Предмет і завдання курсу

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КУРСУ

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними час­то умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура ~ це сукупність засобів виробництва і мате­ріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі су-

спільного розвитку. їх розподіл та споживання чи використання — це рівень розв'язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура (духовність) пов'язана зі словом "дух" — філо­софським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від ма­теріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідно­шення духу і матерії — що з них первинне, а що вторинне, похідне — ос­новне питання філософії, яке визначає рівень інтелектуального, мораль­но-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потре­би, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спілку­вання, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші по­чуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку тощо.

Водночас між ними існує тісний діалектичний зв'язок і взаємообумов-леність. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: в органі­зації харчування, відпочинку, у будівництві житла, виготовленні одягу, людських взаєминах. У людини все має бути гарним. Це аксіома.

Разом із тим у системі суспільного виробництва духовна культура має відносну самостійність. Вона часом піднімається вище свого економічно­го і політичного становища за змістом, покликанням. Візьмемо за приклад розвиток духовної культури України в умовах кріпосницької Росії.

Слід мати на увазі й те, що суперечливий "непрямий" характер зв'язку суспільного матеріального виробництва та духовної культури породжує ілюзії їх незалежності, самостійності.

До культури ми звертаємося, тому що вона сприяє формуванню актив­ної особистості. Сучасна епоха порушує перед громадянами нашої дер­жави в цілому і перед молоддю зокрема актуальні завдання щодо здійснен­ня перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне й моральне мислення має увібрати в себе прогре-сивігу думку і досвід усіх передових людей і народів, забезпечити їх духов­не збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, національного і конкретно-історичного у філософії культури, їх співвідно­шення. Не можна бути патріотом свого народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істинним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромиш­ся, а тим паче зневажаєш, зраджуєш чи гнобиш свій чи інший народ.

Світова культура — це одвічна сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залеж­но від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні якіс­ного і кількісного характеру, акумулює і розвиває найкращі риси націо­нальних культур. Власне, це синтез кращих досягнень національних куль­тур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.

Сьогодні дедалі ширше й активніше розвиваються процеси взаємодії різних народів у господарському, політичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією, ознайомленні, вивченні основ істо­ричного розвитку культури народів планети. І все це покликано сприяти ще пліднішому розгортанню зазначених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і тенденцій, що почали виявлятися у суспіль­ному житті народу суверенної України.

До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй. Класифікуючи історичні періоди розвитку світової культури, необхід­но усвідомлювати, що все в природі має свій початок, розквіт і вгасання. Так, між культурою первісного і сучасного суспільства немає провалля. Елементи частини попередніх епох впліталися в наступні, всмоктувалися ними. Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох. Крім загальної, є ще культура певного регіону, наприклад європейсь-ко-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська. Вони, у свою чергу, мають свої внутрішньорегіональні, культурно-конфесійні особливості, архітек­тоніку, що характеризується за місцем проживання основної маси її носіїв, географічним положенням, традиціями, патріотизмом тощо.

Виділяються, хоча й не чітко окреслюються своїми рубежами, культурні епохи Стародавнього світу, Середньовіччя, Відродження, Нового часу і су­часності, хронологічні рамки яких розпливчасті, а зміст скоріше конгло-меративний через різні обставини і причини.

Національна культура тісно пов'язана з поняттями "нація", "етнос" і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, об­рядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій по­чаток з давніх часів, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її ме­жами (діаспорою) протягом усієї його історії. Національна культура — це синтез цінностей, створених різними соціальними групами людей, її своєрідність та оригінальність виявляється в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії.

Вивчаючи курс "Українська та зарубіжна культура", не слід забувати, що український народ вписав одну з найяскравіших сторінок в історію світо­вої культури. Росіянами українського походження називають М. Гоголя, М. Щепкіна, А. Макаренка, С. Корольова, американцем українського похо­дження — І. Сікорського.

Відповідаючи на анкету редакції журналу "Украинская жизнь", адресо­вану представникам великоруської культури, А. Луначарський у 1912 р. писав: "Звертаючись, зокрема, до українського руху, який після 1905 р. на-

решті починає набувати масового характеру і зростає тепер, незважаючи на будь-які перепони, я повинен одразу сказати, що жодне національне пробудження не викликало в мене суб'єктивно стільки гарячих симпатій. Для чого є, як я гадаю, і суспільні, і особисті причини... Від самостійного культурного розвитку українського народу можна чекати найвтішніших результатів, бо немає ніякого сумніву в тому, що це одна з найобдаровані-ших гілок слов'янського дерева". І далі: "Особисто я, — хоч і належу до ро­сійської сім'ї і виховувався на російській мові, єдиній, вживаній моєю сім'єю, — народився і провів дитинство та ранню юність у Полтавській та Київській губерніях, і до деякої міри зблизився з українською душею. Ще гімназистом я перечитав усю найвагомішу українську літературу, з трепет­ним захопленням прислухався до незрівнянної музики Великого Кобза­ря, жив, можна сказати, в атмосфері чудової малоруської пісні і був ста­ранним відвідувачем українського театру з його геніальними коміками і його царственим талантом — Заньковецькою. Природно, що усе це роз­винуло в мені гарячу любов до вашого народу, як і дало безмежну кількість дрібних спостережень, винесених завдяки спілкуванню з українськими народними масами. Мені здається, що і природа, й історична доля ство­рили для українського народу важливі передумови для культури високої та оригінальної".

Світочі культури високо цінували українську народну творчість, літе­ратуру та мистецтво, усю культуру взагалі за їх неперевершений демокра­тичний гуманізм, художню виразність, народність. За їхнім визнанням, українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок навіть світової народної творчості. Мінорна за змістом, сумна навіть у своєму веселому пориві українська пісня ставиться всіма знавця­ми на перше місце у музиці всіх народів.

Українські думи, що через століття передавалися українськими кобза­рями, світять своїми фарбами, почуттями, лицарством у любові й ворож­нечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю. І зрозу­міло, що ця величезна і рідкісна духовна обдарованість народу України не могла не дати своїх творців-професіоналів, таких як Маруся Чурай, Г. Ско­ворода, І. Котляревський, Т. Шевченко. Останній став предтечею і побор­ником великої визвольної боротьби за справжню свободу, рівність і бра­терство народів у "сім'ї вольній, новій".

Тож не дивно, що ще батечко того, хто розіп'яв Україну, клятвовідступ-ник Олексій "Тихий", попри договірні статті Переяславської ради, наказу­вав своїм опричникам-держимордам, які засіли підступно в містах Украї­ни, на території священної Печерської лаври зі своїми казематами, раве­лінами і гарматами, виловлювати всіх кобзарів, садити в тюрми, а їхні коб­зи, бандури, сопілки "нещадно жечь окаянних". І це був не пустий звук, і руйнація не одного покоління.

Царський уряд не міг терпіти того, що в Україні ще в середині XVII ст. майже все населення уміло читати й писати, що хлопчики й дівчатка вчи-

лися разом, вивчали математику, природничі науки, натурфілософію, ри­торику, піїтику. І як не шаленіли царські посіпаки, але не можна було спи­нити потягу народу до знань, до культури, великої та всеосяжної. Переписи 1740 і 1748 рр. свідчили, що в семи полках Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл, в яких викладали українською мовою, на 746 чоловік припадала одна школа. Однак у 1804 р. було видано указ про заборону навчати українською мовою. Відтоді писемних ставало дедалі менше і врешті-решт звелося до 10—13 % на 100 чоловік у 1897 р., переважно російськомовних дворян. Проте економічно експлуатувати царський уряд вмів добре. Так, з України за 9 років у XIX ст. було зібрано доходу, не рахуючи нещадного і безплатного вивезення продуктів, З млн 500 тис. руб., а повернуто на різні витрати (в основному на утримання чи­новництва і забезпечення правопорядку) лише 1 млн 700 тис. руб. Ось така була велика місіонерська місія "старшого брата" за духом, релігією, мовою, так відчувалися його обійми: царський, деспотичний уряд робив усе, щоб нівелювати український народ, перетворити його землі та колоніальну базу сировини а його самого в резервну армію для освоєння загарбаних східних пустель та напівпустель. Та не скувати душі живої і слова живого...

Вивчення та засвоєння теорії й історії української і зарубіжної куль­тури покликані допомогти формуванню патріотичних почуттів та інтернаціональних традицій студентської молоді в нових демокра­тичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.

Дата добавления: 2014-12-24