Операційні компоненти мислення 2 страница

2. Теоретичне дослідження. Воно передбачає розумову взаємодію із сутністю предмета дослідження, створення теоретичної концепції цього психічного явища.

3. Емпіричне дослідження. Воно передбачає взаємодію дослідника із реальними проявами досліджуваного психічного явища з метою підтвердження або заперечення вихідних теоретичних положень.

4. Аналіз та інтерпретація емпіричних даних. На цьому етапі дослідження, вирішується питання підтвердження об’єктивності висновків, отриманих емпіричних закономірностей.

5. Презентація результатів. Видання наукових праць: монографій, статей, дисертаційних робот тощо.

Науковий метод в широкому розумінні цього слова утворюється в результаті поєднання методології з методикою та конкретними техніками.

Завдання
до семінарсько-практичного заняття з теми 1

Скласти конспект та підготувати доповіді за темами:

1. Актуальність психологічних знань.

2. Об’єкт, предмет, завдання і принципи психології.

3. Етапи розвитку та школи світової психології.

4. Структура, методи психології та її зв’язок з іншими науками.

практикум

1. Скласти тести за схемами:

§ Основні етапи становлення психології як науки;

§ Головні школи та теорії світової психології;

§ Структура сучасної психології;

§ Методи психології;

§ Взаємозв’язок психології з іншими науками.

ЗАВДАННЯ І ЗАПИТАННЯ
ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ ТА КОНТРОЛЮ

1. Визначте потребу психологічних знань для себе й оточуючих.

2. З’ясуйте, як трактували психіку за етапами розвитку психологічної науки.

3. Чому психологію вважають перспективною наукою?

4. У чому проявляються зв’язки психології з іншими науками?

5. Засвойте основоположні принципи провідних шкіл сучасної психології самостійно.

ЛІТЕРАТУРА

1. Величковский Б.М. Современная когнитивная психология. – М., 1982.

2. Корольчук М.С.., Крайнюк В.М., Марченко В.М. основи психології: схеми, опорні конспекти, методичні матеріали. – К., 2002.

3. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М., 1984.

4. Максименко С.Д. Общая психология. – М., К., 1999.

5. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М., 1999.

6. Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 1999.

7. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1976.

8. Максименко С.Д. Общая психология. – М.: Реал-бук; К.: Ваклер, 2004.

9. Немов Р.С. Психология: в 3 кн. – М.: Гуманитарный изд. центр «Владос», 2004.

10. Лурия А.Р. Лекции по общей психологии. – СПб: Питер, 2004

11. Максименко С.Д. Загальна психологія. – К.: Центр навчальної літератури, 2004.

12. Макарова Л.Л. Загальна психологія. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.

13. Кроль В.М. Психология. – М.: Высшая школа, 2005.

14. Джурелюк Е.Т. Основы психологии. – Алчевск, 2005.

15. Пашукова Т.І. Практикум із загальної психології. К.:Знання, 2006.

16. Ждан А.И. История психологии: От античности до наших дней. – М.: Академические проспект, 2004.

17. Бродовські В.Й. Тлумачний словник психологічних термінів в українській мові. – К.: ВД «Професіонал», 2005.

Тема 2
СВІТ ПСИХІЧНИХ ПІЗНАВАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ ОСОБИСТОСТІ

· Психіка людини

· Відчуття

· Сприймання

· Уявлення

· Уява

· Мислення

· Увага

· Пам'ять

Психіка людини

Психіка людини – продукт функціонування нервової системи і передусім кори головного мозку, будову і роботу котрої досліджує спеціальна галузь знань – фізіологія вищої нервової діяльності (ВНД). Саме ВНД забезпечує сенсорну, еферентну, асоціативну і психічну функції і є тією головною ланкою, яка сформувалась у процесі еволюції тваринного світу на підставі анатомо-функціональної взаємодії організму з навколишнім середовищем і структурної інтеграції та регуляції діяльності всіх систем цілісного організму.

Видатний фізіолог, академік І.П.Павлов ще на початку минулого століття звернув увагу на те, що «діяльність нервової системи спрямовується, з одного боку, на об’єднання інтеграцію роботи всіх частин організму, з іншого – на зв'язок організму з навколишнім середовищем, на врівноваження систем організму з навколишніми умовами» (Павлов І.П. Повне зібр. творів. – М.- Л.: Вид-во Академії наук, 1951. – Т. 3, Кн.2. – С.106)

У корі головного мозку людини постійно діють осередки гальмування і збудження – основні процеси ВНД, які різняться за силою, врівноваженістю, рухомістю. Динаміка руху і взаємодії цих процесів відтворює головний механізм діяльності ВНД, який підлягає законам радіації, концентрації та інтеграції. останні розкривають механізм пристосування людини до середовища, а також ту складну аналітико-синтетичну діяльність ВНД, яка лежить в основі всіх психічних явищ.

Накопичений великий фактичний матеріал, досвід світової психології, психофізіології і патопсихології дає підстави стверджувати, що психічні явища в адаптованому їхньому прояві є результатом інтегральної діяльності всієї нервової системи, наслідком нервово-соматичної інтеграції.

Отже, психіка людини активна, існує як психічна діяльність і є продуктом анатомо-функціональної структури – вищої нервової діяльності.

Головні цільові функції психіки – управління діяльністю, поведінкою, емоційним станом. Структурні елементи психіки – психічні пізнавальні процеси, властивості, стани та утворення – представлено у відповідних таблицях.

Пізнавальна діяльність людини – один із головних активних факторів, що зумовлює досягнення мети і задоволення вищих потреб особистості.

Будь-які класифікації та характеристики психічних явищ виявляються в єдності. Фізіологічною основою, залежно від рівня пізнання, є перша і друга сигнальні системи.

Більшість учених виділяють два ступені пізнання: І – емпіричний, ІІ – логічний. До психічних пізнавальних процесів відносять: відчуття, сприймання, уявлення, уяву, мислення, увагу, пам'ять, фізіологічною основою яких є перша і друга сигнальні системи; психофізіологічною – вища нервова діяльність.

Відчуття

Багатоманітність навколишнього світу в певній мірі стає доступною для нас завдяки різноманітності наших відчуттів.

Відчуття – це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи.

Відчуття, їхня природа, закони формування і зміни вивчаються в спеціальній галузі психології, що називається психофізикою. Вона виникла в другій половині ХІХ століття, і її назва пов’язана з головним питанням, яке ставиться і вирішується в цій області знань, - з питанням про залежність між відчуттями та фізичними характеристиками стимулів, що впливають на органи відчуттів.

Еволюційно відчуття виникли на базі подразнень, які властиві живій матерії, яка вибірково реагує зміною свого внутрішнього стану на біологічно значущі впливи середовища. Елементарна відповідь на подразнення виявляється у найпростіших, одноклітинних живих організмів. які на вплив середовища реагують рухом. Чим більш розвинуті органи почуттів, тим більше можливостей відображати вплив зовнішнього середовища. Слід розрізняти подразники, адекватні для даного органу почуттів і не адекватні для нього. Спеціалізація органів відчуттів до відображення того або іншого вигляду енергії, певних властивостей предметів або явищ дійсності – продукт тривалої еволюції, а самі органи почуттів – продукт пристосування до впливів зовнішнього середовища. Адекватне відображення реальності на сенсорно-перцептивному рівні необхідно з еволюційно-історичної точки зору, бо є передумовою виживання.

Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює.

Відчуття носить рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор – нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Поняття аналізатору ввів І.П. Павлов. Аналізатор складається з трьох частин:

§ периферійний відділ – рецептор, що перетворює певний вид енергії в нервовий процес;

§ аферентні (доцентрові) шляхи, що передають збудження, яке виникло в рецепторі у розташованих вище центрах нервової системи, і еферентні (відцентрові), по яким імпульси з розташованих вище центрів передаються до нижчих рівнів;

§ підкоркові і коркові проективні зони, де відбувається переробка нервових імпульсів з периферійних відділів.

Історично так склалося, що ті аналізаторні системи, рецепторна частина яких (представлена з точки зору анатомічної) існує у вигляді окремих зовнішніх органів (ніс, вухо, тощо), називають органами чуття. Зір, слух, нюх, дотик і смак виділені ще Аристотелем. В дійсності різновидів відчуттів значно більше. Значна частина фізичних впливів набуває прямого життєвого значення для живих істот, або просто ними не сприймається. Для деяких впливів, які зустрічаються на Землі в чистому вигляді і в кількості, загрозливій життю людини, у неї просто немає відповідних органів чуття. Таким подразником є, наприклад, радіація. Людині не дано також свідомо сприймати, відображати у формі відчуттів ультразвуки, світлові промені, довжина хвиль яких виходить за межі доступного діапазону.

Аналізатор складає вихідну і найважливішу частину усього шляху нервових процесів, або рефлекторної дуги.

Рефлекторна дуга = аналізатор + ефектор. Ефектором є моторний орган (певний м’яз), до якого надходить нервовий імпульс із центральної нервової системи (мозку). Взаємозв’язок елементів рефлекторної дуги забезпечує основу орієнтування складного організму в навколишньому середовищі, діяльність організму в залежності від умов його існування.

Закономірності відчуттів

До закономірностей відчуттів належать:

§ пороги відчуттів;

§ адаптація;

§ сенсибілізація;

§ взаємодія відчуттів: компенсація; синестезія.

Перша з означених закономірностей є психофізичною, тобто стосується відносин між психікою і фізичним світом; інші є психофізіологічними, тобто стосуються взаємодії психіки і нервової системи людини.

Пороги відчуття поділяються на абсолютні та відносні (диференціальні, різні сні); абсолютні пороги бувають верхніми і нижніми. Всі види відчуттів виникають при впливі відповідних подразників. Однак щоб викликати відчуття, необхідно, щоб інтенсивність подразника була достатньою. Перехід від невідчутних стимулів до відчутних відбувається не поступово, а стрибками. Мінімальна чинність подразника, що викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом відчуттів. Подальше збільшення чинності подразників, що діють на рецептори, викликає або зникнення відчуття, або болюче відчуття (наприклад, гучний звук, яскравість, що засліплює очі). Верхнім абсолютним порогом називається максимальна чинність подразника, при якій ще зберігається адекватне діючому подразнику відчуття.

За величину абсолютного порогу приймається значення стимулу, приблизно відповідне 50% випадків виникнення і відсутності відчуттів. Нижній поріг дає кількісний вираз для відчуттів, що висловлюється зворотною залежністю: чим менше величина порогу, тим вище чуттєвість даного аналізатору.

Величина абсолютних порогів змінюється в залежності від різноманітних умов: характеру діяльності і віку людини, функціонального стану аналізатору, чинності і тривалості подразнення тощо.

Середні значення абсолютних порогів виникнення відчуттів для різних органів відчуття людини

види відчуттів	Величина абсолютного порогу відчуття, наведена в вигляді умов, при яких виникає ледь помітне відчуття даної модальності
Зір	Спроможність сприймати в повній темряві полум’я свічки на відстані до 27 кілометрів
Слух	Відрізнення ходу ручного годинника в повній тиші на відстані до 6 метрів
Смак	Відчуття присутності однієї чайної ложки цукру в розчині, що містить 8 літрів води
Запах	Відчуття наявності духів лише при одній їх каплі в приміщенні, що складається з 6 кімнат (пр. пл. 120 кв. м)
Дотик	Відчуття руху повітря, створюваного падінням крила мухи на поверхню шкіри з висоти біля 1 см

Адаптація, або пристосування органу до тривалого впливу подразнику виражається в зміні чуттєвості – зниженні або підвищенні її. Розрізняють три різновиди цього явища:

§ Повне зникнення відчуттів в процесі тривалого впливу подразника. Наприклад, чітке зникнення нюху, пов’язане з будь-яким тривало діючим запахом, в той час як чуттєвість до інших запахів зберігається.

§ Притуплення відчуття під впливом чинності сильного подразника. Наприклад, світлова адаптація, пов’язана із зниженням чутливості ока при інтенсивному світловому подразненні, коли з напівтемної кімнати попадаєш в яскраво освітлений простір

§ Підвищення чуттєвості під впливом чинності слабкого подразника. Наприклад, для зорового аналізатора – адаптація до тиші.

З адаптацією тісно пов’язане і явище контрасту, що відбивається в зміні чуттєвості під впливом, що передує подразнику (або супроводжує його). Так, дія контрасту загострює відчуття кислого після відчуття солодкого, відчуття холодного після гарячого та ін. Слід відзначити також властивість рецепторів затримувати відчуття, що висловлюється в більш-менш тривалій післядії подразнень. Завдяки цьому відбувається злиття окремих відчуттів в єдине ціле, як, наприклад, при сприйманні мелодії, кінокартини та ін.

Сенсибілізацією називають стійке підвищення чутливості певних органів чуття шляхом їх тренування. Сенсибілізація у її генезисі звично є пов’язаною із взаємодією відчуттів.

Взаємодією відчуттів називається зміна чуттєвості аналізатора під впливом подразнення інших аналізаторів.

Різноманітні види відчуттів характеризуються не тільки особливостями, але і загальними для них характеристиками. До них відносяться:

§ модальність (якісна характеристика);

§ інтенсивність, або сила (кількісна характеристика);

§ тривалість (часова характеристика);

§ локалізація (просторова характеристика).

Види відчуттів

Класифікація відчуттів може здійснюватися по-різному. Головними ознаками для виділення класів (видів) відчуттів виступають розміщення рецептора, характер рецептора та модальність відчуття.

За ознакою розміщення рецептора фізіолог Ч. Шерінгтон виділив три основних класи відчуттів:

§ екстроцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на рецептори, розташовані на поверхні тіла;

§ проприоцептивні (кінестетичні), що відображають рух і відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих в м’язах, сухожиллях і суглобних торбах;

§ інтероцептивні (органічні), що відображають подразнення рецепторів, розташованих в внутрішніх органах і тканинах тіла, і протікання обмінних процесів в внутрішньому середовищі організму.

За ознакою характеру рецептора також виділяють:

§ фоторецепцію – чутливість до світла (зорові відчуття);

§ хеморецепцію – чутливість до певних речовин (нюхові, смакові відчуття);

§ аудіорецепцію – чутливість до звукових коливань (слухові відчуття);

§ механорецепцію – чутливість до механічної взаємодії (відчуття дотику, болю, рівноваги);

§ терморецепцію – чутливість до температури (температурні відчуття).

За ознакою модальності (цей розподіл відчуттів є найбільш широко розповсюдженим), виділяють такі види відчуттів, як зорові, органічні, вібраційні, вестибулярні, слухові, нюхові, смакові, відчуття дотику; ці види розгалужуються на підвиди.

Сприймання

Різноманітні відчуття відображають різноманітні (окремі) властивості предметів і явищ. Сприймання будується на чуттєвих даних відчуттів. В ході сприймання відбувається узгодження і об’єднання відчуттів в цілісні образи речей і подій. Але сприймання разом з тим не зводиться до простої суми відчуттів. Воно завжди є більш-менш складним цілим, якісно відмінним від тих елементарних відчуттів, що входять в його склад. В кожне сприймання входить і відтворений минулий досвід, і осмислення сприйнятого, і – у відомому сенсі – також почуття і емоції з його приводу. Відображаючи об’єктивну дійсність, сприймання робить це не пасивно, не мертвенно-дзеркально, тому що в ньому водночас заломлюється все психічне життя конкретної особи, що сприймає.

Сприймання – цілісне відображення предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів. В подальшому цими образами оперують увага, пам'ять, мислення, емоції.

Відчуття і сприймання тісно пов’язані між собою. І те, і інше є чуттєвим відображенням об’єктивної реальності, існуючої незалежно від свідомості, на основі впливу її на органи почуттів: в цьому їх єдність. Але сприймання – усвідомлення чуттєво даного предмету або явища; в сприйманні нам даний світ людей, речей, явищ, наповнених для нас певним значенням і включених у багатоманітність відношень, цими відношеннями створюються осмислені ситуації, свідками і учасниками яких ми є; тоді як відчуття – відображення окремої чуттєвої якості або недиференційовані та незапредметнені враження від навколишнього світу. В цьому відношенні відчуття і сприймання розрізняються як дві різні форми або два різноманітних відношення свідомості до предметної дійсності. Відчуття і сприймання, таким чином, єдині і різноманітні.

До основних властивостей сприймання відносять константність, предметність, цілісність, узагальненість, апперцепцію. Всі властивості сприймання не є природженими і розвиваються протягом всього життя людини.

Види сприймань можуть бути визначені згідно з різними засадами. Головні з них: кінестетичні, зорові. слухові, дотикові, нюхові, смакові.

В залежності від провідних аспектів об’єкта, що сприймаються, виділяють також такі класи сприймань:

§ сприймання простору;

§ сприймання часу;

§ сприймання руху.

На рівні мислення людина може збагнути те, що не дано їй в сприйманні. Однак практичні проблеми, пов’язані з орієнтацією людини в просторі-часі, ставлять перед психологією задачу вивчення сприймання людиною простору-часу.

Сприймання простору включає сприймання:

§ відстаней, на які предмети розміщені від нас і один від одного;

§ напрямків, в яких вони знаходяться;

§ розмірів предметів;

§ форм предметів.

Головну роль в сприйманні простору грають кінестетичний і зоровий аналізатори. На думку І.М. Сєченова, просторове бачення здійснюється по-перше, за допомогою пропріорецепторів очних м’язів, по-друге, шляхом багаторазового поєднання оцінки відстаней очима та руками або ногами. Сприймання просторового розташування речей, цілком очевидно, відбувалось в процесі реального рухового оволодіння простором – спочатку шляхом хапальних рухів, після цього шляхом пересування.

Найбільш близьким до побутового розуміння простору є евклідовий простір. Однак, математичні пропорції і зорове сприймання пропорцій не відповідають одне одному (навіть не зважаючи на зорові ілюзії). Геометрія сприйманого людиною простору багатомірна: окрім традиційних трьох вимірів. сюди потрібно віднести колір, відчуття маси (зв’язана з матеріалом), фактуру (якість обробки поверхні), утримання предмету.

Сприймання часу пов’язується в психології з тривалістю, швидкістю, послідовністю, одночасністю протікання тих або інших процесів. Тут головну роль грають слуховий, кінестетичний і тактильний аналізатори, причому слуховий аналізатор переважає в точності, в оцінці тривалості зовнішніх впливів всі інші аналізатори.

Значну роль в сприйманні простору і часу відіграють другосигнальні зв’язки, мотиви, якими людина керується, виконуючи ту або іншу діяльність, тип темпераменту, емоційність стану людини (негативно пофарбовані тимчасові інтервали суб’єктивно тягнуться довше, позитивно пофарбовані – швидше, а в згадках, як правило, - навпаки). В своїй практиці людина використовує різноманітні тимчасові поняття – 1 сек, 1 хвилина, 1 година, а швидкість і послідовність узагальнені в понятті – такт.

Уявлення

Психічним процесом, який звичайно відрізняють від відтворення як процесу пам’яті, є уявлення. Уявлення – це процес утворення образу предмету або явища, які в даний момент не сприймаються, але були сприйняті раніш. На відміну від відтворення, уявлення не передбачають чіткої часової локалізації в минулому, а стосуються предмета або явища як такого.

Уявлення, як і образи пам’яті, відрізняються від образів сприймання. Між образом сприйнятого предмету та його уявленням через деякий час майже ніколи не буває фотографічної подібності. Зміна образу пояснюється тим, що уявлення є результатом не тільки одиничного акту сприймання даного предмета, воно є результатом складної практичної діяльності. В уявленні та образі пам’яті матеріал окремого сприймання обов’язково пов’язується із матеріалом всього попереднього досвіду.

Психологічним механізмом уявлення (як і пам’яті) є асоціація – тобто зв'язок близьких за змістом уявлень. За принципом побудови розрізнюють такі основні їх види:

§ асоціації за суміжністю (вони виникають між уявленнями, які відносяться до просторово близьких явищ);

§ асоціації за подібністю (вони виникають між подібними за змістом уявленнями);

§ асоціації за контрастом (вони виникають між протилежними за змістом уявленнями).

Види уявлень можна виділити за такими ознаками:

§ за модальністю;

§ за ступенем яскравості;

§ за ступенем чіткості;

§ за ступенем повноти;

§ за ступенем стійкості.

Уява

Термін «уява» може бути вживаним у широкому значенні (як образний за змістом психічний процес, в котрому відбувається як відтворення готових образів, так і побудова нових), або у вузькому значенні (як специфічний процес, який полягає саме в перетворенні даного).

Якщо виходити з широкого розуміння уяви як терміну, що охоплює будь-який психічний процес у образах, то цей термін включить і уявлення та пам'ять; цей погляд на уяву (його відстоювали У.Джемс, П.П.Блонський та ін.) нівелює її специфіку. Він спирається на твердження, що для роботи уяви є необхідним минулий досвід – так само, як і для пам’яті та уявлення, - а також на те, що певні перетворення образів відбуваються вже в процесі їх відтворення. Уява є образним психічним процесом, який передбачає відхід від минулого досвіду, перетворення даного і породження на цій основі нових образів, які є продуктами творчої діяльності людини та прообразами для неї.

Будь-яка уява породжує щось нове, змінює те, що дано у сприйманні. Ця зміна, перетворення, відхилення від даного може виразитися, по-перше, у тому, що людина створює собі картину того, чого в дійсності вона ніколи не бачила, по-друге, у створенні картини того, чого взагалі ще не було, але має бути здійснене (проект на майбутнє), нарешті, у побудові фантастичної картини, котра ніби зовсім неузгоджена з дійсністю. Але й у цьому випадку вона враховує її суттєві сторони та найбільш значущі риси. Тобто відхід уяви від дійсності не є втечею від неї; цей відхід є необхідним, щоб глибше проникнути в дійсність. Отож, можна погодитись, що уява разом із відчуттям, сприйманням, пам’яттю, інтуїцією та мисленням належить до пізнавальних процесів.

Уява може характеризуватись з кількісного та якісного боку. Здатність породжувати певну кількість нових образів протягом певного проміжку часу ми назвемо продуктивністю уяви. Але сама кількість нових образів за одиницю часу не може вважатися ознакою рівня розвитку уяви. Інколи кількість зовсім не свідчить про нову якість і відкриває перед людиною «дурну безкінечність» недоладних образів; так велика кількість грошей в державі може виявляти не її багатство, а лише інфляцію. Тому від продуктивності як кількісної характеристики уяви не слід відокремлювати характеристики якісні. До них належить осмисленість – відповідність образів уяви певному призначенню, їхня сутнісна глибина, міра вираження в них якоїсь прихованої реальності. Ця характеристика виявляє ту глибину уяви, яка зовсім відсутня при пласкому комбінуванні образів – і яка є головним виміром участі уяви в пізнанні людиною дійсності. Також якісну сторону уяви презентує оригінальність – міра індивідуальності, несхожості на інші, тих образів, які є продуктами уяви. У дослідженні уяви, в якому великій кількості досліджуваних пропонується певне творче завдання, справді оригінальним буде таке вирішення завдання, яке зустрінеться лише один раз.

Сила творчої уяви та її рівень, як зазначає С.Л.Рубінштейн, визначаються співвідношенням двох показників:

§ того, наскільки уява дотримується обмежувальних умов, від яких залежить її насиченість смислом, об’єктивна значущість її продуктів;

§ того, наскільки нові й оригінальні, відмінні від безпосередньо даного її породження.

Уява, що не задовольняє водночас обом умовам, є творчо безплідною, якою б формально продуктивною вона не видавалась.

Отож, головними характеристиками уяви виступають:

§ продуктивність;

§ осмисленість;

§ оригінальність.

Мислення

Мислення є вищим пізнавальним процесом. Воно являє собою породження нового знання, активну форму творчого відображення і перетворення людиною дійсності. Мислення належить до продуктивних психічних процесів (на відміну від репродуктивних, належних до пам’яті тощо), оскільки породжує такий результат, якого ані в самій дійсності, ані в суб’єкта думки досі не існувало. Мислення також можна розуміти як шлях одержання нових знань, як творче перетворення неявних уявлень.

Відмінність мислення від інших психічних процесів полягає у тому, що воно майже завжди зв’язане з наявністю проблемної ситуації, завданням, яке потрібно розв’язати, та активною зміною умов, в яких це завдання задане. Мислення на відміну від сприймання виходить за межі чуттєвого, розширює межі пізнання. В мисленні на основі сенсорної інформації робляться певні теоретичні та практичні висновки. Воно відображає буття не тільки у вигляді окремих речей, явищ та їх властивостей, але і визначає зв’язки, які існують між ними (безпосередньо, в самому сприйнятті людині вони не дані). Властивості речей і відношень, зв’язки між ними відображаються в мисленні в узагальненій формі, у вигляді законів, сутностей.

На практиці мислення як цілком відокремлений психічний процес не існує, здебільшого воно неявно присутнє у всіх інших пізнавальних процесах: в сприйнятті, увазі, уявленні, пам’яті, мові. Вищі форми цих процесів обов’язково зв’язані з мисленням, і ступінь його участі в цих пізнавальних процесах визначає їх рівень розвитку.

Мислення – це рух ідей, що розкриває суть речей. Його результатом являється не образ, а деяка думка, ідея. Специфічним результатом мислення може виступити поняття – узагальнене відображення класу предметів в їх найбільш загальних і істотних особливостях. Мислення – це особливого роду теоретична і практична діяльність, яка передбачає систему включених в неї дій і операцій орієнтовно-дослідного, перетворювального і пізнавального характеру.

Мислення здійснюється у певній логічній послідовності. Відповідно в структурі мислення виділяють такі логічні операції:

· порівняння;

· аналіз;

· синтез;

· абстракція;

· узагальнення;

· конкретизація.

Крім операцій також виділяють окремі форми продуктів мислення. До них відносяться:

Дата добавления: 2014-12-27