Український культурний ренесанс 20-х років 2 страница

У царині біологічних наук, медицини у міжвоєнний період плідно пра­цювали українські вчені О. Богомолець, М. Гамалія, Д. Заболотний, М. Стражеско, В. Філатов, М. Холодний, В. Юр'єв та ін.

Українська наука, особливо гуманітарного напряму, розвивалась і на західноукраїнських землях. Вона зосереджувалась переважно в Науковому товаристві імені Т. Шевченка, що діяло у Львові. Частина західноукраїн­ських учених, зокрема М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, активно співпрацювали з Всеукраїнською академією наук. Про авторитет науко­вого товариства свідчить, зокрема, той факт, що протягом 20-х років до складу його дійсних членів було обрано ряд всесвітньо відомих вчених-, основоположника квантової механіки М. Планка, творця теорії відносності А. Ейнштейна, математика і механіка М. Крилова, фізика А. Йоффе та ін. І хоча це членство мало здебільшого формальний характер, воно все ж позитивно впливало на ставлення польської влади до названого закладу.

Отже, культуротворчий процес в Україні 20-х — початку 30-х років виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення. Якою б не була сьогоднішня оцінка українізації, варто зазначити, що за тих конкретних умов вона безперечно сприяла поширенню серед українців як кращих здобутків націо­нальної літератури, професійного мистецтва, так і європейської та світової класики.

10.3. Культура в умовах утвердження тоталітаризму 30-х років

XX століття "подарувало" людству не тільки світові війни, атомну і бак­теріологічну зброю, глобальні екологічні катастрофи, а й небачене рані­ше політико-юридичне втілення абсолютного зла — тоталітарні режими комуністичного і фашистського зразка. Злодіяння тоталітарних режимів травмували всі сфери людського буття і всі соціальні прошарки суспіль­ства, та насамперед — культурну сферу суспільного життя й інтелігенцію. Історія української культури — переконливе тому свідчення.

Ще в першій половині 20-х років стає цілком очевидною тенденція перетворити культуру у сферу, підконтрольну більшовицькому режиму. Проте, незважаючи на посилення утиску тоталітарно-бюрократичної си­стеми, у культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у попередньому десятилітті. Куль­турний розвиток українського народу тривав, і цьому є об'єктивні пояс­нення. По-перше, він був зумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності, створенням широкої мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формуванню активного суб'єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціально-економічного розвитку була орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-техніч­ного рівня населення, на підготовку нової генерації радянської інтелігенції, отже, на розширення мережі шкіл, вищих навчальних закладів, наукових і культурних установ. По-третє, в умовах відносної ідейної терпимості, твор­чої розкутості в культурному процесі 20-х років сформувалися літературні та мистецькі сили, які ще певний час продовжували творити в дусі устале­них традицій навіть за умов невпинного наростання тоталітарної регла­ментації культурного життя.

У 30-ті роки в УСРР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, за­кладів вищої та середньої спеціальної освіти. Кількість учнів у загально­освітніх школах збільшилася протягом 1932—1939 рр. з 4,5 до 5,5 млн учи­телів — із 126,4 до 193,8 тис. Згідно з офіційною статистикою впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за грамотністю насе­лення.

Кількість вищих навчальних закладів зросла з 38 (близько 29 тис. сту­дентів) у 1929 р. до 148 (понад 125 тис. студентів) у 1939 р., а кількість тех­нікумів і прирівняних до них закладів — з 146 (29 тис. учнів) до 600 (172,4 тис. учнів). Найбільш високими темпами зростала мережа інженер­но-технічних, сільськогосподарських, педагогічних та медичних вищих навчальних закладів. Виняток становили вищі навчальні заклади худож­нього профілю, де протягом 30-х років кількість студентів навіть зменши­лася. З огляду на офіційні пріоритети суспільного розвитку це було крас­номовним свідченням укорінення певних тенденцій, а саме — технокра-тизації суспільного життя, негативістського ставлення до проблем його гуманізації, невиправданого протиставлення "виробників матеріальних благ" і тих, хто "займається розумовою діяльністю".

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське на­ціонально-культурне відродження стає вже майже неприхованим. Сталі­на і його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується знан­ням і поширенням мови, що на її основі швидко зростає прошарок націо­нальної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітар­ного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відроджен­ня, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р. сам термін "українізація" оста­точно зникає з офіційних документів.

Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював украї­нізацію, а в більш широкому контексті — весь процес національно-куль­турного відродження України. Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УСРР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою самою була доля однієї з найпоміт­ніших постатей українського культурного ренесансу — М. Хвильового.

Тоталітарної чистки зазнали як сам Наркомос УСРР, так і наукові, педа­гогічні, культурно-освітні установи, які входили в його систему. В облас­них управліннях народної освіти з ідейно-політичних мотивів було замі­нено все керівництво, у районній ланці — майже на 90 %. Система народної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що хвиля терору не обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як "класово-ворожі елементи" вже були звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав продовжувати чистку. Спустошливого погрому зазнали також вищі навчальні заклади республіки.

Під гаслом боротьби з "буржуазним націоналізмом", "шкідництвом" наприкінці 20-х — на початку 30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового те­рору. "Націоналісти" викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголо­шувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політично небезпеч­ними з усіма висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української науки, а й розчищала шлях до неї лю­дям типу горезвісного академіка Т. Лисенка. Саме на хвилі репресій стала можливою його кар'єра — з рядового агронома в дійсні члени Академії наук України.

Надзвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в них ідеологічні й політичні адепти сталінізму вбачали інтелектуаль-ну опозицію тоталітарній владі.

Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури, інститути мовознавства, української літератури, ра­дянського права, польської культури та ін. "Ворогів народу" вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях національ­них особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних про­цесів. Наставляючи історичну, інші суспільствознавчі науки на "більшо­вицькі рейки", вони спрямовували науковців на безкомпромісне розвін­чання "буржуазно-націоналістичної контрреволюції", інших "ворогів на­роду", коло яких розширювалося до безмежності. Про наукову об'єк­тивність при цьому не йшлося.

І все ж, у міру того, як розвіювались ілюзії щодо світової революції, на­ростала загроза фашистської агресії, у суспільно-політичному житті, а отже, й у культуротворчому процесі посилюються національно-патріо­тичні мотиви. У 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обо­в'язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історич­них дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах по­мітною стає тематика, пов'язана з боротьбою українського народу за соці­альне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури, національно-визвольного руху. Зви­чайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-державним контро­лем, нещадною цензурою.

Кінець 20-х — 30-ті роки в історії культури українського народу пов'я­зані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відпо­відне становище в ній людини. І чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав'язаних народу, тим гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити у свідомості трудящих об'єктивні уявлен­ня про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

Над створенням і підтриманням таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, мали працювати всі сфери культури — літерату­ра, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає предметом "постійної уваги" партії та уряду. На практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і забороняли інше, а звідси — нещадне викорчовування інакомислення в літературі і мис­тецтві. Культурна творчість заганялася в рамки більшовицьких ідеологічних догм, мала віддзеркалювати світоглядні позиції правлячої партії.

Жорсткий ідеологічний і політичний контроль за інтелігенцією з боку влади, переважно силове укорінення в масовій свідомості етичних цінно­стей більшовизму виробили певний тип суспільної поведінки митця, орі­єнтованої на спрощені, а то й примітивні критерії художньої творчості. Як наслідок, культура штучно позбавлялася віковічних традицій, духовних начал, національних особливостей, загальнолюдських цінностей. Інакше як трагічними не можна назвати твори, в яких ідеалізуються вчинки типу того, коли ближній вбиває ближнього заради абстрактної революційної ідеї чи революційного обов'язку.

Отже, пріоритет класового над національним і загальнолюдським, уні­тарного над особистим і самобутнім стали дегуманізуючими чинниками всього культуротворчого процесу.

На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське визначення суті соціалістичної культури — пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, ого­лошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння.

Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж, звинува­чені в усіх гріхах, вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали жит­тя. Запобігати інакомисленню у творчій сфері мали створені ще на почат­ку 20-х років органи цензури — Головліт, Головмистецтво, Головреперт-ком та ін. з їх розгалуженою системою від центру до округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по собі цей метод, як один із творчих напрямів, мав право на існування. Проте в умовах ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом у літературі й мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів ви­знавалися крамольними.

Апаратна верхівка офіційної ідеології фактично заохочувала, а то й відверто провокувала в літературно-мистецькому середовищі чвари се­ред різних течій і творчих об'єднань, нагнітала взаємонищівну критику, організовувала цькування інакодумців. Митців переслідували як за відрив від "соціалістичної дійсності", так і за так званий натуралізм, тобто за правдивий показ реального життя. Суб'єктивістська підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми, сприймався не про­сто як опонент офіційної точки зору, а як ідейний ворог з відповідними, як на ті часи, наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) у СРСР, а також у всіх союзних республіках було ство­рено єдині творчі спілки радянських письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній оцінці. Безумовно, ця, свого роду, колективізація мистецьких сил об'єктивно сприяла їх інтеграції в суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив'язувала митців до певного іде­ологічного соціального замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з творчої інтелігенції, яку не можна було запідозрити в запо­падливому ставленні до влади, схвально сприйняв створення єдиних твор­чих спілок. У них вбачався свого роду запобіжний захід проти ідеологіч­ного терору "класово орієнтованих" літературних та інших мистецьких організацій, які з позицій стерильної пролетарської культури громили аполітичні, з їхнього погляду, літературно-художні угруповання.

Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв'язок між літературою і політикою. Проте не погоджувалися з його вуль­гарним трактуванням, доводячи, що він (зв'язок) не є прямим і безпосе­реднім, отже, відкидали наміри політизувати мистецтво, культуру в цілому.

Історія української культури 20-х — 30-х років дає переконливі при­клади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийня­ли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва "за велінням серця" чи у зв'язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування "буржуазних націоналістів" та інших класо­во ворожих елементів.

Гімни червоному терору, ідеології класової боротьби співали і кращі митці України, в цілому чесні в своїй творчості. Наприклад, М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш, піддавшись кампанії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України (СВУ), складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання "академіко-бандитів".

Не витримали ідеологічного натиску, переслідувань і такі колоритні постаті українського національно-культурного ренесансу, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та багато інших. Але чи правомірно засуджувати сотні й тисячі тих, хто пішов на співпра­цю з новою владою або з ентузіазмом підхопив і пропагував художніми засобами її ідеї? Хіба неправомірно припустити, що вони перебували не тільки в політичній несвободі тоталітарного режиму, а й у "полоні" влас­них ідей. Так само, як Анрі Барбюс, Луї Арагон, Ромен Роллан, Бертольт Брехтта багато інших прогресивних діячів західної, в основі своїй демок­ратичної культури, перебували в полоні тих же ідей соціальної справедли­вості на комуністичний лад. Адже більшовизм перемагав і утверджувався на пафосі соціальної і національної справедливості. І хіба не можна пого­дитися з думкою відомого культурного діяча І. Дзюби, що пафос україн­ської літератури того періоду був сконцентрований на ідеї будівництва мо­гутньої індустріальної, культурно самобутньої, у всіх відношеннях модер­ної України. То була спроба національної самореалізації у формах, адек­ватних тодішній історичній реальності й "неприпустимою інтелектуаль­ною убогістю є зведення цієї драми до колабораціонізму, чи пристосов­ництва української інтелігенції".

Провідною в літературі й мистецтві стає так звана виробнича тематика. Досить сказати, що тільки будівництву Дніпрогесу в 1932 р. присвятили по­над 70 творів: "Бурун" С. Скляренка, "Сила" Я. Баша тощо. Поряд зі звеличен­ням людей праці у творах про індустріалізацію, колективізацію обов'язко­вими персонажами були консервативні керівники, шкідники-спеціалісти, класово обмежені інтелігенти, яким протистоять "безгрішні" партійні во­жаки, "червоні спеціалісти", люмпенізовані робітники чи селяни — носії передової пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової боротьби надихала багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання соціальних конфліктів. Разом з тим у численних тво­рах про соціалістичне перетворення села читач не знаходив навіть згадки про трагедію українського села, пов'язану з голодомором 1932—1933 рр., з винищенням його основної виробничої сили під час сумнозвісного роз-куркулювання. Отже, тією чи іншою мірою численні митці робили свій вне­сок у створення культурної платформи ідеології сталінізму, допомагали роз­кручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Один за одним з'являлися "зведені списки" літератури, творів образот­ворчого мистецтва, театральних вистав, що підлягали вилученню з бібліо­тек, продажу, музеїв, театрального репертуару, навчального процесу. Під тотальну заборону потрапили твори сотень українських митців, причому накладене "табу" зберігалося десятки років.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Анало­гічна доля спіткала представників і всіх інших галузей української націо­нальної культури. Ці найбільш трагічні аспекти історії української культу­ри докладно висвітлено в книгах Ю. Лавріненко "Розстріляне Відроджен­ня" і "Репресоване Відродження".

"Розстріляне Відродження" — цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. І не тільки національної. Нищівно­го погрому зазнали також болгарська, грецька, єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилу­чення релігії зі сфери духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінно­стям, оскільки вона виступає носієм моралі в її загальнолюдських проявах.

Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї без­компромісну боротьбу не лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними, репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 році припинила своє існування Українська автокефальна право­славна церква. Ряд відомих її діячів репресували за справою так званої Спілки визволення України. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і архієпископів УАПЦ, у живих залишилося тільки двоє. Духовенство пере­слідувалося і виселялося за межі України разом з так званими куркулями, оскільки було віднесено до категорії населення з нетрудовими доходами. З числа вищих ієрархів Руської православної церкви в Україні на кінець 30-х років залишилося чотири з кількох десятків, решта були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями.

Ставши на шлях войовничого атеїзму, влада фактично примушувала митців "ставати до боротьби з релігійним дурманом". Створені нашвидку­руч у такий спосіб "художні твори" часто набували брутально-войовничого, а часом (якщо не здебільшого) глумливого характеру: комсомольці "відлу­чали" своїх батьків від "релігійного опіуму" стрілянням з гвинтівок по іко­нах; "усвідомлюючи" шкоду релігії, у пориві прозріння палили ікони...

"Святами прозріння" вважалися чергові знищення "реакційно-культових" пам'яток історії та культури, що "очищали обличчя нашої землі від слідів темної старини". За цією примітивною логікою в 30-ті роки в Україні припинили існування 75—80 % церков. Вони були або зруйновані, або їх приміщення були передані під господарські потреби чи під куль­турно-просвітницькі заклади. "Залучення" в такий спосіб церкви до потреб культури, як і антирелігійна політика в цілому, завдало непоправних де­формацій духовному розвитку українського народу, призвело до втрати багатьох цінностей і моральних норм загальнолюдського характеру. По­няття порядності, честі, справедливості, благородства, милосердя, які про­повідувалися церквою споконвіку, почали розглядатися як абстрактно-гуманістичні, позбавлені класового змісту категорії, отже, як необов'язкові для "будівників" соціалістичного суспільства, у свідомість яких насаджувалися класові сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справед­ливості, рівності, свободи тощо.

Таким чином, по-перше, історія розвитку зарубіжної і вітчизняної куль­тури у міжвоєнний період засвідчує, що культура нації тісно пов'язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах незалежної держави. І навпаки, повноцінний розви­ток культури не можливий при політичному безправ'ї, переконливим свідченням чого є доля української культури 20—30-х років — чи то за умов радянської дійсності, польського або румунського поневолення.

По-друге (і це ще один з узагальнюючих висновків української історії міжвоєнного періоду), в умовах державного поневолення культура зали­шається сферою суспільного життя, найбільш здатною до спротиву поне­волювачам. Вона є тим соціальним ферментом, у якому зберігаються і роз­виваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20— 30-х років виразно виявив тенденцію до національно-державного відро­дження.

По-третє, історія культури міжвоєнного періоду (і не лише вітчизня­ної) засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.

У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держа­ви, тим більше, політичної кон'юнктури чи ідеологічних впливів. Згубний для культури і всеохопний нігілізм щодо культурних надбань минулого, загальнолюдських культурних, духовних цінностей. Здатність і можливість сприймати культурні впливи зовні є необхідною умовою культурного роз­витку кожного народу.

Дата добавления: 2014-12-24