ЮНИТИ-ДАНА, 1999. - 550 с. 2 страница

¹¹ Каун О. Концептуальні засади формування механізму міжбюджетних відносин в Україні // Фінанси Укра­їни. — 2001. — №6. — С. 31-38.

¹² Луніна І. Бюджетний кодекс України і реалії міжбюджетних відносин // Економіст. — 2000. — №10. — С. 32-36.

¹³ Балдич Н. Фінансове вирівнювання в контексті суспільно-економічних реформ в Україні // Зб. наук. праць Національної академії Державного Управління при Президентові України. — 2004. — №1. С. 192-199.

¹⁴ Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки — 2006: Монографія / За ред. О.С. Власюка. — К.: НІСД, 2006. — 576 с.

¹⁵ Зайчикова В.В. Місцеві фінанси України та європейських країн. — К.: НДФІ, 2007. — 299 с.

¹⁶ Зайчикова В.В. Формула фінансового вирівнювання: досвід зарубіжних країн та можливості його викори­стання в Україні // Наукові праці НДФІ. — 1999. — №7. — С.39-47.

¹⁷ ОгатїіеН Е. А ґаіг до: ґізсаі ґегіегаіізш аггапдешепіз // ТЬе есопошісз оґ йзсаі ґегіегаіізш апгі Іосаі ґіпапсе. — Еідаг Кеґегепсе Соііесііоп, Іпіегпаїіопаі ЬіЬгагу оґ Сгіїісаі ^пііпдз іп Есопошісз, уоі. 88. СЬеіІепЬаш, 1998. — рр. 419-462.

¹⁸ БагЬу І., Мизсаіеїїі А., Коу О. Різсаі гіесепігаіізаііотп Еигоре: А Кеуіе^ оґ гесепі ехрегіепсе // Ипіуегзіїу оґ Оіаздо^. — №012 8КТ. — Оіаздо^. — 2003. — 31 р.

серйозні проблеми у фінансуванні видатків місцевих бюджетів, розвитку соціально- культурної сфери та інфраструктури регіонів.

Останні тенденції у сфері бюджетного вирівнювання свідчать про посилення фінан­сової залежності регіонів від центру. Зростання питомої ваги видатків місцевих бюдже­тів (з урахуванням міжбюджетних трансфертів) у видатках зведеного бюджету України, яка в 2003 р. становила 31,6%, 2006 р. — 42,8%, а 2009 — 45,2%, не супроводжується зростанням власної фінансової бази регіонів. Як зазначалося вище, характерними є тен­денції збільшення частки трансфертів у доходах місцевих бюджетів до 47,2% (2009 р.), що пояснюється обмеженістю доходної частини місцевих бюджетів та обмеженням пов­новажень органів місцевої влади у встановленні податків місцевими податками і збора­ми, а також правом змінювати ставки єдиного податку для суб'єктів малого підприєм­ництва^⁹]. Посилюється доходно-видаткова розбалансованість місцевих і регіональних бюджетів, зумовлена значними соціальними зобов'язаннями держави перед бюджетом, виконання яких делеговано органам місцевого самоврядування.

Зі зростанням фінансової залежності регіонів від центру та зниженням їх еконо­мічної самостійності перегляд та удосконалення чинних принципів бюджетного ви­рівнювання стають дедалі важливішими завданнями для української політики [^[34]]. Серед проблем, що набули особливої актуальності, нечіткість в розподілі функцій, повноважень і сфер відповідальності центральних, місцевих органів виконавчої вла­ди та органів місцевого самоврядування; невідповідність потреб у фінансуванні закріплених повноважень обсягу доходів бюджетів відповідного рівня; непрозорий порядок виділення інвестиційних субвенцій. За економічною структурою зберігаєть­ся переважно соціальна спрямованість видатків місцевих бюджетів, частка капіталь­них видатків у видатках загального фонду місцевих бюджетів в 2005 р. становила 5,0%, 2006 — 9,6%, 2009 — 3,5%. Чинний механізм бюджетного вирівнювання не усу­ває диспропорцій і не забезпечує ефективного фінансування соціально-економічних програм розвитку та місцевого господарювання відповідно до визначених пріорите­тів, система розподілу податкових доходів між рівнями бюджетної системи не ство­рює достатніх економічних стимулів для зростання податкових надходжень та роз­ширення доходної бази місцевих бюджетів.

У широкому розумінні бюджетне вирівнювання має свої специфічні правові, ор­ганізаційні, інструментальні аспекти та є сукупністю засобів упорядкування суспіль­них відносин з розподілу, перерозподілу та використання частини виробленого ВВП з метою фінансового забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів. Бюд­жетне вирівнювання як метод забезпечення збалансованості доходів і видатків бюд­жетів усіх рівнів застосовується як при федеративному, так і при унітарному держав­но-адміністративному устрої. Об'єктивна необхідність бюджетного вирівнювання зумовлюється не лише неоднаковим ступенем розвитку окремих регіонів країни, але й необхідністю проведення єдиної державної соціальної та економічної політики. Бюджетне вирівнювання є основою бюджетного федералізму, при якому кожна з гілок державної влади має власний бюджет і відповідні повноваження з виконання державних функцій, які фінансуються з цього бюджету.

Об'єктивна необхідність бюджетного вирівнювання в Україні зумовлена значною диференціацією у рівнях соціально-економічного розвитку її регіонів, концентрацією податкової бази і відповідних джерел податкових надходжень у м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій областях та інших; зміщенням найбільш розвинених регіонів із промислових у фінансові центри (міста Київ, Харків, Дніпропетровськ), нерівномірністю у розміщенні закладів соціально-культурної сфери по території кра­їни та споживачів конкретних послуг. Зазначені диспропорції зумовлюють існуван­ня значного розриву у рівнях податкоспроможності та відповідного бюджетного забезпечення на одну особу у розрізі регіонів. Різний рівень податкоспроможності зу­мовлений, перш за все, історичними особливостями розвитку певних регіонів та змі­нами галузевих пропорцій в економіці (занепад одних та прискорений розвиток інших галузей) в умовах переходу до ринку. Економічна трансформація в Україні до­корінно змінила структуру внутрішнього попиту, зокрема це — звуження інвестицій­ного попиту, вихід України із СРСР і відповідне скорочення замовлень продукції ма­шинобудування та ВПК. В умовах вузькості внутрішнього ринку протягом останніх десяти років поступово зростали темпи економічного розвитку і, відповідно, подат- коспроможність орієнтованих на експорт промислових регіонів України.

Бюджетне вирівнювання може здійснюватись двома методами: горизонтального і вертикального вирівнювання. Горизонтальне вирівнювання полягає у створенні сис­теми мобілізації у державний бюджет рівновеликих доходів з регіонів, які мають од­накову платоспроможність, і спрямоване на усунення диспропорцій у податкоспро­можності (за аналогією із прогресивним оподаткуванням). Чим вищим буде ступінь горизонтального вирівнювання, або чим більша частина податків, зібраних у регіо­нах, надходитиме до державного бюджету, тим нижчою буде частка доходів місцевих бюджетів у доходах зведеного бюджету, або рівень регіональної фіскальної автономії.

Об'єктивна необхідність застосування методу горизонтального вирівнювання в Україні зумовлена значним розривом у рівні податкоспроможності регіонів. Основою податкоспроможності регіону є показник валового регіонального продукту, відмін­ності за яким між окремими регіонами України є значними (табл. 1).

Позитивні тенденції економічного зростання останніх років дещо уповільнили стрім­ке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій, але не усунули їх.

В умовах значного розшарування у розмірі доходів для забезпечення населенню кожного регіону гарантованих державою соціальних послуг та мінімальних соціаль­них стандартів застосовується принцип горизонтального вирівнювання. У зв'язку із неоднаковим податковим потенціалом ступінь участі регіонів у формуванні держав­ного бюджету є різним. Це формує протиріччя між більш і менш розвиненими регі­онами, оскільки фактично за рахунок доходів заможніших регіонів фінансуються бід­ні регіони. Відповідно, заможні регіони не є зацікавленими у декларуванні реального розміру своїх доходів і сплачувати їх у централізований фонд фінансових ресурсів держави, що є аналогічним до мотивів ухилення від оподаткування відповідно до те­орії інституціоналізму (так звана проблема «безквиткового пасажира»). Особливо ця

Таблиця 1. Валовий регіональний продукт у розрахунку на одного жителя регіону

Області
Україна
АРК
Вінницька
Волинська
Дніпропетровська
Донецька
Житомирська
Закарпатська
Запорізька
Івано-Франківська
Київська
Кіровоградська
Луганська
Львівська
Миколаївська
Одеська
Полтавська
Рівненська
Сумська
Тернопільська
Харківська
Херсонська
Хмельницька
Черкаська
Чернівецька
Чернігівська
м. Київ
м. Севастополь
середнє
максимальне
мінімальне
максимальне / мінімальне	3,6	3,7	4,2	5,9	5,8	6,1	6,6	6,3	6,2	6,8

Джерело: розраховано за даними Державного комітету статистики України

(у фактичних цінах, грн.)

проблема може загострюватись у разі нераціонального використання бюджетних ре­сурсів центральною владою, тоді як фінансових ресурсів для розвитку регіонів бра­куватиме. Тому вирішення нагромаджених у регіонах серйозних економічних, соці­альних та екологічних проблем потребує послаблення рівня централізації бюджетних ресурсів, пошуку компромісів між необхідністю горизонтального вирівнювання та нагальною потребою у підвищенні фіскальної автономії регіонів.

Система горизонтального вирівнювання має багато недоліків, насамперед моти­ваційних. Покладання органів місцевого самоврядування на дотації та інші кошти, які розподіляються централізовано, не створює достатніх мотивів для їх ефективно­го використання. Для створення таких мотивів необхідно забезпечити органи місце­вого самоврядування власними податковими надходженнями на рівні, достатньому для фінансування власних повноважень. При цьому необхідно враховувати об'єктив­ну неможливість надання повної фіскальної автономії регіонам і відмови від гори­зонтального вирівнювання з наступних причин[^[35]:

1. Необхідність реалізації державної політики із забезпечення рівного доступу до соціальних послуг та мінімальних соціальних стандартів. Регіони з різним рівнем доходу матимуть неоднакові податкові надходження у своєму розпорядженні і це не дасть можливості забезпечити рівний доступ населення до соціальних послуг. Саме тому розвинуті країни, не лише з федеративним устроєм, не надають повної фіскаль­ної автономії регіонам. Серед методів вирівнювання — бюджетні трансферти з дер­жавного бюджету або угоди про розподіл податків («іах-зкагіщ агтандетеніз») на ко­ристь бідніших регіонів. Це створює дилему між справедливістю і відповідальністю: якщо ресурси розподіляються рівномірно між регіонами, зникає стимулюючий ефект фіскальної автономії, тобто органи місцевої влади не зацікавлені у нарощуванні влас­них доходів. Саме ця дилема є ключовим питанням при визначенні адекватного рів­ня фіскальної автономії регіонів.

2. Необхідність вирівнювання диспропорцій у податкоспроможності, зумовлених експортом податків. Так звана проблема експорту податків полягає в тому, що по­датки, можуть сплачуватися в одному регіоні (за місцем реєстрації), а працівники та виробнича діяльність — в іншому (проблема характерна у разі міграції робочої сили, зокрема для великих метрополій та міст-сателітів).

3. Потенційна міграція факторів виробництва. Податкова конкуренція між регі­онами в умовах мобільності капіталу і робочої сили накладає обмеження на рівень фіскальної автономії. Міграція капіталу та робочої сили у привабливіші, насамперед «багатші» регіони, зумовлює зниження податкового потенціалу «бідних» регіонів. При високому рівні фіскальної автономії «бідні» регіони не матимуть достатніх ре­сурсів для фінансування закріплених за ними функцій. Тому у більшості країн основ­ні податки, джерелом сплати яких є доход (насамперед податок з прибутку корпорацій, ПДВ, частково податок з доходів фізичних осіб), централізуються з метою запобіган­ня зумовленій рівнем оподаткування міграції факторів виробництва. Джерелами до­ходів місцевих бюджетів є податки на немобільні фактори виробництва (нерухомість, земля) та регіональний податок з доходів.

4. Складність управління децентралізованою фіскальною системою. Доведено, що управління загальнонаціональною податковою системою потребує відносно ниж­чого рівня адміністративних витрат, що є аргументом на користь ефективності гори­зонтального бюджетного вирівнювання з точки зору інтересів суспільства в цілому.

Горизонтальне вирівнювання поєднується із централізованим перерозподілом ре­сурсів з метою реалізації принципу вертикальної справедливості, тобто вирівнювання добробуту та «адресною» підтримкою регіонів — «локомотивів» економічного зростан­ня. Цей принцип реалізується через механізми вертикального вирівнювання — досяг­нення збалансованості між величиною державних зобов'язань перед населенням регіо­ну (або окремої адміністративної одиниці) і його ресурсним потенціалом, включаючи потенціал податкових надходжень. Якщо рівень економічного розвитку і відповідний йому податковий потенціал регіону є недостатніми для забезпечення мінімальних соці­альних стандартів та соціальних послуг для населення, а також для виконання покла­дених на них функцій, з державного бюджету надається додаткове фінансування (бюд­жетні трансферти). Значення вертикального вирівнювання полягає у покладанні центром відповідальності на регіони щодо виконання «делегованих» повноважень та посиленні позиції центральної влади щодо управління регіонами. До позитивних сто­рін вертикального вирівнювання відносять те, що воно дозволяє проводити загально­державну фінансову політику із формування структури видатків. Значення вертикаль­ного вирівнювання для економічного розвитку полягає у стимулюванні споживчого та інвестиційного попиту у «бідних» регіонах, на що звертав увагу Р. Масгрейв[^[36]].

Вертикальне і горизонтальне вирівнювання можуть спрямовуватись на вирівню­вання доходної частини чи видаткової або одночасно доходної та видаткової части­ни бюджетів Відповідно, вирівнювання доходної та видаткової частини місцевих бюджетів може бути вертикальним чи горизонтальним. Під фінансовим вирівнюван­ням у зарубіжних країнах розуміється система інструментів та заходів щодо усунен­ня фіскальних дисбалансів шляхом перерозподілу фінансових ресурсів по вертикалі бюджетної системи і по горизонталі між територіальними одиницями. Основними складовими системи фінансового вирівнювання є вирівнювання доходів місцевих бюджетів та вирівнювання бюджетних видатків.

Аналіз досвіду інших країн дозволяє виділити декілька моделей механізму фінан­сового вирівнювання, застосування яких залежить від рівня адміністративної децент­ралізації, обсягу наданих повноважень органам місцевого самоврядування, рівнів дис­пропорцій між адміністративно-територіальними одиницями та інших критеріїв. Кожна країна використовує власні підходи щодо бюджетного вирівнювання. Застосо­вуються різні методи бюджетної політики вирівнювання, які можна класифікувати в межах двох моделей організації бюджетної системи: конкурентної і кооперативної. Конкурентна модель є сприятливішою для стимулювання економічного зростання, кооперативна спрямована на територіальну справедливість. Прикладом конкурентної моделі є американська система «бюджетного федералізму», яка характеризується високим ступенем фінансової автономії штатів і мінімізацією функцій центру у сфе­рі бюджетного вирівнювання. Штатам і муніципалітетам надано широкі права у сфе­рі оподаткування, що склалось історично. Це забезпечує збалансованість бюджетної системи і максимальну горизонтальну справедливість. Вертикальне вирівнювання для усунення міжрегіональних диспропорцій здійснюється на основі системи фінансуван­ня федеральних цільових програм, насамперед соціальних, які становлять біля 20% видатків бюджетів штатів[^[37]].

Кооперативна модель є набагато поширенішою, ніж конкурентна, і спрямована на активну політику горизонтального вирівнювання та забезпечення територіальної справедливості. Така модель застосовується у більшості країн світу, при цьому засто­совуються різні методи. Переважно це формульні механізми розподілу бюджетних трансфертів, закріплені законодавчо і затверджені з метою уникнення витратних пе­реговорних процесів між центральним урядом і регіонами. Встановлення формульних механізмів, які базуються на фінансових потребах місцевого самоврядування, розра­хованих на основі кількості населення та обсягах необхідних соціальних послуг, є найпоширенішим методом бюджетного вирівнювання у розвинутих країнах, за винят­ком небагатьох, зокрема Великобританії та Італії, де зберігається система надання грантів регіонам, яка склалась історично.

Основним недоліком формульного вирівнювання є те, що керівництво «багатих» регіонів не докладатиме достатніх зусиль у збиранні податків до державного бюдже- ту[^[38]]. Це зумовлює пошук золотої середини між рівнем централізації та фіскальною ав­тономією регіонів, прийняття країнами рішень щодо встановлення меж вирівнювання доходів і заохочення місцевої влади у збиранні податків. Проблема може частково бу­ти вирішена шляхом встановлення порядку розподілу податкових надходжень між дер­жавним і місцевими бюджетами. Його перевагами є наявність стимулів для місцевого самоврядування у розширенні податкової бази і нижчі (порівняно із вертикальним ви­рівнюванням) адміністративні витрати. При цьому слід враховувати наявність науково обґрунтованих меж фіскальної автономії, які визначаються як мобільністю факторів виробництва, так і потребою у ресурсах для вертикального вирівнювання.

Розширення фіскальної автономії лише частково вирішує проблему недостатнос­ті ресурсів у бідних регіонах[^[39]]. Коефіцієнт фіскальної автономії розраховувався як частка доходів місцевих бюджетів у загальному обсягу державних доходів. Досить ви­сокий рівень фіскальної автономії має місце у Швеції (табл. 2). Унаслідок високої вартості надання суспільних послуг через географічні, кліматичні, демографічні та соціально-економічні умови податкоспроможність окремих регіонів є недостатньою для фінансування у повному обсязі таких послуг. Для усунення диспропорцій фінан­сове вирівнювання здійснюється через вирівнювання доходів і витрат комун, ландс- тингів та через систему загальних державних субсидій[^[40]]. У практиці бюджетного

Таблиця 2. Фіскальний коефіцієнт і фіскальна автономія органів місцевого самоврядування у розвинутих країнах (2002 р.))

Країна	Фіскальний коефіцієнт	Коефіцієнт фіскальної автономії органів місцевого самоврядування	Частка доходів місцевих бюджетів у ВВП
Швеція	50,10	32,10	16,08
Данія	48,70	35,60	17,34
Бельгія	46,20	27,80	12,84
Фінляндія	45,80	21,50	9,85
Норвегія	43,80	12,90	5,65
Австрія	43,60	18,40	8,02
Франція	43,40	10,00	4,34
Італія	42,50	16,40	6,97
Голландія	39,20	3,60	1,41
Греція	37,10	0,90	0,33
Чехія	37,00	12,50	4,63
Португалія	36,50	6,00	2,19
Великобританія	35,60	4,50	1,60
Німеччина	35,40	28,70	10,16
Іспанія	34,80	26,60	9,26
Польща	34,70	17,50	6,07
Канада	34,00	44,10	14,99
Туреччина	31,10	6,50	2,02
Швейцарія	30,10	43,10	12,97
Корея	24,40	18,90	4,61
Мексика	18,10	3,40	0,62

Розраховано за: Маііопаі зоигсе апгі ОЕСО, Тахіпд Ро^егз оґ Зіаіе апгі Ьосаі доуегптепі, Тах Роіісу Зіигііез Мо1 апгі Кеуепие Зіаіізіісз 1965-2004, 2005 Егііііоп ^^^.оесгі.огд

вирівнювання використовується поняття «податкоспроможність комуни», яка визна­чається шляхом ділення загальної суми доходів у комуні, що оподатковуються міс­цевими органами влади, на кількість жителів даної комуни. За основу вирівнювання доходів береться середній оподатковуваний доход на одного жителя Швеції. Величи­на субсидій чи внесків комуни/ландстингу визначається як різниця між середньою податкоспроможністю по країні і власною податкоспроможністю комуни/ландстин­гу, помноженою на кількість жителів комуни чи ландстингу та на середню податко­ву ставку, визначену урядом. Середня податкова ставка зменшується на 5% з метою забезпечення 95% рівня вирівнювання. Після вирівнювання всі комуни та ландстин- ги отримують доходи, що відхиляються від середніх у межах від 98 до 101%.

Вирівнюванню підлягають також витрати, зумовлені кліматичними умовами, зниженням чисельності населення тощо. Комуни чи ландстинги, які мають витрати на особу, вищі від середніх по країні показників, отримують субсидії, в той час як комуни чи ландстинги, які мають низькі витрати, виплачують внески. Окрім вирів- нювальних субсидій та внесків муніципалітети/ландстинги отримують загальні дер­жавні субсидії, які виплачуються з розрахунку на одну людину. Загальні державні субсидії становлять біля 24% власних податкових доходів комун і 12% власних по­даткових доходів ландстингів. До 1992 р. 90% субсидій були спеціальними, із вста­новленим централізованим порядком їх цільового використання, але з метою підви­щення ефективності використання місцевих ресурсів та заохочення інновацій цей показник знизився до 25%, оскільки досвід показав невисоку ефективність застосу­вання цільових субсидій.

Єдиних теоретично обґрунтованих положень, придатних для будь-якої країни, які б дозволяли кількісно визначали оптимальний рівень централізованого перерозподілу бюджетних доходів у будь-якій країні не існує. Залежно від історичних традицій у відносинах центру і регіонів, рівня їх політичної автономії, адміністративного устрою країни, такий рівень може суттєво різнитися. Характеризувати рівень централізова­ного перерозподілу фінансових ресурсів в Україні можна лише на підставі міжнарод­них порівнянь. З позицій горизонтальної справедливості і в порівнянні з іншими країнами рівень фіскальної автономії регіонів в Україні не є низьким. В 2009 р. до­ходи місцевих бюджетів (без трансфертів з державного бюджету) становили 7,8% ВВП. Порівняно з іншими країнами цей показник є досить високим і перевищує йо­го аналогічне значення у переважній більшості розвинутих країн (табл. 2).

Значні відмінності у рівні фіскальної автономії регіонів пояснюються низкою чин­ників. По-перше, зі зростанням фіскального коефіцієнту або рівня одержавлення еко­номіки, який вимірюється часткою доходів зведеного бюджету у ВВП (ст. 2 табл. 2), виникають економічні передумови для розширення фіскальних повноважень регіонів. Найвища частка доходів місцевих бюджетів у ВВП має місце у Швеції (16,08%) та Данії (17,34%), де фіскальний коефіцієнт у 2002 р. становив 50,1% та 48,7% відповідно.

По-друге, високе значення коефіцієнту фіскальної автономії (далі — КФА) регіо­нів має місце у країнах з федеративним устроєм: у 2002 р. податкові доходи регіонів у Бельгії становили 27,8% сукупних податкових надходжень і 12,84% ВВП, у Німеч­чині - 28,7% і 10,16%; у Канаді - 44,1 і 14,99%; у Швейцарії -43,1% і 12,97% від­повідно. Водночас, у такій країні з федеративним устроєм як Мексика з нижчим рів­нем економічного розвитку та надзвичайно низьким рівнем фіскального коефіцієнту, доходи місцевих бюджетів становлять лише 3,4% загального обсягу податкових над­ходжень і наявний високий рівень централізації.

У Німеччині запроваджено багатоступінчасту систему перерозподілу податкових над­ходжень між бюджетами. Надходження від основних податків (особовий прибутковий податок, податок на прибуток, ПДВ) розподіляються у встановлених пропорціях між бюджетами федерації, земель та громад. За бюджетами земель закріплено 50% податку на прибуток, 35% ПДВ та 42,5% особового прибуткового податку; за бюджетами громад — 15% особового прибуткового податку. Головним інструментом вертикального ви­рівнювання є розподіл ПДВ між федеральним бюджетом і бюджетами земель. Вирівню­вання податкового потенціалу земель здійснюється за допомогою системи горизонталь­них трансфертів за формулою вирівнювання, яка враховує податковий потенціал та фі­нансові потреби земель. Податковий потенціал розраховується як сума податкових над­ходжень до бюджетів земель і 50% надходжень до місцевих бюджетів. Фінансові потре­би земель визначаються на основі показника середньодушового рівня сукупних видат­ків, помноженого на чисельність населення. Для визначення обсягу трансферту фінан­сові потреби порівнюють із розміром податкового потенціалу, за допомогою горизон­тальних трансфертів податковий потенціал «бідних» земель підвищується до 95% від се­реднього по країні значення. Крім цього застосовуються цільові трансферти для розвит­ку проблемних територій. Перевагою такої моделі є економічність централізованого збо­ру податків і широкі можливості центрального уряду для бюджетного вирівнювання, не­доліком — надмірна централізація податкових функцій, яка зумовлює супротив регіонів і не створює мотивацій до збільшення податкових надходжень регіональною владою, та відсутність стимулів для економічного розвитку «бідних» регіонів.

Дата добавления: 2014-12-29