитку суб'єкта господарювання та засобів її досягнення, передбачення плану дій трудового колективу на певний період.

Організація — це діяльність, що спрямована на створення та розви­ток об'єкта управління, включає регламентацію окремих елементів про­цесу управління і залежно від об'єкта поділяється на організацію вироб­ництва, організацію праці й організацію управління.

Завданням координації є забезпечення необхідної узгодженості дій працівників підприємства, тобто координація їхніх дій відповідно до плану.

Функція регулювання полягає в збереженні режиму функціону­вання об'єкта управління, забезпеченні нормального проходження ви­робничих процесів на підприємстві.

Мотивація — процес стимулювання трудового колективу або окре­мого працівника до діяльності, що забезпечує досягнення найкращих її результатів.

Контрол ь — процес перевірки виконання прийнятих рішень та оцінки досягнутих за певний період результатів, порівняння досягнутого з очікуваним і поточне коригування діяльності, що в сукупності забезпе­чує виконання завдань на належному рівні.

Методи управління підприємством

Методи управління — способи впливу на окремих працівників та виробничі колективи в цілому, що необхідні для досягнення цілей під­приємства.

Розрізняють такі методи управління:

- економічні — це методи, що реалізують матеріальні інтереси участі персоналу у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин та економічних важелів. (фінансування, кредитування, ціноутворення, економічні санкції тощо).

- соціально-психологічні — реалізують мотиви соціальної пове­дінки персоналу (змістовність праці, можливості для прояву іні­ціативи, моральне заохочення, суспільне визнання тощо).

- організаційні методи базуються на мотивах примусового впливу на людей, заснованих на використанні організаційних відно­син та адміністративній владі керівництва.

Організаційні структури управління підприємством

Організаційна структура управління — форма системного управ­ління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів із використанням лінійних, функціональних і міжфункціональних зв'яз­ків у процесі спілкування. Лінійні зв'язки виникають між підрозділами і керівниками різних рівнів управління, де один керівник підпорядкований іншому.

Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, і між ними не іс­нує адміністративного підпорядкування.

Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами однако­вого рівня управління.

З усього різноманіття організаційних структур управління дуже чітко виділяються дві великі групи. Це — ієрархічні й адаптивні органі­заційні структури.

Ієрархічні організаційні структури (їх ще називають формальними, механістичними, бюрократичними, класичними, традиційними) характе­ризуються твердою ієрархією влади на підприємстві, формалізацією правил і використовуваних процедур, централізованим прийняттям рі­шень, вузько визначеною відповідальністю в діяльності.

Адаптивні організаційні структури (органічні, гнучкі) характери­зуються розмитістю ієрархії управління, невеликою кількістю рівнів управління, гнучкістю структури влади, слабким чи помірним викори­станням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рі­шень, широко обумовленою відповідальністю в діяльності.

1.10. ОРГАНІЗАЦІЯ ОПЛАТИ ТА СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

ОРГАНІЗАЦІЯ ОПЛАТИ ТА СТИМУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробіт­на плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган ви­плачує працівникові за виконану ним роботу.

Витрати підприємства на оплату праці складаються з:

1. Фонду основної заробітної плати.

2. Фонду додаткової заробітної плати.

3. Інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відпо­відно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для керівників, спеціалістів і службовців.

Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад уста­новлені норми, за трудові успіхи й винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає:

1 Надбавки та доплати до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством:

- кваліфікованим робітникам, зайнятим на особливо відповідаль­них роботах, за високу кваліфікаційну майстерність;

- керівникам, спеціалістам, службовцям за високі досягнення в праці або за виконання особливо важливих завдань на строк їх виконання;

- за суміщення професій (посад), розширення зон обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт;

- за роботу у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах; за роботу в багатозмінному та неперервному режимі виробництва (включаючи доплати за роботу у вихідні дні, що є робочими дня­ми за графіком), у нічний час;

- інші надбавки і доплати, передбачені законодавством.

2. Премії робітникам, керівникам, спеціалістам та іншим службов­цям за виробничі результати, включаючи премії за економію конкрет­них видів матеріальних ресурсів.

4.Винагородження вислугу років, стаж роботи;

Розрізняють два види заробітної плати: номінальну і реальну.

Номінальна заробітна плата — це грошовий вираз тієї заробітної плати, яку працівник одержує за свою працю відповідно до її кількості і якості..

Реальна заробітна плата — це сукупність матеріальних і культур­них благ, а також послуг, які може придбати працівник за номінальну заробітну плату. Розмір реальної заробітної плати залежить від величи­ни номінальної заробітної плати і рівня цін на предмети споживання і послуги.

Мінімальна заробітна пла та — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати, нижче якого не мо­же провадитися оплата за виконану працівником місячну, годинну нор­му праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не входять допла­ти, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господа­рювання.

Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється! на підставі договірного регулювання оплати праці найманих пра­цівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тариф­них угод на трьох рівнях:

міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному

Дата добавления: 2014-12-07