Українська культура у другій половині XIX — на початку XX ст. 3 страница

Все це разом позитивно впливало на формування української вищої освіти.

Значні кошти на вищу освіту навесні 1919 р. направив Раднарком УСРР Він профінансував відкриття трьох сільськогосподарських, медичного, гео­логічного та деяких інших інститутів, реформував групу педучилищ у пед­інститути тощо. Проте, коли республіку було захоплено Добровольчою ар­мією, військова адміністрація остаточно заборонила вивчення української мови в школах та закрила майже всі українські вищі навчальні заклади, у тому числі й Академію наук. Внаслідок цієї політики, після вигнання дені-кінців з України систему вищої освіти значною мірою слід було створюва­ти заново. Однак економічна розруха, яку залишили після себе Доброволь­ча армія, а згодом польська і врангелівська інтервенції в Україну, не давала можливості розгорнути широку розбудову мережі нових навчальних закла­дів, як цього вимагали потреби суспільства. Тому навесні 1920 р. Раднарком УСРР вирішив з метою більш ефективного використання матеріально-тех­нічної бази та наукового потенціалу діючих вищих навчальних закладів об'єднати дрібні однопрофільні інститути в більш великі вищі навчальні заклади, але з дещо скороченим терміном навчання в них у три-чотири роки. У плані реалізації цього курсу на базі групи педучилищ, народних й держав­них університетів було створено 20 педагогічних та декілька інститутів гуманітарного й технічного профілю. Проте рішення про ліквідацію університетів було невиправданим, оскільки в інститутах, створених на їх основі, науковий рівень підготовки фахівців був значно нижчий універси­тетського. Тому на початку 1930-х років в Україні знову повернулися до уні­верситетської освіти.

Підсумовуючи результати роботи в напрямі вищої освіти в 1917— 1920 рр., слід зазначити, що за ці роки мережа інститутів і університе­тів України зросла з 26 до 60 одиниць, а студентський склад збільшився з 35 до 82 тис. чол. У багатьох вищих навчальних закла­дах розгорнулися українізація навчальних процесів та запрова­дження вивчення українознавчих дисциплін. Все це разом дає пра­во стверджувати, що в цей період було закладено основу формуван­ня національної вищої освіти.

Наука в 1917—1920 рр. Стосовно науково-дослідної роботи у 1917— 1920 рр., то її центрами були колективи інститутів, університетів, наукові товариства, Українська академія наук.

Влітку 1919 р. в Академії наук працювало 1100 співробітників. Серед них — В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, М. Кащенко, С. Тимошенко, Ф. Тарнавський, О. Левицький, С. Єф-ремов та інші видатні учені. У структурі УАН діяло декілька науково-дослід­них інститутів, лабораторій, комісій, які досліджували різні проблеми з історії України, літератури, мови, фізики, хімії, економіки народного гос­подарства тощо. Зокрема, термінологічна комісія на чолі з П. Тутковським розробила українську гуманітарну та природничо-технічну термінологію й випустила у світ орфографічні словники зрізних наукових проблем. Літе­ратурна комісія, очолювана С. Єфремовим, підготувала до видання літера­турну спадщину Т Шевченка, І. Франка, В. Антоновича, М. Драгоманова, понад 40 томів (600 друк, арк.) творів О. Потебні. Археологічна комісія під керівництвом М. Біляшівського розробила програму розвитку археологіч­ної науки в Україні й склала малу археологічних пам'яток республіки. Комі­сія вивчення природних ресурсів систематизувала дослідження з цієї про­блеми й опублікувала рекомендації для їх ефективного використання тощо.

Наукові проблеми розробляли також професорсько-викладацькі колек­тиви вищих навчальних закладів. їхніми зусиллями видавалися підручни­ки та загальноосвітня література для шкіл, професійних училищ, інститутів з історії, української літератури, географії, хімії, фізики, біології, етнографії та інших предметів. Пошуковою роботою займалися всі 30 наукових то­вариств республіки, в яких працювали сотні науковців.

Видавнича справа в 1917—1920 рр. У 1917—1920 рр. проходило інтенсивне формування національної видавничо-поліграфічної справи. До 1917 р. в Україні видавалося дуже мало україномовної літератури і пер­іодики. Причиною цього насамперед було те, що українське друковане сло­во отримувало від держави незначні асигнування, і книжки та газети вида­валися, в основному, за рахунок громадських організацій та меценатів. До того ж уведення на українські періодичні видання військової цензури в роки Першої світової війни призвело до закриття групи "непокірних" га­зет та журналів та зменшення місцями їх кількості у декілька разів.

Основи українського книжкового книговидання, періодичної преси та журналістики в роки визвольної боротьби заклали Центральна Рада і Генеральний Секретаріат. При цьому керівництво держави особливу увагу приділяло насамперед видаванню навчальної для системи освіти, худож­ньої української і зарубіжної класичної та суспільно-політичної літерату­ри. Завдяки активній урядовій фінансовій підтримці, персональній участі в організації видавничої справи М. Грушевського, С. Петлюри, С. Єфремова, В. Винниченка, Ф. Лизогуба, Є. Чикаленка, С. Русової, О. Лотоцкого, В. Дома-ницького, М. Левицького, Д. Дорошенка та інших відомих політичних і куль­турних діячів України, наданню матеріальної допомоги друкарням "Про­світами", профспілками, місцевими органами влади, у 1917—1918 рр. дру­карні випустили понад півтори тисячі найменувань українських книжок, брошур, загальним накладом близько 10 млн примірників. Великими ти­ражами виходили твори класиків української літератури: І. Котляревсько­го, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського, Л. Україн­ки, І. Франка, збірки поезій молодих українських літераторів: "З журбою радість обнялася" О. Олеся, "Хвилі" М. Коноваленка; "Лісові ритми" М. Ша-повала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, І. Огієнка, І. Липи, В. Вин­ниченка, М. Грушевського та інших відомих і початкуючих поетів і письмен­ників. Українською мовою перекладалися і виходили у світ твори Г. Мопаса-на, Д. Лондона, О. Бальзака. Було видано декілька сотень найменувань кни­жок і брошур суспільно-політичної літератури накладом 20—30 тис. при­мірників кожна, Серед них праці О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгомано-ва, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалися проблеми розбудови Української держави, її соціально-еко­номічного й політичного устрою. Були опубліковані дослідження з новими концепціями історії України, такі як "Ілюстрована історія України", "Корот­ка історія України", "Якої ми хочемо автономії" М. Грушевського, "Коротка історія України", "Про козацькі часи на Україні" В. Антоновича, "Історія українського письменництва" С. Єфремова тощо.

Помітно зросло видання різнотематичної літератури в 1919—1920 рр. Протягом цього періоду друкарні випустили 3 тис. назв навчальної й ху­дожньої літератури загальним накладом 25 млн примірників, з них 15 млн українською мовою, а решту — мовами національних меншин. У цей час починають активно друкуватися твори фундаторів української літерату­ри радянського періоду П. Тичини, В. Сосюри, А. Головка, В. Чумака, В. Блакитного, М. Рильського, П. Панча, І. Кочерги, І. Ле, О. Копиленка, М, Ку-ліша, С. Васильченка та інших поетів, прозаїків, драматургів.

У періодиці також відбулися якісні зміни. В добу Центральної Ради було засновано 150 українських газет, журналів, часописів. Серед них газети "Наше життя", "Робітник", "Наша воля", "Вісті з Української Центральної Ради", журнали "Вільна українська школа", "Просвітянин", "Волошка" та ін. Під час правління гетьмана П. Скоропадського число українських періо­дичних видань зросло до 255 найменувань. Декілька десятків газет та жур­налів заснувала Директорія УНР Чимало періодичних видань виходило мовами національних меншин. На початку 1919 р. у республіці видавалося 320 російськомовних газет і журналів (до 1917 р. — 750), близько сотні єврейських, німецьких, польських, сербських, болгарських, грецьких та мовами інших національностей. Але в другій половині 1919 р. більшість українських періодичних видань, у тому числі й національних меншин, денікінська військова адміністрація закрила, а друкарні демонтувала. Тому навесні 1920 р. процес створення української періодичної преси розпо­чався заново. До завершення того ж року в республіці було відновлено 370 найменувань газет і журналів, із них 180 україномовних. Щоденний ти­раж лише губернсько-повітових українських газет становив 1,7 млн, а мо­вами національних меншин — 1,2 млн примірників. Щомісячно видава­лося 380—400 тис. примірників журналів.

Отже, у 1917—1920 рр. в Україні сформувалася національна видав­ничо-друкарська справа, почали формуватися українська школа журналістики та національних меншин.

На початку 1917 р. проблема нестачі україномовної літератури й пре­си для проведення широкого комплексу культурно-освітньої роботи до­повнювалася низьким рівнем розвитку бібліотечної справи в Україні. У цей час навіть у таких економічно розвинутих губерніях, як Катеринослав­ська, Харківська, Одеська, одна бібліотека або хата-читальня припадала на 12—15 населених пунктів. Ці бібліотеки, як правило, мали від 400 до 1000 примірників здебільшого російськомовної літератури. Тому створенню мережі бібліотек українські уряди, "Просвіти" і різні громадські та полі­тичні організації надавали досить велику увагу.

Влітку 1917 р. з ініціативи Центральної Ради в Києві відкрилася Націо­нальна бібліотека з відділом Україністика" та великим архівним фондом. У ній протягом року було зібрано понад один мільйон томів різної літера­тури. Ця бібліотека на той час за кількістю свого фонду і його науковою цінністю входила в число найбільших бібліотек Європи. Активну участь у її організаційному становленні та формуванні фондів брали В. Вернадський, А Кримський, В. Нарбут, С. Єфремов, І. Житецький та інші відомі вчені та мистецтвознавці України. На зразок Національної, схожі бібліотеки з філія­ми створювалися в губернських центрах і великих містах України.

Крім цих великих бібліотек, які налічували у своїх фондах від декількох десятків до сотень тисяч книжок і томів архівних документів, проводилась інтенсивна робота із заснування бібліотек міського, повітового, районно­го, волосного підпорядкування. У селах, на підприємствах, у школах ство­рювалися хати-читальні, кімнати читача, бібліотечні осередки тощо. На­прикінці 1920 р. в Україні діяло 2256 великих публічних міських і повіто­вих бібліотек, 11,2 тис. сільських, 12,25 тис. куточків або кімнат читача при "Просвітах", на заводах, фабриках, залізничних станціях. До них слід та­кож додати велику кількість бібліотечних осередків, відкритих у школах, училищах, наукових товариствах. Все це разом створювало сприятливі умови для охоплення культурно-просвітньою роботою переважної більшості населення України.

Театральне та музичне мистецтво в 1917—1920 рр. У 1917—1920 рр. тривало формування українського професійного і народного театру, му­зики та кіномистецтва. Восени 1917 р., за рішенням Центральної Ради та Генерального Секретаріату, у Києві створено Український національний театр. До складу його трупи увійшли І. Мар'яненко, О. Курбас, С. Панківсь-кий, М. Садовський, П. Саксаганський та інші відомі українські актори. Зго­дом, за фінансової підтримку уряду, на сценізацію українських вистав пе­рейшли трупи ряду професійних драматичних театрів Києва, Чернігова, Полтави, Житомира, Катеринослава, Прилук, Харкова, Одеси, Черкас. Дію­чим театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, їх не оподатковували. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. У містах і селах виникли сотні аматорських колективів. Для підготовки митців сцени й організаторів те­атрального мистецтва Генеральний Секретаріат відкрив школу з підготов­ки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика "Теат­ральні вісті". Культурні організації Києва і Чернігова запросили для робо­ти на українській сцені з Петрограду та Москви В. Войтенка, П. Александ-рова, Є. Богословського, В. Мейерхольда, О. Бенуа та інших відомих теат­ральних митців.

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики,музичної освіти й хорео­графії. З її ініціативи було створено Український народний хор (диригент К. Стеценко), засновано в Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів, у губернських центрах і великих промислових містах — мережу музичних шкіл. Навесні 1918 р. уряд УНР профінансував відкриття у столиці Українського національного оперно­го театру і призначив його керівником М. Садовського (Тобілевича).

Великі кошти на розвиток професійного театру виділяв уряд Геть­манату. За його допомоги утворився другий Український драматичний театр у м. Києві, "Вільний театр" у Полтаві, Український губернський театр у Катеринославі та ін. Акторів і режисерів для новостворених і діючих те­атрів готувала заснована в серпні 1918 р. у м. Києві дворічна державна дра­матична школа. Серед першого набору її учнів були А. Бучма, В. Аврамен-ко, В. Печений, О. Драгомарецька, М. Мотузівський, які згодом стали ви­датними майстрами української і світової сцени.

Керівництво держави підтримувало подальший розвиток музично-хорового мистецтва. Рада Міністрів реформувала музично-драматичну школу ім. Лисенка у вищий музично-драматичний інститут. Міністерство народної освіти та мистецтва відкрило при Київській консерваторії, му­зичних школах кафедри і спеціалізації української музики, 8 кобзарських шкіл у губернських центрах та десятки курсів з підготовки диригентів і художніх керівників народних хорів, виділило кошти на формування 27 великих професійних національних музично-хорових та хореографіч­них колективів.

Розвиток театрально-музичного мистецтва постійно перебував у центрі уваги Директорії УНР. Ї ї голова В. Винниченко, будучи сам талано­витим драматургом, з цієї високої державної посади надавав українським професійним і народним театрам максимально можливу допомогу. За його участю було засновано нові професійні та напівпрофесійні театри в Хер­соні, Катеринославі, Проскурові, Могилев-Подільському. У налагодженні їх діяльності брали активну участь Л. Курбас, М. Садовський та інші відомі майстри сцени. Нові театри сценізували вистави українських драматургів, такі як "Маруся Богуславка", "Богдан Хмельницький", "Остання ніч" М. Ста-рицького, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в нево­лю" М. Кропивницького, "Украдене щастя" І. Франка, "Лісова пісня" Л. Укра­їнки, "Бондарівна", "Наймичка" К. Карого та ін., які представляли різні ху­дожні жанри українського театрального мистецтва.

Помітну матеріальну й організаційну підтримку надавав уряд УНР фор­муванню мандрівних театрів. їх утворилося декілька десятків у кожній гу­бернії, і вони успішно ознайомлювали широкі народні маси з українським театральним мистецтвом.

Директорія УНР, спільно з урядом і культурною комісією Трудового Кон­гресу, фінансувала подальший розвиток музично-хорового мистецтва та художньої самодіяльності. Ці установки допомогли організувати де­кілька десятків національних професійних і народних хорів у Київській, Волинській, Подільській, частково Катеринославській губерніях, заснува­ли "Українську республіканську хорову капелу", яку очолив відомий дири­гент і композитор О. Кошиць. Капела у 1919 р. гастролювала в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції. Завдяки цим гастролям і високій виконавській майстерності колективу, українська музика і пісня здобули велику попу­лярність у Західній Європі.

Допомогу формуванню професійних і народних драматичних та опер­них театрів надавав Раднарком УСРР. Цим напрямком культурної роботи займався відділ мистецтва Наркомату освіти. За його підтримки було відновле­но роботу багатьох театральних колективів, які припинили сценічну діяль­ність під час денікінської й польської інтервенції в Україну, створено мережу нових професійних та аматорських театрів, у тому числі державний драма­тичний театр ім. Т. Шевченка (березень 1919 р.) у Києві. Активну участь у роз­витку національного театру цієї пори брали П. Саксаганський, М. Занько-вецька, Г. Борисоглібська, Л. Курбас, Г. Юра, А. Бучма, О. Сердюк, Б. Романи-цький, І. Мар'яненко, Г. Затиркевич-Карпинська та інші відомі майстри сцени.

Однак поряд з позитивним внеском у розбудову театру радянським керівництвом було допущено і ряд суттєвих недоліків. Навесні 1919 р., за наказом уряду, в структурі Всеукраїнського театрального комітету було створено підкомісію радянської пропаганди. Вона дістала право затвер­джувати репертуари театрів і контролювати їхню сценічну діяльність. У ході перевірки театрів комісія усунула від сценізації чимало п'єс українських і зарубіжних драматургів, які, на її думку, були непролетарськими й мали "буржуазно-націоналістичний" або "міщанський" характер. Такими діями комісія гальмувала нормальний творчий розвиток багатьох театральних колективів і театрального мистецтва взагалі.

Питанням розвитку музичного і хорового мистецтва займався Все­український музичний комітет, очолюваний видатним співаком Л. Собіно-вим. Під керівництвом комітету удосконалювалися навчальні програми музичних шкіл та училищ, розпочався процес створення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій у великих містах України. Загальне число цих навчальних підрозділів до закінчення 1920 р. було доведено до 200 одиниць. Комітет також заснував славнозвісну українську державну капелу "Думка", яка стала одним із найкращих музично-хорових колективів республіки, а згодом і Радянського Союзу.

Значний внесок в організацію та розвиток українського музично-хорового й хореографічного мистецтва у цей час зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, П. Козицький, М. Вериківський, Д. Козловський та інші митці. Зокрема, К. Стеценко написав музику до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки", до драми М. Кропивницького "Дві сестри", на ряд віршів Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки; М. Леонтович здійснив музичну обробку народних пісень, таких як "Дударики", "Із-за гори кам'яної"; Л. Ревуцький написав пісню "Упе­ред, хто не хоче конати"; Г. Верьовка музично упорядкував ряд україн­ських народних пісень тощо.

Результатом спільної роботи урядів України й культурних органі­зацій у напрямку розвитку театрально-музичного мистецтва у 1917—1920 рр. стало заснування близько 40 національних профе­сійних драматичних і музичних театрів, 400 напівпрофесійних те­атральних труп та 9 тис. колективів і груп художньої самодіяльності, в яких виступали близько 220 тис. артистів-аматорів.

Прискорене формування українського театру позитивно вплинуло на подальший розвиток кіно, на перетворення його з технічного дива у справжнє кіномистецтво, доступне для широких народних мас.

Особливо значний внесок у становлення українського кіно зробила Л. Старицька-Черняхівська, яка очолювала кіносекцію Міністерства народ­ної освіти та мистецтва Гетьманату. Під її керівництвом були створені ре­жисерські й акторські групи. Вони зняли десятки українських художніх, наукових і документальних кінофільмів та казок для дітей. За 1918—1920 рр. кінематографісти, які в основному об'єднувалися навколо новостворених Київської та Одеської кіностудій, випустили у світ художні кінофільми режисерів Л. Старицької-Черняхівської ("Вітер з Півночі", "Розбійник Кар-мелюк"), М. Замкового ("Прозрівший"), А. Нефедова ("Жертви позвали"), А. Архана ("Червоний Кобзар"), хроніко-документальні — "Шевченкове свято", "Сон Тараса", "Випуск першої української гімназії", "Життя Донба­су" тощо (всього близько 500 найменувань), технічно обробили сотні кіно­стрічок, відзнятих режисерами Росії й запустили в кінопрокат 4,2 тис. най­менувань кінофільмів різної тематики. За цей же час у містах республіки відкрилося 320 постійно діючих кінотеатрів, селами мандрувало 160 кінопересувок. Було обладнано сотні кімнат, залів із синематографами в клубах, школах, вузах, наукових товариствах. (До революції в Україні дія­ло близько 220 приміщень, у яких неперіодично демонструвалися кінострічки, в основному розважального жанру.) У 1920 р. лише стаціо­нарні кінотеатри відвідало 9,6 млн чол. З дивом кіно ознайомилися декілька мільйонів жителів села. Мали можливість систематично переглядати ху­дожні й наукові кінофільми десятки тисяч учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів. Таким чином, у 1917— 1920 рр. в Україні почали фор­муватися основи національного кіномистецтва та кіноіндустрії.

Образотворче мистецтво та скульптура в 1917—1920 рр. Українські культурні сили подбали про подальший розвиток образотворчого мистец­тва. Підтримуючи їхню ініціативу, восени 1917 р. Генеральний секретаріат освіти профінансував створення у Києві Української національної картин­ної галереї. До її фондів були зібрані полотна українських та західноєвро­пейських майстрів живопису від епохи Відродження до початку XX ст. Гале­реї передали частину своїх робіт та колекції полотен художники В. Кричев-ський, М. Козик, М. Жук, М. Бойчук, Г Нарбут, М. Бурачек, М. Самокиш, Г. Дячен-ко. Подарували виставці власні колекції живопису Г. Павлуцький, В. Винни-ченко, В. Щавінський, Д Антонович, М. Грушевський та інші культурні й по­літичні діячі України.

Виставки, галереї відкрилися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові. Уні­кальний музей образотворчого мистецтва було засновано в Харкові. У ньо­му зібрали багато цінних полотен майстрів європейських, азіатських і навіть африканських шкіл живопису. Організовувалися пересувні й по­стійно діючі виставки полотен українських та зарубіжних художників, на­самперед тих, які представляли новітні школи світового живопису другої половини XIX — початку XX ст.: імпресіоністів, фофістів, кубістів, футу­ристів, експресіоністів, абстракціоністів. їхні роботи виставлялися у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах.

Формуванню національного образотворчого мистецтва сприяло створення Української Академії мистецтв. Першим її ректором було при­значено Г. Нарбута. Навколо Академії об'єдналися майже всі відомі худож­ники, скульптори, архітектори України та різні художньо-мистецькі школи, які існували в республіці. У ній працювали О. Мурашко, М. Бойчук, М. Бурачек, В. Кричевський, А. Маневич, М. Жук, І. Труш, О. Архипенко, В. Заузе, В. Різниченко та інші митці. Ними було написано багато полотен, які відображали визвольну боротьбу українського народу, громадянську війну, життя і побут населення тощо. Зокрема, Г. Нарбут здійснив художнє оформлення "української абетки", журналів "Мистецтво", "Сонце труда", альманаху "Зорі", написав портрет "Родина художників", намалював чи­мало різних карикатур. В. Кричевський, який працював у різних жанрах, підготував багато декорацій на різні теми до українських вистав, створив художньо-етнографічні павільйони для таких кінофільмів, як "Назар Сто-доля", "Тарас Трясило", "Сорочинський ярмарок", ілюстрації до численних книжок. М. Бурачек написав полотно "Дахи Софіївського собору", ство­рив низку чудових декорацій на українські вистави театрам Києва, офор­мив зали Української національної картинної галереї та інші художні ви­ставки. М. Жук ілюстрував навчальну і художню літературу, а також нама­лював портрети Л. Курбаса, В. Чумака, Т. Шевченка, Г. Нарбута, М. Зерова, М. Вороного, В. Блакитного.

Особливо плідно в ці роки працювала група художників монументаль­ного живопису, які створили школу бойчукістів. До її складу входили М. Бойчук, В. Седляр, І. Падалка, К. Гвоздик, С. Колос, М. Рокицький, О. Пав­ленко, О. Музін, Т. Бойчук їхніми зусиллями були розписані Луцькі казар­ми в Києві, оперні театри Харкова і Києва, санаторій в Одесі. Багато поло­тен, написаних цією групою, прикрашали різні виставки, картинні гале­реї, музеї образотворчого мистецтва. Серед них "Коні на пасовищі", "Білі яблуні", "Автопортрет", ілюстрації до збірки "Барвінок", різні плакати Т. Бойчука, малюнки І. Падалко до "Кобзаря" Т. Шевченка та ін.

Скульптори республіки створили проекти побудови пам'ятників, фігурних композицій, барельєфів Я. Мудрому, Б. Хмельницькому, С. Нали­вайку, І. Котляревському,Л. Українці, монументу "Свободи" на честь про­голошення незалежності України тощо. Були відкриті пам'ятники Т. Шев­ченку в Києві (Ф. Балавенський) і в Ромнах (І. Кавалерідзе). О. Архипенко, представник школи кубізму, створив скультури "Солдат", "Постать", різні варіанти погрудь Т. Шевченка, І. Франка. М. Паращук змоделював скульп­турні образи В. Стефаника, М. Лисенка, І. Франка, С. Людкевича, компози­цію фігур "Поневолені", "Юнак у кайданах", "Дівчина з народу", "Народні танцюристки". Установлювалися меморіальні пам'ятні знаки видатним особам та історичним подіям у містах республіки.

Однак у плані збереження скульптурних пам'ятників, зведених на честь царів та їхніх слуг, уряди України припустилися ряду помилок, видаючи накази про демонтування. Наслідком цих наказів стало руйнування мону­ментів, створених видатними скульпторами минулих епох, багато з яких мали високу культурно-художню цінність.

У роки визвольних змагань відбувалося формування національної му­зейної і пам'ятникоохоронної справи. Уряди України, громадські й культурні організації провели велику роботу в цьому напрямку. їхніми зусиллями в Києві було засновано Національний історичний музей, в якому зібрали історико-культурні пам'ятки з первісного суспільства до XX ст. Історичні, етнографічні, археологічні, архівні та інші музеї створювалися у містах і се­лах республіки. Загалом упродовж 1917—1920 рр. в Україні відкрилося 250 музеїв республікансько-повітового значення та сотні невеликих, які дія­ли при школах, вузах, "Просвітах", наукових товариствах, різних організа­ціях. У цій мережі музеїв зберігалася велика кількість історико-культурних пам'яток українського народу та народів, які мешкали на території України.

Поруч з музеями, під державну охорону були поставлені пам'ятки історії та культури: будівлі, церкви, скіфські кургани, городища. Створювалися природоохоронні заповідники, такі як "Асканія-Нова" на Херсонщині, "Пуща Водиця" під Києвом та ін.

Уряди України вели переговори з Раднаркомом РСФРР про повернення з музеїв та сховищ Росії культурних пам'яток, які були вивезені з України за період від моменту ліквідації козацько-гетьманської держави до Першої світової війни. Але громадянська війна не дала можливості повернути в Україну ці культурні цінності. До обговорення цього питання в черговий раз повернулися у 1991 р., після проголошення незалежності України.

Важливою умовою культурного будівництва стало надання Централь­ною Радою українській мові статусу державної (березень 1918 р.) та про­ведення урядами українізації адміністративного апарату й суспільно-політичного життя. Незважаючи на те, що цьому курсу різні шовіністич­но налаштовані елементи чинили періодично навіть різкий опір, проте, долаючи його, уряди та культурні організації поступово втілювали курс у життя. Наслідком цієї роботи стало переведення у сільській місцевості діло­водства на українську мову до завершення 1920 р. на 70—80%, а в містах, залежно від регіону, до 20—35 %. На україномовне спілкування переходи­ли школи, ВНЗ, Академія наук, наукові товариства, профспілки, суди та інші організації й державні структури.

Історично так склалося, що на території України на 1917р. проживало багато націй і народностей. Серед них 4 млн росіян, 3 млн євреїв, 250 тис. поляків, 500 тис. німців, декілька десятків тисяч греків, сербів, болгар, чехів, румунів та інших народностей як Російської імперії, так і зарубіжних країн. Піклуючись про розвиток української культури, уряди не випускали з поля зору питання культурного будівництва серед національних меншин. Ос­нову цієї великої і багатогранної роботи заклала Центральна Рада прий­няттям закону "Про національно-персональну автономію" (січень 1918 р.). Цей закон, за визначенням секретаря єврейських справ уряду УНР М. Зіль-берфарба, став набагато прогресивнішим від законів Великої францу­зької революції, тому що ті захищали лише права людини, а названий за­кон, вперше в історії світової цивілізації, надав право малим націям і на­родностям на вільний національно-культурний розвиток у межах цілісної держави.

У процесі реалізації курсу щодо розвитку культури національних мен­шин для них за рахунок державних фондів і коштів різних організацій впродовж 1917—1920 рр. відкрилося 900 шкіл (не враховуючи російсь­ких) з рідною та сотні зі змішаною мовою навчання, десятки професій­них училищ, декілька ВНЗ, спеціалізацій в університетах, засновувалася періодична преса на рідній мові, друкувалася навчальна та художня літера­тура, створювалися бібліотеки, клуби, музеї "Просвіти", дитсадки тощо. Все це дало можливість у більшості районів згуртованого мешкання національ­них меншин охопити, наприклад, рідномовним навчанням дітей на 75— 90 %, а культурно-масовою і просвітницькою роботою — майже все до­росле населення. У такий спосіб національні меншини України практич­но на законодавчій основі отримали право на свій вільний національно-культурний розвиток.

Отже, протягом 1917—1920 рр. державні органи влади, громадські, культурні організації здійснили радикальні перетворення на шляху створення національної системи освіти, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, формування української видавничої справи, театрального й образотворчого мистецтва, налагодження охорони пам'яток культури. За ці роки було розбудовано розгалу­жену мережа бібліотек, клубів, будинків культури, "Просвіт", з'яви­лися кінотеатри. На державний законодавчий рівень винесено пи­тання створення належних умов для розвитку культури національ­них меншин. Основи, закладені в культурному будівництві в 1917— 1920 рр., дали можливість у наступні роки підняти українську куль­туру на якісно новий рівень, який увійшов в історію під назвою український Ренесанс. До цього слід також додати, що зміни у сфері культурного будівництва протягом періоду Української революції були складовою подібних загальноєвропейських культуротворчих процесів, характерних насамперед для новоутворених національ­них держав, які з'явилися по закінченню Першої світової війни вна­слідок національно-визвольної боротьби та розпаду імперій.

Дата добавления: 2014-12-24