Революції 1917–1921 рр.: напрями та досягнення 5 страница

(Спілки визволення України). У фальшуванні цієї справи нищівного

удару було завдано по ВУАН, Українській автокефальній право-

славній церкві, освітньому й кооперативному рухам. 9 березня

1930 р. згідно з цією справою в приміщенні Харківського оперного

театру розпочався судовий процес. Серед підсудних були академіки

С. Єфремов (його виставляли як голову СВУ), М. Слабченко, істо-

рик Й. Гермайзе, правник З. Моргуліс, мовознавець Г. Голоскевич,

філолог В. Ганцов, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Ста-

рицька-Черняхівська, А. Ніковський – всього 45 осіб. Обвинувачу___________-

вальний висновок твердив, що всі ці особи входили до складу

ретельно законспірованої шкідницької підривної націоналістичної

організації, мета якої – підготовка антирадянського заколоту.

Українська культура в 1917–1939 рр. 263

Судовий фарс завершився протизаконним вироком: чотирьох

засудили до 10 років таборів, інших до тюремного ув’язнення

строком від двох до восьми років та до вислання їх за межі УСРР.

У 1931 р. необґрунтованих нападів зазнав академік ВУАН

М. Грушевський, нібито як один із керівників «Українського

національного центру». У результаті М. Грушевського було ви-

везено за межі України. У 1931 р. за цією справою арештували істо-

рика, академіка ВУАН М. Яворського, а в 1937 р. його розстріляли.

У 1935 р. керівником «боротьбистської змови» оголосили дра-

матурга М. Куліша. У січні 1936 р. у Києві таємно судили групу

«шпигунів» і «терористів», котру нібито «очолював» відомий лі-

тератор, критик, професор М. Зеров, якого відправили на Соловки,

де 3 листопада 1937 р. розстріляли.

Серед репресованих у 1930-х рр. були відомі українські пись-

менники і поети Ю. Жилко, М. Ірчан, І. Кириленко, І. Кулик, В. Під-

могильний, С. Пилипенко, В___________. Поліщук, Г. Хоткевич, А. Крушель-

ницький, Микола Вороний, його син Марко Вороний та інші.

Загалом було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже

150 загинуло.

Згортання українізації завдало великої шкоди культурній

спадщині. У першій половині 1930-х рр. мережа державних органів

охорони пам’яток історії та культури фактично припинила своє

існування. Ідеологізація сфери збереження пам’ятників і пам’яток

історії та культури призвела до того, що провідним критерієм у його

оцінюванні виступала не мистецька, художньо-естетична цінність, а

ідеологічний, до того ж вульгарний зміст. Досить лише згадати про

зруйновані в 1930-х роках у Києві Михайлівський золотоверхий

собор (ХІІ ст.) та церкву Богородиці (ХІІ ст.). Єдиним вченим, що

відмовився підписати дозвіл на знесення Михайлівського золото-

верхого собору був археолог і мистецтвознавець М. Макаренко. За

це в 1934 р. його заарештували і вислали з України, а 4 січня 1938 р.

розстріляли.

Одночасно в 1930-ті рр. було заборонено видавати праці

М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича,

П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського та ін. Опубліковані ж

до цього їхні роботи вилучались з читальних залів бібліотек.

264 Розділ 7

Під тотальну заборону потрапили публікації письменників,

поетів, вчених, партійно-радянських працівників М. Волобуєва,

Остапа Вишні, М. Ірчана, О. Слісаренка, М. Скрипника, М. Ялового

та багатьох інших. Масові репресії поховали імена та твори Г. Хо-

лодного, Леся Курбаса, Г. Чупринки, Б. Антоненка-Давидовича,

М. Куліша, М. Зерова, Григорія Косинки, Олександра Олеся та ін.

Це був справжній організований радянською владою погром укра-

їнської культури.

Великою втратою став арешт та розстріл у 1936 р. художника

М. Бойчука і знищення його школи. Така ж доля спіткала і Леся

Курбаса, якого в 1933 р. арештували, а в 1937 р. розстріляли.

У 1934–1935 рр. були засуджені провідні спеціалісти в галузі

літератури й літературознавства – академік ВУАН В. Перетц, член-

кореспондент ВУАН Є. Шабліовський та ін. У 1936–1937 рр. після

кампанії наклепів і необґрунтованих звинувачень загинули акаде-

міки ВУАН – геолог І. Агол, математик М. Кравчук, філософ

С. Семковський.

Внаслідок такої командно-адміністративної політики терору в

1930-ті рр. припинився розвиток статистики, етнографії, демографії___________,

краєзнавства тощо.

Глибоко негативний вплив на розвиток національної культури

мало насильне вилучення зі сфери духовного життя релігії. Напри-

кінці 1920-х – початку 1930-х рр. жорстоко переслідувалися всі

церковні організації країни, однак лише одна з них була поставлена

поза законом – Українська автокефальна православна церква

(УАПЦ). Для її організаційного розгрому 28–29 січня 1930 р. у Києві

був скликаний надзвичайний собор УАПЦ. Собор ухвалив поста-

нову із визначенням, що діяльність УАПЦ була антирадянською

контрреволюційною. На процесі СВУ із 45 підсудних більше 20 осіб

були священиками або дітьми священиків.

До кінця 1932 р. в Україні було закрито понад 1 тис. церков.

Однак вирішальний штурм був ще попереду – в 1933–1936 рр. В

УСРР тоді закрили приблизно 75–80 % церков. У Києві в 1935 р.

діяли сотні церков, а після «штурму» залишилося тільки дві, та й то

невеликі.

Отже, є очевидним, що в 1920–1930-х рр. українську культуру

було використано для встановлення тоталітарної радянської влади в

Українська культура в 1917–1939 рр. 265

УСРР як через політику «українізації», так і її згортання – через

масштабні репресії. Втім, українізація, масштаби якої вийшли да-

леко за межі командно-адміністративної системи і охопили всі сфери

національної культури, відіграла важливу роль в утвердженні та

подальшому розвитку української освіти, науки, мистецтва, літера-

тури, мови тощо. Тобто на основі багатовікової української культур-

ної спадщини було продовжено безперервний процес її розвитку і

закладено той культурний потенціал, через який тоталітарній

системі так і не вдалось принизити та денаціоналізувати українську

культуру в наступних десятиліттях.

7.3. Національна культура на західноукраїнських

землях у 1920–1930-ті рр.

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям.

Найкраще позначити цей регіон можна як землі, що від 1919 р. і до

1939 р. не перебували в складі Росії та СРСР. У цей час західно-

українські землі були поділені між Польщею (Волинь, Холмщина,

Лемківщина, Галичина), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією

(Буковина, Бессарабія). У другій половині березня 1939 р. Закар-

патську Україну як незалежну державу анексувала Угорщина. У

вересні-жовтні 1939 р. українські землі опинилися під владою Поль-

щі, а в червні–серпні 1940 р. Буковина і Бессарабія були приєднані

до УРСР.

Кількість ___________українців у Польщі на початку 1930-х рр., за нео-

фіційними оцінками, становила 5–6 млн. осіб. Дві третини ук-

раїнського населення проживало в Галичині, решта на Волині,

Холмщині та Лемківщині. У Польщі українці були найбільшою

національною меншиною (близько 14–16 %) і заселяли майже

третину міжвоєнної Польщі.

У Румунії серед національних меншин українці за чисельністю

поступались угорцям, німцям та євреям. Демографи твердять, що

чисельність українців досягала 1 млн. ос. У Чехословаччині в 1930 р.

українське населення становило 549 тис. ос. У межах кожної з цих

держав за рівнем національної свідомості та активності галичани

перевершували буковинців і закарпатців.

266 Розділ 7

Найтяжча політична і культурна спадщина дісталася тій

частині західноукраїнського населення, яка до Першої світової війни

перебувала в складі Російської імперії. Українці Волині, Холмщини і

Бессарабії за рівнем своєї освіченості та національної свідомості

поступались навіть населенню Закарпаття.

На відміну від політики Чехословаччини, політика Польщі та

Румунії зводилась до асиміляції. Адже політичні рухи насильно

приєднаних національних меншин становили серйозну загрозу для

територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польсь-

кий і румунський режими зосередились на насильному викоріненню

культурних, мовних і релігійних особливостей національних

меншин.

Особливо наглядним прикладом є те, що територія Східної

Галичини офіційно перейшла під юрисдикцію Польщі за рішенням

Ради послів від 14 березня 1923 р. за умови надання українським

землям автономного статусу. Але попри задекларовані добрі наміри

жодного із цих зобов’язань не було дотримано. Навпаки, щоб

українським етнічним землям надати польського статусу, було

витіснено історичну назву цих територій – «Галичина» і замінено

офіційним терміном «Східна Малопольща».

З ініціативи переконаного прибічника асиміляції українців,

одного з лідерів польських націонал-демократів і міністра віро-

сповідань та загальної освіти графа С. Грабського польський сейм

31 липня 1924 р. прийняв ганебний («кресовий») шкільний закон для

Західної України і Західної Білорусі. Закон запроваджував утраквіс-

тичні (двомовні) школи. Фактично було створено умови, за яких

утраквістичні школи, особливо початкові, ставали суто польськими,

якщо вчителі не знали обох мов.

Щоб вчителі не знали української мови, польський уряд по-

турбувався окремо. У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча

семінарія у Львові. Згодом стали двомовними українські жіночі

учительські семінарії у Львові та Перемишлі. У 1922 р., за даними

міністерства віросповідань та загальної освіти, у Східній Галичині

працювало 9754 вчителів польської національності (72 % загальної

кількості) і 3 452 – української національності (25 %). Внаслідок

такої політики кількість українських народних шкіл у Галичині

Українська культура в 1917–1939 рр. 267

скоротилася з 2426 у 1921/1922 н. р. до 352 в 1937/1938 н. р. На

Волині з 443 українських шкіл наприкінці 1930-х рр. залишилося

тільки вісім.

Польська влада намагалася повернути назад процес само-

ідентифікації галицьких українців до стану, що існував у ХІХ ст.

Офіційні документи свідомо уникали визначення «український»,

замінюючи його старим «русинський» або «руський». До того ж

«русини» трактувались не як окрема нація, а як етнографічна група.

Загалом у тій ситуації бути українцем означало бути політично

неблагонадійним елементом. Хоча з боку польського суспільства не

бракувало закликів до нормалізації відносин з українцями.

Не краща ситуація спостерігалась у Румунії. До 1927 р. тут

було закрито або румунізовано всі українські школи, ліквідовано

українські кафедри в Чернівецькому університеті.

Попри досить ліберальне ставлення чехословацької адмініст-

рації до українців, певні асиміляційні тенденції все ж таки

спостерігались. Зокрема чехословацька адміністрації уникала назви

«Закарпатська Україна», а вживала «Підкарпатська Русь», а також як

і Польща, обіцяла надати українцям автономію, зробивши це лише в

жовтні 1938 р. Втім це не було серйозною загрозою для розвитку

національного життя. Ліберальна політична система Чехосло-

ваччини уможливила вільний розвиток різних форм національного

життя. У результаті в 1930-х рр. український рух на Закарпатті пере-

творив місцевих жителів на національно свідомих українців. У той

час, як польський та румунський уряди взагалі не сприяли розвитку

української вищої освіти, уряд Праги дав притулок і фінансову

підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закла-

дам – Українському вільному університету (1921–1945), Високому

педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923–1933),

Українській ___________господарській академії у Подебрадах (1922–1935).

Однак українська культура активно розвивалась: працювали та

відкривались школи з українською мовою викладання, громадські та

просвітні організації, науково-освітні заклади, мистецькі товариства,

музеї, театри, видавалась україномовна преса, книги тощо. Так у

міжвоєнний період в Галичині виходило 143 українських періодич-

них видань.

268 Розділ 7

Центрами національно-виховної та освітньої роботи серед

українців залишались наймасовіша організація – «Просвіта». У

Галичині на 1939 р. діяло 83 філії і 3214 читалень «Просвіти», які

об’єднували близько 500 тисяч членів.*

За активної участі української інтелігенції просвітній рух

ширився і в Закарпатті, де товариство «Просвіта» успішно конкуру-

вало з русофільським «Обществом им. А. Духновича».

Стосовно вищої освіти в Галичині, то ще 14 серпня 1919 р.

ректорат Львівського університету видав розпорядок, згідно з яким

до університету зараховували тільки громадян Польщі і тих, що

служили в польській армії. У результаті українська молодь була по-

збавлена можливості навчатись у Львівському університеті.

Вже 19 серпня серед українських вчених і педагогів наро-

дилась ідея заснувати приватні університетські курси. Інституцією,

яка взялась за реалізацію цієї ідеї стало НТШ у Львові. Вже 20 ве-

ресня 1919 р. було оголошено програму університетських курсів на

зимовий семестр 1919/1920 н. р. Втім 27 вересня 1919 р. польська

окупаційна влада заборонила курси. З огляду на це, справу впровад-

ження курсів перебрало на себе «Товариство наукових викладів ім.

Петра Могили», що мало право влаштовувати такі курси. Втім і ці

курси було заборонено відкривати в листопаді 1919 р.

У відповідь університетська молодь, позбавлена змоги вчи-

тись, кинулась до організаційної роботи. Вона відновила всі сту-

дентські організації: товариство «Академічну Громаду», «Студентсь-

кий союз», «Медичну громаду» та «Кружок правників». У цих

організаціях ожило студентське життя, а рівночасно з тим

зародилась ініціатива до самоорганізації. Восени 1920 р. при това-

ристві «Академічна Громада» організовуються філософські, юри-

дичні та медичні курси. На початку 1921 р. загалом на всіх відділах

було 25 кафедр: на філософському – 14, на юридичному – 6, на

медичному – 5. Усіх слухачів було понад 100.

На початку липня 1921 р. з ініціативи дійсних членів НТШ

В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука та

* У читальнях працювали 2230 гуртків, 1318 хорів, 156 оркестрів, 673 са-

моосвітні гуртки, 133 жіночі секції, понад тисячу гуртків «Молодої Просвіти».

Українська культура в 1917–1939 рр. 269

інших курси було реорганізовано в Український таємний

університет.*

15 вересня 1921 р. розпочались перші записи на навчання, а з

ними і перші арешти. 19 вересня поліція Львова допитала В. Щу-

рата. 6 жовтня його було арештовано і випущено тільки 4 січня

1922 р. Провели обшуки у викладачів – І. Брика, К. Студинського та

І. Крип’якевича. Влада заборонила діяльність «Академічної гро-

мади», у приміщенні якої працювала університетська канцелярія.

Однак польській владі так і не вдалось ліквідувати університет, який

підпільно працював до 1925 р.

Головним осередком української науки та загалом культури

залишалось НТШ. Хоча і діяльність його послабилася в порівнянні з

періодом Австро-Угорської імперії: зменшився приплив нових

наукових сил, багато вчених емігрували в інші країни, польська

влада не надавала жодної фінансової підтримки. Завдяки підтримці

української громади НТШ вдалося утримувати велику бібліотеку,

три музеї і два науково-дослідні інститути. У 1920-х рр. певні кошти

надходили від уряду УСРР.

Членами ВУАН у міжвоєнний період було понад 200 членів

НТШ, серед них літературознавці В. Гнатюк, М. Возняк, К. Сту-

динський, В. Щурат, історики І. Крип’якевич, С. Томашівський,

археолог Я. Пастернак, філолог і мистецт-вознавець І. Свєнціцький,

фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, математик і фізик В. Ле-

вицький, лікарі М. Музика, М. Панчишин та ін. Самогубство

М. Скрипника і переслідування М. Грушевського обірвали контакти

* Відділи залишалися ті ж самі, що й були на курсах: філософський, юри-

дичний та медичний. Обрано перший сенат Українського таємного університету

з 11 осіб. До його складу ввійшли видатні українські вчені: В. Щурат,

М. Панчишин, М. Кордуба, І. Раковський, І. Крип’якевич, В. Вергановський,

М. Левицький, Р. Ковшевич, І. Куровець, М. Музика, М. Вахнянин. Першим

ректором університету обрали літературознавця, фольклориста, поета, голову

НТШ, директора гімназії сестер Василіянок та професора другої польської

гімназії ім. К. Шайнохи – В. Щурата, проректором доктора М. Панчишина___________,

деканами: філософського відділу – доктора М. Кордубу, юридичного – доктора

В. Вергановського, медичного – доктора І. Куровця. Сенат Українського

таємного університету звернувся до академій наук, університетів та інших нау-

кових установ світу про його визнання. В основу матеріального забезпечення

університету було покладено кошти, які надходили, на цю справу, від

українських емігрантів із Сполучених Штатів Америки.

270 Розділ 7

між ВУАН і НТШ. Виконуючи вказівку ЦК КП(б)У від вересня

1933 р., президія ВУАН 4 жовтня відрахувала М. Возняка, Ф. Колес-

су, К. Студинського і В. Щурата з членів Академії.

У літературі цього періоду старше покоління літераторів

представляли: В. Стефаник (1871–1936), О. Маковей (1867–1925),

М. Черемшина (1874–1927), У. Кравченко (1860–1947), Б. Лепкий

(1872–1941) та ін. Вони об’єднувались навколо «Товариства пись-

менників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у Львові в 1925–

1939 рр. Товариство об’єднувало близько 60 членів і кандидатів. Від

1933 р. влаштовувало конкурси і призначало нагороди за найкращі

літературні твори року. Товариство очолювали: А. Чайковський,

В. Стефаник, В. Щурат, Б. Лепкий, Р. Купчинський (з 1934).

Із Західною Україною тісно була пов’язана творчість еміг-

рантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, – О. Кан-

диби (псевдонім – Олександр Олесь, 1878–1944) та його сина, поета,

археолога та політичного діяча Олега Ольжича (1907–1944),

Є. Маланюка (1897–1968) та ін.

У Чернівцях продовжувала плідно працювати О. Кобилянська.

У міжвоє-нний період письменниця правдиво відобразила події

Першої світової війни на території Північної Буковини в збірці «Але

Господь мовчить» (1926). Симво-лізмом наповнені оповідання

«Лісова мати» (1917), «Пресвятая Богородиця, помилуй нас» (1928)

та «Не смійтесь» (1933).

Загалом це був час складних літературних процесів, фор-

мування національно-визвольного руху, патріотичного піднесення та

осмислення політичних подій 1918–1920-х рр. Це стало основним

суспільним чинником відповідних літературних процесів, значну

роль у яких почало відігравати молоде покоління літераторів. Серед

них: Богдан-Ігор Антонич (1909–1937), Ю. Косач (1909–1990) –

племінник Лесі Українки, І. Вільде (1907–1982), У. Самчук (1905–

1987) та інші.*

* Поет-імажиніст Б.-І. Антонич вирізнявся новаторським талантом. При-

вертають увагу його філософське осмисленням буття в збірках «Три перстені»

(1934), «Книга Лева» (1936), посмертні видання «Зелена Євангелія», «Ротації»

(1938).

Ю. Косач дебютував як поет прозаїк. Упродовж 1930-х рр. у Львові одна

за одною виходять збірки віршів і оповідань «Чорна пані» (1931), «Черлень»

Українська культура в 1917–1939 рр. 271

Своєрідним головним об’єднавчим осередком згаданих пись-

менників та поетів націоналістичного напряму був «Літературно-

науковий вісник», видання якого відновилось у Львові в 1922 р. під

редакцією Д. Донцова (1883–1973). З 1932 р. націоналістичний

напрям літератури об’єднується навколо видання «Вісник», який

видавався до 1939 р.

Однією з форм розвитку літературного життя в Галичині були

літературні об’єднання молодих літераторів: «Митуса» (1922),

«Богема» (1922–1923), «Логос» (1922–1931), «Інтебмовсегії» (1927–

1928), «Західно-українське мистецьке об’єднання» (ЗУМО) (1931),

«Листопад» (1929–1930), «Недея» (1932–1933), «Дванадцятка»

(1933) та інші. Лише деякі гуртки мали свої часописи: «Митуса» –

журнал «Митуса» (модерністсько-авангардистське видання), «Ло-

гос» – часопис «Поступ» (католицьке видання), «Інтебмовсегії» – ви-

дання «Літературні вісти», «ЗУМО» – «Альманах лівого мистецтва».

Через відсутність власного видання деякі літературні об’єднання не

могли впливати на розвиток літературного процесу.

Літературно___________-мистецька група «Горно» (1929–1932) об’єдну-

вала львівських письменників прорадянського спрямування –

В. Бобинського, О. Гаврилка, Я. Галана, П. Козланюка та ін. Ця

група видавала у Львові журнал «Вікна». Навколо журналу «Нові

шляхи», який редагував А. Крушельницький, гурту-валися письмен-

ники, які перебували під впливом КПЗУ.

(1935), «Мить з майстром» (1936), «Клубок Аріадни» (1937), «Чарівна Україна»

(1937), «Глухівська пані» (1938). Митець розвивався стрімко. Якщо «Чорну

пані» склали речі наслідувальні, сповнені символістських штампів і містичних

навіювань, то вже «Клубок Аріадни» і особливо «Чарівна Україна» засвідчили,

щоЮ. Косач знайшов власну самобутню манеру письма.

До найпомітніших явищ у прозі належали твори У. Самчука (від 1929 р.

до 1941 р. жив у Празі), особливо це стосується трилогії «Волинь» (1932–1937),

де виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х на

початку 1930-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її

національно-культурного і державного становлення. У романі «Марія» (1934)

відтворено геноцид-голодомор українського народу на центральних і

східноукраїнських землях 1932–1933. У. Самчук не сприймав сталінізма і як

ідеологію, і як існуючий суспільний лад, в основі якого були закладені

механізми нищення особистості як фізично, так і духовно. Голодомор, штучно

спланований сталінським режимом проти українського народу в 1932–1933 рр.,

у Самчуковій творчості розвінчується на основі фактів. Автор уперше назвав

цифру знищених голодною смертю українців – 12 мільйонів.

272 Розділ 7

Поза політикою працювали українські скульптури та худож-

ники, які навчались у мистецьких закладах Польщі, Австрії,

Німеччини, Франції. Вони сприймали нову систему відображення

навколишнього світу, зумовлену тенденціями імпресіонізму та

постімпресіонізму. Нові художні явища продовжували культивувати

І. Труш, О. Новаківський, А. Манастирський, О. Кульчицька та

чимало інших західноукраїнських митців.*

Помітною стала робота українського маляра-імпресіоніста,

живописця, художника-монументаліста, графіка, проектанта ужит-

кового мистецтва, педагога П. Холодного (1876–1930). Він наро-

дився на Київщині, після поразки державотворчих змагань з урядом

УНР емігрує до м. Тарнова, а в 1921 р. переїжджає до Львова. Вже в

1922 р. П. Холодний створює у Львові «Гурток діячів українського

мистецтва» (ГДУМ), який проіснував до 1927 р. Гурток об’єднав

визначних художників: О. Новаківського, М. Осінчука, В. Крижа-

нівського, В. Січинського та ін. П. Холодного разом з М. Бойчуком

та О. Но-ваківським вважають засновниками в образотворчому

мистецтві українського національного стилю – «неовізантинізму».

Саме П. Холодний в церкві Успіння Богородиці у Львові вперше в

історії українського православного будівництва використав вітражні

композиції.

* У творчості художника І. Труша в міжвоєнний період з’явилася соці-

альна тема – «Сільський господар» (1933).

На цей час припадає останній період творчості О. Новаківського, який

сповнений широкого тематичного розгортання і високих малярських досягнень.

Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: «Революціонер»

(1924), «Довбуш – володар гір» (1929), «Довбуш» (1931). Образ Довбуша став

символом тогочасних прагнень нескореності духу. В останні кілька років життя

О. Новаківський переважно виконував замовні портрети. Так, у повну силу

виростав образ українського інтелігента-патріота, це – лікар І. Курівець, посол

Галицького сейму О. Барвінський, посол до Польського сейму, лідер демо-

кратичної партії Д. Левицький.

Провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало

О. Кульчицькій (1877–1967). Після повернення з концтабору (1919), О. Куль-

чицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, ілюструвала книги В. Гна-

тюка, М. Коцюбинського, В. Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала

співробітником українського етнографічного музею.

А. Манастирський (1878–1969) був різнобічним художником. Чимало

часу присвятив розмальовуванню сільських церков, творив картини на істо-

ричну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва.

Українська культура в 1917–1939 рр. 273

Важливу роль у мистецькому житті Західної України віді-

гравала «Асоціація незалежних українських митців» (АНУМ), яка

була заснована в 1930 р. на основі «Союзу українських митців».

Засновниками були П. Ковжун, М. Осінчук* та Я. Музика. Асоціація

проіснувала до 1939 р.

ГДУМ та АНУМ влаштовували щорічні колективні та інди-

відуальні виставки, об’єднуючи більшість українських живописців,

графіків, скульпторів не лише Західної України, але й закордону. На

першій виставці АНУМа експонувались твори французьких

Дата добавления: 2015-01-03