Whether ‘tis nobler in the mind to suffer

The slings and arrows of outrageous fortune

Or to take arms against a sea of troubles,

And by opposing end them? To die: to sleep;

No more; and by a sleep to say we end

The heart-ache, and the thousand natural shocks

That flesh is heir to. ‘Tis a consummation

Devoutly to be wish’d. To die: to sleep;

To sleep: perchance to dream: ay, there’s the rub;

For in that sleep of death what dreams may come,

When we have shuffled off this mortal coil,

Must give us pause: there’s respect

That makes calamity of so long life;

For who would bear the whips and scorns of time,

Th’ oppressor’s wrong, the proud man’s contumely,

The pangs of despis’d love, the law’s delay,

The insolence of office, and the spurns

That patient merit of th’ unworthy takes,

When he himself might his quietus make

With a bare bodkin? Who would these fardels bear,

To grunt and sweat under a weary life,

But that the dread of something after death –

The undiscover’d country from whose bourn

No traveler returns, puzzles the will.

And makes us rather bear those ills we have

Than fly to others that we know not of?

Thus conscious does make cowards of us all,

And thus the native hue of resolution

Is sicklied o’er with the pale cast of thought,

And enterprises of great pith and moment

With this regard their currents turn awry

And lose the name of action. Soft you now!

The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons

Be all my sins remember’d.

W. Shakespeare «Hamlet».

Монолог Гамлета:

Чи бути, чи не бути, от питання!

Що благородніше в душі: терпіти

Пращі і стріли злющої Фортуни,

Чи збунтуватись против моря туч

І бунтуванням їм конець зробити?

Умерти, се заснути, більш нічого,

І сном своїм сказати: ми кінчаєм

Всі муки серця й тисячу природних

Тортур, що ми внаслідували тілом.

Сього кінця жадати нам – побожно.

Умерти, се заснуть; заснуть! А може,

Сни бачити?.. Отут-то й є перепин.

У сні чи в смерті що то буде снитись,

Як струснемо земні тривоги з себе?

От що нас зупиняє. От увага,

Що робить довгими нещастя жизні.

Бо хто б схотів весь вік терпіти муки

І насміхи, гніт сильних і знущання

Гордині, біль одіпхнутого серця,

Загайливість закону, підлість суддів

І ту зневагу, що заслуга мовчки

Приймає від нікчемних,

Коли б міг сам, одним штихом кинджала

Від усього цього спастися? Хто би

Ніс той тягар, стогнав і прів під тиском

Життя, якби не страх чогось по смерті?

Якби не той нещасний край, з котрого

Ще не вертав ніхто, мутив нам волю?

То й радше зносим біди ті, що маєм,

Аніж тікать до інших, нам незнаних.

От так-то совість трусами нас робить,

І так природний рум’янéць відваги

Вкриваєсь блідним покостом задуми,

І замисли могутні та важкі

Від погляду сего звертають набік

І тратять назву діл. Та годі! Бач,

Офелія вродлива! Німфо, пом’яни

В твоїх молитваї всі гріхи мої!

Переклад: П. Куліш.

Монолог Гамлета:

Жити чи не жити –

Ось що стало руба. Що шляхетніш,

Чи приймати і каміння, й стріли

Од лихої, навісної долі,

Чи повстати на те море туги

Й тим повстанням все скінчити разом?

Вмерти – сном заснути, й більш нічого,

І сказати, що той сон одразу

Нам урве усі душевні болі,

Силу мук, що спали в нашій плоті, –

То такий кінець усім бажáний,

Що його повинні ми жадати,

Вмерти – як заснути... Може, снити?

Ось в чім клопіт! Бо які сни можуть

Завітати у спанні тім мертвім,

Коли ми слабке це тіло скинем?

Ось що мусить зупинити руку.

Так. Ця думка, ця непевність тільки

Нам і чинить довговічним горе.

Адже справді, хто б схотів терпіти

Цього світу утиски й зневаги,

Дужих кривди, гордих дук образи,

В погордованім коханні муки,

Влад свавільства, суддів наших кривди

Та наруги, що найкращим людям

Чинять ті недолюдки негідні, –

Хто схотів би, коли б знав напевно,

Що ножем цим їх позбутись можна?

Хто б схотів весь вік в ярмі ходити,

Нидіть тяжко під ярмом злиденним,

Якби страх чогось іще по смерті,

Невідомість тамтої країни,

Звідкіля ніхто ще вертався,

Не збивали боязкої волі?

І радніші ми терпіть тут лихо,

Ніж порватись до країн незнаних.

Так одваги природжена барва

Полотніє від блідої думки;

Так завзяті й запальні заміри

З свого шляху вмить звертають набік

І втрачають самих вчинків ймення

Перед тою гадкою... Цсс!.. тихо!

Ось краса Офелія... О зірко,

В молитвах своїх згадай за мене.

Переклад: М. Старицький.

Монолог Гамлета:

Чи бути, чи не бути? Ось в чім річ.

Що почесніш для духу – чи терпіти

Скалки та стріли навісної долі,

А чи, повставши проти моря лих,

Збороти їх? Умерти – лиш заснути,

І все; і знати, що вриваєш сном

Біль серця й тисячі природних мук,

Що вспадкувала плоть; такий кінець –

Вершок жадань. Умерти – лиш заснути!

І спати! Може, й снити? Ось в чім клопіт.

Бо в смертнім сні які ж присняться сни,

Як ми позбудемось земних суєт?

Це й пантеличить нас, з узла такого

Й походить віку довгого напасть.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Вельможця кривди, гордія зневаги,

Властей сваволю, тяганину суду,

Любові погордованої болі,

З чесноти скромної безчесний кпин,

Коли б він простим вістрям міг собі

Вчинити мир? Хто б, кленучи життя,

Зітхав би й прів під тягарем огидним,

Коли б нас страх чогось по той бік смерті,

Той невідкритий край, звідкіль ні оден

Мандрівець не вертавсь, так не безволив,

Що ми ладніші в звичних бідах жити,

Ніж линути до ще не знаних нам?

Так полохливими нас робить роздум,

Так барви ясно-чистої відваги

Линяють, хиріють від дум блідих,

І почини, високі й смілі льотом,

Враз, круто збочивши, втрачають навіть

Наймення дії! Тс! Мовчім. Ясна

Офелія! В твоїй молитві, німфо,

Будь згадані й мої гріхи.

Переклад: Л. Гребінка.

Монолог Гамлета:

Чи жити, чи не жити – ось питання.

Що для душі шляхетніше: терпіти

Всі стріли і каміння злої долі

Чи враз повстати проти моря мук,

Їм край поклавши? Вмерти – це заснути.

Не більше. В сон поринути – і край

Всім болям тіла й сотні інших мук,

Що є спадщизна тіла. Це ж мета,

Якої прагнеш. Вмерти – це заснути.

Заснуть... А може, бачити сновиддя!

Ніхто не відає, яких сновиддів

Зазнати доведеться в смертнім сні,

Коли ми скинемо земне ярмо.

Оце й спиняє нас: кому ж інакше

Була б охота зносити негоди

Довженного життя, удари долі,

Гнобителеву кривду і зневагу,

І муки безодвітного кохання,

Зухвальство уряду і беззаконство,

І ту наругу, що терплячий труд

Мовчазно від негідника приймає!

Кому була б охота це терпіти,

Якби він міг оголеним кинджалом

Всьому покласти край? Хто тягарі,

Пітніючи і стогнучи, тягав би?

Страх перед тим, що буде після смерті,

Країна та незнана, звідки ще

Ніхто не повертався, – це спиняє.

І ми волієм тут терпіти лихо,

Аніж пірнути в лихо невідоме.

Так роздум робить з нас страхополохів

І рішенця рум’янець природжений

Блідота думки хворої вкриває.

Так наміри потужні і завзяті

У течії своїй звертають вбік,

Втрачаючи імення вчинків. Тихше!

Офеліє! У молитвах твоїх

Згадай гріхи мої, прекрасна німфо!

Переклад: О. Бургардт.

Монолог Гамлета:

Бути чи не бути: ось питання!

Що відчайдушніше: марніти від страждання,

Від стріл й каміння навісної долі,

Що зводить проти тебе море болю,

Чи опиратись їм? І цим кінець покласти?

Поринути в безодню, вмерти, сном забутись,

Віддатись в повну владу небуття,

І припинити всі душевні муки, й сердечний біль,

Що навпіл рвав життя.

Такої смерті прагнув би і я.

Щоб вмить заснути, бачити видіння...

Що я кажу? У цьому й є коріння;

Ніяка тінь не промайне у смертнім сні,

Коли ми пута скинемо земні, – це й зупиняє нас.

Це робить вік наш довгий

Найбільшим горем люду на землі,

Що змушений терпіти всю зневагу,

Презирство й утиски і гноблення в ярмі,

І муки нероздільного кохання,

Зухвалість влади й беззаконня суду,

Коли одним ударом леза

Можна спинити цю наругу.

Хіба б погодився хто в світі тоді жити,

В неволі працювати, в злиднях скніти,

Якби не страх, що розум наш питає

Про те, що після смерті нас чекає?

Незвідана земля – світ невідомий, що з нього

Не вертав ще дух знайомий,

Земля, де він можливо знайде спокій свій,

Та для живих той світ – завжди чужий.

Так розум відбирає в нас відвагу

І мужність вроджена тьмяніє від думок німих,

І наміри завзяті та зухвалі

Приймають колір втрачених, блідих…

Та годі! Тихо!

Офелія іде! Вона! Моя прекрасна німфо!

У молитвах своїх, прошу, згадай мене.

Переклад: К. Готті.

Another example of a poetic translation can be well illustrated by translation of Shakespeare’s «sonnet LXVI». Comparing the translations with the source language text it is possible to see how the solemn intonation of the English poetry is reproduced, as well as images represented in the poem, lexical and phonetic repetitions of the source language text reflected in the target language one.

Дата добавления: 2014-12-23