Учебно-методический комплекс 1 страница

Х рр.

2. Українська Гельсінська спілка

1. Зародження дисидентського руху в СРСР і УРСР в 60-х рр. ставало неминучим в умовах згортання процесів десталінізації і особливо в умовах певної ре-сталінізації. Проти цього рішуче виступила частина національно свідомої української інтелігенції, переважно шестидесятників. Саме вони й створили політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі, домагаючись послідовної демо-

кратизації та ліквідації її тоталітарної природи, тобто вони висували і політичні вимоги, а не тільки культурницькі.

Власне дисидентський рух в Україні, неминуче набуваючи національно-демократичного забарвлення, з’являється вже наприкінці 50-х–на початку 60-х рр. У 1959–1961 рр. в західних областях України діяла Українська робітничо-селянська спілка, створена Л. Лук’яненком (І. Кандиба, С. Вірун та ін.). ЇЇ члени домагалися реалізації права українського народу на самовизначення і вихід зі складу СРСР мирними засобами на підставі конституції. У січні 1961 р. члени УРСС були заарештовані, а у травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес.

Л. Лук’яненка було засуджено до страти, а потім вирок замінено на 15 років позбавлення волі.

У першій половині 60-х років пройшла ціла серія судових процесів над іна-

комислячими – у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні – вересні 1965 р. в Україні пройшла перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі “Україна”, після прем’єри фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”, І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”, яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні “Лихо з розуму”. 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.

У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація “Український національний фронт” (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім’я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з’явився “Лист творчої молоді Дніпропетровська” на ім’я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара “Собор”. В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4,5 роки позбавлення волі.

Набирає сили самвидав. У 1970 – 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу “Український вісник” під редакцією В. Чорновола, С. Хмари.

У другій половині 60-х – на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів, використовували і вміщення до психіатричних лікарень (П. Григоренко, Л. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан, Й. Тереля та ін.).

У січні – травні 1972 р. в Україні пройшла друга велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).

Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 – 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 – 1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.

2. На середину 70-х рр. дисидентський рух в Україні виходить на новий організаційний рівень. У листопаді 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка (далі – УГС) – Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, яку очолив М. Руденко. Чисельність УГС зросла до 36 – 37 чоловік (П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Надія Світлична, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.). УГС була першою легальною правозахисною організацією в українському дисидентському русі. Свої погляди УГС виклала в програмних документах – “Меморандумі” і “Декларації української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод”. Головними завданнями було визначено: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; активно сприяти виконанню статей Прикінцевого акту з питань безпеки та співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах з обговорення підсумків Гельсінської наради Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, а також ознайомлення світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. Вже в лютому 1977 р. почалися арешти членів УГС – М. Руденко, О. Тихий. До 1985 р. були заарештовані та засуджені 23 члени УГС. В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в таборах. У 1989 р. їх останки перевезли до Києва.

На початку 80-х рр. дисидентський рух в Україні практично було придушено. Причини цього полягали у відсутності чіткої політичної програми, яка б забезпечила підтримку широких верств населення, бракувало й належної організації. Також позначилися небачений адміністративний тиск, репресії з боку влади. Дисидентський рух в Україні був нечисленний за кількістю учасників і погано організований, мав слабкий вплив на маси, але він відродив політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі.

42. УРСР у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. Набуття незалежності

1. Розгортання в Україні перебудовчих процесів.

2. Зародження багатопартійної системи.

3. “Декларація про державний суверенітет України”. Політична криза осені 1990 р.

4. Поглиблення політичного протистояння. Події 19–21 серпня 1991 р.

1. З березня 1985 р. в СРСР нове керівництво – М.С. Горбачов. Починаються перебудовчі процеси. На 1987–1988 рр. визначилася офіційна концепція перебудови, за якою проголошувався курс нарозвиток економічної реформи та демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою перебудови визначалася побудова гуманного, демократичного соціалізму. Але практика показала, що система, яка опинилася в стані глибокої всеохоплюючої кризи, не піддавалася реформуванню. Перебудова, як революція згори, поставленої мети не досягла, але стимулювала революційні зрушення знизу.

Проте у 1985 – 1987 рр. перебудовчі процеси розгорталися потроху, особливо в УРСР, яка вважалася заповідником застою. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ був Щербицький. Скоро з’являються прояви незадоволення повільними темпами перебудови. Формується розуміння, що, окрім радикальних перетворень в економічній системі, таких же змін потребує і політична система радянського суспільства. У січні 1987 р. про необхідність реформування політичної системи говорить і Горбачов на пленумі ЦК КПРС.

26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Ця подія в наступні роки сприяла пробудженню громадської активності.

З кінця 1987 – 1988 рр. в УРСР спостерігається активізація суспільно-політичного життя, з’являються перші неформальні організації. Восени 1987 р. у Києві створено Український культурологічний клуб, у Львові засновано товариство Лева. Утворюються історико-просвітницька організація «Меморіал», товариство української мови ім. Шевченка, студентське братство та ін. Легалізується УГКЦ, відроджується УАПЦ. Українські письменники (О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч) виступають на захист української мови. У червні–липні 1988 р. у Львові проходять перші несанкціоновані мітинги, активно діють колишні дисиденти – Чорновіл, брати Горині та ін. 26 березня 1989 р. у Львові на мітингу вперше було піднято синьо-жовтий прапор. У червні–липні 1989 р. починаються шахтарські страйки. Широко розгортається гласність, поширюється свобода слова, з’являються численні публікації про “білі плями” історії. У 1988 р. вперше відкрито заговорили про голод 1932–1933 рр. в Україні. Поширюється відкрита критика Леніна. 1 серпня 1990 р. у Червонограді, а 14 вересня 1990 р. у Львові були демонтовані пам’ятники Леніну. 22 січня 1990 р., у річницю “Акта Злуки”, від Івано-Франківська та Львова до Києва було організовано “живий ланцюг” (приблизно 3 млн чоловік), що стало свідченням пробудження національної свідомості. 15 березня 1990 р. у місті Стрий (на Львівщині) над міськвиконкомом, 3 квітня 1990 р. у Львові над ратушею, а 27 липня 1990 р. у Києві над будинком Київської міськради було піднято синьо-жовтий прапор.

2. Зароджується багатопартійна система в Україні. У вересні 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного руху України. У квітні 1990 р. у Києві на базі УГС було утворено Українську республіканську партію, головою якої обрано Левка Лук’яненка. Утворюються національно радикальні партії. У 1989–1990 рр. з’являються Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Українська національно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”. У липні 1990 р. усі ці партії (всього 17 різних організацій) об’єдналися в Українську міжпартійну асамблею (УМА), лідером якої став Ю. Шухевич. Навесні 1991 р. УМА об’єднувала 10 невеличких партій та громадсько-політичних організацій.

У грудні 1990 р. була утворена Демократична партія України, утворюються й інші політичні партії: Партія зелених України, Соціально-демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Ліберально-демократична партія України, Ліберальна партія України, Народна партія України та ін.

Усього за 1989–1991 рр. в Україні створено майже 20 партій, але майже всі вони були малочисленні та не впливові, проте ці партії складали політичну опозицію правлячій КПУ, піддавали її критиці. КПУ в ці роки переживає кризу, стрімко падає її авторитет, особливо в умовах гласності. У 1990 р. з КПУ вийшло 220 тис. членів (всього приблизно в КПУ було 3 млн). У відставку пішли деякі перші секретарі обкомів КПУ. В цілому КПУ виявилася неспроможною керувати перебудовчими процесами, які з 1989 – 1990 рр. пішли поза і всупереч бажанням керівництва КПУ. С. Гуренко був останнім першим секретарем ЦК КПУ з липня

1990-го по серпень 1991 рр. З вересня 1989-го по липень 1990 рр. на цій посаді був В. Івашко.

3. У березні–травні 1990 р. були проведені вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. До Верховної Ради УРСР з обраних 444 депутатів 111 депутатів склали Демократичний блок, який став в опозицію до КПУ. У Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях перемогли національно-демократичні сили.

З травня 1990 р. почала роботу новообрана Верховна Рада УРСР, в якій розгорнулася боротьба між Демократичним блоком та комуністичною більшістю. Опозиція створила Народну Раду. Перший секретар ЦК КПУ В. Івашко з 4 червня по 9 липня 1990 р. був головою Верховної Ради УРСР. На початку липня 1990 р. кілька десятків депутатів-комуністів Верховної Ради УРСР поїхали до Москви на ХХVІІІ з’їзд КПРС. Опозиція заявила протест проти їх відсутності, вимагаючи прийняття Декларації про державний суверенітет України. В. Івашко пішов у відставку. Л. Кравчук з серпня 1990 р. по грудень 1991 р. був головою Верховної Ради України. Відставка В. Івашка посилила опозицію, Народна Рада переходить в наступ і домагається 16 липня 1990 р. прийняття Верховною Радою України “Декларації про державний суверенітет України“, за яку проголосували 355 депутатів проти 4, але комуністична більшість Верховної Ради, “група “239”, відхилила пропозицію Народної Ради надати “Декларації...” силу конституційного закону. У серпні 1990 р. Верховна Рада пішла на канікули, але восени 1990 р., коли Верховна Рада знову зібралася для роботи, вибухнула політична криза, неминуча на фоні економічної кризи.

На початку жовтня 1990 р. опозиція в Верховній Раді висунула вимоги: відставка Кравчука, Масола (глава уряду), непідписання Союзного договору, надання “Декларації...” конституційного статусу, розпуск КПРС і націоналізація її майна. У Києві пройшли мітинги, маніфестації, але комуністична більшість Верховної Ради відмовилася розглядати це, тоді 2 – 17 жовтня 1990 р. у Києві відбулось голодування студентів на підтримку вимог опозиції. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів. Масол, який очолював уряд УРСР з 1987 по осінь 1990 рр., пішов у відставку. Але скоро комуністичні сили перейшли в контрнаступ. С. Хмару, народного депутата, в листопаді 1990 р. позбавили депутатської недоторканості і притягли до кримінальної відповідальності за інцидент – насильство над полковником міліції Григор’євим. Хмара був заарештований і до квітня 1991 р. перебував під вартою. Потім його звільнили, але через тиждень знову заарештували. У середині травня 1991 р. знову звільнили, а судовий розгляд тягнувся до серпня 1991 р.

4. Наприкінці 1990 – на початку 1991 рр. протистояння посилюється між національно-демократичними і консервативними силами. Консервативні сили неодноразово вдаються до рішучих дій проти своїх опонентів, але відбувається консолідація національно-демократичних сил. Взагалі суспільно-політичне життя різко активізується, ситуація ускладнюється. У першій половині 1991 р. вже визначилися ознаки розпаду СРСР. Тому Горбачов у березні 1990 р. на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР обирається президентом СРСР. Проводиться активна робота по збереженню СРСР. З цією метою 17 березня 1991 р. проводиться Всесоюзний референдум, в якому в Україні взяли участь 83,5% виборців. 70,5% проголосували за “збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік”, 80,2% – за те, що Україна має бути в складі СРСР на засадах ”Декларації...”, а 90% (у західних областях) – за повну незалежність України.

Активно в першій половині 1991 р. проходив процес розробки проекту Союзного договору (переговори в Ново-Огарьово). Текст Союзного договору був в основному погоджений, і підписання його призначили на 20 серпня 1991 р. Але 19–21 серпня 1991 р. в СРСР була зроблена спроба державного перевороту консервативними силами з метою зберегти існуючу систему. У Москві було створено ДКНС з представників вищого керівництва СРСР (Г. Янаєв, В. Павлов, В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов, О. Бакланов, В. Стародубцев).

В Україні керівництво КПУ підтримало ДКНС і наказало партійному апаратові підтримувати всі його дії. Кравчук і керівництво Верховної Ради зайняло вичікувальну позицію, закликаючи зберігати спокій і витримку. Національно-демократичні сили виступили рішуче проти, закликаючи до опору. Проте в ніч з 20 на 21 серпня 1991 р. після невдалої спроби штурму Білого дому в Москві все закінчилося. Ці події поклали початок розпаду СРСР, що й відбулося у серпні–грудні 1991 р.

43. Основні тенденції соціально-економічного розвитку України наприкінці ХХ—на початку ХХІ ст.

1. Загальний соціально-економічний стан на середину 80-х рр.

2. Спроби реформ та поглиблення деструктивних процесів у другій половині 80-х рр.

3. Причини труднощів ринкового старту.

4. Труднощі перших років незалежності. Поглиблення економічної кризи.

5. Новий виток ринкових реформ у середині – другій половині 90-х рр. Перші позитивні зрушення.

6. Соціально-економічне становище України на сучасному етапі

1. З кінця 80-х рр. ХХ ст. соціально-економічний розвиток України відбувався складно і суперечливо. На межі 80 – 90-х рр. ХХ ст. економіка СРСР перебувала в стані глибокої кризи. У 1988 р. в УРСР видобувалося і вироблялося від загальносоюзного: 46,4% залізної руди, 41,4% чавуну, 35% сталі та прокату, 25% машин і устаткування, 35,6% телевізорів, більше 50% цукру і олії, 33% овочів, 25% картоплі, м’яса, молока. Тобто ця частка була досить вагомою, але економічна структура УРСР була деформованою. Так, на 1990 р. 95% підприємств були підпорядковані Москві, а близько 80% усього виробництва не мали завершеного технологічного циклу. Окрім того, 28% становила частка галузі групи ”Б” (виробництво товарів народного споживання), а 72% частка галузі групи ”А” (виробництво засобів виробництва). Майже 50% становила застарілість основних фондів у промисловості, особливо в базових галузях УРСР – вугледобувній, металургійній. Низький був рівень механізації та автоматизації, а частка ручної праці становила у промисловості 34,5%, у сільському господарстві 70%, у будівництві 55%.

Сільське господарство перебувало у тяжкому стані. В УРСР був найбільший у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82%, в той час як в США – 16%; Європі – 30%; Росії – 37%. У 1985 р. – рілля становила 57% всієї території УРСР, а у степу – 73%, у цілому по СРСР – 10%. У результаті щороку в УРСР від ерозії втрачалося 600 млн т родючого грунту, а внаслідок виснаження землі вміст гумусу в чорноземах зменшився з 18% до 3%. За 60 років існування колгоспів було зіпсовано 60% чорноземів та 10 млн га пасовиськ, 1 млн га чорноземів було затоплено “штучними морями” Дніпра. Щороку від промислового будівництва втрачалося 100 тис. га чорноземів. 90% території УРСР було отруєно нітратами, відходами атомної та хімічної промисловості. У результаті проблеми з екологією та ін. Особливо цьому сприяв Чорнобиль (26 квітня 1986 р.) Визначилася й складна демографічна ситуація. У 1991 р. смертність в Україні перевищила народжуваність.

2. У результаті вже в середині 80-х рр. XX ст. відчувалася гостра потреба реформ, особливо в соціально-економічній сфері. Реформи й починаються за М. Горбачова. У квітні 1985 р. пленум ЦК КПРС проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку, а у лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС затвердив концепцію прискорення. Але скоро стало зрозумілим, що цього недостатньо. Старими директивними методами економіку не оздоровити. Тому у червні 1987 р. пленум ЦК КПРС проголошує курс на радикальну економічну реформу, заявляє про необхідність переходу на економічні методи управління економікою. З початку 1988 р. почали діяти закони про державне підприємство та кооперацію, але старі командно-адміністративні структури не були зламані, а ринкові відносини фактично не запроваджувалися, форма власності не була змінена. У результаті кризові явища поглиблюються. У 1988 – 1989 рр. починається руйнація господарства, спад виробництва. Старий механізм управління економікою руйнується, а нового, на ринкових засадах, ще немає. У результаті у 1990 р. стагнація економіки переходить у тяжку кризу, виникає товарний голод та тотальний дефіцит. У листопаді 1990 р. в Україні були запроваджені картки споживача – одноразові купони, але триває різке погіршення життєвого рівня населення та зростання соціальної напруги в суспільстві. У 1990 – 1991 рр. в СРСР глибока політична криза, що й призводить до розпаду СРСР влітку – восени 1991 р.

3. З другої половини 1991 – на початку 1992 рр. в розвитку економіки України починається новий етап. Стартові умови для відродження економіки України виявились надзвичайно важкими, до чого спричинив ряд обставин, а саме:

─ значний відсоток промисловості України працював на ВПК, а для її структурної перебудови потрібні були величезні кошти;

─ провідні галузі української економіки (вугільна, металургійна) були низько продуктивні і потребували великих інвестицій;

─ промисловість України була сильно інтегрована в загальносоюзну і зав’язана на господарських зв’язках з іншими республіками і регіонами (в Україні вироблялося тільки близько 20% кінцевої продукції), але керівництво України в перші роки незалежності було ініціатором виходу з налагодженої системи господарських зв’язків і переорієнтації економіки на Захід. Така стратегія дорого обійшлася, оскільки українська продукція була низької якості, і на Заході нікому не потрібна. За приблизними підрахунками, падіння виробництва в Україні не менше як на третину було зумовлено скороченням господарських зв’язків з колишніми республіками СРСР;

─ сильна залежність економіки України від російської та туркменської нафти та газу. Недостача енергоносіїв є найважчим місцем української економіки;

─ уповільненість економічних реформ в Україні.

Названі причини є переважно об’єктивними, але були й суб’єктивні причини, до яких належали серйозні прорахунки керівництва в економічній політиці та відсутність у керівництва політичної волі в проведенні реформ. У Росії стартові умови для перетворення економіки на ринкових засадах виявилися значно кращими, оскільки її економіка менше постраждала від розриву господарських зв’язків, були кошти (валюта, нафта, газ, золото, алмази), було успадковано значний інституціонаційний потенціал (банки, посольства та ін.), також у керівництва Росії була політична воля для проведення реформ, бо загальна ситуація в Росії (особливо продовольча) була надзвичайно гострою. В Україні ж більше проводили дебати – що і як будувати, затягнулося формування твердої виконавчої влади, державні органи неспроможні були активно впливати на економічну ситуацію.

4. Власне ринкові реформи в Україні почалися за найгіршим з усіх можливих варіантів, тобто справжніх реформ у перші роки в Україні не здійснювали, а пристосовувалися до ринкового господарства інших держав, перш за все Росії. Власне ринкові реформи в Україні почалися не з волі її керівництва, а за “законом сполучених посудин”. Ринкові перетворення в російській економіці примушували українську економіку пристосовуватися до них, звідси й відповідні наслідки.

Росія на початку 1992 р. почала ринкові реформи з лібералізації цін, особливо зросли ціни на енергоносії, а саме: на нафту в 300 разів, на газ в 100 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Падіння виробництва викликало стрімке зростання собівартості продукції, що обумовило різке зниження бюджетних надходжень від промисловості, до того ж невпинно підвищувалися бюджетні витрати. Звідси дефіцит бюджету, грошова емісія, а інфляція перейшла в гіперінфляцію. З січня 1992 р. в Україні почалося стрімке зростання цін на всі товари. Щоб захистити свій внутрішній ринок, з січня 1992 р. в Україні запроваджені купони багаторазового використання. В умовах гіперінфляції гроші знецінилися: у 1992 р. – в 21 раз, а у 1993 р. – в 103 рази. З листопада 1990-го по жовтень 1992 рр. уряд очолював В.П. Фокін; саме йому й довелося починати ринкові реформи. У березні 1992 р. Верховна Рада схвалила “Основи національної економічної політики України”, серед головних засад яких проголошувалися: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору, приватизація і демонополізація, а також лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Але необхідних законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було прийнято. Більш того, в умовах поглиблення кризи, розвалу економіки уряд Фокіна, щоб якось контролювати ситуацію в економіці, восени 1992 р. по суті почав відхід від ринкових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. Це й призвело до падіння уряду В.П. Фокіна.

З жовтня 1992 по вересень 1993 рр. уряд очолював Л.Д. Кучма. Цьому урядові теж довелося діяти в надзвичайно важких умовах, особливо за прорахунків, допущених урядом Фокіна. За 1991 – 1992 рр. валова продукція промисловості скоротилася на 13,4%; а сільського господарства – на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84,3%; продовольчих – 73%; роздрібний товарообіг – 69,9% (від рівня 1990 р.). За 1992 р. ціни промисловості зросли у 42 рази, а паливної галузі – у 237 разів. Середньодушовий доход 87% жителів України був нижчим від мінімального споживчого бюджету, тобто – за межею бідності. Наприкінці 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. З листопада 1992 р. місячна інфляція становила 50%, тобто досягла рівня гіперінфляції. У 1993 р. економіка продовжувала розвалюватися. За січень – вересень 1993 р. промислове виробництво скоротилося на 20,9%. Уряд Л. Кучми намагався виправити ситуацію. У першому півріччі 1993 р. Верховна Рада надала урядові надзвичайні повноваження – права видавати декрети на рівні законів, але зупинити руйнацію не вдалося. Щоб стабілізувати становище, уряд знову почав відновлювати командно-адміністративну систему управління державними підприємствами, вводити директивні ціни, обмежувати доходи, але це не виправило становища.

З вересня 1993 по червень 1994 рр. уряд очолював Ю. Звягільський, виконуючий обов’язки, та Л. Кравчук. Цей уряд змушений був продовжити політику попереднього. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%, але у січні 1994 р. становила – 19,2%, у лютому 1994 р. – 12,6%, у березні 1994 р. – 5,7%, а в липні 1994 р. – 2,1%. Це був найнижчий рівень інфляції за попередні три роки. Але зниження інфляції досягли монетарними обмеженнями (затримка виплати зарплати, пенсій та ін.). Ці заходи тільки тимчасово (до того ж штучно) призупинили гіперінфляцію. Більш того, продовжувався навіть спровокований подальший різкий спад виробництва. За січень – березень 1994 р. обсяг промислового виробництва проти січня – березня 1993 р. скоротився на 38,4%, а національний доход – на 36%.

Наприкінці 1994 р. економіка України опинилася перед новим витком гіперінфляції. Процеси нагромадження коштів у галузях народного господарства практично припинилися. Фактично почався фізичний розпад продуктивних сил. Щоб зупинити інфляцію, восени 1994 р. уряд В. Масола (з червня 1994 по березень 1995 рр.) знову повернувся до методів директивного господарювання, було запроваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара. По суті це було згортанням ринкових реформ і призвело до різкого зростання “тіньової“ економіки, до посилення корупції в державному апараті, до втечі капіталів (валюти) за кордон (наприкінці 1994 р. в Україні було 2 – 4 млрд дол., а за кордоном – 10 – 20 млрд дол.). Уряд почав збільшувати з підприємств податки з прибутку, які сягнули 90%. Наприкінці 1994 р. економіка України фактично опинилася в стані прогресуючого колапсу.

Верховна Рада 12-го скликання (1990 – 1994 рр.) змінила чотири уряди (В. Масол, В. Фокін, Л. Кучма, Л. Кравчук – Ю. Звягільський), розглянула сім програм виходу із кризи, але жодна з них реально не була втілена в життя,

оскільки ці програми були нерішучі й половинчаті, затяглося формування твердої виконавчої влади, рішення уряду блокувалися консервативною більшістю парламенту, також непродуманими були програми соціального захисту людей.

За 1990 – 1994 рр. валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7% – максимуму. По суті це не мало аналогів в історії. Так, у США в роки “великої депресії” (1929 – 1933 рр.) – спад виробництва не перевищував 25%, а у СРСР в роки війни (1941 – 1945 рр.) – падіння промислового виробництва становило 30%. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники світових війн. За оцінками експертів Міжнародного валютного фонду у 1994 р. економічна ситуація в Україні була гіршою, ніж в будь-якій іншій країні, окрім воюючих. За таких умов скоротився життєвий рівень населення, близько 64% якого опинилося за межею бідності. Україна на 1994 р. опинилася на 83 місці у світі за рівнем споживання. Знецінення грошей призвело до різкого скорочення доходів населення, за 1991 – 1994 рр. – у 5 разів. Зменшилася й купівельна спроможність населення. Власне за 1992 – 1994 рр. життєвий рівень населення знизився наполовину. Так, у 1993 р. витрати на їжу в сімейних бюджетах становили майже 70%, в той час як у США, Франції, Італії – 18–20%, Японії – 23–25%.

5. Тобто становище в економіці України на 1994 р. було надзвичайно важким, тому наприкінці 1994 р. нове керівництво більш рішуче приступає до ринкових реформ. У жовтні 1994 р. президент Л.Д. Кучма виклав у Верховній Раді свою програму економічних перетворень “Шляхом радикальних економічних реформ”, яка й визначила економічну стратегію уряду. Було заявлено про рішуче проведення ринкових реформ, визначена програма дій, на реалізацію якої була спрямована головна увага урядів: В. Масола (жовтень 1994 – березень 1995 рр.), Є. Марчука (березень 1995–травень 1996 рр.), П. Лазаренка (травень 1996 – травень 1997 рр.), В. Пустовойтенка (липень 1997 – грудень 1999 рр.). Ці уряди намагалися зупинити зростання негативних процесів розвалу економіки, що на літо 1996 р. в цілому вдалося. У вересні 1996 р. в Україні була проведена грошова реформа, впроваджена нова грошова одиниця – гривня. Але все це було ще непевним, ненадійним. У першій половині 1998 р. спостерігалося вже деяке прирощення в окремих галузях, але у серпні – жовтні 1998 р. фінансова криза у країнах Південно-Східної Азії знову загострила ситуацію. Падіння валового внутрішнього продукту досягло 1,5%, удвічі знизилася купівельна спроможність гривні. Але керівництво України виявило тверду політичну волю у здійсненні реформ.

Дата добавления: 2014-12-25