Україна і війни Російської імперії

У першій половині XIX ст. Російська імперія продовжувала вести активну зовнішньополітичну діяльність і була втягнута в цілу низку воєн. Деякі з них тією чи іншою мірою мали відношення і до українських земель. Так, 1806—1812 рр. велася чергова війна з Туреччиною, яка не залишала надії повернути під свій контроль Північне Причорномор'я і негативно вплинула на життя в Україні, оскільки, будучи найближчим тилом російської армії, що діяла у Молдавії і Валахії, мала забезпечувати військо припасами, посилати на війну ополченців. За умовами Бухарестського договору, що завершив цю війну, до складу Росії увійшла Бессарабія, в трьох повітах якої (Ізмаїльському, Аккерманському і Хотинському) кількісно переважало українське населення. Майже одразу після російсько-турецької війни розпочався похід на Росію французького імператора Наполеона. Певне місце в його планах посідала і Україна. Він дивився на українські землі як на розмінну монету, якою збирався розплатитись зі своїми союзниками. Правобережжя він обіцяв віддати полякам, Волинь — австрійцям. Північне Причорномор'я з Кримом — Туреччині. Іншу територію України передбачалось поділити на воєнно-адміністративні області, під управлінням наполеонівських генералів, щоб забезпечити постачання матеріальними ресурсами наполеонівської армії.

В Україні, як і в усій Російській імперії, спостерігався великий патріотичний підйом, формувалося ополчення і козацькі полки, в які добровільно записувались українські селяни, оскільки сподівались, що після перемоги над французами вони отримають волю.

Основні битви відбувалися на Московському напрямку. В цих битвах відзначилися Малоросійський, Полтавський, Харківський, Сумський, Охтирський, Київський та інші піхотні і кінні полки, у яких служило чимало українців. Українці брали участь у партизанському русі. Серед командирів партизанських загонів були виходець із Сумщини Єрмолай Четвертак, уродженець Правобережжя Федір Потапов, що взяв прізвище відомого козацького полковника XVIII ст. Самусь, та ін. Починаючи з осені 1812 р. до складу діючої армії влилися українське ополчення і козацькі полки, які з наступаючою армією дійшли 1814 р. аж до Парижа.

Російсько-турецька війна 1828—1829 вже не зачіпала українських Земель, але мала певне відношення до України. Основною подією цієї війни, що стосувалась українського народу, став перехід козаків Задунайської Січі на чолі з отаманом Осипом Гладким на бік російської армії. Після цього їм було дозволено повернутися в Україну, де вони були поселені в Приазов'ї, діставши назву Азовського війська, яке проіснувало до 1865 р.

У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному у 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів.

У 1860-х рр. австрійський уряд провів низку реформ. Реформи закріпили за польською елітою монополію політичної влади в Галичині. Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Так, москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «єдиного великоруського народу», народовці стверджували етнічну єдність «галичан» і «наддніпрянців», виступали за союз з визвольним українофільським рухом Центральної та Східної України. У середині 70-х рр. у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Так в українському таборі виникла радикальна течія.

Останнє десятиліття ХІХ ст. було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці ХІХ ст. перших українських партій національна ідея проникає в маси. Перші українські політичні партії з’явилися у Галичині. У 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895 р.). У 1899 р. у Львові за участю частини народовців і радикалів утворилася Українська національно-демократична партія (УНДП). Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що у 1899р. оформлюється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з М. Ганкевичем, Ю. Бачинським та С. Вітиком на чолі. Всі ці партії відстоювали парламентські форми діяльності, пропонували свої шляхи розв’язання соціально-економічних завдань, були прибічниками політичної самостійності України.

Отже, в 1890-х рр. в основному завершився процес формування партійно-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося організаційно-політичне оформлення українського руху в Західній Україні.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних партій. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія (РУП), яка виникла в 1900 р. Фундатори партії – Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов та ін. Мета партії – соціальне та національне звільнення України. Вона відстоювала інтереси селянства, яке вважала основою української нації. У 1902 р. утворилася Українська народна партія (УНП) на чолі з М. Міхновським. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним ідеям та орієнтації на російських есдеків-меншовиків і утворила Українську соціал-демократичну спілку. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв’язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. У грудні 1905 р. частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1904 р. з ініціативи Є. Чикаленка було утворено Українську демократичну партію (УДП). Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Гринченком, С. Єфремовим, Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол удалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію – Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Крім національних партій, в Україні активно діяли загальноросійські політичні партії. У 1898 р. було утворено марксистську Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), яка 1903 р. розкололася на фракції меншовиків і більшовиків. На початку ХХ ст. з неонародницьких гуртків створюється Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, есери). Після виходу царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., який дозволяв політичну діяльність, були створені ліберальні партії Конституційно-демократична партія (КДП, кадети), Союз «17 жовтня» (октябристи). На противагу революційному рухові виникають праві монархічні організації «Союз руського народу» й «Союз Михаїла Архангела» (чорносотенці). В містах України загальноросійські політичні партії користувалися значно більшим впливом, ніж власне українські.

Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. помітно активізувалася діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними.

Дата добавления: 2015-01-03