VI. 1.1. Загальна характеристика процесу соціалізації

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

За всієї різноманітності соціально-психологічних явищ головним джерелом їхнього виникнення є сфера спілкування. У спілкуванні здійснюються сприймання та розуміння людини людиною, формуються засоби комунікації, такі прояви, як імітація, навіювання, засвоєння соціальних норм, традицій.

Процес міжособистісного спілкування слугує основою і головним фактором формування соціально-психологічних явищ.

Соціально-психологічні явища виникають як відображен­ня (пізнання, переживання та засвоєння) різних форм спілкування. Але всіх соціаяьно-психологічних рис кожен із нас набуває передусім завдяки власному досвіду спілкуван­ня, безпосереднім контактам у соціальному оточенні. Дім, друзі, родина, колеги, дозвілля створюють коло безпосе­реднього спілкування людини, її мікросередовшце. Через мікросередовище, у безпосередньому спілкуванні людина зазнає впливу макросередовища — суспільства, його куль­тури, моралі, соціальних норм. Цей вплив реалізується опо­середковано, людина й суспільство взаємодіють у процесі міжособистісних контактів, безпосереднього спілкування та набуття індивідуального досвіду.

Аналіз взаємодії особистості та її соціального оточення вимагає глибшого вивчення впливу соціальних факторів на поведінку й самосвідомість особистості в системі суспільних відносин, макро- та мікросередовищі. Цей процес має назву соціалізації особистості.

У широкому розумінні поняття «соціалізація» вико­ристовується для визначення процесу, в якому людська іс­тота з певними біологічними задатками набуває властивос­тей, необхідних для життєдіяльності в суспільстві. Теорія соціалізації покликана визначити, під впливом яких соці­альних факторів виникають та усталюються ті або інші особ­ливості особистості, механізм цього процесу та його на­слідки для суспільства.

У вузькому розумінні соціалізація розглядається як про­цес, що забезпечує включення людини в ту чи іншу соці­альну групу або спільноту. Формування людини як пред­ставника групи, тобто носія її цінностей, норм, установок, орієнтацій, передбачає вироблення в неї необхідних для цього властивостей та здібностей.

Соціалізація є одним із провідних процесів формування особистості. Цей процес здійснюється за допомогою соці­альних механізмів, що забезпечують досягнення групових цілей. Дослідники, аналізуючи психологічні механізми со­ціалізації, виділяють серед них такі: засвоєння знань, умінь, навичок (О. М. Леонтьев); імітація, ідентифікація, керів­ництво (Г. Пбш, М. Форверг); при засвоєнні системи со­ціальних відносин — переконання, ідентифікація, керів­ництво, а при засвоєнні предметної культури — навіюван­ня, адаптація, імітація, приклад та ін. (Б. Д. Паригін).

Треба розрізняти психологічні механізми соціалізації й ті фактори середовища, що є зовнішніми для психічного світу людини, але впливають на процес засвоєння соціальної ін­формації. До останніх можна зарахувати специфічні для фор­мування та життя людини фактори мікро- та макросере­довища, які називаються соціальними інститутами. Соці­альні інститути — це історично усталені форми організації спільної діяльності. Вони забезпечують спадкоємність у ви­користанні культурних цінностей, переданні навичок та норм соціальної поведінки. Це такі шститути, як сім'я, школа, установи та організації, неформальні групи, засоби масової інформації, комунікації, громадська думка тощо.

Розглядаючи соціалізацію як результат засвоєння й ак­тивного відтворення людиною соціального досвіду, можна виділити два її аспекти — типізацію та індивідуалізацію. Перший пов'язаний з формуванням типових для певної со-ціальної групи, спільноти властивостей особистості, стерео­типів, еталонів, норм поведінки. У другому аспекті інди­відуальність — не передумова соціалізації, а її підсумок. Розвиток людини розгортається в індивідуалізованих та конк­ретних умовах і ситуаціях, що характеризують життєвий шлях особистості. Засвоєння знань, що входять у суспільну свідо­мість, не може замінити людині її особистого життєвого досвіду.

Розширення та поглиблення соціалізації людини відбу­вається в трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні та самосвідомості. У сфері діяльності соціалізація пов'язана із засвоєнням нових видів діяльності, спрямованих на виді­лення передусім особистісних смислів, найбільш значущих саме для конкретної людини певних видів та аспектів діяль­ності. У сфері спілкування соціалізація розширює коло спіл­кування, збагачує його зміст, поглиблює розуміння інших людей, розвиває навички спілкування. У сфері самосвідо­мості соціалізація означає формування власного «я» як ак­тивного суб'єкта діяльності, осмислення особистістю своєї соціальної належності, соціальної ролі, формування само­оцінки та ін.

У процесі соціалізації виділяються окремі стадії. За прин­ципом відношення до трудової діяльності можна виділити три основні стадії — дотрудова, трудова, післятрудова. До-трудова стадія, що охоплює дитячий, підлітковий та юнаць­кий вік, має два самостійні етапи: а) ранньої соціалізації, де провідною виступає ігрова діяльність, а її засвоєння відбу­вається шляхом імітації дій дорослих; б) навчання. Трудова стадія стосується «зрілого» віку індивіда, її специфіка поля­гає не стільки в засвоєнні, скільки в реалізації та поглиб­ленні соціального досвіду. Післятрудова стадія соціалізації пов'язана з реалізацією потенціалу осіб пенсійного віку (Г. Ан­дреева).

Процес соціалізації людини невід'ємний від засвоєння нею соціальних ролей. Коли людина реалізує свої права та обов'язки відповідно до соціальних сподівань, то юна вико­нує певну соціальну роль. Роль означає соціальну функцію конкретної людини, певну модель поведінки. Вона залежить від певних соціальних норм, очікувань, стосунків і взаємо­зв'язків між людьми в процесі спільної діяльності. Інди­відуальне виконання ролі має певну особистісну ознаку, зумовлену передусім знаннями та уміннями перебувати в певній ролі.

Діапазон та кількість ролей, здійснюваних людиною, за­лежать від тих соціальних груп і видів діяльності, в які вона включена. Виділяють ролі соціальні, зумовлені місцем лю­дини в системі об'єктивних соціальних відносин (профе­сійні, вікові ролі), та міжособистісні, які визначаються міс­цем людини в системі міжособистісних стосунків (лідер, ізолянт, ізгой). Розрізняють ролі офіційні (конвенціональні) — пов'язані з офіційними, формальними вимогами організа­ції, до якої належить людина, та стихійні, пов'язані з не­формальними, спонтанно виникаючими стосунками.

Отже, роль — це реалізована поведінка, що очікується від людини. Становище ж, яке займає людина в системі соціальних відносин при виконанні ролей, визначається по­няттям соціального статусу. Статус людини охоплює її пра­ва, обов'язки та привілеї, це інтегрований індекс становища людини в суспільстві. За допомогою статусу оформлюються, упорядковуються, регламентуються взаємини та поведінка людей у групах, засвоєння відповідних тому чи іншому ста­тусу ознак і характеристик, мотивація соціальної поведінки та ін. Важливими характеристиками статусу є престиж і авторитет як міра визнання оточуючими певних заслуг лю­дини.

Усвідомлюваний вибір, моральна орієнтація людини, що виявляється у відповідній поведінці та вчинках, пов'язані з поняттям «соціальна позиція». Позиція людини — це інтег­ральна, найбільш узагальнена характеристика, що показує становище людини в статусно-рольовій структурі групи. Пси­хологічно зріла людина формує сталу систему ставлень до важливих аспектів буття, для неї характерні цілісність та відносна стабільність поведінки в соціальному середовищі.

Дата добавления: 2014-12-29