Виробничому (тарифна угода як складова частина колективно договору)

Тарифна угода — це договір між представниками сторін пер говорів з питань оплати праці та соціальних гарантій. Предметом тарифної угоди як складової частини колективно договору на виробничому рівні є:

— форми й системи оплати праціиків;

— мінімальна тарифна ставка, диференційована виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною та­рифною угодою для відповідних видів (типів) виробництв галузі;

— розміри тарифних ставок за розрядами робіт і посадових
окладів відповідних категорій працівників;

- види й розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних виплат; тощо.

Дифе­ренціація заробітної плати працівників на підприємстві залежно від складності й умов праці здійснюється за допомогою тарифної системи, яка являє собою сукупність нормативів, що регулюють основну частину заробітної плати робітників і службовців.

Основними елементами тарифної системи є тарифно-кваліфіка­ційні довідники робіт і професій робітників, кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців, тарифні сітки та ставки і схеми посадових окладів, або єдина тарифна сітка.

Тарифно-кваліфікаційні довідники, об'єднані в єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник робіт і професій (ЄТКД) — нормативні доку­менти, в яких усі види робіт, що виконуються на тому чи іншому вироб­ництві, розподіляються на групи залежно від їхньої складності Тарифно-кваліфікаційний довідник використовується для тарифікації робіт і установлення кваліфікаційних розрядів робітникам.

Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів і службов­ців є нормативним документом, в якому даються загальногалузеві квалі­фікаційні характеристики кожної посади. Тарифна сітка є основою для визначення співвід­ношення в оплаті праці робітників, які виконують роботи різної склад­ності. Вона містить певну кількість розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Тарифний розряд відображає рівень кваліфікації робітни­ка, тобто у робітника вищої кваліфікації — вищий розряд тарифної сіт­ки. Тарифні коефіцієнти свідчать, у скільки разів оплата праці кожного розряду кваліфікаційних робітників вища від оплати праці робітника 1-го розряду.

Тарифна ставка визначає розмір заробітку за годину, день або місяць роботи.

Тарифні ставки у наступних розрядів розраховують множенням та­рифної ставки 1-го розряду на відповідний тарифний коефіцієнт.

Складовими елементами системи оплати праці працівників на поса­дових окладах є схеми посадових окладів, які містять перелік посад і розміри місячних окладів на кожній із них.

Перелік необхідних посад на підприємстві визначається штатним розписом, за яким при призначенні працівника на певну посаду йому встановлюється оклад.

Форми і системи оплати праці

Підприємства застосовують дві основні форми заробітної плати - відрядну і погодинну.

Погодинна оплата праці — це оплата за працю певної тривалості (го­дину, день, місяць). Вона включає декілька систем оплати праці.

При простій погодинній системі розмір заробітку визначається зал­ежно від тарифної ставки робітника (Тст) і кількості відпрацьованого ним ча­су (Ті):

ЗП = Ті х Тст

При погодинно-преміальній системі за­робіток робітникові нараховується не тільки за відпрацьований час, а й за досягнення певних кількісних і якісних показників:

ЗП = Ті х Тст х (1 + П)

де П – процент премії.

Контракт — це особлива форма трудового договору між найманим працівником і власником підприємства, організації або уповноваженим органом. За контрактом працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою і правилами внутрішнього розпорядку, а власник підприємства або уповноважений ним орган зобов'язується сплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колек­тивним договором і угодою сторін.

Сутність відрядної форми заробітної плати полягає в тому, що її роз­мір залежить від кількості виробленої робітником продукції (виконаної роботи) належної якості на основі попередньо установлених норм часу (виробітку) і розцінок з урахуванням складності та умов праці.

За прямої відрядної системи заробіток працівника (ЗП_П8С) розрахо­вується множенням кількості одиниць виробленої продукції (П) на роз­цінку за одиницю виробленої продукції (Р):

ЗП_пвс = Р х П.

За відрядно-преміальною системою оплати праці робітникові на­раховується, крім заробітку за прямою відрядною системою, премія за виконання і перевиконання певних кількісних і якісних показників. Роз­мір премії установлюється у відсотках до заробітку, визначеному за ві­дрядними розцінками.

Загальний заробіток робітника за відрядно-преміальної оплати пра­ці (ЗП_впс) розраховується за формулою:

ЗП_ВПС = ЗП_ПВС + Т,

де Т — розмір премії за досягнення певних результатів.

За відрядно-прогресивної системи оплати праці виробіток у межах завдання оплачується за твердими нормами (розцінками), а виробіток понад завдання — за підвищеними розцінками, причому роз­цінки збільшуються прогресивно зі збільшенням кількості продукції, виробленої понад завдання.

Непряма відрядна система заробітної плати застосовується для оплати праці допоміжних робітників, зайнятих обслуговуванням основних робітників-відрядників. При цьому заробіток допоміжних робітників залежить від результатів роботи робітників-відрядників, яких вони обслуговують. За цією системою у промисловості можуть оплачуватися слюсарі-ремонтники, електрики, наладчики устаткування, кранівники та ін. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників, праця яких не підда­ється нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень ви­робітку основних робітників.

Акордна система оплати праці застосовується для окремого праців­ника або груп робітників, її сутність полягає в тому, що відряд­на розцінка встановлюється не на окрему виробничу операцію, а на весь комплекс робіт.

Організація преміювання персоналу

Важливим засобом підвищення матеріальної зацікавленості праців­ників у поліпшенні кінцевих результатів виробництва є преміювання.

Преміювання за основні результати господарської діяльності, а та­кож спеціальне преміювання за виконання окремих важливих для під­приємства показників роботи здійснюється за рахунок фонду оплати праці підприємства (структурного підрозділу) в межах коштів, передба­чених на преміювання.

Основним документом, який регламентує організацію преміювання на підприємстві, є положення про преміювання, яке розробляється влас­ником або уповноваженим органом, погоджується з профспілковим ко­мітетом і входить до колективного договору як додаток.

Колективну премію нараховують на основну заробітну плату бригади (дільниці, цеху) залежно від виконання колективних по­казників діяльності. Колективну премію розподіляють між працівника­ми залежно від особистого внеску, відпрацьованого часу і коефіцієнта трудової участі .(КТУ)

Будь-яка преміальна система включає у себе такі параметри: показ­ники преміювання, умови преміювання, розміри і шкали преміювання, коло працівників, що преміюється, періодичність преміювання.

1.11. НАУКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ

Наукова організація праці (НОТ)– це такий порядок побудови та здійснення трудового процесу, який складається з раціонального поділу праці між працівниками, передбачає доцільне оснащення і планування робочих місць, систему їх обслуговування, а також встановлення раціональних форм, методів і прийомів праці, обґрунтованих нормах праці, сприятливих умов праці з метою підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці, розвитку творчої ініціативи трудящих.

Напрямки НОТ: поділ і кооперація праці, оснащення і планування робочих місць,

створення сприятливих умов праці, обслуговування робочих місць … Важливим елементом організації праці є поділ праці, тобто відокремлення відділів трудової діяльності між робітниками, бригадами, іншими підрозділами на підприємстві.

Розрізняють такі форми поділу праці на підприємствах:

функціональний – залежно від характеру виконуваних працівниками функції на виробництві та участі їх у виробничому процесі. За цією ознакою працівники поділяються на робітників, спеціалістів, молодший обслуговуючий персонал, сторожову та пожежну охорону, учнів. У свою чергу робітники можуть складати функціональні групи основних і допоміжних робітників, контролерів якості, робітників по енергетичному обслуговуванні і т.д;

технологічний - за фазами, видами робіт, виробами, вузлами, деталями, технологічними операціями. Різновидами цієї форми поділу виступають по детальний, предметний та поопераційний поділ праці;

професійний – за спеціальностями та професіями. Виходячи з цієї форми поділу праці, встановлюється потрібна кількість працівників різних професій;

кваліфікаційний – за складністю та точністю робіт відповідно до професійних знань і досвіду роботи. Поділ праці здійснюється за рівнем кваліфікації працівників, виходячи з необхідної кваліфікації робіт.

З поділом праці органічно пов’язана кооперація праці, тобто встановленням системи виробничого взаємозв’язку та взаємодії працівників і підрозділів.

Найважливішими напрямами вдосконалення поділу кооперацій праці є суміщення професій, розширення зон обслуговування, багатоверстатна робота. Великий простір для виявлення ініціативи робітників у доцільних кооперації праці дає організація праці у комплексних бригадах з частковою або повною взаємозамінністю.

Суміщення професій - це виконання протягом нормальної тривалості робочого дня, поряд з роботами за основною професією, робіт по другій або кільком професіям.

Багатоверстатне обслуговування – це одночасна робота на кількох верстатах за рахунок автоматичного часу операцій.Кількість верстатів-дублерів, що обслуговуються одночасно визначається за формулою:

де Тмс – вільний машинний час;

Тзр – час зайнятості робочого (виконання ручних, машинно-ручних робіт, перехід, активне спостереження).

Кд – коефіцієнт зайнятості робочого за одним верстатом.

Розрахована кількість робочих округляється за правилом математики до цілого числа.

Головне завдання наукової організації праці – є підвищення продуктивності праці. Продуктивність праці – це ефективність трудових витрат на виробництво одиниці продукції.

Рівень продуктивності праці можна оцінити показниками: трудомісткістю та виробітком на одного працюючого.

Виробіток (В) - це кількість продукції, виготовленої одним робочим за

одиницю часу. Вона визначається за формулою:

де N - обсяг виробництва (можливе використання показників валової продукції, товарної

продукції, нормативно-чистої продукції, у грошовому,природному, годинному виразі).

R- кількість працюючих, осіб.

Трудомісткість (ПТ) – це кількість часу на виробництво одиниці продукції, вона визначається за формулою:

П Т = Т: N шт, годин.

де Т – трудомісткість річного обсягу виробництва, годин.

N шт - річний обсяг продукції, штук.

Продуктивність праці може бути визначена в штучних, вартісних, трудових вимірювачах. Основні фактори, що впливають на її рівень: раціональне використання основних фондів, робочого часу, автоматизація виробництва, раціональна організація виробничого процесу.

1.12. ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕХНІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

ОРГАНІЗАЦІЯ КОМПЛЕКСНОЇ ТЕХНІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ВИРОБНИЦТВА

Організація технічної підготовки виробництва охоплює сукупність взаємопов'язаних процесів, які забезпечують конструкторську, технологічну та організаційну готовність підприємства до випуску нових виробів.

Стадії організації технічної підготовки:

- науково – дослідні роботи;

- конструкторська підготовка;

- технологічна підготовка;

- організаційно – планова підготовка;

- освоєння нових виробів.

Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні означає безперервний процес розвитку науки і техніки; у ширшому — це постійний процес створення нових і вдосконалення наявних технологій, засобів ви­робництва та кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

НТП у своєму розвитку виявляється в двох взаємозв'язаних і взає­мозалежних формах — еволюційній і революційній.

За умов сучасного стану та розвитку науки і техніки можна назвати наступні загальні напрями НТП:

- Створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій.

- Створення нових і вдосконалення наявних засобів праці та кін­цевої продукції.

- Створення нових матеріалів.

- Механізація та автоматизація виробництва.

Організація конструкторської підготовки виробництва виконується згідно вимог Єдиної системи конструкторської документації. ЄСКД -це система постійно діючих технічних і організаційних вимог, які дозволяють використовувати конструкторську документацію без переоформлення на підприємствах різних галузей промисловості.

Зміст ї конструкторської підготовки виробництва:

технічне завдання,

технічній пропозиції

ескізний проект

технічний проект.

робочий проект

Логічним продовженням організації конструкторської підготовки виступає організація технологічної підготовки виробництва як сукупності взаємозв'язаних процесів, які забезпечують технологічну готовність підприємства до випуску продукції необхідної якості при встановлених строках, обсягу виробництва і затратах.

Важливим завданням організації технологічної підготовки виробництва є проектування технологічного процесу, який відповідав би сучасним вимогам ринку і світовим стандартам.

Основні етапи розроблення технологічних процесів

- аналіз вихідних даних;

- вибір діючого типового, групового технологічного процесу чи пошук аналогу одиничного процесу;

- вибір заготовки і методів її виготовлення;

- вибір технологічних баз;

- складання технологічного маршруту обробки;

- розроблення технологічних операцій; нормування технологічного процесу;

- визначення вимог техніки безпеки;

- розрахунок економічної ефективності технологічного процесу;

- оформлення технологічних процесів.

Технологічний процес може бути типовим, одиничним чи груповим.

Розроблення технологічного процесу починається із визначення міжцехових технологічних маршрутів руху деталей і складальних одиниць в процесі їх виготовлення. Після цього розробляють технологічні процеси виготовлення заготовок, обробки деталей, складання вузлів та виробу вцілому, а також розраховують норми витрат часу на всі види технологічних операцій.

Всі роботи на стадії організації технологічної підготовки регламентуються Стандартами Єдиної системи технологічної підготовки виробництва (ЄСТПВ). Прискорити і підвищити якість підготовки виробництва до випуску нової продукції допоможе застосування автоматизованої системи розробки технологічних процесів (САПР).

Економічні розрахунки на стадіях і етапах організації технічної підготовки виробництва

На всіх стадіях організації технічної підготовки виробництва необхідно проводити економічну оцінку доцільності розроблення і впровадження нового продукту за різними критеріями і різними методиками..

Ще на етапі проектування треба виявити показники якості, наприклад, продуктивність, енергомісткість, матеріаломісткість, надійність, рівень уніфікації, стандартизації, технологічності конструкції, тощо).

Серед економічних розрахунків головними є обґрунтування експлуатаційної ефективності виробу. При цьому необхідно співставляти нову конструкцію виробу із кращими аналогами на ринку. За наявності декількох варіантів нової конструкції необхідно вибрати ефективніший.

При співставленні варіантів конструкції виробів впровадженню підлягає та, яка задовольняє вимогам виробничого процесу за всіма показниками; характеризується мінімальною величиною капітальних вкладень, максимальним інноваційним наповненням, а також оптимально-бажаною величиною собі вартості продукції.

У складі капітальних вкладень враховують:

- витрати на придбання, доставку і монтаж обладнання, апаратури;

- вартість необхідних виробничих та службово-побутових площ;

- витрати на підготовку керуючих програм;

- витрати на спеціальний інструмент, пристрої. та інщі...

При визначені річного економічного ефекту розраховується технологічна собівартість.

Технологічна собівартість – це витрати, розмір яких змінюється при зміні технологічного процесу. У верстатобудуванні прийнято її розраховувати на річний обсяг продукції.

При визначені економічної ефективності розроблених заходів розраховується система загальних і конкретних економічних показників.

Загальні економічні показники характеризують всю розробку в цілому.

Річний економічний ефект визначається як різниця приведених витрат за варіантами, що порівнюють:

Эг = П₁ – П­­­₂, грн.

де П₁, П­­­₂ – приведені витрати за базовим і проектним варіантом, грн.

Приведені витрати визначаються за формулою:

П = С + Ен· К, грн.

де С – собівартість обробки за даним варіантом, грн.

К – капітальні вкладення за цим варіантом, грн.

Ен – нормативний коефіцієнт економічної ефективності (Ен = 0,16)

Якщо новий варіант технології потребує більшої суми капітальних вкладень у порівнянні з базовим варіантом, визначається строк окупності додаткових капітальних вкладень за рахунок економії від зниження собівартості за формулою:

, . (3.19.)

Нормативний строк окупності прийняти 6,7 роки.

1.13. ОРГАНІЗАЦІЯ ДОПОМІЖНОГО ВИРОБНИЦТВА

Організація інструментального господарства

У діяльності сучасних підприємств важливу роль відіграє система забезпечення їх технологічним оснащенням (інструментом).

Під інструментом розуміють всі види технологічної оснастки: рі­зальний, вимірювальний, допоміжний та інші види інструменту, а також штампи, пресформи й інші пристрої.

Інструментальне господарство — це сукупність внутрішньовиробничих підрозділів підприємства, що зайняті придбанням, проектуван­ням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця.

Проектування технологічної оснастки для власних потреб та поста­чання інструментів і пристроїв, які виготовляються на спеціалізованих інструментальних заводах, здійснює інструментальний відділ. Виготовлення, ремонт і відновлення інструменту здійснює інстру­ментальний цех. Виготовлений, відремонтований та придбаний інструмент надходить до центрального інструментального складу, з якого інструмент видається цехам — споживачам. Забезпечення та обслуговування технологічною ос­насткою робочих місць здійснюють інструментально-роздавальні комори. Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють на підставі за­планованих обсягів виробництва продукції, номенклатури потрібної для цього оснастки і норм витрат інструменту.

Для безперервного функціонування виробничого процесу необхідно мати певну мінімальну кількість інструменту, тобто його обіговий фонд:

ОФ = Іціс + Іірс + Ірм + Ірем

де ОФ — обіговий фонд інструменту, шт.;

І_ціс — запас інструменту в центральному інструментальному складі, шт.;

І_ірс — запас інструменту в інструментально-роздавальних скла­дах, шт.;

І_рм — кількість інструменту на робочих місцях, шт.;

І_рем — кількість інструменту, що перебуває в ремонті, шт.

Розрахувати витрати певного виду інструменту можна на всю програму деталей, що обробляються:

Тмаш N Кв

І = -----------------------------

Тст 60

Де Тмаш - машинний час обробки однієї деталі, хв..;

N - річна програма випуску деталей, шт..;

Кв – коефіцієнт, що враховує вихід інструменту;

Тст - час роботи інструменту до повного зношення, годин.

Різноманітність інструменту та оснащення зумовлює необхідність їх класифікації та індексації. Це значно спрощує процес обліку, зберігання та планування.

Напрямки удосконалення роботи інструментального господарства:

- стандартизація оснащення;

- застосування типових техпроцесів;

- використання модульного принципу в гнучкому виробництві;

- спеціалізація виробництва.

Організація ремонтного господарства

Ремонт — це процес відновлення початкової дієспроможності устат­кування, яку було втрачено в результаті виробничого використання, часткове або повне відновлення ресурсу обладнання.

Залежно від масштабів виробництва підприємства застосовують три форми організації ремонтно-профілактичних робіт:- централізовану - децентралізовану;- змішану.

Під технічним обслуговуванням розуміють усунення дрібних нес­правностей засобів праці, проведення оглядів стану окремих вузлів та агрегатів, здійснення заміни мастила та регулювання певних механізмів.

Планові ремонти залежно від обсягу, складності й терміну проведення робіт поділяються на капітальні, поточні, середн та плановий огляд.

Модернізація — це сукупність організаційно-технічних заходів із по­кращання основних параметрів і характеристик агрегатів.

Для забезпечення надійності і довговічності машин, а також оптимальних витрат пов’язаних з їх експлуатацією рекомендується дотримуватись вимог „Типової системи технічного обслуговування та ремонту метало та дерево-обробного обладнання”

Річний план-графік ремонту обладнання складається на основі розрахунків тривалості міжремонтного та між оглядового періодів, структури ремонтного циклу

Структура ремонтного циклу — перелік і послідовність планових ремонтів, процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтно­го циклу.

Приклад структури ремонтного циклу:

КР₁-О₁-ТР₁-О₂-ТР₂-О₃-СР₁-О₄-ТР₃-О₅-ТР₄-О₆-СР₂-О₇-ТР₅-О₈-ТР₆-О₉-КР₂

Річний обсяг ремонтних робіт залежить від кількості обладнання, структури ремонтного циклу, його тривалості, складності обладнання та інших чинників. Загальна формула розрахунку трудомісткості робіт для механічної частини обладнання:

Т_рік^м=R_мСt_мК_ц (годин);

де R_м - категорія ремонтної складності механічної частини;

С - кількість одиниць обладнання;

К_ц - коефіцієнт циклічності (показує, яка частина загальної трудомісткості даного виду ремонту припадає на один рік);

t_м – норма трудомісткості кожного виду ремонтних робіт.

Трудомісткість ремонту електронних пристроїв з ЧПУ визначається за формулою:

Т_річн.^ел.= (годин),

де t_ел – норма часу ремонту електронних пристроїв з ЧПУ на 1000 годин, що працювавелектронний пристрій.

Тривалість простоїв обладнання у зв’язку з ремонтом залежить від ремонту, категорії ремонтної складності та організаційно-технічних умов виконання ремонтних робіт.

Більша частина операцій технічного обслуговування обладнання виконується без простоїв після робочої зміни.

Енергозабезпечення підприємства

Виробнича діяльність сучасного промислового підприємства пов'яза­на із споживанням енергетичних ресурсів як власного виробництва, так і отриманих ззовні.

Основне завдання енергообслуговування - надійне забезпечення підприємства всіма видами енергії встановлених параметрів при мініму­мі втрат. Обсяг і структура енергоресурсів залежать від потужності під­приємства, виду продукції, характеру технологічних процесів, а також від зв'язків підприємства з районними енергосистемами.

Вирішення завдань щодо енергозабезпечення підприємства покладе­но на енергетичне господарство підприємства. До складу енергетичного господарства підприємства входять такі його види: - електросилове — знижувальні підстанції, генераторні та тран­сформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне госпо­дарство; - теплосилове — котельні, компресори, теплосилові мережі, водо­постачання, каналізація; - газове — газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки; пічне — нагрівальні й термічні печі;- слабкострумове — власна телефонна станція, різні види зв'язку (у тому числі диспетчерського та селекторного); - енергоремонтне — технічне обслуговування, ремонт і модерніза­ція різноманітного енергообладнання.

При розрахунку потреби в енергії та паливі необхідно враховувати виробничу програму, прогресивні норми витрат палива й енергії на оди­ницю продукції, норми витрат енергії та палива на власні потреби, орга­нізаційно-технічні заходи підприємства, відпускання енергії за межі під­приємства, норми втрат енергії в мережах.

Витрати на силову електроенергію визначаються за формулою:

де Nэл – загальна потужність електродвигунів, к.в.т.;

Км – коефіцієнт завантаження електродвигунів по потужності.

Кв – коефіцієнт завантаження електродвигунів за часом.;

Кс – коефіцієнт, що враховує втрати електроенергії в мережі.;

Цэл – вартість 1 к.в.т. г. електроенергії, грн.

Ккд – коефіцієнт корисної дії електродвигунів. Прийняти Ккд = 0,6 ¸ 0,95.

Виробнича програма енергетичного цеху складається в натурально­му та вартісному виразі.

Дата добавления: 2014-12-07