Західноєвропейська культура XVII ст

РОЗДІЛ 7. СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ

Тенденції культурного розвитку, започатковані в часи Ренесансу і Ре­формації, знайшли своє продовження у XVII ст. У політичному житті за­вершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З цим було пов'язано зростання національ­них особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспа­нія, Фландрія, Голландія, Франція.

У XVII ст. було здійснено велику роботу в галузі наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено значний внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Розвивається раціональний спосіб пізнання. Вчені ХVП ст. стверджували, що усі раціональні висновки мають спиратися на досвід, факт, іти від реального світу речей. Значних успіхів досягають астрономія та медицина. Справу Н. Коперника та Дж. Бруно про­довжили Іогани Кеплер (1571 — 1 б30), Галілео Галілей (1691 — 1736), зас­новник класичної механіки Ісаак Ньютон (1643—1727) та ін. У резуль­таті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-ма­тематичне уявлення про природу. Воно найбільш повно виражено в кла­сичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" (1687). У світлі відкриття ним закону всесвітнього тяжіння нова картина світу вивільнилася від релігійних догм і формувалася лише на експеримен­тальних та математичних методах розробки.

Революційні події наклали відбиток на творчість англійського філосо­фа середини XVII ст. Томаса Гоббса (1588—1679), який вважав, що люди рівні від природи. Але в процесі розвитку виникає нерівність, а через нерівність утворюється взаємна недовіра. Через взаємну недовіру почи­нається війна. За відсутності громадянського стану завжди точиться війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об'єднались у державу, щоб тим самим дістали захист і можливість гуманного життя.

Суспільно-політичні ідеї голландського філософа Бенедикта Спіно-зи (1632—1677) відображали інтереси буржуазії, яка прийшла до влади і була заінтересована в "порядку" і міцній упряжці для народу. Крім "людей розуму", на думку Спінози, є "натовп", яким керують пристрасті, а не ро­зум. Тому потрібна сильна (проте республіканська) держава. Вона, зі свого боку, забезпечує людям мирне життя, їх "природні невід'ємні права", зок­рема, право приватної власності, свободу совісті й думки.

Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не виклика­ти певних процесів у художній культурі, сприяти зародженню нових на­прямків і методів творчості. У XVII ст. у культурі Західної Європи панують два головних напрямки — бароко і класицизм.

Особливе місце в європейській культурі XVII ст. зайняла культура ба­роко (від італ. barocco — дивний, вибагливий, химерний). Зміст поняття "бароко" дискусійний — одні вважають його стилем, другі — художнім на­прямком, треті — поетичною системою, четверті — культурною епохою. Як мистецтвознавчий термін введений у літературу швейцарським куль­турологом Г. Вельфміном (1864—1945). Бароко одностайно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національ­ної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за межі Європи. Разом з тим значна частина науковців вважає, що культура бароко стала останньою в низці інтегральних культурних епох, після занепаду якої в другій половині ХVII ст. у культурному житті Європи переважають непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливій і врівно­важеній картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного і драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та "відкритості" для будь-яких змін. Епоха бароко була започаткована на рубежі XVI—XVII ст. в Італії і по­в'язана з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Це відбувалося в країні, де ревно зберігалися багаті традиції Відродження. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим медієвізмом. Певною мірою відбувається поновлення впливу релігії на культуру, відроджуються забуті духовні жанри в літературі.

Зародившись в Італії, художній стиль бароко потім поширився в Іспанії, Франції, Німеччині, Фландрії, Польщі, Литві, Білорусі та Україні. Прийшов­ши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва. Барочний стиль характеризується складною врівно­важеністю динамічних композицій, високим рівнем виразливості, багато­плановістю художнього рішення, театральним поєднанням реального і фантастичного. Барочний стиль прагне до монументальності, містичних алегорій і натуральності зображення. Особлива увага в ньому приділяєть­ся емоційному впливу. Гармонія, яка займала таке значне місце в художньо­му стилі Відродження, тепер не має вирішального значення.

Архітектура епохи бароко. Новий стиль відкрив нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монумен­тальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа пе­ретворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Най­краще таке завдання вирішив італійський скульптор Джованні Берніні (1 598—1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі.

Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавим зразком цього типу будівель є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і ма­тематик Гваріано Гваріні. Привертає увагу фасад цього палацу з ефектив­но вигнутою центральною частиною, увінчаною складним криволінійним фронтоном, і прикрашений оригінальними оздобами в центрі. Взятий за­галом фасад справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної деко­рації. Стиль бароко використовується і для прославлення абсолютизму, на­приклад, для цього був побудований Версальський палац у Парижі.

В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: церква Санта Марія делла Вітторія у Римі, церква Санта Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезара у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села — творіння Растреллі (1 700—1771). Будівлі за проектами Франческо Борроміні (1599— 1667), поєднували химерну пластику й ори­гінальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою.

Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливо­стей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю. Якщо митці класичної Греції та епохи Відро­дження зображували богів олюдненими, то в італійського скульптора Берніні вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, майже нереального, казкового.

Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насампе­ред це — роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського Франціско д'Єсте та Людовіка XVI, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.

У голландській архітектурі починаючи із середини XVII ст. відбуваєть­ся крутий поворот до класицизму. Найбільша будова в Республіці Об'єдна­них Провінцій — монументальна ратуша в Амстердамі — виконана в стилі класицизму. Започаткована в 1648 р. ця велична споруда, багато прикра­шена всередині, була покликана втілити ідею могутності буржуазної дер­жави. Будівничим її був видатний голландський архітекторЯкоб ван Кам-пен (1595—1657). Голландські зодчі другої половини XVII ст. створили но­вий тип патриціанського житлового будинку з фасадом, прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зразком для подібних споруд протягом всього XVII ст.

Образотворче мистецтво. Видатними представниками бароко в живо­пису були італієць Мерізіда Караваджо (1573— 1 6 1 0) і фламандець Пітер Пауел Рубенс (1588—1640). М. Караваджо розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки чому добивався різних контрастів світла і тіні ("По­кладення до гробу", "Поклоніння пастухів"). Творчості Рубенса властивий ви­сокий гуманістичний пафос ("Підняття хреста" і "Вакханалія"). Майстерне ви­користання контрастів світла і тіні перетворювало картини в наповнений ди­намікою живописний потік. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала у європейському (та й українському) бароко одним із головних художніх прийомів. Повною мірою це відображено у творах Антоніса Ван-Дейка (1 599— 1641) ("Св. Мартін і жебраки", "Самсон і Даліла", Дієго Веласкеса (1599— 1660) ("Здача Бреди" та "Венера із дзеркалом").

Підсумком живописних досягнень голландського мистецтва XVII ст., вер­шиною його реалізму стала творчість Ханса ван Рейна Рембрандта (1 606— 1 669) ("Урок анатомії"", "Нічний дозор", "Святе сімейство", "Блудний син"). Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна.

Це в основному біблійні та євангельські сюжети. Офорти сповнені філо­софського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто помітне співчуття знедоленим, демократизм світосприймання ("Сліпий Товіт", "Зняття з хреста", "Поклоніння пастухів" та ін.). Як офор­тист Рембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві. Він залишив після себе 2000 малюнків, які демонструють його еволюцію: від складності ком­позиції і старанного виписування деталей до класично якісної простоти.

Література і музика бароко, надихаючись ідеєю розуму, продовжу­вали традиції Відродження. Проте їх віра в прогрес була багато в чому супе­речливою. Людина — піщинка в нескінченному Всесвіті, а її життя сповне­не трагічних випадковостей. Ця провідна ідея літератури бароко знайшла своє втілення у творчості іспанського поета Гонгори-і-Арготе (1561 — 1627) (поема "Поліфем"), італійського поета Маріно Джамбаттіста (1569—1625) (поема "Адоніс"), англійського поета Джона Мільтона (1608— 1674) (поеми "Втрачений рай" і "Повернений рай", трагедія "Самсон-бо-рець"), у драмах іспанця Кальдерона та багатьох інших літераторів XVII— XVIII ст. Усіх їх поєднувала спільність світовідчуття, яке іноді називають "тра­гічним гуманізмом". Це поняття досить вдало відображало сутність внутріш­ньої суперечливості епохи бароко.

Значні плоди ця суперечливість матеріального і духовного, спокою й екстазу принесла в музиці. Остання — це змога виразити складність і збен­теженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитовні благан­ня, всепрощення й екстатичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Поряд із цим у річищі бароко виник новий музичний жанр — опера, батьківщиною якої є Фло­ренція. Тут на рубежі XVI—XVII ст. створюються перші "драми з музикою". Найвидатнішим оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді (1567—1643)- Його опера "Орфей" (1607) викли­кає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш декорацій, умовність сюжету, вишуканість костюмів — усі ці ознаки опери як типового барокового мис­тецтва поєднувалися в ній з побутовими сценами та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах.

Західноєвропейська культура бароко мала великий, проте неоднознач­ний вплив на культурний розвій країн Центральної та Східної Європи, зокрема України. Однак в цих країнах бароко зазнало суттєвих змін, сприйняло духовні, ідеологічні та національні особливості народів, що тут проживали, тонко відбило нюанси національного світосприйнят­тя і національного світогляду. В Україні бароко стало потужною духов­ною течією, що охопила всі царини культурної діяльності, увійшовши до історії світового мистецтва під назвою "Українське бароко".

Дата добавления: 2014-12-24