Українська культура в умовах національного Відродження 2 страница

церковнослов'янської мови та практичного богослов'я. При університе­тах виникають друкарні, археологічні музеї та бібліотеки, видаються жур­нали, альманахи, збірники.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, політекономія, технічні та природничі науки. Науковими й освітніми цен­трами в цей час були Харківський і Київський університети, які зібрали нав­коло себе найкращі наукові сили. Так, науковці Харківського університету свою увагу спрямували на вивчення рідного краю і на піднесення його економічного і культурного рівня, а також на вивчення німецької ідеалі­стичної філософії. Серед науковців Харківського університету було чима­ло тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них — один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773—1842), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський (1812—1880) із захопленням працював над дослідженням української народної творчості та побутової старовини, наслідком чого стало видання альманаху української народної поезії "Запорожская Ста­рина" (1833—1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українських народних пісень "Собрание памятников украинской народ-ной поззии" (1826 р.). У 1838 р. він видає "Украинский Сборник", куди було вміщено "Наталку Полтавку" і "Москаля-чарівника" Котляревського, якого в 1837 р. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збе­реження пам'яток української народності.

За ініціативою літературних і наукових сил університету видаються місцеві журнали й альманахи, книжки і збірки. За перше десятиліття існу­вання університету (1805—1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усіх видань Російської імперії на той час. З них 90 праць належить професорам, 16 — студентам.

Незважаючи на посилену русифікацію та утиски академічної свободи, в Харківському університеті були помітні нахили до українознавства. При університеті було створено історико-філологічне товариство, яке поста­вило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збережен­ня творів та пам'яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив випускник і професор університету Олександр Потебня (1835—1891) — основоположник психологічного напряму в українському мовознавстві. Він і так висловився про українську мову в 1884 р., коли з неї багато науковців російського походження відверто насміхали­ся, пророкуючи швидку загибель, повне забуття: "Этот язык есть один из богатейших языков славянских, что он едва ли уступит богемскому в оби-лии слов и виражений, польскому в живописности, сербскому в при-ятности, что зто язык, который будучи еще не обработан может уже срав-ниваться с языками образованными по гибкости и богатству синтакси-

ческому, — язьік позтический, музикальний, живописний". Потебня відстоював також "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

Важливу роль у розвитку культури і науки, поширенні освіти відіграв і Київський університет. З його заснуванням інтелектуальний центр Украї­ни перемістився з Харкова до Києва. У першій половині XIX ст. тут працю­вали вихованці Харківського університету М. Дяченко і О. Дяченко, які роз­робляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. По­мітний слід у розвитку проблем механіки і гідравліки залишив І. Рахмані-нов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті по­в'язаний з діялністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження в географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки зробив Р. Траутфеттер. Під його ке­рівництвом за планом В. Беретті у 1841 р. було закладено університет­ський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваєву — одному із засновників вітчизняної офтальмології.

Проте патріархом науки був Михайло Олександрович Максимович.

Його праці, зокрема, в галузі історії та філології, сприяли згодом за­родженню історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Дра-гоманов, О. Лазаревський, Д. Багалій, М. Дашкевич, М. Грушевський та ін. Вони й продовжили передові історичні традиції М. Максимовича у вивченні української минувшини і передали їх своїм учням. Значні здобутки М. Максимовича і в дослідженні української мови. У працях, написаних у 1827—1863 рр., він науково довів, що українська мова — це дійсно самостійна мова; до мов західно- та східносло­в'янських вона ближча, ніж до мови московської, від якої дуже відрізняється. Самі українці — давні автохтони у своєму краю, що живуть від Дунаю до Дону; мова українська зародилася ще в доісто­ричну добу. Максимович перший докладно подав усі найвиразніші прикмети української мови.

У першій половині XIX ст. наукові дослідження провадились також у численних наукових товариствах, які мали на меті вивчення минулого України — її археології, історії, культури. В 1835 р. при Київському навчаль­ному окрузі засновано Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а в 1843 р. замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Вона підготувала і видала значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — "Архив Юго-Западной России". Було вида­но також ряд літописів та збірників документів.

Плідно працювало й засноване в 1839 р. Одеське товариство історії і старожитностей, члени якого досліджували пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, скіфів, Запоріжжя. Аналогічні товариства створювались у наступні роки в ряді інших міст України. Результатом їхньої діяльності ста-ли сотні томів різних видань, у тому числі копії документів, оригінали яких загинули після Жовтневого перевороту 1917 р.

Крім того, багато українських учених у першій половині XIX ст. пра­цювали в інших університетах та наукових й освітніх закладах.

Світової слави здобув видатний український математик М. Остро-градський (1801 —1862), якого по праву називають маестро земної та не­бесної механіки, а Генеральна Асамблея ЮНЕСКО оголосила 2001 рік ро­ком вшанування його пам'яті. Уже перші наукові праці зробили М. Остро-градського одним із найвидатніших математиків світу. Він був членом-ко-респондентом Паризької академії наук, дійсним членом Римської, Туринсь­кої, Американської академій, у 1831 р. став академіком Петербурзької ака­демії наук. Він був одним із засновників у Росії школи фахівців, що працю­вали в галузі механіки і прикладної математики. Ідеї, закладені в його пра­цях ("Підручник з елементарної геометрії", "Мемуар обчислення варіації кратких інтегралів" тощо), актуальні й досі, знаходять нове застосування в математичній та теоретичній фізиці. Його іменем названо деякі матема­тичні формули. Багато теорем і формул увійшли до курсу аналізу і дифе­ренціальних рівнянь.

Значна частина праць М. Остроградського стосується аналітичної ме­ханіки. Він встановив один з основних її законів — принцип найменшої дії, а також вивів узагальнене рівняння динаміки, що знайшло численні І застосування у сучасній фізиці, розв'язав багато важливих задач у галузі гідростатики, гідродинаміки, теорії потужності, теорії тяжіння, балістики, теорії удару. Філософ П. Юркевич (1826—1874) був академіком Російської, Чеської, Паризької академій наук.

Театр. На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром, який вносив на сцену чимало свіжого й нового, незважаючи на молодість його творців і учасників. Наприкінці | XVIII ст. на зміну шкільному прийшов новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру, що і стало своєрідним переходом до світського театру.

Серед кріпосних театрів на Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (ним керували Василь Гоголь, батько Мико­ли Гоголя, та В. Капніст) і кобеляцького маршалка Гавриленка у селі Озер-ках, де виступав навіть Михайло Щепкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі в Правобережній Україні.

Справжнім початком професійного міського театру в той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтав­ський театри. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р — У Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні акторські групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класич­ними трагедіями.

Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який на­писав п'єси "Наталка Полавка" і "Москаль-чарівник". Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п'єс першої половини XIX ст. найкращими були "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Сватання на Гон-чарівці" Г. Квітки-Основ'яненка і "Назар Стодоля" Т. Шевченка.

Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням теат­ру постають професійні українські актори. Найвідомішими з них були Ми- хайло Щепкін (1 788— 1 863) і Карно Соленик (1811 — 1851). Перший походив із кріпаків (у 1821 р. його викупили полтавці), на початку своєї діяльності (1808—1822) грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ), а з 1822 р. постійно виступав у Москві. М. Щепкін створив незабутні обра­зи Виборного в "Наталці Полтавці", Чупруна в "Москалі-чарівнику", Отецька у "Сватанні на Гончарівці". Як новатор у театральному мистецтві він пе­рейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув Карпо Соленик, який з великим успіхом виступав у виставах українського класичного репертуару. Від М. Щепкіна і К. Соленика в історіі українського сценічного мистецтва починається реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина. У Харкові, Полтаві та Кате­ринославі працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дрейсіг (1791 — 1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського — Семен Гулак-Артемовський (1813—1873). Останній був оперним співаком і компо­зитором, близьким приятелем Т. Шевченка.

Архітектура. Національно-культурний гніт, в умовах якого жила Україна, великою мірою позначився на архітектурі. З'являються нові будівлі, створені за російськими проектами, які не відповідали мистець­ким стилям України. У 1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спору­дою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.

Проте українська творчість не вгасає, пристосовуючи шаблонні російські проекти до свого смаку. На зміну класичному з початком XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire — імперія) з нахилом до монумен­тальних форм римського вигляду. Церковні будівлі в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині та Слобожанщині. їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, які були відомі у другій половині XVIII ст.

Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині й Прилуках. Стиль ампір мав поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в спорудженні малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.

У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі Украї­ни в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Черніго­ва, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип повністю округлих споруд (ро­тонд), ампірних форм з колонадою або без неї. Такими є Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві. У стилі ампір споруджено "Па­м'ятник самоврядування Києва" (1802 р., архітектор А. Меленський).

Найбільш плідні українські архітектори цієї доби — Петро Ярослав­ський (1750—1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766—1833) з Киє­ва. Перший з них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А Меленський спроектував і перебудував велику кількість споруд Києва, у тому числі дерев'яний будинок театру (не зберігся), бурсу Київської ака­демії. Він також виконав проект відбудови Десятинної церкви, який було відхилено владою. А Меленському належить також проектування і будів­ництво ротонди "Аскольдова могила", будівель Флорівського монастиря на Подолі в Києві.

У Львові у 20—30-х роках XIX ст. у стилі ампір побудовано так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолін-ських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835), Народ-ний дім на вулиці Рутовського, вартівню на площі св. Духа і десяток житло­вих будинків.

Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі, їх про­ектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрій Шостак. У 1837—1842 рр. тут було споруджено знамениті схо­ди, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півокруглій площі споруджено пам'ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.

Остання стадія класицизму припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837—1842 рр. ви­значний архітектор Вікентій Беретті (178 1 — 1842), що викладав архі­тектуру в Київському університеті.

Скульптура. Набагато складнішим був розвиток української скульп­тури кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст., яка перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням будівництва міст і декоративного оздоблення споруд. У першій чверті XIX ст. ампір почав характеризуватися зменшенням декораційної скульптури (рококо). На зміну цьому стилеві приходить і започаткований у Відні так званий бідо-маєр, що переважав у другій чверті XIX ст.

Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес її розвитку слід простежувати на працях українських майстрів

столиці імперії. Першим із них був Михайло Козловський (1753—1802), який творив у стилі рококо і залишив після себе рад статуеток і класичний пам'ятник О. Суворову в Петербурзі. Найвидатнішим скульптором Росій­ської імперії того часу був Іван Мартос (1754—1835), який народився на Чернігівщині. Він став професором, а потім ректором Петербурзької ака­демії мистецтв. За півсторічний період своєї творчості він залишив багато скульптурних праць у бронзі, мармурі та велику кількість надгробників. Під впливом І. Мартоса творив скульптор українського ропу Кость Клим-ченко (1816— 1 84 1), що майже все своє життя провів у Римі.

У 1853 р. в Києві на мальовничому березі Дніпра споруджено пам'ят­ник князю Володимиру Великому. Виконав його російський скульптор німецького походження П. К. Клодт проектом скульптора В.І. Демут-Ма-линовського та архітектора К. Тона.

Живопис. В українському образотворчому мистецтві у першій поло­вині XIX ст. виділялися окремі митці, але серед них ще не було великих та­лантів. Це було пов'язано з тим, що після смерті у 1825 р. В. Боровиковсько-го малярство Російської імперії занепадає. Після деякого застою як реакція проти класицизму починає формуватися схильність до реалізму. Цей рух започаткував Олексій Венеціанов (1780—1847), учень Боровиковського. Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українському малярстві Тараса Шевченка та його послідові шків Л. Жемчуж-никова ("Кобзар на шляху", "Козак ще на Січ", "Чумаки в степу"), К. Тругов-ського ("Весільний викуп", "Сорочинський ярмарок" та ін.), І. Соколова ("По­вернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Ніч напередодні Івана Купала"). їхня творчість була значним внеском в українську мистецьку культуру.

Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840—1860 рр. був Тарас Шевченко (1814—1861). Хоча його значення як художника в історії українського народу і не дорівнює його значенню як поета, але і в галузі образотворчого мистецтва він був першим великим національним митцем України, творчість якого стала найвищим досягнен­ням українського мистецтва XIX сг. Його мистецький талант виявився у різних галузях малярства-, портретному, жанровому, пейзажному і релігій­ному. Крім того, Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. За гравюри Тарас Шевченко дістав титул академіка. Високо цінуються також його малюнки олівцем, тушшю, сепією і аквареллю.

Першою жанровою картиною Шевченка була "Хлопчик-жебрак ділить­ся милостинею з собакою під парканом" 1839 р., за яку йому було прису­джено срібну медаль Академії мистецтв. На початку 40-х років молодий митець працює над темами з історії України, з життя народу, його побуту. У цей час написані "Циганка-ворожка", "Катерина", "Селянська родина". У 1843 р. Шевченко подорожує Україною й збирає великий матеріал в етю­дах, малюнках, ескізах. Він задумує видати серію офортів під назвою "Жи­вописна Україна", в якій хотів показати історичне минуле, побут і звичаї народу. Шість офортів на історико-побутову тематику ("Видубицький монастир", "Дари в Чигирині", "Судна рада" тощо), зроблених у 1844 р., ха­рактеризуються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. На відміну від своїх попередників Шевченко не ідеалізує Україну, а змальо­вує її реалістичною, зокрема показує закріпачене зубожіле село.

Тарас Шевченко виявив себе справжнім майстром портрета. Це видно передусім з його власного автопортрета (1840—1841) і з портретів Маєв-ської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба, написаних у 1843—1847 рр.

Після закінчення Академії в 1845 р. Шевченко приїжджає до Києва і тут, працюючи в Археографічній комісії з вивчення пам'яток старовини, зно­ву має нагоду побувати в селах і містах України та виконати різноманітні рисунки, еподи, ескізи для своїх майбутніх творів. Однак арешт перервав мистецькі плани Тараса Шевченка.

Отже, творчість Т.Г. Шевченка є новим етапом в історії українського об­разотворчого мистецтва. Вона надихнула багатьох українських та росій­ських митців на нові творчі здобутки.

Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. Устияно-вич — "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т. Костин-ський — "Гуцул з Листовиці", "В селянській хаті".

Музичне мистецтво. Високий рівень розвитку музично-пісенної творчості забезпечувала поетична і музична обдарованість українського народу. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у побуті були поши­рені землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні тощо. Дуже популярними були пісні-романси "Їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Шевченка "Думи мої", "Ой, одна я, одна", "Заповіт", пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Зі свого середовища народ висунув талановитих співців-кобзарів, ліриків (Андрій Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторські твори, що згодом у народі ставали безімен­ними: "Там, де Ятрань круто в'ється", "Чи я в лузі не калина була", "Дівчино, рибчино, серденько моє" та ін.

Пісенним талантом українців захоплювалися у Петербурзі, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 р. М. Глинка пе­ребував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Пол­таву, Харків, Качанівку і відібрав 19 хлопчиків і двох дорослих чоловіків для зарахування до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський, який зго­дом став автором першої української національної опери.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Проте, незважаючи на давні історичні тра­диції хорового співу в Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що віддавала пе­ревагу іноземним творам.

У Галичині, що перебувала в складі Австрії, у першій половині XIX ст. сформувалися сприятливі умови для розвитку музичної культури. Перші виразні прояви музичного життя вийшли з духовенства. Саме в стінах ду­ховної семінарії виховувалися майбутні музиканти.

Так, у 1829 р. при дворі єпископа Івана Снігуровича в Перемишлі був заснований постійний церковний хор, яким керував диригент і компози­тор чеського походження А. Нанке. Основу репертуару становили пере­дусім твори Д. Бортнянського. З цього хору вийшли композитори, які ство­рили так звану Перемиську школу. Найпершими її представниками стали Михайло Вербицький (1815—1870) та Іван Лаврівський (1822— 1873), які в 40-х роках XIX ст. репрезентували західноукраїнську музику. Крім церковних, вони писали також твори для чоловічого хору. М. Вербицький склав музику на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка ста­ла згодом українським національним гімном, і до "Заповіту" Т.Г. Шевчен­ка, що також у перші роки після смерті поета співали як національний гімн. М. Вербицький є автором і 2 оркестрових творів, рапсодій, Служби Божої та інших церковних співів.

Іван Лаврівський писав свої твори насамперед для церковного вжитку. Втім, окрім кількох композицій для чоловічого хору, залишив і дві опери. Обидва композитори, хоча й не мали вищої музичної освіти і писали во­кальну музику, за словами М. Грінченка, "винесли свою рідну мелодію на світ Божий, одягли її в культурне вбрання і показали, що інша музика варта того, щоб її культивувати"¹.

У цей час розвивалися всі види і форми української культури. Проте на перешкоді такому розвитку в Східній Украйні стояла колоніальна політика царської Росії, яка проголосила українську мову й україн­ську націю взагалі поза законом. Значних обмежень українська мова зазнавала і в Західній Україні та в Закарпатті, що входили до складу Австрійської імперії.

Однак знесилена фізично та понівечена духовно українська культу­ра, спираючись на могутні народні традиції, морально-етичні й ду­ховні цінності народу, вижила, зберегла національну ідею. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували прогресивні культурні діячі XIX ст. у своїх пошуках найбільш вагомих засобів збереження і підне­сення національної самосвідомості та національної культури. Ідея незалежності, прагнення до суверенності стали підвалинами відро­дження України XX ст.

У другій половині XIX — на початку XX ст. майже всі європейські держави переживали складний період у своєму історичному роз­витку. В Італії тривала національно-визвольна боротьба проти австрійського гноблення за об'єднання країни. Під владою Пруссії відбу­лося поступове об'єднання німецьких земель в єдину державу, через ви­пробування Паризькою комуною пройшла Франція. Відбувався активний процес зміни суспільних відносин, політичних інститутів. До політичної влади в більшості країн прийшла промислова буржуазія, яка забезпечува­ла своє панування завдяки військовій силі, реформам, у тому числі й мо­дернізації виборчої системи, і жорстокій експлуатації.

Друга половина XIX ст. — це період еволюції провідного буржуазного стану, його інтересів, системи цінностей, моральних принципів та ідеалів. Але головною тенденцією в розвитку культури тих часів була потреба у формуванні нових духовних орієнтирів, своєрідного бачення краси світу, утвердження естетично розвинутої особистості.

Дата добавления: 2014-12-24