ЮНИТИ-ДАНА, 1999. - 550 с. 3 страница

По-третє, рівень фіскальної автономії є вищим у країнах, де регіонам надано значні адміністративні повноваження. Так, порівняно високим є такий рівень в Іспа­нії, де податкові доходи регіонів становлять 26,6% сукупних податкових надходжень. Такий рівень фіскальної автономії є наслідком децентралізації влади, яка була важ­ливою складовою переходу до демократії і закріплена у Конституції 1978 р., поясню­ється децентралізацією у сфері передачі повноважень від держави до регіонів (авто­номних співдружностей) з фінансування початкової та середньої освіти, яка завершилась у 2001 р., охорони здоров'я та неуніверситетської освіти у 2004 р. Ком­петенції розподіляються між чотирма рівнями влади (Урядом, Автономними спів­дружностями, Провінціями і Муніципалітетами). Для заохочення місцевої влади у збільшенні податкових надходжень застосовується диференційований підхід, який дозволяє автономним співдружностям залишати у власному розпорядженні частину приросту бюджетних надходжень, включаючи податки з доходів корпорацій, фізич­них осіб та ПДВ[^[41]]. Таким чином, об'єктивним наслідком децентралізації адмініст­ративно-територіального устрою є підвищення рівня фіскальної автономії.

Рівень фіскальної автономії в Україні становив 24% у 2006 р, є порівняно неви­соким і перевищує аналогічний показник переважної більшості розвинутих країн, за винятком лише деяких країн з федеративним устроєм (Канада, Швейцарія, Бельгія) та скандинавських країн з давніми традиціями місцевого самоврядування. Виник­нення конфліктних ситуацій між центром та регіонами в Україні зумовлюється не стільки низьким рівнем фіскальної автономії, скільки непрозорістю застосування ме­тодів вертикального вирівнювання. Тому актуальним для України є не лише зміна пропорцій розподілу податкових надходжень з метою підвищення коефіцієнту фіс­кальної автономії, тобто зниження податкового навантаження на регіони, але й удос­коналення бюджетного вирівнювання. Лише поєднання цих двох напрямів дозволить якнайповніше задіяти внутрішній потенціал регіонів.

Інтенсивність горизонтального вирівнювання в Україні не є надмірною, про що свідчать проведені міжнародні порівняння. Разом із тим організація та принципи бюд­жетного вирівнювання є недосконалими, не створюють стимулів для економічного розвитку регіонів та нарощування податкового потенціалу. В. Опарін, критикуючи систему формування доходів місцевих бюджетів в Україні, називає її бюджетною зрів­нялівкою, яка знижує стимули для місцевого самоврядування, оскільки «зайві» доходи будуть вилучені, нестача доходів буде компенсована у вигляді дотації вирівнювання[^[42]]. Відсутність зацікавлення місцевих органів влади у розширенні бази оподаткування за основними податками (податком на прибуток, ПДВ) створило серйозні проблеми у формуванні доходів державного бюджету (подивитись до і після прийняття Кодексу по ПДВ і податку на прибуток). Склалася практика, коли голови місцевих адміністрацій затверджували розміри бюджетів міст обласного підпорядкування незалежно від того, які показники затверджувалися для цих міст Міністерством фінансів. Як правило, ад­міністрації намагалися занизити планові надходження для одержання якнайбільших трансфертів з центру, а після цього затверджували бюджети міст, що значно переви­щували заявлені показники. Така практика розмивала поняття «дотаційний регіон» і не сприяла вертикальному вирівнюванню на користь насправді бідніших регіонів. До негативів також слід віднести те, що значні грошові трансферти від одних регіонів до інших, створюючи певну територіальну нерівномірність, можуть викривити конкурен­тні переваги того чи іншого регіону, накладаючи при цьому додатковий податковий тягар на підприємства «успішних» областей, а з іншої сторони — призвести до «фор­мування утриманських настроїв у регіонів-реципієнтів». Стратегічно правильним на­прямом вирішення цих проблем може бути перегляд політики масштабного вилучен­ня фінансових ресурсів у регіонів з наступним їх перерозподілом.

Удосконалення механізму бюджетного вирівнювання має поєднуватися з адмініст­ративною реформою, створенням економічно виваженої системи розподілу повнова­жень та видаткових зобов'язань між центром та регіонами. Побудова такої системи мо­же ґрунтуватись на принципах інституціональної симетрії, а саме фіскальної еквівалентності, коли рішення про збільшення видатків приймаються одночасно із за­ходами щодо збільшення доходів, та поєднанні видаткових та фіскальних повноважень на одному адміністративному рівні[^[43]]. Вирішення проблем у сфері бюджетного вирів­нювання потребує змін і чіткого врегулювання фінансових, політичних та інших пов­новажень органів місцевого самоврядування. У цьому сенсі прийняття Бюджетного ко­дексу заклало в бюджетний процес певні протиріччя, серед яких — суперечності між завданнями місцевої влади і «наповнюваністю» бюджетів; політичну невирішеність проблеми розподілу повноважень (компетенції) і відповідальності за виконання конк­ретних функцій центральної, регіональної влади й органів місцевого самоврядування, а отже, і умов фінансування відповідних витрат. Можна погодитись з думкою, що стра­тегічним напрямом реформування має стати розбудова економічно самодостатніх адміністративно-територіальних одиниць, що залежить від наповненості місцевих бюд­жетів та ефективного витрачання ними коштів, а також значною мірою від чіткого роз­межування функцій і повноважень між центральними та місцевими органами виконав­чої влади і органами місцевого самоврядування [^[44]]. Можна виділити два актуальні напрями удосконалення бюджетного вирівнювання — підвищення рівня фіскальної автономії, спрямоване на стимулювання економічного розвитку податкоспроможних «багатих» регіонів, та удосконалення діючої системи вертикального вирівнювання, спрямоване на усунення низки його недоліків, які виявились після прийняття Бюд­жетного кодексу.

Магістральним напрямом удосконалення системи бюджетного вирівнювання по­винен стати поступовий перехід від пріоритетної спрямованості на дотаційне вирів­нювання бюджетної забезпеченості регіонів до створення умов для зміцнення бюд­жетної самостійності регіонів та посилення зацікавлення регіонального та місцевого самоврядування в поширенні та закріпленні джерел власних доходів.

Самостійність місцевої влади є обмеженою внаслідок відсутності достатніх влас­них доходів місцевих бюджетів для виконання зобов'язань і, відповідно, залежності місцевих бюджетів від вищих (регіональних) бюджетів. Формування власної фінан­сової бази місцевого самоврядування може здійснюватися у першу чергу на основі місцевих податків і зборів, а також відрахувань від загальнодержавних податків, які збираються на території громади. Такі джерела доходів мають закріплятися за місце­вими бюджетами на довгостроковій основі, що дало б можливість здійснювати пер­спективне планування, у т.ч. — інвестиційних видатків. Існуюча система бюджетно­го вирівнювання створює ситуацію, коли «органи місцевого самоврядування позбавлені можливості самостійно вирішувати власні проблеми: одні — через залеж­ність від дотацій, інші — через те, що зайві кошти вилучаються»[^[45]]. Для заохочення регіональної влади у збиранні податків на своїй території доцільно запровадити трансфертні стелі та ліміти на запозичення разом із системою штрафних санкцій за невиконання завдань по податкових надходженнях до державного бюджету.

Важливим завданням бюджетної політики є забезпечення фіскальної автономії і максимально можливе зниження частки міжбюджетних трансфертів у доходах місце­вих бюджетів. Аксіомою є те, що податкова автономія дає можливість для проведен­ня гнучкої і самостійної бюджетної політики регіонами[^32], підвищує зацікавленість у збиранні податків на місцях (економія на процедурах вертикального контролю). Тому важливим моментом є зміцнення і розширення ресурсної бази регіональних бюдже­тів. Друга проблема, на яку слід звернути увагу — так званий експорт податків (зок­рема це — податки на споживання, які сплачуються за місцем продажу товару). Від­так виникає проблема реального, не формального вирівнювання, яка не вирішується в межах системи, запровадженої Бюджетним кодексом. Знизити частку трансфертів у доходах місцевих бюджетів і розширити можна за рахунок частини податку на прибу­ток і податку на додану вартість, встановивши науково обґрунтовані норми їх міжре­гіонального розподілу[^33], закріплення за місцевими бюджетами 100% плати за землю та запровадження податку на нерухомість. Поряд із цим для формування зацікавле­ності бюджетів-донорів у межах збереження механізму горизонтального вирівнюван­ня доцільно розглянути можливість зарахування частини понадпланових надходжень до державного бюджету України до відповідних бюджетів [^[46]].

Потребує удосконалення порядок визначення і розподілу дотацій вирівнювання. Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів враховує фінансові нормати­ви бюджетної забезпеченості, які визначаються шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кіль­кість мешканців та коригувальні коефіцієнти до них; індекс відносної податкоспро­можності відповідного міста чи району; прогнозний показник кошика доходів бюд­жетів місцевого самоврядування для бюджетів міст обласного значення та районних бюджетів; коефіцієнт вирівнювання.

Формула для визначення обсягу трансфертів місцевим бюджетам в результаті є громіздкою і складною у застосуванні. Це стосується методики розрахунку показни­ків, що використовуються у формулах, а саме: індексу відносної податкоспромож­ності, нормативів фінансового забезпечення, коригувальних коефіцієнтів. Непрозо­рій системі трансфертів в Україні сприяє величезна різноманітність видів трансфертів, практична відсутність контролю за їх цільовим використанням.

Недосконалість діючих формульних підходів визначення обсягу трансфертів по­лягає у необґрунтованості коригувальних коефіцієнтів, які застосовуються при роз­рахунку фінансових нормативів бюджетної забезпеченості. Система коригувальних коефіцієнтів, що впливають на рівень видатків, має враховувати чисельність населен­ня територіальних громад, вікову, соціальну структуру населення, густоту населення, рівень його зайнятості, врахування міських та сільських населених пунктів, гірських районів, районів радіаційного забруднення.

Потребують удосконалення фінансові нормативи бюджетної забезпеченості. Для справедливого розподілу коштів необхідно розробити мінімальні державні соціальні стандарти надання громадських послуг населенню, що надаються органами місцево­го самоврядування та фінансові нормативи їх забезпечення (і почати треба зі встанов­лення обов'язкового переліку послуг та стандартів їх надання). При цьому окремо не­обхідно визначити нормативи фінансового забезпечення (або методику їх визначен­ня) на утримання бюджетних установ, які надають ці послуги. Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» передбачено розробку та­ких нормативів фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг — на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування;

фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров'я, осві­ти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування; нормативів державних капітальних вкладень на будів­ництво закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, організацій, установ соціаль­но-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування. Згідно з Бюд­жетним кодексом формування видаткової частини місцевих бюджетів здійснюється на формульній основі, на основі галузевих фінансових нормативів бюджетної забезпече­ності на одного мешканця або споживача соціальних послуг із залученням процедури фінансового вирівнювання по видатках, які враховуються при визначенні обсягу між­бюджетних трансфертів. Фактично встановлені нормативи бюджетної забезпеченості визначаються «в межах наявних бюджетних ресурсів», тому заплановані обсяги видат­ків становлять 50 — 80% фактичної потреби бюджетних установ охорони здоров'я та освіти. За таких умов перехресне субсидіювання у місцевих бюджетах, тобто фінансу­вання поточних видатків і утримання бюджетних установ за рахунок інших статей ви­датків набуло широкого поширення. Склалась практика, коли органи місцевого само­врядування на фінансування таких видатків використовують від 20 до 60% доходів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів та власні надход­ження бюджетних установ за надання платних послуг. Недосконалість моделі фінан­сового вирівнювання в тому, що вона не дає фінансової самостійності органам місце­вого самоврядування і не забезпечує джерел для фінансування інфраструктури адмініс­тративно-територіальних одиниць.

Надзвичайно велике значення для удосконалення системи бюджетного вирівню­вання має уточнення визначення «податкоспроможності регіону». Податкоспромож- ність є базова, іманентно властива для регіону (як і для будь-якого економічного суб'єкта) характеристика, яка відображає його можливості щодо відрахування до дер­жавного бюджету грошових ресурсів після задоволення потреб власних відтворю- вальних процесів. Тобто податкоспроможність у кількісному вимірі є різницею між обсягами ВВП регіону та власної регіональної «відтворювальної» частки.

Практика свідчить, що застосовування показника фактичної податкоспроможнос­ті для забезпечення цілей регіонального розвитку явно недостатнє, оскільки з часом він змінюється і не відповідає вимогам політики розвитку. Необгрунтованим є понят­тя «податкоспроможність», яке вживається у Бюджетному кодексі щодо всіх адмініст­ративно-територіальних одиниць і до бюджетів. Поняття «податкоспроможність» ви­користовується у зарубіжному досвіді тільки як податкоспроможність самоврядної адміністративно-територіальної одиниці та використовується для визначення її подат­кового потенціалу від власних доходів. Відповідно до Бюджетного кодексу України при визначенні індексу відносної податкоспроможності використовується умовний «кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування», що закріплюються за бюджетами місце­вого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних транс­фертів, що є не зовсім коректним. Також не достатньо обґрунтованим є встановлення коефіцієнта вирівнювання в межах від 0,60 до одиниці. Розмір коефіцієнта вирівню­вання має бути істотно нижчим від 1, щоб області як з високими, так і з низькими до­ходами не втратили стимулів до їх збільшення: перші — побоюючись втратити доходи внаслідок перерозподілу, а другі — розуміючи, що кошти, яких їм бракує, все-одно бу­дуть їм компенсовані.

Тому важливим є розуміння сутності «потенційної податкоспроможності» — на­багато складнішої категорії як щодо визначення, так і розрахунку. Під потенційною податкоспроможністю регіону слід розуміти його можливості щодо мобілізації подат­кових доходів до бюджетів різних рівнів за умови залучення всіх регіональних ресур­сів. Потенційна податкоспроможність може бути справжнім каталізатором економіч­ної розбудови та відродження вітчизняного виробництва, причому між ними існують найтісніші не тільки прямі, але й зворотні зв'язки. Адже саме стан вітчизняного ви­робництва є визначальним для формування потенційної податкоспроможності регі­ону. Така ж взаємозалежність визначає відношення потенційної податкоспромож­ності з багатьма суспільно-територіальними властивостями регіонів: їх вагою у державі, потужністю інтегрального потенціалу, активністю і рівнем диверсифікації зовнішньої функції, потужністю експортного сектора, якістю життя населення тощо.

Згідно з діючим порядком, розрахунок обсягу доходів (кошика доходів), закріпле­них за місцевими бюджетами, проводиться у межах прогнозного обсягу доходів зве­деного бюджету України, визначеного на підставі основних прогнозних макропоказ- ників економічного і соціального розвитку України на плановий бюджетний період, а також із застосуванням індексу відносної податкоспроможності (ІВП) адміністра­тивно-територіальної одиниці. Незважаючи на те, що індекс відносної податкоспро­можності є основним показником для визначення кошика доходів органів місцевого самоврядування в Україні, його застосування вже показало низку недоліків.

1. При розрахунку ІВП регіону в кошику доходів органів місцевого самовряду­вання враховуються податкові пільги, що формально завищує реальний потенціал податкоспроможності регіону. Як показує досвід, пільги переважно надаються орга­нами державної влади. Таким чином, своїми діями держава впливає на диференціа­цію податкової бази регіонів, що може спричинити ситуацію, при якій реальний де­фіцит бюджету органів місцевого самоврядування не буде фінансуватися.

2. Методологічною базою усіх розрахунків кошика доходів, обсягів трансфертів у Бюджетному кодексі є показник кількості населення, тобто демографічний чинник. Він простий і ефективний у використанні, оскільки дозволяє отримувати адекватні порівняльні оцінки для відмінних один від одного регіонів як за кількісними, так і за якісними характеристиками. Однак його практична цінність істотно знижується при використанні у тих країнах, де велика кількість населення працевлаштована у неофіційному секторі економіки. Україна ж, як відомо, належить саме до таких кра­їн. Тому ефективність використання демографічних показників як методологічної бази розрахунків у БКУ є сумнівною, тим більше для обрахунку ІВП.

3. Відповідно до Бюджетного кодексу України індекси відносної податкоспро­можності відповідних бюджетів не можуть змінюватися і переглядатися частіше, ніж раз на три роки, однак, розміри податкової бази регіонів є більш динамічними, а особливо в перехідних економіках. Тому розрахунок цього показника повинен відбу­ватися з меншою періодичністю. Для цього сьогодні і в майбутньому не існує і не може виникнути технічних, інформаційних перешкод, можливі лише бюрократичні.

4. ІВП використовується також з метою визначення обсягу трансфертних виплат. Він не повинен позбавляти стимулів щодо збільшення місцевими органами влади сво­їх власних доходів. Фактично, коли у регіонах зібрано більше податків за визначений для них рівень податкоспроможності, то це не впливає на величину фінансової допо­моги регіону з боку держави. При цьому сукупні доходи їх зростають і адміністратив­но-територіальні одиниці можуть залучати більше коштів на соціально-економічний розвиток. Однак, коли виникне ситуація при якій усі регіони збільшать доходи з при­значених джерел (при незмінності ІВП), то тоді загальний обсяг трансфертів буде зменшено на суму додаткових доходів, що позбавить органи місцевого самоврядуван­ня бажання нарощувати власну податкову базу.

5. На величину коефіцієнта податкоспроможності впливає зміна податкового за­конодавства, зміна ставок, розширення податкової бази, введення пільгових режимів оподаткування в окремих районах чи галузях промисловості. Прикладом цього мо­жуть бути зміни у місцевому оподаткуванні. Місцеві податки і збори не враховують­ся при визначенні ІВП, оскільки не дають значних доходів до місцевого бюджету. Однак із введенням до переліку місцевих вагомих податків, таких, наприклад, як по­даток на нерухомість, виникне викривлена картина відносної податкоспроможності регіонів, оскільки не кожен регіон матиме однакову податкову базу й однакові мож­ливості щодо справляння цього податку на нерухомість.

6. При визначенні індексу відносної податкоспроможності відповідних бюджетів використовується кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування, який не вклю­чає податок на прибуток та податок на додану вартість. Унаслідок застосування та­кого механізму порушується принцип горизонтальної справедливості: обсяги видатків місцевих бюджетів «бідних» областей перевищували середні показники по Україні, тоді як видатки на одну особу у «багатих» регіонах виявлялись меншими від серед- ньоукраїнських. За результатами порівнянь обсягів видатків місцевих бюджетів та державних доходів, зібраних ДПА у відповідних регіонах, було встановлено суттєві розбіжності по Україні: якщо видатки місцевих бюджетів промислово розвинутих ре­гіонів становили 60-70% зібраних на їх територіях податків до бюджетів усіх рівнів, то для бідних областей цей показник становив 130-150%. Такий порядок фінансуван­ня видатків місцевих бюджетів фактично є антистимулом розширення податкової бази, оскільки збільшення податкових надходжень в економічно слабших регіонах (у результаті успішної економічної політики) призводить до зменшення трансфертів із державного бюджету[^[47]]. Слушною є пропозиція визначення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів на основі диференційованих коефіцієнтів, які б враховували місцеві особливості і рівень розвитку регіону[^[48]].

Передбачається, що державна політика у сфері бюджетного вирівнювання у перс­пективі буде спрямована на зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування та удосконалення системи регулювання міжбюджетних відносин[^[49]]. Під зміцненням фінансової основи місцевого самоврядування розуміється зменшення інтенсивності горизонтального вирівнювання шляхом щорічного збільшення питомої ваги загально­го фонду місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України на декілька відсоткових пунктів. Для цього планується змінити пропорції розподілу податків і передати окре­мі джерела доходів місцевим бюджетам. Зокрема, для збільшення рівня власної доход­ної бази пропонується передбачити зарахування 50% надходжень податку на прибу­ток підприємств до відповідних міських (міст обласного значення) та районних бюджетів (за винятком податку на прибуток підприємств комунальної власності, який у повному обсязі зараховується до бюджетів місцевого самоврядування). Така політи­ка дасть можливість забезпечення власної податкової бази, достатньої для фінансу­вання витратних повноважень органів місцевого самоврядування і ліквідувати надмір­ну дотаційність діючої системи вирівнювання. Також потребує конкретизації та визначеності рівень фіскальної автономії регіонів, якого планується досягти унаслідок «зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування» та перелік видаткових пов­новажень, які передаватимуться регіонам при цьому.

На часі створення умов для спільного фінансування регіональних програм соці­ально-економічного розвитку. Для цього доцільно створити фонди регіонального розвитку з метою надання фінансової допомоги на розвиток соціальної та інженер­ної інфраструктури, джерелом формування яких може бути частина податку на при­буток підприємств недержавної форми власності.

З метою стимулювання до нагромадження власної ресурсної бази на регіональ­ному рівні усім територіальним громадам має гарантуватися доходна база, не менша 90% від середнього рівня податкоспроможності по країні. Територіальні громади, в яких доходна база перевищує 120% від середньої по країні, мають сплачувати внес­ки у фонди фінансового вирівнювання. Вирівнювання видатків територіальних гро­мад має ґрунтуватись на середній вартості надання послуг по країні та на вартості та­ких послуг у конкретній територіальній громаді. Якщо вартість послуг у територіальній громаді вища від середньої вартості відповідного набору послуг по країні, то територіальна громада має отримувати дотацію, якщо нижча — сплачува­ти внески до фонду фінансового вирівнювання.

Потребує вдосконалення система державних цільових трансфертів. В основі ви­значення розмірів кожного виду трансфертів місцевим бюджетам мають бути зако­нодавчо визначена сума трансфертів на одну особу і чисельність населення терито­ріальної громади. Доцільним було б запровадження дотації, яка враховувала б умови життя у сільській та міській місцевостях. Вона може визначатись за формулою: як добуток законодавчо визначеної суми дотації на одну особу, чисельності населення територіальної громади та коефіцієнта, розміри якого мають бути затверджені зако­нодавчо. Іншими видами цільових трансфертів могли би бути дотації на освіту, ін­вестиційні субвенції, спеціальні дотації на здійснення органами місцевого самовря­дування видів діяльності, що визначені пріоритетними центральними органами влади. На початковому етапі перевагу доцільно надати цільовим трансфертам з ме­тою можливості здійснення контролю за ефективністю їх використання, поступово замінюючи їх загальними трансфертами, як це мало місце у європейських країнах.

При визначенні реципієнтів цільових трансфертів доцільно визначати становище те­риторіальної громади по відношенню до подібних їй за чисельністю населення.

Політика бюджетного вирівнювання має базуватись на принципі, відповідно до якого у результаті вирівнювання порядок «багатих» і «бідних» територіальних громад має бути збережено. Бюджетне вирівнювання не повинне породжувати споживацькі настрої територіальних громад і знижувати стимули до раціонального використання доходів місцевих бюджетів та нарощування власної доходної бази. Система бюджет­ного вирівнювання має розвиватися у напрямі спрощення існуючих формалізованих підходів, їх обґрунтування, запровадженні фінансового вирівнювання для територі­альних громад у ході адміністративної реформи з метою подолання існуючих розри­вів у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечення умов життя на всій території країни на рівні державних соціальних стандартів.

Потребує удосконалення порядок надання субвенцій з державного бюджету України на виконання інвестиційних програм. Доцільним є запровадження порядку, згідно з яким надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів здійснюва­лось би на засадах конкурентності, фінансової участі місцевого бюджету у виконан­ні таких програм та із урахуванням економічної ефективності досягнення цілей ін­вестиційної програми (проекту) із залученням мінімального обсягу державних коштів на виконання інвестиційних програм (проектів). Необхідно забезпечити спрямова­ність таких субвенцій винятково на створення, приріст чи оновлення основних фон­дів комунальної форми власності, та забезпечення джерелами фінансування на весь термін реалізації таких інвестиційних програм (проектів).

У перспективі державна політика бюджетного вирівнювання в Україні має бути спрямована на оптимізацію відносин між центром та регіонами, реалізацію принци­пу бюджетної самодостатності регіонів. Для цього необхідно скоротити необгрунто­вано великі обсяги зустрічних фінансових потоків за принципом максимально мож­ливого закріплення за регіонами тих державних доходів, які вони перераховують у державний бюджет, а потім отримують у вигляді дотацій вирівнювання. Зростання частки власних доходів регіональних бюджетів за рахунок перерозподілу нормативів податкових надходжень на користь регіонів стимулюватиме як підвищення рівня збирання податків, так і розширить фінансову базу, необхідну для економічного роз­витку регіонів.

Єфименко Т.І.,

доктор економічних наук, професор, заступник Міністра фінансів України

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

Активи бюджетів — кореспондентський рахунок Державного казначейства в На­ціональному банку України, кошти бюджетів у інших банках, розміщені депозити, цінні папери, надані бюджетні кредити, інші активи (кошти в дорозі та заблоковані на рахунках, товарно-матеріальні цінності), субкореспондентські рахунки, відкриті в органах Державного казначейства.

Бюджет — план формування та використання фінансових ресурсів для забезпе­чення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, ор­ганами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Бюджет збалансований — бюджет, у якому надходження поточного періоду відпо­відають сумі видатків цього самого періоду.

Бюджет зведений — сукупність показників бюджетів адміністративно-територіаль­них одиниць, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного та со­ціального розвитку держави та регіонів.

Бюджети місцевого самоврядування — бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст (у тому числі — районів у містах).

Бюджетна класифікація — єдине систематизоване згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування бюджету, боргу відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Бюджетна програма — сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної ме­ти, завдань та очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює роз­порядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій.

Бюджетна система України — сукупність державного бюджету та місцевих бюдже­тів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно- територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Бюджетне асигнування — повноваження розпорядника бюджетних коштів, нада­не відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження.

Бюджетне зобов'язання — будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигну­вання розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з яки­ми необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.

Бюджетне призначення — повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане цим Кодексом, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє на­давати бюджетні асигнування.

Бюджетний запит — документ, підготовлений головним розпорядником бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступні бюджетні періоди.

Бюджетний період — один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року (за винятком особливих обставин).

Дата добавления: 2014-12-29