Характеристика напрямків психотерапії в психосоматиці

ПСИХОСОМАТИЧНІ ІДЕЇ В НАПРЯМКАХ ПСИХОТЕРАПІЇ

ТЕМА 2

Інтегральні підходи до психосоматичних проблем

Низка сучасних теорій поєднують у собі психоаналітичні та когнітивні моделі [30], а саме

1. Алекситимічна теорія, яка стверджує, що в основі психосоматики лежить нездатність до усвідомлення емоцій і словесного виразу почуттів. Такі люди мають проблеми з уявою і стосунками: у них домінує ліва півкуля і виникають ускладнення з пізнанням власного несвідомого.

2. Модель ресоматизації, яка пояснює психосоматику як повернення до дитячих способів емоційного реагування, оскільки дитина виражає емоції не тільки плачем чи криком, але й усім тілом. Ресоматизація виникає в незрілої особистості з недостатньою соціалізацією тілесності та неадекватним її усвідомленням. Процес становлення зрілих способів емоційного реагування зветься десоматизацією.

3. Соматизація невідредагованих негативних емоцій може розглядатись як злам механізмів психосоматичного захисту чи як варіант захисту.

4. Теорія контролю акцентує увагу на вторинному зиску психосоматичних порушень як інфантильному способі контролю поведінки з боку оточення.

2.1.1. Класичний психоаналіз (3. Фрейд)

Психосоматичні розлади можуть бути зумовлені конфліктом між Id та Super Ego, як структурними компонентами психіки:

1. Еgо (Я) – центральна інстанція саморегуляції особистості. Контролює поведінку, врівноважує імпульси людини з вимогами соціального оточення через механізми психологічного захисту. Орієнтується на принцип реальності.

2. Suрег Еgо – моральна інстанція, яка складається з соціальних норм, правил, “табу”, інтеріоризованих у процесі соціалізації.

3. Id (Воно) – первинне джерело психічної активності, містить інстинкти, керується принципом задоволення (лібідо – мортідо, ерос – танатос).

Психосоматичні розлади можуть бути зумовлені застряганням на якому-небудь етапі психосексуального розвитку дитини: оральний, анальний, фалічний (едипальний), генітальний (зрілий).

Механізми захисту також можуть бути чинниками психосоматичних розладів. Це типові шаблони мислення, які сприяють підтримці стійкої позитивної самооцінки, зняттю тривоги, страхів:

1. Репресія – витіснення зі свідомості того, що несумісно з настановами особистості (витіснятися може афект чи ідея; тоді або ідея пов’язується з іншим афектом, або афект – з іншою ідеєю).

2. Конверсія істерична – витіснений імпульс проявляється через соматичний симптом.

3. Регресія – повернення на ранній ступінь психічного розвитку.

4. Інтер-екстерналізація – звинувачення себе або оточення в певних подіях.

5. Раціоналізація – дискредитація недосяжного ("кислий виноград"), або перебільшення оцінки того, що маю, ("солодкий лимон") – псевдорозумне пояснення вчинків.

6. Інтелектуалізація – раціональний відсторонений погляд, позбавлений емоційної оцінки, здатність спостерігати за перебігом подій із пізнавальним інтересом, зберігаючи намір бути байдужим до результату.

7. Ідентифікація – ототожнення себе з чимось або кимось.

8. Реверсія – перетворення інстинкту на протилежний (мета інстинкту, наприклад, мучити, залишається, а об’єкт змінюється, скажімо, не себе, а інших).

9. Реактивне утворення – символічно заперечується витіснений імпульс (сильний сексуальний інстинкт проявляється в підкресленій відразі до будь-яких проявів сексуальності.

10. Ритуалізація – деритуалізація.

11. Сублімація – перетворення інстинктивної енергії на соціально прийняту форму поведінки.

12. Проекція – приписування іншим власних якостей, думок, почуттів.

Класична проекція – неусвідомлена.

Раціоналістична – усвідомлена.

Аутистична – помилкове чи випереджальне впізнання об’єкта відповідно до потреби (наприклад, голодний чує запах котлети, там, де її немає, або тоді, коли інші ще нічого не відчувають).

2.1.2. Аналітична психологія (К. Юнг)

Відрізняється від психоаналізу за З. Фрейдом таким чином:

1. Включенням до структури особистості колективного несвідомого, яке складається з архетипів. Архетип – це колективно успадковувані форми сприймання й розуміння. Архетипічні форми можуть втілюватись в будь-якій архетипічній фігурі. До архетипічних фігур відносяться мати, батько, дитина, правитель, священик, лікар, учитель, герой, злочинець тощо. Архетипічні ситуації включають народження, статеву зрілість, залицяння, статевий зв'язок, шлюб, смерть. Архетипічні символи складають матеріал міфології, релігії, мистецтва, снобачень. Архетипічні ідеї є абстрактними версіями символічних тем. Аніма, Анімус, Персона, Тінь, Я – архетипічні форми. Персона – маска, яку кожен з нас одягає, спілкуючися з іншими (це те, як ми бажаємо, щоб нас бачили, або як ми думаємо, що нас бажають бачити). Аніма – фемінні риси в чоловічому характері. Анімус – маскулінні риси в жіночому характері. Тінь – зворотний, темний, дикий бік нашого Я. Але Тінь – джерело спонтанності, творчості, осяяння, глибоких емоцій. Я – поєднуючи і гармонізуючи усі аспекти несвідомого, створює єдність і стабільність особистості та забезпечує прагнення до самоактуалізації.

2. Заміною метода вільних асоціацій на асоціативний тест. Асоціативний тест – усталений перелік слів, який читає клієнтові психолог, фіксуючи при цьому індикатори комплексу (пригальмованість реакції, нерозуміння слова-подразника чи механічне його повторення,
зміна пульсу і шкіряно-гальванічної реакції).

Уперше дослідження, схоже на асоціативний тест, запропонував Авіценна, який вважаться основоположником психосоматичних ідей у науці (див. тему 1).

Зазначені індикатори комплексу можна відмічати під час психосоматичного аналізу особистості. Коли клієнтові повідомляють психологічні причини його тілесного захворювання, невротичну програму може бути виявлено через перелічені індикатори.

3. Визначенням психотипу особистості. Поєднання чотирьох функцій (мислення, почуття, відчуття та інтуїція) з двома видами спрямованості (інтроверт, екстраверт) дає вісім психотипів. Мислення й почуття утворюють раціональний рівень сприйняття світу (включає причинні судження). Відчуття та інтуїція – нераціональний рівень.

На думку К. Юнга [39], ідентифікація з архетипом може спричиняти принаймні два ефекти. Це, по-перше, відчуття суб'єктом та його оточенням підвищення рівня енергетики суб’єкта (ефект "мана-особистості"). Але, у разі коли якості особистості та архетипічні риси значною мірою не збігаються, це може спричинити ефект "психічної інфляції". Такий ефект викликає деструктивні процеси в особистості та, як наслідок, соматичні розлади руйнівного характеру. Спрямованість на психосоматичну проблематику мають неоюнгіанські підходи. Серед них у сучасній психотерапії на особливу увагу заслуговують такі: метод Нортона Воотона "речі в тілі"; метод системних розстановок Берта Хелінгера [33]; метод роботи з "синдромом предків" [37]. Зазначені методи, на відміну від юнгіанського підходу, акцент у роботі ставлять на поверховому прошарку колективного несвідомого. Йдеться про той зміст несвідомого, який стосується сім'ї чи роду. Практика застосування таких методів доводить, що розгляд змісту зазначеного прошарку несвідомого як чинника психосоматичних розладів має значний корекційний потенціал.

2.1.3. Тілесно орієнтована терапія [25]

В. Райхрозширив теорію лібідо, включивши до неї всі основні біологічні та психологічні процеси. До основних положень його теорії відносять такі:

– неврози є результатом застою сексуальної енергії;

– задоволення є вільним рухом енергії зсередини організму до периферії та в зовнішній світ;

– тривожність є відволіканням енергії від контакту із зовнішнім світом, повернення її всередину;

– терапія – це відновлення протікання енергії через звільнення блоків м’язового панцира. Ці блоки сприяють порушенню оргазмічної функції;

– конфлікт, який діяв у певний період життя, залишає слід у характері та у формі ригідності;

– ригідність мускулатури – соматичний бік процесу стримання сексуальності;

– функція панцира – захист від незадоволення. А результат – втрата здатності до задоволення. Хронічні м’язові зажими блокують тривожність, гнів і сексуальне збудження;

– панцир характеру є тотожним панциру м’яз. Вони виконують одну функцію і можуть заміняти один одного (див. матеріали до практичного заняття).

В. Райх сформулював свою концепцію як принцип психосоматичної єдності і протилежності. Він вважав, що єдність існує на глибинному енергетичному рівні організму, тоді як на рівні споглядальних явищ існує протилежність.

2.1.4. Психосоматичні ідеї неофрейдистів

У концепції “неповноцінності органа” А. Адлер [1] пояснює, яким чином невроз обирає свої органи як мішені. Розповсюджуючи принцип неповноцінності на стан окремих органів тіла, А. Адлер стверджував, що саме вроджена неповноцінність органа, пов’язана з неповноцінністю психологічною, робить його схильним до психосоматичних розладів. Крім того, А. Адлер виділяв таке явище, як “втеча у хворобу”, яке поряд із “прагненням до влади” було віднесено до двох основних неконструктивних шляхів подолання комплексу неповноцінності. Уникнути “втечі від хвороби” людина може, лише надаючи перевагу таким конструктивним шляхам подолання комплексу неповноцінності, як реакція компенсації та реакція надкомпенсації. Реакція компенсації – подолання комплексу неповноцінності шляхом розвитку якостей, які не мають дефектів (наприклад, фізично слабкий розвиває інтелект). Реакція надкомпенсації – подолання комплексу неповноцінності шляхом розвитку якостей, які сприймаються як дефект (наприклад, косноязичний стає оратором).

За К. Хорні [36], саме механізм тривоги виходить на перший план, набуваючи головного значення у виникненні тілесних проблем. Психосоматичні розлади є тілесними проявами тривоги. Виникнення базальної тривоги за К. Хорні є близьким до механізму формування комплексу неповноцінності за А. Адлером і зумовлює виникнення невротичних потреб. Види невротичних потреб – у схваленні, у співчутті, у владі, у престижі, у володінні, у залежності, в ізоляції, у славі, у любові – поєднуються в групи:

1) прислужлива особистість (потреба у схваленні й любові з боку партнера, що домінує);

2) відчужена особистість (потреба в незалежності й досконалості, замкненість);

3) агресивна особистість (потреба у владі, престижі, захопленні, успіху та підкоренні інших).

Невротичні потреби відрізняються від нормальних тим, що вони вимагають постійного задоволення без наявності адекватних причин; залежністю стану людини від їхнього задоволення; несиметричністю задоволення в діаді.

Основною причиною невротичних потреб є базальна тривожність, яка включає тріаду почуттів: безпорадність, почуття ізоляції, почуття небезпеки. Базальна тривожність виникає в результаті блокування основних потреб: у комфорті, в інтеграції, у безпеці.

2.1.5. Уявлення представників екзистенціальної психотерапії

Близькими до описаних поглядів є уявлення представників екзистенціальної психотерапії про тривогу як невід’ємну частину людського існування. Подолання тривоги можливе завдяки задоволенню потреби в самоактуалізації. Самоактуалізація, за А. Маслоу [18], характеризується таким чином:

– об’єктивне сприйняття реальності;

– повне прийняття своєї власної натури;

– захопленість і відданість справі;

– простота і природність поведінки;

– потреба в самостійності й незалежності;

– можливості усамітнитися;

– інтенсивний містичний і релігійний досвід, наявність вищих переживань;

– доброзичливе і співчутливе ставлення до людей;

– нонконформізм (опір зовнішнім впливам);

– демократичний тип особистості;

– творчий підхід до життя;

– високий рівень соціального інтересу.

Дата добавления: 2014-12-27