Культура в роки воєнних випробувань 2 страница

Не менше за художньо-мистецькі цінності постраждали й історико-культурні пам'ятки. Спустошливого пограбування зазнали Києво-Печерська лавра, Софійський собор, історичний музей у Києві. У руїнах лежали найвизначніші церкви і собори України (з тих, що уціліли після більшовицької руйнації). Зокрема, вщент було зруйновано Успенський собор Києво-Печерської лаври. І хто б безпосередньо не був причетний до його руйнації, очевидно одне: шедевр руської архітектури сгав жерт­вою війни. Спустошень зазнав історико-археологічний заповідник слав­нозвісної Ольвії. Ольвійські колекції стародавньої грецької культури були також викрадені окупантами з музеїв Миколаєва, Одеси, Києва, Херсона.

За далеко не повними даними українські міста і села за період оку­пації втратили близько 1 тис. пам'яток зодчества, майже половину з них — безповоротно.

Україна втратила половину архівних фондів, у їх числі унікальні доку­менти з історії України XII—XX ст. Післявоєнні бібліотеки недорахували­ся близько 50 млн книг — половини всього довоєнного фонду.

Крім шедеврів мистецтва, вивозилося і нищилося все, з чим пере­дусім пов'язувалася генетична пам'ять народу, культурний генофонд нації. З музеїв, бібліотек, архівів вилучалися документи давньої історії України, предмети етнографічного походження, інші скарби народної пам'яті. Мету цього лаконічно і не менш цинічно висловив уже згаду­ваний Розенберг: достатньо знищити культурно-історичні пам'ятки народу, щоб він уже в другому поколінні перестав існувати. І така мета цілеспрямовано реалізовувалась на практиці.

Опір національної культури поневолювачам властивий всьому істо­ричному шляху України, тим більше за умов, коли боротьба проти фашистського агресора набула всенародного характеру.

Українська інтелігенція не залишилася осторонь цієї всенародної бо­ротьби. Евакуйовані в східні райони Союзу українські заклади культури, наукові установи, навчальні заклади за наданих їм умов в основному збе­регли кадри, отже, й можливість працювати на перемогу.

Національно-патріотичне піднесення воєнного періоду знайшло відоб­раження у творчості українських письменників, художників, діячів те­атру та інших жанрів сценічного мистецтва. Головною темою в ху­дожній творчості стала тема Вітчизни, героїка народу, що піднявся на боротьбу з ворогом, всенародної непокори окупантам. Саме така спрямованість творчості була характерна для метрів українського письменницького цеху П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Ба­жана, Ю. Яновського, письменника і режисера О. Довженка. Безсмерт­ний подвиг радянського воїна покликав до творчості таланти молодих письменників О. Гончара, А. Малишка та ін.

Темі патріотизму і всенародного подвигу найбільше відповідав епічний жанр, але поряд з ним найоперативніше і найактуальніше на злобу дня відкликалася і фронтова публіцистика. її дієвість значно підвищувало те, що авторами публіцистичних нарисів, оповідань тощо були знані й ша­новані в народі письменники, поети.

Мужність і героїзм народу, що піднявся на боротьбу з ворогом, стають провідною темою і в українському живописі. Масштабні, змістовні полотна воєнно-патріотичної тематики виходять з-під пензля художників М. Глушен-ка, М. Дерегуса, В. Касіяна, Ф. Самусєва, К. Трохименка, О. Шовкуненко, Т. Яблонської та ін. Твори українських художників за роки війни виставля­лися в музеях практично усіх столиць середньоазіатських республік, Тбілісі, Уфі та інших містах Радянського Союзу.

Найбільш наближеним до фронту, діючої армії поряд з кіно було теат­рально-сценічне мистецтво. "Мистецтво театру мусить допомагати нашо­му народові, фронту безпосередньо в боротьбі проти ворожої навали" — таким був девіз українських митців сцени. У роки війни діяльність театру набувала різних форм. Він виконував і основну свою функцію — створен­ня художніх вистав, і діяв на імпровізованих майданчиках як театр по­літичної і патріотичної агітації. В умовах фронтових буднів особливого значення набувало синтетичне мистецтво актора —вміння виконавця ви­ступати і в жанрі драми, і в комедії, і в музикальних виставах, і як митця — майстра жанрового слова. Закличний голос діячів театральної культури до перемоги над ворогом лунав у ефірі через радіомовлення, в тилу воро­га у партизанських загонах і з'єднаннях, і безпосередньо на фронті, на передовій. І, звичайно, в містах постійного (відносно) перебування теат­ральних колективів — як правило, це були столиці середньоазіатських республік.

У драматичному репертуарі переважала воєнно-патріотична темати­ка. Найпопулярнішими були п'єси О. Корнійчука ("Фронт"), Л. Леонова ("Навала"), К. Симонова ("Російські люди"), п'єси О. Левади, Л. Первомай-ського, Ю. Яновського, Вс. Вишневськогота ін. Висвітлювалися в сценічній драматургії також героїчні сторінки минулого: "Ярослав Мудрий" І. Кочер­ги, "Маруся Богуславка" М. Старицького, "Запорожець за Дунаєм" С. Рулак-Артемовського тощо.

У фронтових бригадах виступали такі відомі корифеї української сце­ни, як Г. Юра, А. Бучма, М. Крушельницький, Д. Мілютенко, О. Сердюк, О. Ватуля, П. Куманченко, М. Яковченко. В музичному жанрі перед бійцями фронту, працівниками тилу виступали І. Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, Л. Руденко, П. Білинник. їхня сценічна, патріотична діяльність у роки Великої Вітчизняної війни навіки увійшла в літопис те­атрального мистецтва України.

Творча інтелігенція також активно включалася в різні форми матеріаль­ної допомоги фронту, зокрема, віддаючи свої гонорари в цільові фонди, що створювалися для потреб фронту. Пізніше працювали на відбудовчих ро­ботах. П. Тичина, звертаючись до своїх побратимів з "творчого цеху", пи­сав: "Люба сестронько, любий братику, попрацюємо на Хрещатику⁷..."

У такому ж руслі воєнно-патріотичної тематики розвивалося в роки Великої Вітчизняної війни й українське кіномистецтво. Героїзм і самопо­жертву радянських людей в ім'я перемоги над ворогом пропагували фільми "Олександр Пархомеико" Л. Лукова, "Партизани в степах України" І. Сав-ченка, "Нескорені", "Як гартувалась сталь" та "Райдуга" М. Донського. Фільм "Райдуга", знятий в Ашхабаді Київською кіностудією, був відзначений у США призом "Золотий Оскар" як кращий фільм 1944 р. У листі на ім'я ре­жисера президент США Ф. Рузвельт писав, що після перегляду фільму в Біло­му домі було прийнято рішення показати його американському народу відразу ж, не перекладаючи, оскільки "суть його зрозуміла і без перекладу".

Менше пощастило в кінотворчості воєнного періоду О. Довженку. Його документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні" були зустрінуті схвально. Проте написаний ще в 1941 р. сценарій фільму "Україна в огні" зазнав нищівної критики. В одно­му зі своїх виступів Й. Сталін кваліфікував кіноповість "Україна в огні" як "платформу вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізму, політиці нашої партії і інтересам українського і всього радян­ського народу". Відтак, замість "Оскара" — оргвисновки Політбюро ЦК КП(б)У О. Довженко був звільнений від обов'язків художнього керів­ника Київської кіностудії, виведений зі складу редакції журналу "Україна", з Комітету по Сталінських преміях тощо.

Евакуація інтелігенції, закладів культури та їх працівників у тил країни, а також закриття окупаційною владою музеїв, бібліотек, вищих на­вчальних закладів, відсутність вітчизняного кінематографа тощо фак­тично означали, що народ окупованої України опинився в культурно­му вакуумі. Проте життя тривало, і поступово цей вакуум заповнював­ся, але вже в інших ідеологічних і змістовних виявах. Українську куль­туру на окупованій території "живив" передусім український націо­налізм, особливо в початковий період війни. Оскільки укорінений в ньому ще з довоєнних років антибільшовицький комплекс працював на руйнування радянського соціокультурного фундаменту, окупаційна влада, знехтувавши державницькими домаганнями українських на-

ціоналістів, дала їм обмежену і нею контрольовану культурну автоно­мію. Зокрема, Берлін санкціонував легітимність окремих культурних закладів, проте лише тих, які могли використовуватися і для обслуго­вування рейху, військовослужбовців та окупаційної адміністрації.

Таке "порозуміння", хоч і небезсумнівно, було взаємовигідним: одні діставали можливість забезпечення культурного дозвілля, інші — не тільки умови для фізичного виживання в буквальному розумінні, а й для реалі­зації своїх ідейних і суспільно-політичних амбіцій. Передусім цим скори­сталися "похідні групи" ОУН, що йшли в східні регіони України, намагаю­чись насаджувати на окупованих землях українські культурні цінності, які б адекватно відображали ідеологію українського націоналізму.

"Похідні групи" взяли на себе ініціативу організаційного згуртування твор­чих працівників на основі української національної ідеї. Тож невдовзі після окупації у Києві були створені спілки письменників, музикантів та інші угру­повання творчих працівників. До них, як правило, входила та частина твор­чої інтелігенції, яка за радянської влади приховувала свої ідейні переконан­ня, а також ті, хто з різних причин став на шлях соціального конформізму.

Проте "порозуміння" з окупаційною владою було хитким і непевним, воно більше нагадувало "союз коня і вершника". Національна орієнтація української інтелігенції дратувала окупантів, що вело до різних заборон, а то й репресій. їх жертвами стали, наприклад, О. Теліга, О. Кандиба-Ольжич, І. Ірлявський, Н. Гупал та багато інших з числа тих, хто сподівався знайти порозуміння з окупаційною владою. Щоправда, інколи вдавалося уникнути заборон і репресій, використовуючи політичну кон'юнктуру, — оди "визво­лителям", а то і самому фюреру, різні культурні заходи "на злобу дня". Пока­зовий у цьому відношенні приклад — історик О. Оглоблін. В окупованому Києві він очолив "Музей-архів переходової доби", який мав збирати й оп­рилюднювати документальні свідчення про руйнування більшовиками па­м'яток історії та культури. Але навіть така функціональна спрямованість му­зею не задовольнила окупантів. Музейні експозиції вони трактували як при­хований натяк на те, що зруйновані більшовиками пам'ятки має відбудову­вати нова влада. Від закриття музей врятувала лише пропозиція Оглобліна відкрити тут виставку "Визволення міста Києва німецькою армією від єврейсько-більшовицького іга й відродження культурного життя міста".

Отже, досить швидко прийшло усвідомлення того, що відверті "само­стійницькі" прагнення до розбудови національної соціокультурної сфе­ри в контексті проголошеної ЗО червня 1941 р. української держав­ності практично нереальні. Більше того, призведуть до винищення інтелігенції. Тож культурно-масові заклади, передусім театрально-сценічної спрямованості, переорієнтовуються на просвітницькі, ду­ховно-естетичні цілі.

Зі всіх культурних закладів театр залишався чи не єдиною легітим­ною інституцією в культурному житті окупованої України. Німецька а, як уже зазначалося; дозволяла театральну діяльність як одну з форм обслуговування дозвілля окупаційних структур. Доля працівників підоку-паційного театру, а серед них, крім аматорів довоєнної масової художньої самодіяльності, немало було професійних митців — В. Блавацький. Й. Гірняк, Г. Затворницький та ін., була складною і суперечливою. Особли­во тієї частини театральних діячів, які намагалися лавірувати між сценіч­ними Сциллою і Харибдою: одночасно служити і німецьким завойовни­кам, за законами окупаційної підлеглості, і українському народу, за покли­канням власного сумління, до того ж зберігаючи патріотичну спрямо­ваність своєї творчості. Балансувати на цій межі вдавалося не всім, і на­слідки для багатьох були трагічними. Одні ставали об'єктом репресій з боку німецької влади в контексті масових акцій поборювання українського на­ціонального руху. Інших після вигнання окупантів переслідували радянські каральні органи за співпрацю з німцями.

На відміну від довоєнного періоду, коли заклади культури слугували утвердженню ідеології правлячої партії, у роки окупації ідеологічна міфо­логія практично зникає. Звичайно, це був результат не тільки усвідомлено­го вибору українських митців. Окупаційна влада, з одного боку, не допуска­ла на сцену вистав неугодної їй ідеологічної забарвленості, з іншого — орієн-тувалася переважно, якщо не цілком, на розважальний репертуар, "звільняючи" його від ідеологічного навантаження. Цікаві підрахунки зро­бив дослідник цієї проблеми В. Гайдабура. Кількісне відвідування оперно-балетних, опереткових вистав, концертів симфонічної музики, різних ревю становило співвідношення: німців — 70, українців — 30 %. Щодо відвідування драматичного театру з переважно національним репертуа­ром співвідношення було протилежним.

Між тим, саме в українській літературно-драматичній класиці були вкорінені національні морально-естетичні цінності, які мовою сценіч­ного мистецтва заперечували людиноненависницьку ідеологію фа­шизму. На сценах українських професійних і аматорських театрів були постійно "присутні" І. Котляревський, С. Гулак-Артемовський, Т. Шев­ченко, М. Гоголь, М. Старицький, Леся Українка та ін. Доречно заува­жити, що русофобія українського націоналістичного середовища, яке мало значний вплив на сценічну діяльність того періоду, не стала пе­решкодою для постановки російської класики. Російські трупи україн­ських театрів, а то й самостійні російськомовні театральні колективи діяли в Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Житомирі, Чернігові та інших містах України.

Відомий ще в довоєнні часи режисер Й. Гірняк, що в роки окупації пра­цював у Львівському оперному театрі, у повоєнний час говорив: "Завдан­ня, яке я поставив перед собою у те люте врем'я, — показати людину, яка має у собі Бога, але заперечує світ, створений Богом". Можливо, таке ви­значення, зважаючи на значну часову віддаленість його від подій, про які йдеться, не є незаперечним. До того ж його навряд чи можна сприймати як аксіому щодо громадської позиції всіх митців, що діяли на окупованій території. Проте до певної міри воно передає надзвичайну складність і суперечливість культурного процесу під п'ятою окупантів, як і трагізм "роз­двоєного" митця.

За будь-яких суспільних колізій сьогодення не можна заперечити, що період німецької окупації був одним із найтрагічніших у багато­вікової історії української культури. Існування її певних закладів у цей період, у принципі, мало що міняє чи додає до такого визначен­ня. До того ж їх сприйняття й оцінка суспільною думкою були і за­лишаються неоднозначними.

Українська культура повною мірою відчула на собі жахливі наслідки війни на знищення. Відступаючи, німці залишали після себе "зону пустелі" — як у народногосподарському секторі, так і у сфері культури. Відбудова того й іншого вимагала величезних зусиль і коштів, проте потреби культури не були відсунуті на другий план. Одночасно відбудовувалися міста, промислові підприємства, сільське господарство, заклади культури, освіти, науки.

Відродження культурної сфери передбачало як реевакуацію установ та закладів освіти, науки, культурно-мистецьких колективів, так і відбудову матеріально-технічної бази та ресурсне забезпечення закладів культури, передусім освіти. Вже у грудні 1943 р- поновили роботу Харківський уні­верситет, Ворошиловградський та Сумський педінститути. Дещо пізніше у звільнене місто був реевакуйований і Київський університет. Щоправда, вищі навчальні заклади, які поверталися в Україну, спочатку були забезпе­чені викладачами лише на третину порівняно з довоєнним періодом. У березні 1944 р. після повернення до Києва розпочала роботу АН УРСР, поступово відновлювалися її численні науково-дослідні інститути.

У січні 1944 р. прийнято партійно-урядове рішення про повернення в Україну на місця їх постійної роботи театрів, що свого часу були евакуйо­вані переважно в республіки Середньої Азії. Ще тільки розбирали руїни підприємств, житлових будинків, закладів торгівлі тощо, а протягом 1944 р. вже поновили роботу київські театри: опери і балету ім. Т. Г. Шевченка, український драматичний ім. І. Франка, російської драми ім. Лесі Україн­ки, консерваторія, філармонія та інші культурні заклади.

Найбільшого обсягу робіт і матеріально-фінансових затрат вимагала відбудова освітніх закладів, насамперед загальноосвітньої школи. Масш­таби її руйнації показує, наприклад, той факт, що в Києві в руїнах лежало 140 шкіл із 150, які діяли в довоєнний період. Не менші руйнації освітніх закладів випали на долю й інших міст і сіл республіки. Проте більшість шкіл були відбудовані й почали діяти ще до закінчення війни, а на кінець 1945 р. в Україні вже працювало понад 30 тис. шкіл, що майже відповідало дово­єнному показнику. Для охоплення школою "переростків" (війна реаніму­вала таку проблему) збільшувалась кількість шкіл для робітничої та се­лянської молоді.

Особливо гостро ця проблема відчувалася в областях Західної Украї­ни, як і налагодження освітньої системи взагалі. На роботу в школи і вищі навчальні заклади цього регіону було направлено близько 10 тис. викла­дачів з Наддніпрянської України. Додатково направлялася велика партія підручників, зошитів, навчального приладдя. На допомогу театрам захід­них областей виїхали артисти Києва, Харкова та інших міст, оскільки чле­ни діючого в окупаційний період так званого львівського артистичного угруповання в переважній більшості або виїхали на Захід, або потрапили під переслідування радянських каральних органів. Виїхала в еміграцію чи пішла в оунівське підпілля і та частина західноукраїнської інтелігенції, яка не захотіла брати участі в подальшій радянізації української культури на більшовицький зразок.

Нова хвиля сталінсько-жданівського ідеологічного наступу на культур­ну сферу суспільного життя, помножена на "національну проблему", по­чалася вже на завершальному етапі війни. Вона не обминула української інтелігенції взагалі, західноукраїнської зокрема. Комуністичні ідеологи небезпідставно вважали, що побороти спротив націоналістичного підпілля, українських повстанців можна було тільки "за всяку ціну знищив­ши їхню ідеологію". Отже, й носіїв цієї ідеології, якими передусім була інте­лігенція. Суть і наслідки такої політики в повній мірі розкриються в по­воєнні роки.

Таким чином, якщо розглядати культуру як історичну пам'ять люд­ства, то в першій половині XX століття, незважаючи на всі його ка-таклізми, обсяг цієї пам'яті збільшився надзвичайно. Культура і мис­тецтво цього періоду переконливо показали, що їх розвиток — це не тільки збагачення вже існуючих, а й становлення нових художніх традицій. Саме в цей період вони народжувалися в нових формах, що часто заперечували попередній досвід. Цей же період підтвер­див й інше: нові явища культурного життя, як і форми їх вияву, набу­вають сили традиції лише тоді, коли вони в тій чи іншій мірі зберіга­ють наступність і зв'язок з попереднім досвідом, обов'язково акуму-люючи в собі історичний досвід національних культур. Стосовно періоду 20—40-х років можна зазначити, що змінювалися світо­глядні й художньо-стильові домінанти в розвитку світової і вітчиз­няної культури, соціально-політичні умови, під впливом яких відбу­валися культурні трансформації. Незмінним залишилось одне: справжня культура за всіх обставин грунтувалася на засадах гуманіз­му і водночас була його невичерпним живильним середовищем.

Повоєнний розвиток української та зарубіжної культури відбу­вався в умовах поглиблення розколу світу посилення бороть­би між двома соціально-економічними системами, воєнно-політичними блоками, роздмухування "холодної війни", атомного психо­зу, ідеологічно-культурного протистояння. Перед людством, яке зазнало нечуваних людських, матеріальних і духовних втрат у роки Другої світо­вої війни, постали масштабні завдання підняти з руїн матеріальну культу­ру, залікувати рани духовності та цивілізації, однак величезні матеріальні, інтелектуальні та духовні ресурси витрачались на гонку озброєнь, інші негуманні цілі, натомість на майбутнє була відсунута ідея європейської єдності, спільного дому. З одного боку, були створені Інформбюро ком­партій (1947 р.), Рада економічної взаємодопомоги (1949 р.), система Вар­шавського договору (1955 р.), а з другого — Рада Європи (1949 р.), НАТО (1949 р.), Європейське економічне співтовариство (1957 р.), що поглиби­ло вододіл і в розвитку освіти, науки, культури Західної та Східної Європи. При цьому Захід виявив набагато вищу динамічність культурного розвит­ку, ніж Схід, запропонував нові духовні виміри, стандарти людських прав і свобод, їх гарантії. Всупереч репресіям і переслідуванням, "залізній завісі", українська культура в повоєнний період продовжувала розвиватися, де­далі ширше проникала у світ, заявляючи про свою самобутність, невми­рущість і сприймаючи духовні цінності зарубіжних країн.

Дата добавления: 2014-12-24