Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна. 1 страница

Інституціональна координація відбувається на підставі визначеного інституту, тобто з використанням встановлених уже законів, правил, норм, звичаїв та практики, організаційних структур. Отже, в поняття «міжнародні інститути» входять дві складові:

1) організаційні структури, тобто самі міжнародні організації, установи, конференції тощо;

2) сукупність законів, норм, правил, угод тощо.

При цьому міжнародні організації є водночас і продуцентами, й користувачами сукупності законів та норм.

У зарубіжній літературі часто використовується термін «міжнародний інститут» у трьох значеннях:

— міжнародної конференції (конгресу);

— міжнародної комісії (комітету);

— міжнародної організації.

Усі ці установи, безумовно, мають спільні риси: міжнародна сфера діяльності, міжнародний характер компетенції та відповідний механізм здійснення регулювання міжнародних відносин. А відрізняються вони своїм місцем та правовим станом у системі міжнародних відносин. Міжнародні конференції та міжнародні комісії, як правило, не є суб'єктами міжнародного права, а міжнародні організації — так.

Міжнародні конференції є тимчасовими інститутами, діяльність яких не регулюється міжнародно-правовими нормами через відсутність міжнародної правосуб'єктності. Робота конференцій проводиться за власними правилами процедури і регулюється тимчасовими організаційними структурами.

Міжнародні комісії та комітети створюються зазвичай на основі міжнародної угоди, їхня діяльність має постійний характер, вони формують певні механізми для її забезпечення, а тому більше, ніж конференції, схожі на міжнародні організації.

Основними критеріями типології міжнародних організацій є:

— членство суб'єктів міжнародних відносин і юридичний статус організації;

— географічне поширення;

— функціональна спрямованість;

— характер діяльності.

v За складом членів і юридичним статусом організації поділяються (на міждержавні і неурядові.

Міждержавні організації створюються на основі офіційних уря­дових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між дво­ма державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторон­німи або білатеральними; вони ще не формують організацію у звичайному розумінні. Якщо узгодження є багатостороннім, то дії країн носять інституційний характер і організація формується як інституційна одиниця міжнародних відносин.

Неурядові організації створюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Уряд не несе відповідальності за дії свого громадянина – члена неурядової організації. Найвідоміші з них — Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, Міжнародний кооперативний альянс, Світова конфедерація праці.

v За географічним поширенням міжнародні організації поділяються на глобальні та регіональні.

Глобальні організації об'єднують країни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться.

Регіональні міжнародні організації об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості.

v За функціональною спрямованістю організації поділяються на організації загальної компетенції і спеціальної компетенції.

Організації загальної компетенції у своїй діяльності охоплюють широке коло проблем і напрямків.

До організацій спеціальної компетенції відносяться міжнародні організації, в яких одна з функцій є головною, пануючою, а решта (якщо вони є) – допоміжні.

v За характером діяльності міжнародні організації поділяються на універсальні, політичні, економічні, гуманітарні, культурно-просвітницькі, оборонні та інші. Характер організацій тісно пов'язаний з функціями, які вони виконують, особливо з домінуючою.

Універсальною міжнародною організацією є ООН, яка виконує функції регулювання й нагляду в найважливіших сферах людської діяльності. До універсального типу наближається Європейський Союз, в діяльності якого різноманітні економічні функції доповнились політичними (спільне громадянство, узгоджена зовнішня політика, спільний парламент тощо).

Політичні організації сполучають країни, для яких політична мета об'єднання має визначальних характер.

Організації військового, або оборонного, характеру тісно пов'язані з політичним типом організацій.

v За умовами участі в членстві міжнародні організації поділяються на відкриті й закриті.

До відкритих організацій може увійти кожна (держава, яка поділяє принципи й статут організації. До закритих організацій нових членів приймають тільки по запрошенню засновників організації.

У системі міжнародних організацій велика частка належить економічним організаціям. Міжнародні економічні організації поділяються, в свою чергу, на загальноекономічні і спеціалізовані.

Загальноекономічні займаються широким спектром економічних проблем.

Спеціалізовані економічні організації зосереджують увагу на більш вузькому колі проблем; проте багатьом з них відведена суттєва роль в міжнародній економіці.

Економічні організації, що утворились внаслідок регіональних інтеграційних процесів, поділяються також за ступенем інтеграції. Основні типи інтеграційних об’єднань, або щаблі регіональної економічної інтеграції, такі: зона торговельних преференцій, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз, політичний союз.

Зона торговельних преференцій – перший щабель інтеграції. На цьому етапі держави, що входять в зону, лібералізують між собою торгівлю лише обмеженою кількістю товарів, надають одна одній деякі пільги.

Зона вільної торгівлі відрізняється тим, що держави-учасниці усувають існуючі між ними торговельні бар'єри, мито скасовується на більшість товарів. Але відносно третіх держав, що не входять в зону, кожний член провадить самостійну митну політику.

Митний союз передбачає усунення митних тарифів в торгівлі між учасниками, а також формування спільної митної політики щодо третіх країн; це означає, що всі члени союзу встановлюють однаковий рівень тарифів в торгівлі з іншими державами.

Спільний ринок – це вже високий рівень інтеграції. Не тільки товари просуваються без перешкод крізь кордони: знято бар'єри для руху робочої сили, послуг, капіталів. Швидко розвиваються і поглиблюються інтеграційні зв'язки, здійснюється спільна, узгоджена економічна політика.

Економічний союз завершує структурну побудову економіки організації як єдиного інтеграційного об'єднання. На цьому етапі здійснюється єдина валютна політика, запроваджується спільна валюта, створюється єдиний емісійний центральний банк. На цьому етапі знаходиться Європейський Союз з 1992 р. (після укладання Маастрихтської угоди). Логічним завершенням повної економічної інтеграції має стати політичний союз, на порозі якого стоїть ЄС, і який вже частково реалізується.

Умовно можна виокремити п 'ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:

1. Епоха рабовласницьких держав.

2. Період феодальної роздробленості.

3. Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку.

4. Період між Першою та Другою світовими війнами.

5. Сучасний етап.

Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV—VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних інститутів — сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії – це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святили щем, скарбницею, правилами ведення війн.

Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися переважно під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі).

Третій етап розвитку характеризується появою цілої низки організацій, яким були притаманні риси сучасних міжнародних установ: узгоджені цілі, постійний орган, порядок роботи тощо. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з середини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874), Європейська конференція з розкладів пасажирських потягів (1874), Міжнародний телеграфний союз (1875), Міжнародний союз з охорони промислової власності (1883) та ін.

Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою (неспеціалізованою) компетенцією — Ліги Націй.

Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

— збільшення впливу міжнародних організацій на відносини між країнами, зокрема економічні;

— посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світових проблем (через систему консультацій);

— створення і функціонування універсальної організації глобального типу – Організації Об'єднаних Націй;

— утворення інших функціональних організацій глобального типу – Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгівлі; Всесвітньої торговельної організації;

— формування мережі міжнародних організацій наднаціонального типу, які забезпечують діяльність регіональних інтеграційних угруповань на інституційні основі;

— посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спеціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних організацій;

— розширення сфери діяльності міжнародних організацій;

— значне збільшення кількості як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину ХІХ сторіччя. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

І етап (середина ХІХ ст. – середина 40-х років ХХ ст.) – становлення системи міжнародних організацій.

ІІ етап (середина 40-х років – кінець 50-х років ХХ ст.) – формування системи Об’єднаних Націй.

ІІІ етап (кінець 50-х років – кінець 80-х років) – активізація процесів створення міжнародних регіональних організацій;

ІV етап (з початку 90-х років) – трансформація характеру діяльності міжнародних інституцій внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.

Етапи розвитку міжнародних економічних організацій

І етап (1945 – кінець 50-х років) створення міжнародного валютного фонду, міжнародного банку реконструкції та розвитку, ГАТТ.

ІІ етап (60-ті роки) – Поява трьох світових центрів: Європа, США, Японія.

ІІІ етап (70-ті роки) – розвалилась національна система. Посилився взаємозв’язок і поширилися протиріччя між розвинутими країнами і тими країнами, що розвивається. Утворення “Великої 7-ки”.

ІV етап (останні 20 років) – найбільший ступінь інтеграції; вдосконалення раніше створених організацій.

На зламі ХІХ-ХХ століть в динаміці розвитку системи міжнародних організацій досить чітко проступають такі тенденції:

— суттєво зростає вплив розвинених країн, в першу чергу, "Великої сімки", на функціонування найважливіших світових організацій; особливо це відчувається стосовно діяльності МВФ, Світового банку, Світової торговельної організації,

— значно активізується НАТО; організація не тільки розширюється територіально, але й присвоює собі функції, які раніше належали тільки Раді Безпеки ООН (посилка військ в країни, що не є членами НАТО);

— відповідно (і дещо несподівано) знижується авторитет ООН, яка дещо втрачає свою вагу у вирішенні найактуальніших проблем людства;

— Європейський Союз вже однозначно перетворюється на центр тяжіння в європейському інтеграційному процесі і, очевидно, невдовзі пошириться на всю Європу;

— аналогічну роль може викопати НАФТА щодо країн Латинської Америки і Карибського басейну;

— на основі Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АПЕК) формується потужне економічне угрупування, яке згодом може стати центром інтеграційного тяжіння на великому територіальному просторі; вже сьогодні сукупний ВНП країн цієї організації становить 56 % від світового обсягу;

— у межах СНД виокремлюються локальні угрупування з більш активним характером співробітництва: Росія – Білорусь; Росія – Киргизія – Узбекистан – Таджикистан; Україна – Грузія – Азербайджан; поки що неясно, чи вони стануть осередками оптимізації інтеграційних процесів на просторі Співдружності, чи, навпаки, призведуть до його подрібнення і трансформації у нові організації.

Місце України в системі міжнародних відносин визначається її геополітичним положенням, економічним потенціалом і зовнішньою політикою. Україна є найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто європей­ською державою. За чисельністю населення вона посідає п'яте місце в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Велико­британії та Італії. Розташована у центральній частині Європи. Межує з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до Чорного моря. Від СРСР Україна успадкувала значний економічний потенціал, більшу частину якого, щоправда, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин — розрив господарських зв'язків з колишніми радянськими республі­ками, конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним наставникам, розтягування загальнонаціонального надбання через недолугу приватизацію і навіть відверте його розкра­дання високими посадовими особами держави, несприятли­вий інвестиційний клімат тощо — вже втрачено. В цілому географічне розташування, розміри території, чисельність населення, потенційні економічні можливості України дають їй змогу мати статус великої європейської держави з власною геостратегічною орієнтацією.

Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополі­тичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання само­бутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах.

Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливос­ті міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економіч­ного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабіль­ності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів. Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні. Близької перспективи такого вступу немає. Можливі лише партнерські відносини. Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.

Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверені­тету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досяг­нення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-полі­тичному, економічному, гуманітарному тощо/

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних організацій — Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об'єд­нання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ до Європейського союзу.

Відносини України, як і низки інших центрально- і східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають характер «особливого партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. У 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, призна­чення якого полягає в тому, щоб оперативно надавати достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж році було підписано «Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною», в якій, зокрема, задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку. Однією з форм партнерства є проведення спільних військо­вих навчань, у тому числі на території України.

Україна підтримує дружні стосунки, намагається роз­вивати взаємовигідне співробітництво з усіма державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР, державами-сусідами. Вона стала одним із засновників у 1993 р. Парла­ментської асамблеї чорноморського економічного співробіт­ництва, до складу якої входять одинадцять країн цього регіону.

. РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ

Міжнародне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між його суб’єктами.

Нормативна база складається із прав та обов’язків міжнародного права. Норми міжнародного права окреслюють «межі дозволеного» в міжнародних відносинах, встановлюють своєрідні правила поведінки для суб’єктів, в тому числі для міжнародних організацій.

Міжнародні правові норми утворюються на основі узгоджень між учасниками міжнародних відносин. Якщо угода офіційно декларується суб’єктами, то така норма називається договірною; якщо ж норму не декларують, але мають її на увазі і не заперечують, то її називають міжнародним звичаєм.

Договори бувають двосторонніми й багатосторонніми, залежно від числа учасників. Звичайно договори, на основі яких утворюються міжнародні організації, є багатосторонніми.

Міжнародні звичаї – це норми, що формуються внаслідок довгострокової практики міжнародних відносин. Звичаї можуть встановлюватися на основі постанов міжнародних судових організацій, офіційних заяв голів держав або урядів, національного законодавства держав.

Джерелами права міжнародної організації є:

— статути або угоди про їх створення;

— домовленості щодо регламенту, правил процедури;

— окремі акти, які встановлюють статус персоналу;

— домовленості з урядами країн перебування; угоди з іншими міжнародними організаціями.

Правові норми, пов'язані з діяльністю міжнародних організацій, умовно можна поділити на три групи:

1. «Внутрішнє право» («власне право») — норми, які регламентують діяльність самих міжнародних організацій, визначають характер функцій та правовий стан різних категорій персоналу, регулюють порядок вирішення майнових, фінансових та інших питань.

2. «Зовнішнє право» – це норми, які фіксують місце міжнародної організації в загальній системі міжнародних відносин. Іншими словами, це правовий інструмент, за допомогою якого міжнародна організація забезпечує свій статус у конкретних умовах її місцеперебування, зв'язки з державами та іншими міжнародними і національними організаціями.

3. Частиною правових норм, що становлять правову основу діяльності міжнародної організації, можуть бути норми, які забезпечують участь деяких організацій у процесі міжнародної нормотворчості.

Кожна міжнародна міжурядова організація створює власну правову систему.

v Залежно від розподілу повноважень між міжнародною організацією і її державами-членами фахівці виділяють такі типи міжнародних організацій:

1) міжурядові організації, що виконують координуючі функції;

2) міжнародні організації, що виконують окремі наднаціональні функції;

3) повністю наднаціональні організації.

В організаціях першого типу перерозподілена компетенція залишається спільною для держави й організації. В організаціях другого типу конкретні питання передаються виключно у ведення міжнародної організації. Основними особливостями повністю наднаціональної міжнародної організації є:

1) право міжнародної організації на втручання в питання, що знаходяться в межах внутрішньої компетенції держави згідно з її конституцією;

2) повноваження організації на створення з метою регулювання таких питань:

— правил, обов'язкових для держав-членів;

— механізмів контролю і примусу до дотримання цих правил.

3) покладання широких повноважень з визначення правил і налагодження контролю за їх дотриманням на непредставницькі органи, тобто міжнародних службовців;

4) право організації своїми рішеннями зобов'язувати й уповноважувати фізичних і юридичних осіб держав-членів.

— Термін «рішення міжнародної організації» має загальне значення. В статутах організацій зазвичай розкривається його суть та обирається конкретна правова форма; постанова, рекомендація, рішення, резолюція, висновок, звернення тощо.

Крім того, рішення міжнародних організацій можуть бути класифіковані за такими критеріями:

за юридичною силою:

— обов’язкові; необов’язкові;

за адресатом:

— зовнішні; внутрішні;

за географічною спрямованістю:

— національні; регіональні; глобальні;

за методом їх прийняття:

— прийняті одностайно; прийняті більшістю голосів; прийняті на основі консенсусу; прийняті зваженим голосуванням;

за сферою питань, до яких належить рішення:

— процедурні; з питань суті діяльності.

Основними етапами процедури прийняття рішень є:

1) постановка питання;

2) розгляд питання та розробка рішення;

3) прийняття рішення (голосування, консенсус).

У практиці діяльності міжнародних організацій існує чотири методи прийняття рішень: одностайний, мажоритарний (за більшістю голосів), консенсусний, метод «зважених» голосів.

У загальному розумінні одностайність – це позитивне голосування всіх без винятку за запропоноване рішення. У статутах міжнародних організацій цей метод конкретизується, що призвело до появи понять «абсолютна одностайність», «відносна одностайність», «кваліфікована» одностайність та «одностайність зацікавлених сторін (членів)».

Абсолютна одностайність – позитивне голосування всіх членів міжнародної організації. При цьому рішення не може бути прийняте, якщо один з членів організації був відсутній або утримався від голосування. Відносна одностайність – позитивне голосування членів міжнародної організації, за якого голоси тих, хто утримався, не беруться до уваги під час визначення результатів голосування (рішення можна прийняти одностайно навіть голосами меншості). “Кваліфікована” одностайність (одностайність великих держав) – діючий у Раді Безпеки ООН принцип голосування, який передбачає одностайність не всіх членів Ради, а тільки її постійних членів – Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю. Одностайність зацікавлених сторін – позитивне голосування тільки зацікавлених сторін, тобто тих, кого це питання без посередньо стосується.

Мажоритарний метод, тобто прийняття рішень за більшістю голосів, також має різновиди:

— абсолютна (проста) більшість – прийняття рішень абсолютною більшістю в 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості членів організації, або 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості присутніх, які беруть участь у голосуванні;

— “кваліфікована” більшість – прийняття рішень визначеною статутом організації кваліфікованою більшістю (наприклад дві третини) голосів.

За використання мажоритарного методу обов'язково обговорюються наслідки голосування для меншості – обов'язок виконувати ці рішення або можливість діяти самостійно.

Консенсусний метод прийняття рішень з'явився в практиці передусім неурядових міжнародних організацій в середині 60-х років. Найчастіше під консенсусом розуміють такий метод розробки і прийняття рішень, коли не виникає заперечень з боку хоча б одного члена організації проти прийняття конкретного акта або документа. Отже, консенсус – це:

· процес досягнення спільного рішення через розробку попередньо погодженого погляду;

· процедура прийняття рішення без голосування і за відсутності у більшості випадків формально внесених заперечень.

«Зважене» голосування – метод прийняття рішень, за якого члени організації мають неоднакову кількість голосів залежно від зазначених у статуті показників (критеріїв): участь у фінансуванні організації, економічний потенціал, обсяг зовнішньої торгівлі тощо.

Процес прийняття рішення закінчується процедурою, після якої рішення юридично визнається прийнятим або відхиленим. Для цього використовуються спеціальні технічні процедури прийняття рішень.

Акламація – прийняття або відхилення рішення без голосування, на основі реакції учасників (вигуків, реплік тощо).

Голосування як процес виявлення думк и (ставлення) при вирішенні питань у міжнародних організаціях буває просте і поіменне.

Просте голосування (тобто без фіксації позиції голосуючої сторони) може провадитись таємно чи відкрито. Просте таємне голосування, засноване на використанні анонімних анкет, дозволяє повністю зберегти в таємниці позицію члена організації з даного питання. В результатах простого відкритого голосування також не фіксується, якому членові організації належить «за» чи «проти».

Поіменне голосування, як правило, провадиться в таких випадках: для вирішення спірних питань; для вирішення питань, що мають принциповий характер; для здійснення морального тиску на іншу сторону.

Шляхом листування – передбачає отримання письмових відповідей на попередньо розіслані листи-анкети. Цим прийомом, як правило, користуються недержавні організації та невеликі організації країн, що розвиваються.

Консенсус як технічний прийом прийняття рішень складається з таких дій: зачитується вголос погоджений текст документа, констатується відсутність заперечень, рішення оголошується прийнятим.

Звичайно цілі МО поділяються на головну і підпорядковані.

Головна мета організації визначає, для чого, власне, її засновники вирішили згуртуватись.

Підпорядковані цілі конкретизують головну мету, більш чітко визначаючи сферу діяльності організації.

Цілі міжнародної організації, а також принципи її діяльності записуються в Статуті, який являє собою установчий документ. Всі члени організації повинні в своїх діях дотримуватися основних положень Статуту.

Цілі організацій в значній мірі окреслюють рамки її компетенції. Компетенція організації – це об'єкт, сфера предметної діяльності. коло проблем, якими вона буде займатись. Окрім цього, в поняття компетенції входить комплекс повноважень, якими організація наділяється для виконання своїх функцій.

v Залежно від кола проблем, якими займаються організації, вони поділяються на організації загальної компетенції й організації спеціальної компетенції.

Діяльність організацій загальної компетенції охоплює велику кількість сфер міжнародної діяльності – економічну, політичну, культурну, екологічну, соціальну тощо.

Організації спеціальної компетенції мають вужчий діапазон і конкретніші напрямки діяльності.

Функції поділяються на:

Головна функція полягає у визначенні відповідності інтересів учасників організації її цілям. Регулюючі функції полягають у розробці стандартів поведінки членів організації, методів і форм досягнення цілей, а також у регулюванні відносин з іншими суб'єктами міжнародного права. Координуюч а функція полягає в узгодженні інтересів і дій учасників організації. Це особливо важливо для організації універсального характеру, з широкими сферами діяльності, великою кількістю членів й різноманітністю цілей. Оперативні функції полягають у виконанні конкретної роботи організації відповідно до її завдань і компетенції. Контролюючі функції полягають у спостереженні за виконанням рішень організації, а також за розвитком ситуації в сфері її діяльності (моніторинг).

Дата добавления: 2014-12-24