Зовнішня політика гетьмана Богдана Хмельницького. 2 страница

Отже, умова підданства носила загалом тільки риторичний характер для козаків, а в основі союзу був усе ж таки чисто військовий союз проти Польщі, забезпечений правами протекторату. У результаті і Хмельницький отримував необхідного для свого визнання в Європі «господина», якого можна було при нагоді легко поміняти (чого якраз і не дали зробити), і Московія інакше входити в подібний союз вважала для себе недопустимим. З цього боку всі пункти було побудовано точно і ясно. Царські війська мали йти під Смоленськ на Польщу, українські війська в Україні мали бути підсилені московським військом (пп. 7, 8, 10). За це цар вимагав плати, тобто брати собі данину (п.1), з якої вирахувано буде суму на козацькі витрати (пп. 2, 3, 4, 11), цар же не бажав мати збитків.

Проте треба визнати, що в такій важливій політичній справі московські дипломати виявились хитрішими й далекогляднішими за українців: вони не тільки домовились про військовий союз, а й спритно використали умови царської протекції для того, щоб згодом все більше ставити Україну в залежність від своєї держави. Хмельницький же поставився до цього договору легковажно, допустив кілька серйозних помилок, які й стали для України фатальними: не визначив чіткої форми підданства, не взяв клятви з московського боку на виконання умов, не сам присягав, як спершу хотів, а допустив, щоб присягав народ, нехай і в незначній кількості осіб його представників, що морально знесилило його, не даючи змоги дати належну відсіч московській експансії, дозволив (нехай і формально) збирати в Україні данину для царя і не дав рішучого відпору царю в його бажанні мати воєвод в українських містах. Інша справа, що за життя Б.Хмельницького не було в українських землях жодного московського воєводи, де б гетьман того не бажав, як також і цар не отримав з України жодної копійки. Але, як виявилось пізніше, це був той момент в історії України, коли її гетьман мислив на рівні кримських татар, тобто дбав про поточний політичний момент, а не думав про майбутнє своєї країни й народу.

Водночас слід зазначити, що, незважаючи на те, що доповнення в гетьманський проект «Березневих статей», які зробив царський уряд, посилювали залежність Війська Запорізького від Москви, все ж таки загалом Московський договір 1654 року не перекреслював досягнень української еліти в утворенні власної держави. Українська козацька держава зберігала право не тільки на розвиток своєї внутрішньої політики, а й зовнішньої, хоча і в дещо обмеженому вже вигляді.

Важливе значення має визначення того, до якого часу діяла не зірвана Богданом Хмельницьким присяга царю. Вона укладалась, містячи вираз «до віку». На цій підставі російські ідеологи розробили міф про те, що начебто в Переяславі Україна «воз’єдналась з Росією навіки». Звернемось до того, як про цей момент говорив сам Богдан Хмельницький. Ось – слова, які гетьман сказав, відчуваючи, що скоро помре: «Я присягав московському цареві, але як король віддасть гетьманство моєму синові, то той може чинити як хоче, бо цареві на вірність не присягав».

Ці слова свідчать, наскільки зайвим був акт відречення від присяги російському царю, що його здійснили «козаки» В.Чорновола в 1992 році. Переяславський акт був чинним тільки до кінця життя гетьмана Богдана Хмельницького (ось – «до віку»). Новий же гетьман постановляв нові статті, а з ліквідацією гетьманства цей акт узагалі втратив свої юридичні чинники, не кажучи вже про те, що давно немає царів, яким присягали.

Початок боротьби за «Київську спадщину».

Богдан Хмельницький актом 1654 року поточні свої потреби задовольнив, тобто військову допомогу дістав, але дуже швидко побачив, що за союзника собі здобув. Щоб стало зрозуміло, в чому виявився корінь проблеми, треба згадати, що Руссю (чи «всією Росією») називалися землі, духовно підпорядковані Київському митрополиту, й «Руссю» вважалися Україна й Білорусія, а Московія називалась «Заліссям» (точніше «Заліською укрáїною») і в Русь не вводилась. Саме ж землі «Русі» («Росії») вважали себе спадкоємцями Київської держави ІХ – ХІІІ ст., й вони ж цілком увійшли у Велике князівство Литовське, Руське та Жемойтське, яке вважало себе також спадкоємцем Київського трону.

Отож, коли Богдан Хмельницький у 1649 році казав польським послам, що його метою є «визволити народ весь руський від лядської неволі по Віслу», то тут ми бачимо не тільки етнічний західний кордон українських земель, а й те, що гетьман мав на увазі визволити всю Україну й Білорусь. Саме через це депутація частини білоруської шляхти, духовенства, міщанства й селянства подала Хмельницькому прохання ввести їх у козацьку юрисдикцію, на підставі чого в Гетьманщині згодом утворився Стародубський полк. Білорусь у ХVІІ ст. усвідомлювалась як край етнічно відмінний від України, але в обох народів була сильною традиція співжиття державного, культурного, проте – насамперед церковно-духовного, що треба враховувати. Саме титул Київського митрополита включав у себе зворот «всієї Руси (Росії)», який мав значення України з Білоруссю. За терен давньої Київської митрополії й право на державно-політичну й духовну спадщину Київської Руси й розпочала боротьбу Москва, і ця боротьба в зміненому й трансформованому вигляді триває й досі.

Уже напередодні війни 1654 – 1657 рр. в оточенні московського монарха спостерігалося пожвавлення інтересу до концепції «Третього Риму», вперше сформульованої в 1523 – 1524 рр. монахом-греком Філофеєм Псковським. Робилися навіть спроби її модернізації відповідно до потреб тогочасної геополітики, які знаходять концентрований вираз у літописному Зводі 1650 року та Кормчий книзі 1653 року. Зокрема, обґрунтовувалися ідеї довізантійської древності російської християнської держави, єдності Російського та Грецького царств, а відтак і право Московської держави на візантійський спадок. Нові ідеологеми Москви стали підвалинами сакральної основи зовнішньої політики московського керівництва наступних десятиліть, в тому числі й підґрунтя стосунків з Україною. Українське керівництво, прагнучи заохотити царський уряд до спілки з Військом Запорозьким, свідомо саме підживлювало московські експансіоністські плани, які були вираженням привласнення собі Москвою особливої месіанської ролі в світі. Так, ще в 1650 році Б.Хмельницький, розмовляючи з фундатором московського Троїце-Сергієвого монастиря старцем Арсенієм, одним з найавторитетніших прихильників ідеї «Третього Риму» і злиття всіх православних царств у Московське царство «Третього Риму», казав: «Надобно прежде лядские рога сломать, потом и турок у нас будет». Тобто гетьман у цей час сам підштовхував московітів до реалізації цієї концепції на практиці.

Гучні перемоги перших років московсько-польської війни 1654 – 1657 рр. вселили в московських політиків упевненість у тому, що Московія вступила нарешті в період величі та втілення в життя своєї місії «обраної держави». І з осені 1655 року в дипломатичне листування Посольського приказу Московської держави в текст інтитуляції московського царя вноситься формула «Божиею милостью великий государь, царь и великий князь Алексей Михайлович, Всеа Великия и Малыя, и Белыя Росии самодержец и многих государств и земель восточных и западных, и северных отчин и дедич, и обладатель». І тут обов’язково треба сполучити це з тим, що 10 (20) листопада 1653 р., щойно після проголошення Земським собором рішення про прийняття Війська Запорозького під протекцію Олексія Михайловича та підготовку до війни з польським королем, на прапорі Великого царського полку московський цар був титулований як самодержець «Всея Великия и Малыя, и Белыя Русии».

То ж, як бачимо «накладення високої государевої руки» на Україну було в процесі практичного втілення Москвою ідеї «Третього Риму» моментом ключовим.

Однак існувала ще й Білорусь. І тут Москва проявила свої претензії відразу ж, як її військо вступило на білоруські землі. Вона не визнала тут ніякої козацької влади, як і духовної влади Київського митрополита. Й тут же почались україно-московські непорозуміння. Москва забирала білоруські міста з конкретною метою узурпації собі спадкового права Київської держави, щоб закріпити в титулі свого царя вже привласнені ним слова «самодержець Великої, Малої й Білої Росії», подавши себе як «Велику Росію». Й це, слід сказати, Москві зробити вдалося.

Не менш промовистим для ілюстрації тогочасної московської політики та офіційної ідеології держави був і факт оприлюднення нової титулятури Московського патріарха – «Никон, Божию милостью великий господин и государь, архиепископ царствующего града Москвы и всеа Великия и Малыя и Белыя и всея Северныя страны и помориа и многих государств патриарх». Як відомо, вище українське духовенство поставилося вкрай обережно до політичного кроку гетьмана Б.Хмельницького, реалізованого в січні 1654 року в Переяславі. Дивлячись на нову церковну титулятуру Нікона, можна зрозуміти, чому. Але гетьман у 1654 році до застережень свого духовенства не прислухався.

Однак не тільки концепція «Третього Риму» була головним ідеологічним підґрунтям експансії Москви. Ціла низка дослідників твердить, що набагато більше в цьому процесі важила «Київська спадщина». Москва виокремлювала для себе власний історичний шлях. Для цього їй потрібно було за будь-що «ввійти в Русь», якомога ретельніше «затерши» в джерелах і свідомості людей той факт, що вона в неї ніколи не входила, а потім обґрунтувати і ввести в свідомість людей ідею «особливої ролі» династії Романових в їх успішній (заснованій на експансії) політиці «збирання руських земель». Згідно ж з християнськими канонами, «збирати землі» має право тільки Апостольська церква. Ось для чого Москві був потрібен Київ – там побував у свій час апостол Андрій Первозванний з учнями й на місці його виникнення поставив хреста, визначивши тим його якесь особливе сакральне значення в майбутньому християнському світі.

Богдан Хмельницький зі свого боку надавав великого значення в боротьбі за «Київську спадщину» не тільки східному напрямку своєї геополітики, а також і західному, на якому відразу ж головну увагу приділив справі приєднання західних українських земель. З самого початку Національно-визвольної війни Гетьман визначав кордони Козацької держави – «по Львів, Холм і Галич». І хоча то був тільки політичний постулат, шанси на його здійснення існували. Польська влада на цьому терені майже втратила своє значення, а Московія не була ще в силі сягнути у своїх домаганнях так далеко, отож козацький чинник міг знайти тут визнання. Богдан Хмельницький виявляв великий інтерес до західних українських земель, але проводив об’єднання дуже обережно, зважаючи насамперед на різницю у вірі, бо західні українські землі на цей час були вже в церковній унії з Римом. Крім того, треба було уникнути підозр з боку Польщі й Московії. Вислані ним полковники оволодівали поступово різними містами й округами, привертали на свій бік населення справедливим управлінням і приязною поведінкою.

І така тактика гетьмана мала успіх. Одразу ж було приєднано білоруську територію над Дніпром, згодом настала черга українського Полісся. Тамошні магнати – такі, зокрема, як князь Степан Святополк-Четвертинський, самі просили, щоб їм прислали для охорони козацькі залоги. Під протекторат українського гетьмана просилися навіть могутні колись князі Радзівіли, і Хмельницький узяв під свою опіку їхнє Слуцьке воєводство. Шляхта з різних околиць Волині, Поділля й Берестейщини віддавала перевагу приходу українських військ, аніж московських чи шведських. Шляхта ж Пінського повіту прийняла козацьку владу дуже святково – обіцяючи «вірну приязнь в щастю і нещастю – на вічні часи».

Щоб укріпити козацьку владу на західних українських землях, Богдан Хмельницький вирішив підтримати семигородського (трансільванського) князя Юрія Ракоці (Ракочія) в його прагненні здобути польський престол. Київський полковник Антон Жданович з 30-тисячним військом ходив на підмогу князеві й перейшов з ним уздовж всю Польщу – з Кракова через Сандомир, Люблін аж до Варшави. Але, слід сказати, князь Ракоці виявив одразу свою політичну неповороткість, яка врешті-решт стала на заваді втілення в життя планів Хмельницького в цьому регіоні.

І все ж таки головною помилкою Хмельницького в здійсненні своєї геополітики було те, що гетьман допустив щоб засади політико-правового включення України в орбіту владних відносин московського царя були сформульовані в Московському договорі 1654 року дуже аморфно. Що й використає Москва, й дуже скоро. Практика ж «збиральницької» політики московської династії на середину ХVІІ ст. виробила вже цілий арсенал відповідних засобів і методів. Зокрема:

– політика дипломатичної гри та переманювання на свій бік іноетнічної спільноти;

– поступовий, багатоступеневий наступ на окраїни, що починався з оголошення протекторату, закріпленого сценаріями публічного лояльного волевиявлення, і закінчувався повною анексією земель;

– воєнне загарбання, що супроводжувалося жорстокими репресіями; виправдання анексії політичними аргументами (наприклад, звинуваченні в колабораціонізмі місцевих еліт із зовнішніми ворогами Москви) чи історичними прецедентами (зокрема. претензіями на те, що всі землі колишнього Великого Володимирського князівства є «отчиною» московських князів) тощо.

На різних етапах боротьби Москви за «Київську спадщина», а відтак за повне підкорення України можна без проблем виявити відносно України заледве не весь перелік наведених вище аргументів. Все це використовується проти України й сьогодні, а відповідно, боротьба за «Київську спадщину» між Москвою й Києвом триває й досі.

Обриси нової геополітичної орієнтації – шведської.

Богдан Хмельницький почав з 1655 року міняти своє ставлення до союзу з Москвою, вона це зрозуміла й у серпні 1656 році уклала з Польщею перемир'я у Вільні. За перемир’я поляки облудно пообіцяли царю Олексію Михайловичу польський трон. І Москва пішла на це. Польська дипломатія й досі вважає цей свій обман одною з своїх найкращих перемог, називаючи її «класичною». А ніхто нікого й не дурив – польський сейм просто не обрав Олексія Михайловича на королівський трон! Все – дуже «демократично», і які можуть до поляків у росіян претензії? Не обрали їхнього царя на польський трон і все. Сам, мовляв, винний – погано старався. Тож, поляки обдурили Тишайшого царя таки, дійсно, «класично», не можна не визнати.

Вільно було третім після Берестечка та Молдавії великим програшем України у війні, цього разу дипломатичним, адже в союз з Москвою Гетьман і вступив тільки, щоб перемогти Польщу. Віленське ж перемир’я означало, що Москва ставала союзницею Польщі, отож московська протекція перетворювалась у велику небезпеку для України. Козаки послали на Віленську комісію своїх послів, але їх до нарад не допустили, і все було цілком у стилі тих часів: там, де переговори ведуть монархи, їхнім підданим місця немає.

Це був жахливий для українців моральний і політичний удар. Козацькі посли, повернувшись з Вільна, сказали: «Нині Військо Запорізьке в Україні пропало. Помочі нема нізвідки, і голови не маємо де притулити. Нічого не знаємо, яку угоду заключили з комісарами лядськими повновласні царської величності посли. Бо не тільки не радилися вони з нами, а навіть іздалека до наметів посольських не допустили, наче собак до церкви Божої». Гетьман був уражений не менше від своїх людей. «Не журіться, діти, – сказав Богдан Хмельницький. – Я знаю, що робити! Нам треба відступити од руки царської і підемо туди, де Всевишній владика скаже – не тільки під володаря християнського, а хоч би й під самого бусурмана».

2 (12) жовтня 1656 року в Чигирині було зібрано старшинську раду, на якій фактично було проголошено незалежність України, про що докладно доніс царю Бутурлін. У Хмельницького залишалась одна тільки можливість – вступити в коаліцію зі шведським королем та його союзниками. В таку коаліцію ввійшли Швеція, Литва, Пруссія, Україна, Семи город, Молдавія, Волощина. Ворожу їй коаліцію склали Польща, Австрія, Данія, Московія, Крим.

Поляки спробували домовитися все ж таки з Хмельницьким, але той висунув вимогу відмови Польщі від претензії на, за його терміном, «ціле князівство Руське». Термін свідчить про те, що ідея Великого князівства Руського при номінальній протекції польського короля, яку намагався здійснити пізніше соратник Богдана Хмельницького Іван Виговський і майже досяг мети, висловлена була ще Богданом Хмельницьким. Москва при тому до уваги не бралась. Отже, Хмельницький входив не тільки в нову стадію державотворення, а й нових дипломатичних виправ.

7 вересня 1656 року між Україною й Трансільванією (Семигородом) були підписано акт «вічної приязні», за яким сторони зобов’язувались обороняти одна одну. Ракочій обіцяв сприяти Хмельницькому дістати Червону Русь (Галичину) й частину Білорусі, визнавав титул князя за ним і підтримував його намір передати цей титул сину Юрію – ще одне підтвердження того, що Україна стала на шлях повної незалежності. У грудні 1656 р. шведський король підписав з Ракочієм трактат «вічного союзу», а перед тим 26 червня в Мальборку було підписано шведсько-бранденбурзький союз.

Слід мати на увазі, що договір Війська Запорозького з московським царем 1654 року не містив заборони на проведення українським гетьманом зовнішньополітичної діяльності. Тому його стосунки зі шведським королем, про які він повідомляв завчасно царський уряд, з формального боку не були виявом сепаратизму. Правда, через давнє суперництво Московії й Швеції цар ревниво ставився до контактів Хмельницького зі шведами й навесні 1655 року царський уряд затримав і не пропустив до Чигирина посередника в україно-шведських стосунках Данила Грека. Це занепокоїло гетьмана і він намагався пояснити Москві всі ті важливі користі, які можна було отримати від союзу зі шведським королем. Але царський уряд все одно не пропустив українське посольство на чолі з сотником Кіндратом Бурлієм до Швеції. Офіційне пояснення царської адміністрації зводилося до того, що, оскільки між Московією й Швецією відбувається обмін «великими посольствами», посилання гетьманом свого осібного посла – видається «недоцільним».

Дипломатичні стосунки зі Швецією Богдан Хмельницький почав ще в 1652 році, продовжував у 1653 і 1654 рр. А в 1655 році, коли почалась польсько-шведська війна й король Карл Х Густав продемонстрував у ній неймовірні за своїми масштабами успіхи, це спонукало гетьмана до того, щоб почати мало зважати на вказівки з Москви. У серпні 1655 року шведський король через свого посла О.Ю.Торквата запропонував Хмельницькому укласти угоду про дружбу і взаємодопомогу. Гетьман запропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, щоб усі руські землі (українські) Речі Посполитої були віддані Україні. Згодом Богдан Хмельницький запропонував шведському королю ще й план коаліції проти Туреччини. Але саме легкість перемог шведського короля й не сприяла встановленню рівноправних союзницьких стосунків між ним і Військом Запорозьким. Як слушно зауважував з цього приводу М.Грушевський, Карл Х Густав не стільки завойовував Польщу, скільки вона сама добровільно йому піддавалася; швидше за все він у цей час воював не з Польщею, а з Яном Казимиром. Польські міста, шляхта, магнати присягали шведському королю «як протектору Польського королівства», що гарантувало його цілісність. Поляки в такий спосіб якби приносили в жертву свого короля, але рятували державу.

Більш того, у планах головного королівського консультанта з українських питань екс-підканцлера великого коронного І.Радзейовського співпраця з Військом Запорозьким була одним з козирів у агітації польської шляхти і війська на користь протекції Карла Х Густава. Ця агітація будувалась на тому завіренні, що шведський король, теперішній протектор, а в майбутньому король Речі Посполитої, як сильний правитель, приведе до послуху козаччину, покладе край багаторічній виснажливій війні, а згодом спільними силами подолає й Московію.

То ж коли в середині вересня 1655 року Хмельницький разом з царськими військами прийшов до Львова й розпочав облогу міста, це було Радзейовським розцінено як те, що гетьман прямує до Кракова, аби задекларувати там шведському королю свою службу. Та не такими були плани Хмельницького, який сподівався, з огляду на слабкість противника, того, «…чтоб уже неприятели ляхи сего лета все пропали». Облога Львова козаками з одночасним спрямуванням спільного україно-московського експедиційного корпусу до Вісли, що призвело до взяття Любліна й появи україно-московських військ на власне коронних польських землях, ще й поблизу столиці, тільки довела серйозність намірів гетьмана.

Шведському королю невигідно було в цей час утрачати свої позиції в очах поляків та й зносини України з Московією його надзвичайно тривожили. Це видно хоча б з того, що активний учасник україно-шведського діалогу І.Радзейовський в листі до Карла Х від 21 жовтня 1655 р. писав з цього приводу так: «…якби ще хоч не було з ними москалів, я б мав деяку довіру до козаків, а так я боюсь, що ся спілка може наробити замішання й тривоги». А австрійський резидент у Варшаві барон Ф.Лізоллі своєму уряду повідомляв, що І.Радзейовський та інші поляки в таборі шведського короля наполягають на війні Швеції з Московією.

Після демаршу шведської сторони, незважаючи на бажання українського керівництва, задеклароване у зверненні гетьмана до мешканців Львова: «його милість шведський король нехай візьме те, що дав йому Господь Бог у його володіння, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою», а також у заяві генерального писаря Війська Запорозького І.Виговського до львів’ян, що «…доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування», українське командування, отримавши від львів’ян незначну контрибуцію, наприкінці жовтня 1655 року припинило облогу Львова.

В пізнішій інструкції, даній Данилу Греку для переговорів із Карлом Х Густавом Хмельницький пояснював свій відхід від Львова прагненням «…не допускати до фортець московських гарнізонів, чого прагнули московіти, бо ми бажаємо, щоб ця сторона і прохід залишались вільними, аби в будь-який час мати вільний зв’язок з вашою королівською милістю». Ясно, що гетьман зробив висновки з тих затримок своїх посланців та послів до шведів з боку Москви. В цей час Хмельницький дуже гнівався на неї, розбіжності з царським урядом у нього були великими, що підтверджують численні джерела. В умовах же наростання суперечностей у стосунках з царською адміністрацією та певного конфлікту зі шведською стороною гетьману було вигідно, щоб західноукраїнський регіон і надалі залишався номінально під владою Яна Казимира, який, за виразом М.Грушевського, в цей час королював, а не правив, і нічим не міг виявити своєї влади. Маючи в планах соборність українських земель в межах своєї держави Хмельницький волів поки що мати справу зі слабким правителем, від якого можна було домогтися необхідних гетьману поступок. Принаймні, за тих умов, що склалися восени 1655 року в регіоні це було для Чигирина менше зло. Не випадково саме в цей час активізуються стосунки гетьманського уряду з Кримом. 12 (22) листопада 1655 р. під Озерною на Волині була укладена україно-татарська угода. Тоді кримський візир Сефер-ага надсилає таємно від усіх, а особливо від Москви до Хмельницького посланців з повідомленням, що «хан прийшов не для того, щоб битися з козаками, а заради відплати за кривди, вчинені їм москалями». Візир підкреслював і те, що Хмельницький веде війну, «…щоб вільності добувати, а великий князь московський (як бачимо, татари не визнавали за Романовими титулу «цар». – О.Б.) вас уважає за своїх підданих і пише до вас як до своїх холопів».

Варто зауважити й те, що в примиренні Війська Запорозького з Кримським ханством чи не вперше за роки свого правління був зацікавлений і польський король Ян Казимир, який робив спроби через хана залучити козаків на допомогу в боротьбі зі шведами. З цією метою він звертався з відповідними пропозиціями до Мехмеда ІV Гірея. Львівський комендант також інструктував відправленого послом до хана М.Яскульського, аби той намовляв татар помиритися з Хмельницьким і привести його до підданства польському королю, бо він «…сам говорить, що я тієї Москви не хочу, і між ними сильна незгода». Проте гетьман явно розглядав такі домовленості з татарами щодо спільного походу на допомогу полякам тільки як тактичний крок, на який він пішов під впливом міжнародної ситуації осені 1655 року.

В Озерянській угоді було й ще одне положення – щодо розриву союзу Війська Запорізького з Москвою. Сам текст цієї угоди невідомий, повідомлення ж зарубіжних спостерігачів щодо цього є вкрай суперечливими. То ж скласти однозначне уявлення щодо цього поки що неможливо. Можна лише припустити, що Хмельницький, який не раз демонстрував, що вічних союзів не існує, а є лише певні інтереси, які мають бути досягнуті за допомогою цих союзів, міг піддатися на вимогу хана замиритися й відійти від Москви,, але не ув’язав це з якимись конкретними діями. Врешті, показовим є те, що воєвода Стефан у листі до князя Ракоці спочатку зауважив, що союз козаків з Москвою значно міцніший, ніж з Кримом і що Озерянська угода його не перекреслила, але тут же додав, що український гетьман звичайно не дотримується ніяких договорів, і цього разу також, мабуть, вчинить своїм звичним способом. Ясно, що це стосувалось як Москви, так і Криму. Можна припустити також і те, що гетьман хотів, демонструючи своє зближення з татарами, що стали союзниками польського короля, надавити на шведів так, як він у свій час зробив з московітами. Так чи інакше, але фактом є те, що в 1656 році відносини України зі Швецією стали регулярними. Однак шведи все одно не хотіли віддавати українські землі, які були під Польщею, бо претендували на них самі, щоб використати їх з максимальною користю для себе. І використовували, торгуючи ними, про що нижче. У шведів з’явилася серйозна проблема – польсько-московське примирення і ті положення з тексту Віленського перемир’я між Польщею й Московією, в яких говорилося про початок війни зі Шведським королівством.

І тут, в умовах воєнного протистояння з Москвою позиція шведів щодо територіальних претензій Війська Запорізького значно пом’якшується завдяки їхній зацікавленості в укладенні військово-політичного союзу з козаками. Вже в травні 1656 року Карл Х Густав писав Хмельницькому, що виникли нові обставини – «…порушивши заприся жену угоду, без будь-яких приводів, великий московський цар з Лівонії спрямував проти нас військо». Правда, Карл Х найважливішим своїм союзником у боротьбі з Річчю Посполитою й іншими католицькими державами Центральної Європи продовжував, як і раніше, вважати трансільванського князя Д’єрдя ІІ Ракоці. І тому, щоб привернути його до воєнного союзу антипольського спрямування, Карл Х погоджувався на передачу йому Белзького й Руського воєводств, а також Перемишльської й Сяноцької земель. Всі ці терени були етнічно українськими й на них претендувало Військо Запорозьке. Ось для чого українські землі під Польщею були потрібні шведам.

Шведсько-трансільванські переговори про воєнно-політичну співпрацю завершилися підписанням 16 грудня 1656 р. Раднотського договору. Він виходив за рамки двосторонньої угоди, бо передбачав принципову зміну конфігурації політичної карти Центрально-Східної Європи. Отож, як бачимо, апетити розгорілися. До речі, в польській історіографії цей договір кваліфікується як перша спроба розділу Речі Посполитої. Крім того, він мав на меті залучити до союзу цілу низку держав регіону, зацікавлених у протистоянні польсько-московському зближенні, зафіксованому у Вільно. Король Карл Х Густав у цей час пропонує Хмельницькому визнати за ним три колишніх воєводства, а саме: Київське, Чернігівське та Брацлавське. Стосовно ж долі західноукраїнських земель інструкція, яку він надав своїм представникам на переговорах з гетьманом, містила дипломатично виражену відмову й чітко висловлене зауваження, що ці землі вже обіцяні королем трансільванському князю, а тому «всі справедливі бажання п. гетьмана» король буде узгоджувати з цим князем. Це означало, що ніколи цього не буде. Українська сторона, хоча й відправила на допомогу Ракоці козацьке військо на чолі з наказним гетьманом А.Ждановичем, від підписання угоди на запропонованих Карлом Х Густавом умовах відмовилася.

До речі, Московія була однією з не багатьох країн, яка висловила рішучий протест проти Раднотських домовленостей. Одночасно московські війська перейшли в наступ в Інфляндії, надаючи тим військову допомогу Польщі. Натомість Б.Хмельницький відправив корпус на чолі зі Ждановичем на допомогу Ракоці, що йшло всупереч умовам Віленського перемир’я й свідчило про повне ігнорування їхнього змісту з боку гетьманського уряду.

В цілому ж, у першій половині!657 року система міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі мала такий вигляд:

– з одного боку, Раднотська коаліція у такому складі: Швеція, Трансільванія, Бранденбург, з діяльністю якої солідаризувалися (передовсім через угоди з Трансільванією) Молдавія, Валахія та Військо Запорізьке;

– з другого – Річ Посполита і Московська держава з їх нечисленними союзниками (передовсім – Австрією).

Згідно з донесенням посла Швеції Г.Веллінга, приєднання Війська Запорізького до Раднотської коаліції й підписання союзної угоди зі шведським королем було можливим лише за умови визнання за останнім «…права на всю Україну або Роксоланію, де була грецька віра і мова ще існує – до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули шаблею». Посол був переконаний, що, якби він мав таку декларацію, скріплену підписом і печаткою Карла Х Густава, «…то можна було б легко покінчити з союзом». І в червні 1657 року до Чигирина прибув шведський дипломат Лілієкрон з повідомленням, що король Карл Х Густав погоджується віддати Війську Запорозькому українські землі під Польщею, частину Білорусі й Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі. Тобто йшлося про повний поділ Речі Посполитої. Інакше діяти було вже не можна. Але вже й явно було пізно.

Дата добавления: 2014-12-25