Відродження — важливий етап у культурному розвитку Європи 1 страница

РОЗДІЛ 6. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ ТА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Рубежем між Середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значен­ня — Англійська революція 1640—1660 рр., а також закінчення першої за­гальноєвропейської Тридцятилітньої війни (1618— 1648).

Якщо раннє Середньовіччя історики іноді називають "темними віка­ми", то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього Середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років XIV ст. до перших десятиліть XVII ст. Нова культура зародилась в Італії ("мала батьківщина" — Флоренція). Це пояс­нюється деякими особливосгями країни: виникненням і розвитком неза­лежних від феодалів міст-держав, які першими в Європі переходили до ран-ньокапіталістичних форм організації життя, комплексною кризою като­лицької церкви в XIV ст., історичними зв'язками з античною культурою, вигідним географічним положенням тощо.

Розвиток культури в епоху Відродження пройшов ряд етапів. В італій­ському Ренесансі, який має найдовшу історію, крім підготовчої його фази — Проторенесансу, або Передвідродження (кінець XIII — початок XIV ст.), умовно виділяють стадію Раннього (сере­дина XIV— 70-ті роки XV ст.), Високого (кінець XV— початок XVI ст.) і Пізнього Відродження (XVI — поч. —ХVІІст.). В інших європейських країнах, розташованих на північ від Італії (Північне Відродження), як правило, вказують на дві фази розвитку: еволюція рене­сансної культури до Реформації, яка розколола католицьку церкву, і роз­виток культури в умовах гострої міжконфесійної і політичної боротьби з 1530-х років до кінця епохи Відродження, тобто до початку XVII ст.

Відмінною рисою культури Відродження були її значною мірою світський характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщи­ни античності, ніби її "відродження" (звідси і його назва у французькій мові — "Ренесанс")'. Ставлення діячів нової культури до "середньовічного вар­варства" було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культу­рою перехідної епохи від феодального ладу до капіталістичного. Творця­ми ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культу­ри Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).

Філософія Відродження. Виникнення гуманізму як особливого, до­сить складного світогляду було пов'язане з тими економічними, соціаль­ними і політичними перетвореннями, які відбувалися в середньовічному місті, що вирвалося за рамки феодальної традиції. Водночас змінювався світогляд його мешканців — про навколишній світ, час, простір, працю, місце людини у світі; з'явилась нова система цінностей і нові культурні потреби. Змінювалось і саме уявлення про людину — вона тепер не просто

' Термін "Відродження" вперше запроваджено італійським художником та істори­ком мистецтва Джорджо Вазарі (1514— 1574). Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як по­вернення до ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Христовим Воскресінням — Пасхою (відродження до нового життя після страждань і смерті). "посудина гріха", як вважалось у Середні віки, а перш за все "вінець творіння" Бога, а отже, володіє красотою і досконалістю, гідною захоплення і любові. Тому на противагу середньовічному теоцентризму гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, її утвердженні в сьогоденні, на свободі й ос­віченості особистості, на активній діяльності в ім'я щастя на Землі.

"Земне царство людини" і образ творця власної долі — завжди були в центрі уваги гуманістів. Спираючись на ідею антропоцентризму, гу­манізм розглядав людину як головний предмет і мету науки. В ньому орга­нічно переплітались основи християнського віровчення, антична мудрість і світські підходи в різних галузях знань. Як визначають сучасні філософи, у широкому тлумаченні — гуманізм — прогресивний напрямок у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи і права на все­бічний, гармонійний розвиток.

Окремі елементи гуманістичної думки були вже у творчості італій­ського поета і мислителя флорентійця Данте Аліг 'єрі (1265—1321). Його поетико-світоглядний синтез — "Божественна комедія" — несе в собі про­зріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім заснов­ником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческо Петрар-ка (1 304—1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний у Римі лавровим вінком як найвидатніший поет Італії"), у латин­ських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із централь­них в етиці Петрарки було поняття "гуманітас" (від лат. humanitas — люд­ська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культу­ри, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань (особливо ети­ки), звідси і термін "гуманізм" (з ХIХ ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпоряд­кованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою. її розробку завершили його друзі та по­слідовники —Джованні Боккаччо (1313— 1375) і Колюччо Салютаті (1331 —1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Італії.

Ідеї Петрарки та його послідовників розвивали наступні покоління гу­маністів. Вони надавали етичній проблематиці настільки важливу роль у формуванні нового світогляду й ідеалу досконалої людини, що жоден із них не залишив без уваги у своїй творчості питання моральної філософії (філософське осмислення центральних етичних категорій). Це особливо яскраво виявилось у творчості одного з найвидатніших представників іта­лійського гуманізму XV ст. — Лоренцо Валли (1407—1457). Поклавши в основу етичної концепції ідеї Епікура, зокрема його теорію насолоди, Вал-ла вважав, що всі матеріальні й духовні блага мають слугувати людині, її щастю в земному житті, тобто його погляди мали різку антиаскетичну спрямованість. Гуманіст мав чимало ворогів, але й багато послідовників як в Італії, так і в інших країнах, особливо в Німеччині, де уже в перші роки Реформації були опубліковані його антицерковні твори, що викликали великий суспільний резонанс.

У другій половині XV ст. італійський гуманізм набув більш зрілих форм. Формуються відомі центри гуманістичної думки — Платонівська академія у Флоренції, академії в Римі та Неаполі. Ускладнюється ідейна картина гу­маністичного руху в цілому, утверджується культ розуму і знання, робить­ся акцент на безмежних творчих можливостях людини. Справжнім мані­фестом гуманізму можна вважати трактат молодого талановитого й оригі­нального філософа графа Джованні Піко делла Мірандоли (1463— 1494) "Промова про гідність людини".

Наприкінці XV — у першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Цен­тральної Європи. Слідом за Італією його успіхи чітко виявились у Нідер­ландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в середовище вчених Англії, Іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі та інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скандинавії. Гума­ністи Північного Відродження виявляли значний інтерес не тільки до ан­тичної спадщини і нової системи освіченості, а й до релігійно-етичної і церковно-політичної проблематики, велику увагу приділяли розвитку на­ціональних культур і мов. Критикуючи установи католицької церкви і всі ступені її ієрархії, виявляючи живий інтерес до раннього християнства, глибоко осмислюючи патристику, вони по суті ідейно підготували ґрунт для Реформації.

Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню "республіки вчених", главою якої був Еразм Роттердам-ський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особ­ливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. Еразм вважав, зокрема, що найкращі інтелектуальні, мо­ральні та вольові якості людини є проявом божественного духу ("філосо­фія Христа"). Водночас він надавав великого значення освіті та вихован­ню в їх єдності — вони заповнюють "прогалини, залишені природою", да­ють можливість людині "розсунути межі своєї долі". Багатогранна творчість гуманіста мала значний вплив на всю європейську культуру XVI і навіть XVII ст. Його твори вважалися зразками красномовства й елегант­ної латини. Особливо популярним став шедевр соціальної і моральної критики "Похвала Глупоті", в якому поєднується сила сатири, іронії, ви­тонченість стилю, а також своєрідна енциклопедія педагогічних і етич­них ідей — цикл діалогів "Домашні бесіди".

Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але її основою були прин­ципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як цілісний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї ренесансної

культури. Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфіло­софські тенденції.

Людина і природа, співвідношення природи і Бога — предмети по­стійного осмислення в епоху Відродження. У розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (осно­воположник — видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433—1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про "світову душу", розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх інтерпретації вона сприяла розвитку пан­теїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту), за своєю сут­тю антицерковних і антисхоластичних. Зокрема, характерними для філо­софії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548—1600), який створив одну з найрадикальніших і найпослідовніших пантеїстич­них систем.

Неоплатоністи, безперечно, зробили значний внесок в утвердження філософського вільнодумства. Проте ключ до пізнання істини вони шука­ли в піфагорійській теорії чисел, кабалістиці (віра в те, що з допомогою спеціальних ритуалів і молитов людина може активно втручатись у божест­венно-космічний процес), а не в досліді.

Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі XV—XVI ст. запропонував Леонардо да Вінчі (1452— 1519). Різнобічний геній — блискучий художник, видатний інженер, що випередив свій час, конструк­тор всіляких машин і знавець анатомії, фізики, механіки, скульптор і архі­тектор, глибокий мислитель і літератор — Леонардо став втіленням гума­ністичного ідеалу всебічно розвиненої особистості, справжнім Ното universale. Особливу увагу він приділяв проблемам пізнання, широко ви­користовував метод наукового досліду, розуміючи його і як спостережен­ня за явищами природи, і як фізичний експеримент, і як малюнок чи інже­нерну конструкцію. Єдність теорії і практики — головна теза його нової концепції. Леонардо належить і відомий афоризм: "Наука — полководець, практика — солдати". Щоправда, М. Бердяєв саме його вважає відповідаль­ним за прийдешній процес машинізації і механізації людськогожиття, який відірвав людину від природи.

Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвит­ку в працях інших учених, зокрема у творі англійського гуманіста Френ-сіса Бекона (1 561 —1626) "Новий органон". Бекон стверджував, що відчут­тя людини є головним джерелом його знань, а наука має бути дослідною. Він обгрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент. Ф. Бекона називають засновником матеріалізму Нового часу, а Регель не випадково вважав англійського мислителя "вождем дослідної

філософії".

Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Від­родження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні відкриття), у галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Галілео Галі- лея). Великий крок уперед зробили фізика, математика, накопичувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, механіці тощо. Слід зазна­чити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено те­лескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконале­но компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонардо да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі "Про будову людського тіла". Теорію кровообігу створювали іспанський лікар Мігель Сервет і анг­лійський дослідник Уільям Гарвей.

Серед гуманітарних наук (studia humanatatis) провідне місце, як уже заз­началося, належало етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, вільного творця власної долі. В органічній єдності з етикою фор­мувалися соціально-політичні концепції гуманізму, які об'єднував основ­ний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне ставлення до феодальних, а потім і ранньокапіталістичних по­рядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, яскраво відображені в "Утопії" Томаса Мора і "Місті Сонця" Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.

У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти вза­галі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гу­маністи засновували свої навчальні заклади. Так, у 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбонні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього Середньовіччя є виникнення добровільних товариств-ака-демій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.

Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, у свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл, зародилися реалістичні тен­денції в мистецтві.

Очевидно, не випадково існує теорія, що Відродження розпочалося з відмови художників від "візантійського стилю" (умовні символи, ста­тичність, відсутність об'ємності, деформація фігур і предметів, надмірна канонічність тощо). У пошуках зразків для своєї творчості вони першими звернулися до мистецтва античності й відродили його принцип життєпо-дібності, а разом з ним й ідеал прекрасної, гармонійної людини. Дослідники вважають, що одним із перших, хто відмовився від візантійських ка­нонів і став використовувати у фресках світлотіньове ліплення фігур, об'єм­ну пластику, був італієць П'єтро Кавалліні (між 1 240 і 1250 — бл. 1330). Інший найвидатніший представник Проторенесансу —Джотто ді Бон-доне (1266 або 1267—1337) першим став писати картини, відмовившись від стилю іконописних зображень. Він намагався християнські етичні ідеї передавати через людські почуття і переживання, замінив символіку зоб­раженням реального простору і конкретних предметів. На знаменитих фресках Джотто в капелі дель Арена в Падуї можна бачити крім святих і зовсім незвичні тоді зображення простих земних людей.

У вивченні лінійної та повітряної перспективи, пропорції, анатомії мистецтво Відродження часто йшло пліч-о-пліч з науковими пошука­ми. В ньому народжується станкова картина, нові види архітектурних споруд — палац, вілла, з'являється живописний портрет, що утверджує значення індивіда, розширюється зображення побутових сцен і пейза­жу як нового ставлення до навколишнього світу, до реалій буття. Вод­ночас розквітають монументальні форми архітектури, скульптури і живопису, відроджується значення античної ордерної системи, особ­ливо в конструкції будівель, а не лише в їх прикрасах. Така тісна взаємо­дія різних сфер художньої та інтелектуальної творчості висунула чима­ло яскравих талантів у різних галузях мистецтва епохи Відродження.

Видатні флорентійці — Брунеллескі (архітектура), Донателло (скульптура), Мазаччо (живопис) — відкрили нову епоху у власне рене­сансному мистецтві.

В архітектурі, зокрема, творче використання форм і методів античної ордерної системи, досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри стали характерними рисами нового стилю. Архітектура Відро­дження справляє враження рівноваги, гармонії і спокою. Вона не пригнічує людину, а, навпаки, звеличує її. Так, створивши оригінальну конструкцію купола діаметром у 42 м, що піднісся над готичним собором Санта Марія дель Фьоре (Флоренція), Брунеллескі (1377—1446) підкреслив велич міста і силу людського розуму. Світські будівлі зодчого з характерними для них широкими фасадами, портиками, арками позначаються сумірністю архітектури з людиною замість спрямування вгору, властивого готиці.

В архітектурі сформувалося чимало шкіл, в яких нові віяння поєдну­валися з місцевими готичними та іншими традиціями. Але в період Висо­кого Відродження головним центром розвитку ренесансної архітектури стає Рим. Саме тут склалися класичні риси стилю, характерні для всієї Італії. Його пов'язує з античною архітектурою велична монументальність, гар­монійність архітектурних образів, синтез пластичних мистецтв. Видатний зодчий Браманте (1444—1514) створив ряд споруд, які належать до вер­шин ренесансної архітектури. Він перебудував Ватикан і зробив проект грандіозного собору св. Петра — найбільшого католицького храму у світі. При Браманте його будівництво тільки розпочалось продовжували його Рафаель, Перуцці, Антоніо да Сангалло Молодший, а закінчив Мікелан-джело, і кожний з них вніс щось своє в архітектурний вигляд собору. Міке-ланджело спланував також всю архітектуру та виконав скульптурне оформ­лення Капітолійського пагорба, який став першим одночасно збудованим ансамблем Ренесансу.

Серед видатних зодчих, котрі розвивали традиції ренесансної архітек­тури, можна назвати Альберті, Палладіо (Італія), Леско, Делорма (Франція) та багато інших. Вони справили значний вплив на формування майбутньої європейської архітектури.

Крім архітектури, у художній культурі епохи Відродження особливе місце посідає образотворче мистецтво. Його основоположниками, як зга­дувалось вище, були флорентійці Донателло (близько 1386—1466) і Мазаччо (1401 — 1428). Донателло, осмислюючи досвід античного мис­тецтва, започаткував класичні форми і види ренесансної скульптури. Саме він вперше створив вид круглої статуї, що стоїть окремо і не пов'язана з архітектурою, втілив у камені та бронзі красу оголеного людського тіла, був автором першого кінного монумента. Мазаччо вмів передати глибину простору, пов'язував тривимірну фігуру і пейзаж єдиним композиційним задумом, надавав окремим обличчям портретну виразність. Його розпи­си каплиці Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміне та інші твори ста­ли школою для багатьох поколінь художників.

Уже в епоху Раннього Відродження в образотворчому мистецтві, перш за все в живопису, в Італії сформувалось декілька шкіл — флорентійська, умбрійська, північноіталійська, венеціанська — зі своїми неповтор­ними стилістичними особливостями. Проте кульмінацією в розвитку ідей­но-художніх принципів італійського Ренесансу стає Високе Відроджен­ня. Три генії — Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело — символізу­ють цей період в образотворчому мистецтві. їхня діяльність була настільки універсальною, що, коли говорять про титанізм як гуманістичне уявлення про людину і безмежні її можливості, то мають на увазі саме ці імена.

Основоположником мистецтва Високого Відродження визнається Ле­онардо да Вінчі. Він тісно пов'язав наукове і художнє пізнання світу, досвід дослідника природи і можливості живопису, серед засобів виразності особ­ливу увагу приділяв світлотіні, прагнучи неповторного за м'якістю зобра­ження облич і фігур. Йому ж належить і винахід знаменитого серпанку ("сфумато"), який робив його полотна більш об'ємними.

У живописних працях і малюнках Леонардо глибоко втілено гумані­стичний ідеал людини. Він є автором найвідомішого у світі шедевра рене­сансного мистецтва — портрета Мони Лізи ("Джоконда")¹. Благородство образу молодої флорентійки досягається тонким виявленням психологічного багатства людини, її інтелекту, величі. Дещо в іншому ключі виконана фреска "Таємна вечеря", що займає центральну стіну трапезної в мі­ланському монастирі Санта Марія делла Грація. В її образах особливої ви­разності досягає характеристика драматизму душевних переживань пер­сонажів, рухів і жестів апостолів, зворушених словами Христа. Компози­ційна досконалість фрески надає їй закінчену виразну єдність.

У творчості Рафаеля (1483—1520) знайшла яскраве відображення гу­маністична мрія про прекрасну людину. Численні образи ніжних мадонн, створені художником, позначаються м'яким ліризмом, духовною чисто­тою, у них ніби поєднується небесна і земна краса ("Мадонна дель Гранду-ка", "Сікстинська Мадонна", "Мадонна в кріслі" та ін.). Блискучий талант Рафаеля-монументаліста розкривається в розписах інтер'єрів Ватикану, Рафаеля-портретиста — у портретах його сучасників (флорентійського купця Анджело Доні, гуманіста графа Бальдассаре Кастільйоне, папи Льва X з кардиналами та ін.).

Мікеланджело (1475—1564) — художник, скульптор, архітектор, поет — зробив визначний внесок у кожну з цих галузей творчості. За різнобічну геніальність і майстерність сучасники називали його "божест­венним". Провідна тема всього мистецтва Мікеланджело — величність і драматизм буття людини, героїка її боротьби і титанічна напруга (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі тощо). Водночас у творчості Міке­ланджело виявляється трагізм його світосприйняття, що особливо пока­зово для її пізнього періоду (образи каплиці Медічі, розписи "Страшний

суд", "Ніч" та ін.).

Особливе місце в епоху Високого і Пізнього Відродження займає вене­ціанська школа живопису. В творчості Джорджоне, Тіціана,Веронезе,

Тінторетто та ін. насолода життям і любов до природи поєдналися з гуманістичним ідеалом. Ці художники не тільки розвинули традиції Висо­кого Відродження, а й зберегли відданість їм тоді, коли по всій Італії уже поширювався маньєризм. Цьому новому напрямку в мистецтві були при­таманні підкреслене відображення напруженого внутрішнього життя лю­дини, містицизм, примхлива фантазія. Отже, мистецтво Італії не уникло кризових явищ, зумовлених, очевидно, зміною історичної обстановки, впливом придворно-аристократичного середовища, розчаруванням у

дійсності.

Безперечно, ренесансний досвід Італії вплинув на мистецтво інших країн Європи, але тут воно часто розвивалося своєрідними шляхами і мало певні особливості (зв'язок з пізньою готикою, надзвичайна різноманіт­ність жанрів, звернення до місцевих традицій і фольклору, зображення людини не такої досконалої, як достовірної тощо). Великий внесок у роз­виток мистецтва Північного Відродження зробили художники Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Грейгель (Нідерланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція), Ель Грека (Іспанія) та ін. Вони послідовно прагнули художньо відобразити все багатство дійсності, заклали у своїх країнах основи світських жанрів (портрет, пейзаж, натюрморт, побутовий жанр), досягли високої худож­ньої майстерності, створивши шедеври не тільки національного, а й світово­го значення. Це, насамперед, твори основоположника мистецтва німецько­го Відродження, худржника-мислителя Альбрехта Дюрера (1471 — 1 528): "Битва архангела Гавриїла з драконом", "Чотири вершники", "Життя Марії", "Рицар, смерть і диявол", "Меланхолія", "Чотири апостоли" та ін. Говорячи про мистецтво Північного Відродження, звичайно треба звернути увагу на склад­ну символіку, фантазію і гротеск, характерні для творчості Ієронима Босха (Нідерланди, бл. 1460—1516), якого вважають провісником сюрреалізму.

Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман Тар-гантюа і Пантагрюель" французького письменника Франсуа Рабле (1494—1553), п'єси і сонети англійського гуманіста Уільяма Шекспіра (1564—1616); роман "Дон Кіхот" іспанського письменника Мігеля Сер-вантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до антич­ності зі зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) у різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї гуманізму. Показово, що саме в епоху Ренесансу з'явилась художня літера­тура національними мовами. Зокрема основоположником італійської літе­ратурної мови вважають Данте Аліг'єрі, який вперше став використовува­ти у своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову. XVI ст. — пора справжнього тріумфу французької мови. Вона проголошується ви­дом мистецтва, а поезія — найвищою формою. Мова перетворюється в предмет національної гордості Франції та цілеспрямованої турботи дер­жави, письменників, учених. Відбувається становлення інших національ­них мов, досить близьких до сучасних.

Якісних змін зазнає також театральне мистецтво. Зростає інтерес до античної спадщини, відроджуються і розвиваються трагедія, комедія, роз­робляється пастораль. В Італії виникає так звана вчена комедія — п'єси, написані італійською мовою вченими-гуманістами, в яких використову­валися сюжети і персонажі античної драматургії; традиції народного те­атру дали життя новому жанру — імпровізаційній комедії масок (народна комедія дель арте). В окремих країнах (Іспанія, Англія) театр на певний період стає найпопулярнішим з усіх видів мистецтва. Він все більше тяжіє до осілості в міських культурних центрах, успішно розвивається на основі ренесансної драматургії. Яскравими драматургами епохи Відродження були Аріосто, Тассо, Аретіно (Італія), Хуан дель Енсіно, Торрес На­варро, Лопе де Руеда, Лопе де Вега (Іспанія), Роберт Грін, Крісто-фер Марло, Шекспір (Англія) та ін. Зокрема, в 37 п'єсах Шекспіра — най-видатнішого гуманіста Пізнього Відродження — втілились найкращі риси англійської драми: реалізм і психологізм, інтелектуальна глибина і проповідь гуманістичних ідеалів (комедії "Приборкання непокірної", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно" та ін.; трагедії "Ромео і Джульєтта", Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", трагікомедії та історичні дра-ми-хроніки тощо). Шекспір дотепер залишається "найсучаснішим" з усіх ренесансних драматургів.

Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема розви­ваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика (фроттола, вілланелла, мадригал тощо). Епоха Відродження завершується зароджен­ням нових музичних жанрів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери.

Поширенню знань і піднесенню культури взагалі на всі наступні сто­ліття сприяло відкриття великого історичного значення — винахід кни­годрукування німецьким майстером Йоганном Гутенбергом (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування мало в Європі великі успіхи. Його центра­ми були Базель, Венеція, Париж, Ліон, Лувен, Страсбург. У 1501 р., напри­клад, типографії існували в Європі більше ніж у 250 містах. Тільки в цьому році 1120 друкарень випустили 40 тис. видань різних найменувань загаль­ним тиражем 12 млн примірників. Найпопулярніші праці перевидавались багато разів і швидко розкуповувалися, хоча книга коштувала досить до­рого. Це була справжня технічна й інформаційна революція в культурі. Дру­карні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртовувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлювачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допома­гало краще пізнати навколишній світ. Переклади стародавніх авторів, ви­дання неолатинської літератури, бурхливе зростання публікацій національ­ними мовами, поява злободенної публіцистики, виникнення періодичних видань та іншої друкованої продукції, розрахованої на масового читача, — все це розширило горизонти грамотних європейців у добу Відродження.

Дата добавления: 2014-12-24