Відродження — важливий етап у культурному розвитку Європи 2 страница

Реформація та її вплив на культурний розвій Європи. Крім іде­ології гуманізму і культури Ренесансу, на духовне життя Європи великий вплив справив реформістський рух, названий так, бо на перший план він ставив вимоги реформи католицької церкви і культу. Реформація виросла із середньовічних єресей і виявилась в ідеології таких релігійних віров­чень, як лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм тощо. Дві перші течії дали ідеологічну зброю широкому громадському рухові в Німеччині та Швей­царії в XVI ст. Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний ха­рактер Реформації, був одним із чинників буржуазної Нідерландської ре­волюції в XVI ст. і Англійської революції XVII ст. Реформація, породивши протестантизм, нову парадигму соціальної поведінки, нове бачення по­літико-правового устрою держави, змінила звичну систему аксіологічних орієнтирів, уперше протягом періоду християнської історії поставила людей перед можливістю вибору віросповідання, сприяла становленню національних культур тощо. Водночас діячі Реформації виступили проти культу розуму, протиставляли гуманістичному епікурейству суворий релі­гійний аскетизм.

Після перших поразок, яких завдали владі Реформація і селянсько-пле­бейські повстання, феодальна реакція із 40-х років XVI ст. перейшла в на­ступ. Католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізував­шись, розпочала жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика като­лицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордену єзуїтів, у заходах папства з реалізації рішень Тридентського собору (1545— 1563), що заборонив будь-які істотні зміни в догматах і організації католицької церкви. Непримиренність прибічників Контрреформації і Реформації завдала значної шкоди передовій науковій думці та вільній творчості. Особливо це виявилось у країнах, де перемогла феодальна реакція, — Італії, Іспанії, Португалії та ін. Теологія і неосхолас­тика знову завойовували командні висоти в школах та університетах. На вогнищах горіли небажані для теологів книги, а нерідко і їхні автори, і не лише в католицьких країнах, а й у тих, де перемогла Реформація. Тільки в Іспанії на вогнищах інквізиції загинули 30 тис. осіб.

З іншого боку, в умовах такого протистояння реформувалась до пев­ної міри сама католицька Церква, з'явилась полемічна література, підви­щувався освітній рівень служителів культу, кристалізувались нові політи-ко-правові й філософські вчення. Взявши під опіку справу освіти, єзуїти заснували в багатьох країнах чимало колегій, які мали в Європі добру ре­путацію. Як бачимо, і Контрреформація, і Реформація, справили неодно­значний вплив на розвиток культури. Руманізм в умовах гострої міжкон­фесійної і політичної боротьби втрачав можливість автономного розвит­ку і поступово трансформувався у вчене ерудитство, але найважливіші мо­менти гуманістичної освіченості не втратили актуальності. Якщо італійське Відродження стало початком нової міської буржуазної культури, то Рефор­мація як широкий суспільно-політичний рух, що охопив майже всю Євро­пу, відіграла велику роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств, у розвитку капіталізму в цілому. Однак, борючись проти все­владдя церкви, реформаційний рух навіть сприяв зміцненню релігійних основ життя, ніколи не переростав у боротьбу з християнською релігією.

Отже, європейська культура епохи Відродження, що складалася з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях роз­витку. Головна її відмінність від попередньої культурної епохи по­лягала в гуманістичному погляді на людину і навколишній світ, у формуванні наукових основ гуманістичних знань, у зародженні дослідного природознавства, в особливостях художнього змісту і форми нового мистецтва і, нарешті, в утвердженні прав світської культури на самостійний розвиток. Все це мало значний вплив на еволюцію культури Нового часу. Саме наприкінці епохи Відроджен­ня була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в Середні віки, і було закладено основи для становлення національ­них культур.

6.2. Українське культурне піднесення (кінець XV — перша половина XVII ст.)

Короткий екскурс до епохи Відродження в культурному розвитку Євро­пи має на меті узагальнене відтворення процесів духовного розвитку націй і держав континенту, невід'ємною частиною якого є Україна. Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури були тісно пов'язані із загальноєвропейськими процесами Відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — у першій половині XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі. Роз'єднання і поділ укра­їнських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення націо­нального, соціального та політичного гніту мови й віри. Значного гро­мадського резонансу набула Берестейська унія 1596 р. Між православни­ми та уніатами спалахнула бурхлива літературна полеміка. Вона тривала кілька десятиліть і посилювала напруження суспільної конфронтації. Вже наприкінці XVI ст. козацтво, що виступило на захист православ'я, стало помітною соціальною силою і на початку XVII ст. узяло на себе місію ви­разника національних інтересів. Поглиблювалися національне і по­літичне гноблення, чужоземна колонізація та асиміляція, релігійно-цер­ковні утиски. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянсько-козацьких по­встань, очолюваних Кристофом Косинським, Северином Наливайком та іншими ватажками. До боротьби включилися міщани і почасти аристо­кратія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний спротив українського суспільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної свідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне Відродження України. Воно "так сильно, хоч і не надовго, за­блисло блиском і політичної мислі, і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка роз­винулася особливо там, де на грунті народному творилися певні інте­лігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності"¹. Зазначене М. Грушевським по­єднання глибокої народності з "вимогами вищої культурності" відбувало­ся в цей період і завдяки впливові прогресивних гуманістичних тенденцій, просвітницьких ідей західноєвропейського Відродження, що відбилося в мистецтві, літературі, суспільно-політичній і філософській думці україн­ського народу і є свідченням високого рівня його духовної культури.

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої. Культура України настільки глибоко успадкувала від Ки­ївської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква от­римали в Литві статус державних.

Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. У свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і тра­диції часів Київської Русі, яка наслідувала особливості візантійської куль­тури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книга, вчителями — духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем — навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім — читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Були також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували "Устав" (каліграфічне письмо вели­кими буквами), пізніше "скоропис". Останній сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники-полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепа­дати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з'явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з Реформа­цією, рішуче виступили проти православної церкви). У 1569—1570 рр. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православ­ної віри (в XV—XVII ст. слово "русин" було рівнозначним слову "право­славний"). Тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спри­чинювала й втрату ознак своєї національності. Молодь у таких школах

полонізувалася¹.

Вищу освіту після закінчення шкіл вихованці здобували в Європі. Зок­рема в Краківському університеті (заснований 1364 р.) здобули освіту 800 українських студентів (протягом XV—XVI ст.), у тому числі 108 зі Львова, 19 з Городка, 14 з Кам'янець-Подільського, 15 з Дрогобича, 5 з Бродів. Сту­денти з України вчилися також у Сорбонні, у Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах, в єзуїтських колегі­ях. Багато хто з них відігравали провідну роль у культурному й національ­но-державному відродженні кінця XVI — першій половині XVII ст.: Плете-нецькі, Борецькі, Копистенські, Зизанії, Саковичі, Беринди та ін., які народилися й виросли в умовах польського й католицького засилля в Західній Україні, вчилися в єзуїтських школах.

Українці в Краківському університеті не тільки вчилися, а й ставали професорами, викладали. Так, про Арістотеля розповідав краківським сту­дентам православний князь Андрій Свірський (1488—1489). Про­фесором цього ж університету був Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494) з Дрогобича, який вчився тут. Згодом він став доктором Болонського уні­верситету, викладав астрономію та медицину, був його ректором (1481 — 1482). Книга Юрія Дрогобича "Прогностична оцінка поточного 1483 р." видана латинською мовою у Римі в 1483 р., крім астрології, подає наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Павло Русин (Рутенус) із Кросна (бл. 1470—1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університету Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краківському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відро­дження — Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Крижштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою "Сагтіпа" видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав пане­гірик Яна Панонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а та­кож комедії Сенеки (1513). У Краківському університеті працював дека­ном філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста, який також підписувався "Рутенус".

У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка — Станіслав Оріховський (1513 —?). Найвизначніша постать поміж східнослов'янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали "рутенським (українським) Демосфеном", порівню­вали з Цицероном. Народився він у Перемишлі. Після школи продовжував освіту в Краківському, а згодом у Віденському університеті. Після переїзду до Віттенберга (1529) підпав під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіппа Мелан-хтона. Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдос­коналював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повер­нувся на Батьківщину, прийняв сан священика.

У своїх працях він виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ'я, залишаючись католиком. Його гуманістичний світогляд виявився в утвердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегукується з по­глядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повторював, що доб­лесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до ан­тичної спадщини, до особистості давньоримського оратора й письменника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. "Великий Рим за­гинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям". Цікаві його погляди на питання етногенезу сло­в'ян. С. Оріховський вважав, що хвиля слов'янської колонізації вихлюпну­лася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейської рівнини — "від Льодовитого моря" до Дону, Балтійського моря, Карпат, територію понад Віслою. Був автором політичних трактатів, широко відомих в Європі, творів "П'ятинаріжник" (1564), "Руські хрещення" (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, відомих під назвою "Турка" (1543)-

Українська школа в ренесансній польській літературі пов'язана з по­етами Миколою Шахтинським, Себастьяном Кльоновичем та Ши-моном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльо-нович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему "Роксоланія" (1584).

Шимон Шимонович (1558—1629) народився у Львові, закінчив Кра­ківський університет. Написав збірки "Ідилії", "Селянки" та ін. Був органі­затором Замостської академії, вихованці якої — Касіян Сакович, Сильвестр Косів, Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні ста­ло заснування Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI — початок XVII ст.). До його складу входила Острозька слов'яно-греко-ла-тинська академія (бл. 1576) — перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямова­них проти католицизму. Академія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західноєвропейського шкільництва, але не відходити від за­сад грецько-східного обряду. Сучасники називали її "храмом муз". Заснов­ником академії був Констянтин Острозький (1526— 1608) — воєвода Київ­ський, староста Володимирський, один із найбільших землевласників у Речі Посполитій. Він не став на шлях зради національних інтересів, як це робили інші представники аристократичних верств українського суспіль­ства, які зрікалися свого народу і національної культури.

Виходячи з тенденції об'єднати східну і західну традиції, К. Острозький висунув ідею "священної трійці" грецької, латинської, церковнослов'янсь­кої¹, відмовившись від гебрейської (єврейської).

У школі, окрім мов, викладали так звані вільні науки, або сім мистецтв, — граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. В Острозі працювали книгодрукарні, діяли культурно-про­світницькі гуртки, бібліотеки (130 острозьких книг і досі зберігаються в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського). К. Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших міст, які відігравали значну роль у церковно-громадському й літературно­му житті свого часу. Ректором став відомий богослов, письменник і педа­гог Герасим Смотрицький. Поміж учителів були вчені, які здобули освіту в європейських університетах, — Кирило Лукаріс (з 1594 р. — ректор шко­ли, з 1631 р.- — патріарх Царгородський, у 1638 р. повішений турками), архімандрит Никифор, а також Іван Княгинський, Василь Суразький, Де-м'ян Наливайко (брат Северина), Тимофій Михайлович Мотовило.

Примикав до гуртка доктор філософії і медицини, професор Краків­ського університету Ян Лясота (поляк), який за протест проти календарної реформи папи був виключений із професорської корпорації і знайшов притулок в Острозі.

Школа виховала таких відомих діячів України, як учений і письменник Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Княгинецький. Школі належить ви­значна роль в історії національної освіти, культури. 3. Копистенський пи­сав у "Палінодії" (1622), що тут були оратори, рівні Демосфенові, відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов'янській і латинській. Належав до гур­тка й Іван Федоров, друкар, який організував книговидання. Тут побачили світ знаменита "Острозька Біблія" (1581) та інші твори. Князь К. Ост­розький заснував також школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), Слуцьку (1580), Дермані. Зі смертю князя К. Острозького школа за­непадає, а Острог втрачає риси столиці Відродження.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відігравала церква. Вона була "духовним царством" для українців, що об'єднувало християн візантійсь­ко-слов'янського обряду, особливо у зв'язку з процесами державотворення. Церква виступала на захист руської мови. Про це свідчать центри освіти і книгописання при Київській Лаврі, Дерманському, Унівському, Зимнен-ському та інших монастирях, де працювали переписувачі літератури, художники, вчені, створювалися бібліотеки.

У XVI ст. Польща і Литва, як і вся Європа, спочатку переживають часи надзвичайного успіху Реформації, а потім вступають у часи католицької реакції. Реформація викликала піднесення національної свідомості та ос­віти, хоч разом з тим внесла чимало безладдя в життя як католицької, так і православної церков.

Внаслідок Берестейської церковної унії (1596) наприкінці XVI ст. ви­никає греко-католицька церква. Уніатська церква в Україні могла й надалі зберігати грецько-православне богослужіння й усі східні обряди, необхід­но було тільки визнати Папу за главу церкви та прийняти догмат про по­ходження Святого Духа також від Сина. Тривалий час уніати користувалися літургічними книгами православного друку. Проте з утворенням Василі­анського ордену (1617), який залежав від Риму, до богослужіння вводяться латинські обряди, органи.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, стала основною опо­рою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток національної мови, культури, духовності.

Братства. Ідеї Реформації та Відродження, що поклали початок про­світництву, значно поширюються в Україні, спрямовуються на на­ціонально-культурний поступ. Цьому сприяло виникнення церковних братств, які стали новими суспільними організаціями, що поєднували функції православної реформації з участю в суспільно-політичному, на­ціонально-культурному житті українського народу, з боротьбою за націо­нально-релігійні права¹. Якщо спочатку братства були організаціями цер­ковно-філантропічними (перша половина XV ст.), то наприкінці XVI ст. з наступом на православну церкву католицизму вони розширюють свою діяльність, ставлять завдання оберігати православну віру і народ.

Найстарішим в Україні було Львівське братство (1439). Ця національ­но-релігійна громадська організація відстоювала права, мову, релігію українських міщан. Членом братства міг бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану". Мета брат­ства: "... православні християни, що живугь серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків хочуть від них відлучитися і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом впи­сують і браттями називаються".

З часом виникло ще кілька братств, у тому числі Успенське Ставропі­гійське, яке підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Воно дало по­штовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. При Успенському братстві засновано Львівську братську школу (1585). її статут "Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встанов­лені Львівським Ставропігійським братством", був взірцем для інших шкіл. Він містив великі вимоги до особи вчителя. "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихиль­ник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому... будуть і учні, яко учитель їх". Усі учні мали однакові права: "Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути — тільки самою наукою, тілом же всі рівні", — зазначалось у шкільних статутах.

Першим ректором школи став Іов Борецький (1616—1619) — відомий письменник, політичний діяч, один з видатних промовців свого часу. В школі було запроваджено латинську мову і, очевидно, польську. Вивчали

класичних авторів — Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія та ін. Були напи­сані греко-церковнослов'янська граматика "Аделфотес" (1591), грамати­ка церковнослов'янської мови Лаврентія Зизанія та церковнослов'янсь-ко-украінський словник "Лексис".

Учителями в школі працювали провідні вчені, письменники Стефан Кукіль (Зизанія), його брат Лаврентій, Кирило Ставровецький— Транквіліон, Іов Борецький, Арсеній. Іов Борецький та гетьман Оліфер Голуб виконали останню волю гетьмана Петра Сагайдачного, який заповів школі 1500 польських злотих на науку.

У 1615 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство і при ньому школа. Її заснування пов'язано з ім'ям Галшки (Єлизавети) Гуле-вичівни — дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Свою спад­кову землю в Києві вона передала у власність братства "на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським", призначену "всім благо­честивим християнам, духовним і світським всякого звання і стану". В організації братства і школи активну участь брали гетьман Петро Кона шевич-Сагайдачний, який записався до братства з усім Військом Запо­розьким, Єлисей Плетенецький, Захирій Копистенський, Тарасій Земка та ін.

Касіян Сакович викладав філософію, був професором риторики, на­писав книги з філософії — "Арістотелеві проблеми" (1625), "Трактат про душу" (1625) та "Вірші", що вважалися взірцем риторичного мистецтва того часу. У "Верше на жалосный погреб..." він писав про гетьмана Петра Сагайдачного:

Не смертельної слави достойний. Гетьмане, Твоя слава в Молчанію нікгди не зостане, Поки Дніпро з Дністром многоборниє плинуть Будуть ноти ділности твої слинути.

У 1619—1620 рр. ректором був Мелетій Смотрицький, у 1620— 1624 рр. — Касіян Сакович, в 1628—1632 рр. — Хома Євлевич. Вели­кий вплив на розвиток школи мали висока ерудиція й освіта ректорів, їх прогресивне мислення і політична діяльність.

У 1631 р. у Києві виникла Лаврська школа. її засновник — архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, ректор — Ісайя Трохимович, префект — Сильвестпр Косов. Філософію тут викладав Трохимович (львівський учений, згодом відомий церковний діяч, перший в Україні док­тор богослов'я), риторику — Косов, історик, автор "Exegesisa" і "Патери­ка" (у 1634 р. став мстиславським єпископом, у 1647 р. — київським мит­рополитом). У школі навчалося 100 учнів.

У 1632 р. Лаврська школа була об'єднана з Братською і діяла під назвою Києво-братська колегія. Це єдина з усіх братських шкіл, що досягла ступе­ня вищої школи і за рівнем навчання не поступалася західноєвропейським університетам. Тривалий час вона була першим і єдиним вищим на­вчальним закладом на Сході Європи.

У Києво-Братській колегії діяли підготовчий клас — фара; три нижчих класи (граматичні): інфіма, граматика та синтаксима; два середніх класи — піїтика й риторика; вищим був філософський клас. У граматичних класах спудеї опановували латинську, слов'янську, грецьку та польську мови. У класі піїтики вивчалися правила складання поетичних творів, відпрацьовувала­ся техніка віршування, а також вводився огляд греко-римської міфології. Серйозна увага приділялася застосуванню поетичного мистецтва в повсяк­денному житгі колегії. У риторичному класі викладалися правила красно­мовства панегіричного, дорадчого й судового, теорія красномовства цер­ковного. Викладання філософії базувалося на вченні Арістотеля. Вивчали філософію раціональну, моральну, філософію натуральну протягом 2—3 років. Весь термін навчання був розрахований на 7—8 років.

У колегії широко практикувалася організація прикладних диспутів, по­становка шкільних вистав. Учні групувалися в так звані конгрегації — ду­ховні братства. Діяльність колегії відіграла величезну роль в історії української культури. Найвидатнішими вчителями й вихованцями колегії були Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Інокентій Гізель, Єпифаній Славинецький, Лазар Баранович, Іоаникій Радивиловський та чимало інших гідних продовжувачів справи Петра Могили на освітній ниві. І, природно, чільне місце в тогочасній системі освіти України належало Києво-Братській колегії. Згодом на честь її засновника — видатного про­світителя і гуманіста Петра Могили — колегію почали називати Києво-Мо-гилянською.

Петро Могила (1597—1647) народився в сім'ї господаря (правителя) Волощини та Молдавії Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, завершив свою освіту у Франції. Після недов­гої кар'єри військового постригся в ченці. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 р. — митрополит Київський і Галицький. Його діяльність була спрямована на розвиток науки, освіти, виховання молоді і сприяла пробудженню національної свідомості українського народу. За участю П. Могили відкрито колегії у Вінниці (1638), Кременці (1636), Гощі (1639), що підлягали Києво-Могилянській колегії, яка в 1694 р. одержала від царського уряду право приймати і навчати дітей усіх станів з України, Росії та інших держав.

П. Могила очолив гурток лаврських вчених, понад 20 років очолював книговидання в Україні, дбав про поширення книгодрукування в Румунії та Молдавії. За його сприяння було реставровано Софійський собор, бу­динки Києво-Печерського монастиря. Написав ряд книг — "Євангеліє учительне" (1616), "Анфологіон"(1636) та ін. Помираючи, заповів колегії своє майно, кошти, цінності, велику бібліотеку (2131 книга), будинки, села, хутори, 80 тис. злотих. У літописі Самійла Величка Петро Могила характеризується як премудрий захисник і поширювач святого православ'я, бадьорий пастир словесного Христового стада, милостивий по­мічник бідних та жебраків, милосердний податель. До речі, Петро Моги­ла був прихильником ідеї рівності східної і західної церков і зрештою — об'єднання християнських церков. Помираючи, він заповів Київській академії все своє майно, кошти й цінності (понад 80 тис. злотих, навіть тканину на одяг студентам) і слізно просив берегти найбільший його скарб — академію.

Друкарство. Складовою української культури є виникнення і роз­повсюдження друкованого слова. Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею, відносять до 1491 р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль (?— 1525) видав "Октоїх", "Часословець", "Тріозь пісна", "Тріозь цвітну", "Осьмигласник"¹. Видання білоруського просвітителя "из славного города Полоцка" Франциска Скорини (1490— 1540) увійшли і в культуру українців, оскільки нас і біло­русів об'єднувала одна держава.

Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві пер­шої друкованої книги "Апостол" (1564) Івана Федорова. Іван Огієн-ко, зокрема, вважає Федорова не засновником, а фундатором по­стійного друкарства в українських землях. Інші вчені стверджують, що ще до прибуття Федорова до Львова і заснування ним у 1572— 1573 рр. друкарні існувало друкарство, у тому числі друкарня Сте­пана Дропона (кінець XV ст.). На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І. Федорова: "Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих"².

У 1574 р. у Львові вийшов друком "Апостол" І. Федорова. В острозькій друкарні побачила світ "Острозька Біблія" (1581) — перший повний звід біблійних книг церковнослов'янською мовою (для порівняння: перше видання Біблії в Москві вийшло 1663 р.; практично це був передрук "Ост­розької Біблії" з незначними змінами орфографічного характеру). Видан­ня І. Федорова складається з 1256 сторінок стислого, зручного для читан­ня друку. Насиченість книги дереворитними ініціалами, іншими нова­торськими елементами оформлення, краса і розміщення шрифтів нада­ють особливої ошатності цій книзі, яка донині лишається високим зраз­ком друкарського мистецтва. Про високий рівень українського книгодру-ку свідчить те, що "Острозьку Біблію" зареєстровано в каталозі бібліотеки

Дата добавления: 2014-12-24