Зовнішня політика українських гетьманів

Відразу ж після смерті Б.Хмельницького московський уряд почав вносити суттєві зміни в правове становище України та її соціальних верств. Вони закріплювались насамперед у т.зв. «гетьманських статтях», які були своєрідною угодою двох сторін: Московії – в особі царського уряду та Української козацької республіки – в особі гетьмана. Й саме тут найпомітніше виявився наступ Московії на Україну – у фальсифікації україно-московського договору. В 1659 році князь Трубецькой представив 14-ть «Березневих статей» Хмельницького з додатками, які, як з’ясувалось, були підроблені і значно обмежували права України.

Сприяла наступу царизму на українські суверенні права й боротьба самих українців за гетьманську булаву. Успішно повів справи з відбирання влади в неповнолітнього спадкоємця Великого гетьмана – Юрія Хмельницького генеральний писар Іван Виговський. Він домігся обрання себе старшинською радою гетьманом до часу повноліття Юрія. Так було зроблено перший крок до державного перевороту, адже від влади усувався легітимно обраний правитель. У другій половині жовтня 1657 року ця акція завершується: козацька старшинська рада обрала І.Виговського повноправним гетьманом, що було освячено єпископом Л.Барановичем.

Виговський активно зноситься з сусідніми державами: Швецією, Польщею та Кримом; щодо Московської держави займає лояльну позицію, прагнучи підтвердження себе на гетьманстві від московського царя. Але московський уряд висуває йому умови, які б мали призвести до скасування багатьох прав та свобод козаків: введення в українські міста воєвод (за Б.Хмельницького воєводу було введено тільки в Києві) з гарнізонами, розірвання стосунків з іншими державами, підпорядкування Української церкви Московській (що теж входило в площину зовнішньої геополітики), виведення українських військ з Білорусії. Водночас Москва, маючи на цей час уже велику агентурну сітку серед козацтва, підтримує заколотника проти І.Виговського М.Пушкаря. В цьому напрямку діяв і московський посол Хитрово. Результатом було розпалення в Україні великої громадянської війни.

У стосунках з Московією І.Виговський намагався здобути якомога більш корисніших умов для України. Він прагнув від васальної залежності перейти на рівень стосунків «рівного з рівним». Він сказав московському послу, який намагався довести йому, що Україна – це «гілка, відламана від природного кореня Великоросії»: «Нехай Великоросія буде Великоросією, а Україна – Україною, – ми є військо непереможне». Виговський прагнув, що Москва не втручалась у внутрішні справи України, домагався, щоб у Москві шанували гетьмана як єдиного представника держави, щоб московський уряд не вів за його спиною ніяких переговорів. Коли ж стало ясно, що цар виявляє прагнення підпорядкування України собі, не надає допомоги їй проти ворогів, більш того, домовляється з Польщею про поневолення козаків, нагло втручається в її внутрішні справи, Виговський вирішив порвати з Москвою. Він мав надію домовитися з Польщею, яка, оточена ворогами з усіх боків, потребувала миру хоча б на одному фронті. Хоча абсолютно безпідставними є твердження дослідників стосовно того, що Виговський вже з перших днів гетьманування стає на шлях порозуміння з Варшавою й тим ламає традиції попередника в цьому питанні.

Варто зазначити, що україно-польський діалог було започатковано ще за правління Б.Хмельницького. Так, уже наприкінці зими – на початку весни 1657 року до Чигирина прибуває спочатку посередник від австрійського цісаря – Петро Парцевич, а слідом за ним – особистий представник польського короля луцький писар С.К.Бєнєвський. Згідно з реляцією останнього, в ході переговорів український гетьман обіцяв польському королю військову допомогу, щоправда, за умови визнання ним правомочності успадкування гетьманичем Юрієм Хмельницьким влади в Україні після смерті батька.

Реляції Бєнєвського, листи гетьмана та генерального писаря Війська Запорозького до польського короля, а також чутки, що їх супроводжували, – усе це викликає у Варшаві стан ейфорії щодо можливості швидкого налагодження «української проблеми» політичними методами. Суспільний резонанс від результатів подорожі луцького писаря до Чигирина та поява на його тлі планів королівського уряду щодо подальшого розвитку дипломатичних контактів з українським керівництвом дають підстави сучасним польським історикам розглядати місію Бєнєвського як таку, що реально започаткувала Гадяцький процес, а Гадяцька угода (про неї нижче) була виконанням останньої волі гетьмана Б.Хмельницького. Українські історики не схильні до такої думки, а більше висловлюються за те, що не слід переоцінювати значення місії Бєнєвського, що в цей час Польщу більш цікавило розбиття раднотської коаліції та нейтралізації планів розчленування Речі Посполитої. Це було пріоритетне завдання польської політики. Налагодження ж дипломатичних контактів з Варшавою перебувало в генетичному зв’язку з утвердженням в Україні монархічної форми правління та успадкуванням гетьманської влади молодим Хмельниченком. Богдан, як видно з інформації Бєнєвського, пов’язував з польським двором міжнародного визнання правомочності елекції Юрія. Реальні ж кроки гетьманського уряду навесні 1657 року аж ніяк не свідчили про наміри примирення з Річчю Посполитою. Доказом цього, зокрема, був уже згаданий нами похід А.Ждановича в Польщу та його спільні з трансільванськими військами воєнні акції там. То ж не випадково повторна місія посла Бєнєвського до Чигирина в серпні – жовтні 1657 року з метою відриву України від Москви завершилася безрезультатно. І.Виговський у цей час явно не збирався кардинально змінювати курс свого попередника.

Перший сигнал про необхідність пошуку українським керівництвом нових зовнішньополітичних комбінацій надійшов з Москви, звідки також впродовж серпня – першої половини жовтня 1657 р. до Чигирина один за одним прибули кілька посольств від царя, вимагаючи обмеження гетьманських повноважень на користь московського монарха як прелімінарної умови для визнання сюзереном правомочності гетьманської елекції. Москва виношувала варіант своїх дій, який збиралася реалізувати, якщо нове українське керівництво не піде на її умови – використовуючи нестабільність в Україні вжити хід безпосереднього звернення царя до Війська Запорізького, обминаючи старшинський провід. Викристалізувалося й принципово відмінне від норм договору 1654 року ставлення московського керівництва до порядку гетьманської елекції в Україні. Так, якщо в договорі було закріплено, що «Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаям самим меж себя. А кого гетманом обберут, и о том писати к нам, великому государю…», то вже статейний список Ф.Бутурліна на червень 1657 року свідчив про наміри офіційної Москви активно втручатися в цей процес. Тому повідомлення Кікіна про те, що козацька старшина передала гетьманську булаву Івану Виговському, незважаючи на загалом позитивне ставлення з боку офіційної Москви до нього особисто, викликало в неї значне роздратування і спричинило відправку в Україну чергового посольства на чолі Артемоном Матвєєвим, особою, наближеною до царя.

Матвєєв спочатку різко висловив незадоволення свого уряду «самовільним» обранням на гетьманство Виговського, а потім оприлюднив «царські статті», які містили вимоги щодо запровадження московських залог на чолі з воєводами в Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні, Білій Церкві, Прилуках та утримання їх за рахунок місцевого населення. І тут треба враховувати те, що інформація про загострення конфліктів у Війську Запорозькому після смерті Б.Хмельницького, йшла з повідомлень московських представників. А вони видали бажане за дійсне, бо в документах (зокрема, листах) українських авторів того часу про це не було ні слова. Тому не випадковим було те, що в Москві, в Посольському приказі український посол висловив сумнів у необхідності направлення в Україну царських ратних залог на чолі з боярином Трубецьким, бо їхня поява могла викликати негативну реакцію козацтва. І був правий, адже, як і слід було очікувати, незграбні політичні кроки Москви викликали таки ту саму негативну реакцію значної частини українського козацтва.

У Війську Запорізькому пішли чутки, нібито Трубецькой іде з ратними людьми царя, аби «…на государя сей край обирать и властей государских поставить». Кульмінаційним моментом цього стає «бунт Лісницького», що мав різку антимосковську спрямованість. Водночас по полках Лівобережжя пішли чутки про зміст «царських статей», привезених в Україну посланцями царя, ще й вельми гіперболізовані (начебто реєстр буде всього 10 тисяч, козаки ж казали московітам: «А нас де казаков в Войску Запорожском и ныне есть с триста тысяч»; власність відберуть, Юрія Хмельницького в Москву вивезуть тощо). Погано поставилися козаки й до дійсних намірів Москви впорядкувати фінансову службу в Гетьманаті, бо, оскільки «лізуть до грошей», то точно реставрують дореволюційні порядки. Це знайшло вираз у твердженні, що податки, які раніше «…имали на короля и на панов со всяких их пожитков и с быдла», а збори з млинів «…и те подати брать […] на государя».

Вірно вловивши пануючі в суспільстві настрої, 11/21 жовтня 1657 р. Іван Виговський вдається до відверто антимосковського кроку – скликає в Корсуні генеральну раду, на якій зрікається гетьманської булави, заявляючи, що під царським гнітом правити не бажає. Як повідомив царський шпигун капітан Чернишов, на Корсунській раді пролунало чимало й інших «непристойних слів» на адресу московського царя. Завершилася ж рада поверненням Виговському булави та завіренням з боку старшини та козаків у повній підтримці нового курсу нового гетьмана, слідуючи якому він буде захищати «старі козацькі вольності».

Москва злякалася й на крок відступила, вирішивши не посилати в Україну Трубецького з військами, а в царській грамоті від 18/28 жовтня 1657 р. за І.Виговським уперше визнала право на титул гетьмана Війська Запорозького. Так гетьманському уряду вдалося тоді втримати Москву від ревізії характеру взаємин Війська Запорозького з царем. Але досягнута рівновага не була стійкою й могла в будь-який час похитнутися. Тим більш, що цар не відмовився від планів відправити таки в недалекому майбутньому в Україну місію Трубецького. Завдання московських політиків значною мірою полегшила так давно очікувана ними (та й чи не їхніми людьми серед козаків наближена) суспільна криза в Україні, що настала в кінці 1657 року. В жорстку опозицію до уряду І.Виговського встала Запорозька Січ. Так почався грізний конфлікт по лінії «гетьманський уряд – січове товариство», ознаки якого були ще й за часів гетьмана Б.Хмельницького (зокрема, бунт Якова Худолія, якого Хмельницькому прийшлося стратити), й він далеко не вичерпався. А намагання Виговського опертися в суспільстві лише на упривілейовані верстви, поглибили його й дали можливість набути загальноукраїнського масштабу.

І Кіш Запорозької Січі в цей час, як це не прикро констатувати, проявляє готовність йти у фарватері московської політики. Царський уряд тут же, втілюючи в життя принцип «розділяй і володарюй», незважаючи на неодноразові заклики Виговського не вірити бунтівникам, надсилає на Січ кошовому отаману Якову Барабашу грамоту, яка засвідчила визнання Москвою Коша правомочним суб’єктом україно-московських відносин. Це можна кваліфікувати як дії відверто провокаційні. Взагалі в історії повстання проти Виговського запорозького кошового Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря настільки чітко була видною «рука Москви», що Виговський вкотре замислився над пошуками іншого зовнішньополітичного партнера або іншого протектора. То ж не випадково, що уряд Виговського спрямовує зусилля на налагодження зв’язків з Варшавою. На початку березня 1658 року гетьман надіслав королю Яну Казимиру листа, в якому вже другим пунктом стояла вимога, щоб король терміново знісся з Мехмедом VІ Гіреєм, аби той вирядив у поле орду. Дійсно, отримавши з Варшави листа, хан негайно вислав на допомогу Виговському татар, водночас закликавши й Яна Казимира зробити те ж саме. Кримський чинник, до речі, відіграє вирішальну роль у тому, що Виговський, почавши сумніватися пізніше у правильності своїх дій, все ж таки саме під тиском Криму, підпише Гадяцький трактат. Слід також мати на увазі, що Москва, зробивши задля досягнення своїх політичних цілей ставку на козацькі низи та міщан, сама підштовхувала козацьку старшину та шляхту, які, отримавши в результаті революції права повноцінного «народу політичного», бажали стабілізації ситуації в країні, щоб почати нарешті вже нею користуватися, в бік Варшави.

Не міг Чигирин не враховувати й розвиток польсько-московських відносин. В Польщі сейм Речі Посполитої мав винести остаточне рішення щодо сходження московського царя чи його наступника на польський трон. У цій ситуації легітимація стосунків з Річчю Посполитою для українського керівництва виступала певною гарантією збереження здобутків революції. Додатковим стимулом для україно-польського зближення служила й та обставина, що в умовах геополітичних реалій кінця 50-х років Варшава була дуже зацікавлена в україно-польському порозумінні. Зацікавленість ця диктувалась не тільки приватними інтересами колишніх українських землевласників, чи фіскальними потребами королівського двору. Справа в тому що саме в цей час король осо-ось мав розпочати реформу державного устрою Речі Посполитою, наслідком якої мало бути посилення позицій монарха й сенату і звуження прерогатив сейму. Щоб змусити опозицію шляхти прийняти ці зміни, королю потрібні були потужні й несподівані для опонентів аргументи. І роль Війська Запорізького як можливого військового союзника короля в цьому відіграла б роль вирішальну. Це також істотно зміцнило б позиції Речі Посполитої й у міжнародних справах – як у стосунках з Москвою, так і Стокгольмом, загроза з боку якого залишалась для Варшави істотною. Повернення України під зверхність польського короля зміцнило б становище Речі Посполитої і у взаєминах з її союзниками, насамперед Кримом, Австрією та Бранденбургом. І в цьому зв’язку прикметним було те, що навесні 1658 року І.Виговський намагається відновити бранденбурзький напрям зовнішньої політики Хмельницького, відправивши листа на адресу курфюрста Фрідріха Вільгельма з відповідними пропозиціями. Ясно, що налагодження україно-бранденбурзьких стосунків у час, коли Раднотська коаліція вже розпалася й Бранденбург перейшов на бік Речі Посполитої, відбувалося вже не на анти-, а на пропольській платформі. У цей же час в Україну вступили царські війська на чолі з білгородським воєводою Г.Ромодановським. Це остаточно переконало Варшаву в тому, що треба йти на поступки Виговському. Останній під впливом «агітації» Ромадановського остаточно «дозрів» до кардинального повороту зовнішньополітичного курсу й почав готуватися до завершення переговорів з поляками.

Ясно, що українсько-польське зближення середини 1658 року безпосередньо зачіпало інтереси всіх без винятку суб’єктів міжнародної взаємодії Центрально-Східної Європи. Така ситуація вимагала обережних, але в той же час оперативних і ефективних кроків як з боку Чигирина, так і Варшави. І 16 жовтня 1658 р. під Гадячем було скликано козацьку раду, на якій було укладено й підписано знамениті Гадяцькі пакти. На думку їхніх авторів, зокрема І.Виговського – то був єдиний вихід із кризи, в якій опинилась Україна.

Зачення Гадяцького договору було великим, незважаючи на те, що в життя він утілений не був, а залишився практично на папері. Але ідеї цього договору дуже помітні в українському суспільно-політичному житті другої половини ХVІІ ст.: його візьме за основу своєї діяльності гетьман П.Дорошенко, його таємно тримали в себе й вивчали інші гетьмани, у т.ч. й Іван Мазепа. Зрештою, політичний ідеал І.Мазепи не відходив далеко від ідеалу, закладеному в Гадяцькому пакті, і його союз зі шведським королем Карлом ХІІ ґрунтується практично на тих же засадах. Ідея Великого князівства Руського – центральна тема Гадяцького пакту – виявився в історії як вища політична ідея української політичної еліти, що прагнула відстояти політичну суверенність України.

Авторство Гадяцьких пактів і досі достеменно не встановлено. Є думка, що цей документ написав Юрій Немирич, один з видатних українських політичних діячів середини ХVІІ ст. Але не можна й відкидати участь самого І.Виговського у складанні цього документа. Між ним і Немиричем не було повної згоди щодо його змісту, бо відомо, що Виговський дорікав Немиричу за те, що той висловлює без його відома «свої єретичні думки», що вповні зрозуміло, бо Немирич був протестантом. Але Немирич не міг проводити свої зовнішньополітичні акції без згоди на те самого Виговського. Прагнення ж Немирича видні з умов, які він, разом з Іваном Богуном, уклав 5 – 15 жовтня 1657 р. зі шведським королем від імені гетьмана Виговського (так зв. «Корсунські умови»). У них говорилося про «Військо Запорозьке з підвладними провінціями» як про «народ вільний і нікому не підлеглий». Союз з Москвою визнавався формальним, а «кордони і територію володінь Запорозького Війська признає (шведський король) і проголосить, що вони простягаються не тільки до Вісли, а й до границь Пруссії, пообіцяє спільними силами здобувати і до рук Запорозького Війська віддати, як-от у Литві, воєводство Берестейське і Новгородське» (Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. Х. – С. 65). Остання заява цікава особливо: кордони України тут охоплюють усю територію, на якій у давнину фіксується республіканське правління русів. Це, до речі, перегукується з тим, що в джерелах у Русь вводились: Україна, Білорусія, Псков, Новгород, а Московія – ні (Див., зокрема, з цього приводу поему С.Кленовича «Роксоланія» /ХVІ ст./). Можна твердити, що таким був політичний ідеал самого Івана Виговського.

Юрій Немирич мав відношення й до складання «Маніфесту до європейських держав», посланого в 1658 році від українського уряду (латинською мовою документ подається в: «Архив Юго-Западной России». – Ч. ІІІ. – Т. VІ. – С.362 – 369). Важливим було й те, що Немирич як канцлер Великого князівства Руського був головою української делегації на сеймі у Варшаві в 1659 році для ратифікації договору.

При аналізі зовнішньополітичної моделі уряду І.Виговського в період його переорієнтації на Варшаву й Бахчисарай звертають на себе увагу спроби проведення багатовекторної геополітичної гри. Ставши на шлях примирення з польським королем, український гетьман одночасно намагається зберегти приязні стосунки з його супротивником – шведським королем. Більш того, Чигирин упродовж усього переговорного процесу з Короною Польською докладає значних зусиль для польсько-шведського замирення, аби не дати можливості московському керівництву вийти з війни зі Швецією й зосередити свої військові сили проти нової українсько-польсько-кримської коаліції. Чигирин впродовж весни 1658 – літа 1659 рр. не раз переконує Варшаву в необхідності підписання миру зі Стокгольмом, навіть ціною певних поступок Карлу Х Густаву.

Безумовно, на особливу увагу при аналізі зовнішньополітичної діяльності Чигирина в час його зближення з Варшавою заслуговує московський напрям. Адже об’єктивно склалося так, що найбільший інтерес до Гадяцької угоди 1658 року, крім України й Польщі, виявляла саме Московська держава. Слід мати на увазі, що з формально-правового боку Гадяцька угода не була спрямована проти Москви. Українська сторона наполягла на тому, щоб до тексту угоди було внесено положення, яке передбачало звільнення козацького війська від обов’язкової участі в польсько-московській війні, якщо вона буде. Крім того, Виговський не раз висловлювався за можливість приєднання до конфедерації східноєвропейських держав (а саме так у даній площині треба трактувати союз Польщі, Литви й України) Московського царства. Інша справа, що в умовах жорсткого конфлікту Москви й Чигирина, а також великих суперечностей між Варшавою й Москвою, саме антимосковська платформа стимулювала найбільше українсько-польське зближення. Виговський наполягав на військовій підтримці з боку поляків, адже був переконаний, що «без того не обійдеться». А 30 серпня 1658 р. гетьман повідомив Ячна Казимира, що має твердий намір розпочати війну з Москвою й підтримати короля в його конфлікті з царем.

Ще одним важливим зовнішньополітичним чинником, який грав істотну роль в українсько-польських стосунках, була Швеція. Склалося так, що успіх чи, навпаки, крах Гадяцької системи значною мірою залежали від позиції Стокгольма. Шведське королівство в той час вело надзвичайно активну зовнішню політику й виявляло пильну увагу до справ Центральної та Східної Європи. Восени 1658 року для України утримання Москви від інтервенції на її територію чи успішна протидія їй були можливими лише за умови успішного розіграшу саме шведської карти. Якщо б Польща й Швеція швидко примирилися й остання утрималася водночас від мирного діалогу з Москвою можна було б сподіватися на нейтралізацію воєнного потенціалу царя. Саме тому Виговський і вимагав, як ми подавали вище, від Яна Казимира примирення його з Карлом Х, навіть шляхом поступок. Одночасно гетьман висилає свого посла для надзвичайних повноважень грека Теодозего (Феодосія) до Карла Х, щоб схилити його до замирення з польським королем.

Однак, на жаль, у Варшаві все ще сподівались на можливість примирення з Москвою, розраховуючи на перехід України з-під зверхності царя до короля. Польський сейм навіть вирішив погодитися на обрання московського царя на польський трон, незважаючи на те, що Стокгольм висував умовою замирення з Польщею недопущення в число претендентів на польську корону будь-кого з дому Габсбургів чи Романових. Польща продовжувала вважати Швецію ворогом номер один і своє майбутнє бачила лише в спільному з Москвою виступі проти неї. На крайній випадок, якщо їй не вдасться домовитися з Москвою, Польща розраховувала вести війну з нею силами, які були… в розпорядженні Виговського. Ось так. Польський король навіть уважав підписання Гадяцької угоди поспішним, адже це, на його думку, не тільки могло відштовхнути від Польщі козаків і татар, а й спонукати Москву прискорити своє примирення зі Швецією. Московські ілюзії польського керівництва призводили до того, що Польща втрачала час, необхідний для зав’язування мирних переговорів зі Стокгольмом і робили марними сподівання Виговського на отримання дійової військової допомоги з її боку. А це позбавляло Гадяцьку угоду необхідної зовнішньополітичної підтримки ззовні, що, врешті-решт, ставило під сумнів можливість її успішного втілення в життя.

Значно енергійніше й послідовніше в боротьбі за Україну діє в цей час Москва. Довідавшись про укладення Гадяцької угоди, цар розіслав грамоти, закликаючи до боротьби зі «зрадником Івашкою», відправив в Україну війська під командуванням воєводи Г.Ромодановського й одночасно активізував дії по досягненню замирення з Карлом Х Густавом. Укладення перемир’я зі Швецією, якого Москві вдалося досягти 20 грудня 1658 р. у Вальєссарі, значно випередивши в цьому відношенні поляків, дало змогу відправити в Україну серйозні сили (за одними даними – 150 тис. людей, за іншими – 200 тисяч, а ще за іншими – 320 тисяч), які в середині березня 1659 року під командуванням князя О.Трубецького залишили Путивль і вирушили в напрямку Конотопа.

І.Виговський же в цей час міг опертися лише на сили кримського хана, який навесні 1659 року вислав в Україну 80-тисячну орду. Одночасно хан направив до Яна Казимира лист, в якому виявив прекрасне знання геополітичної обстановки в регіоні, схиляючи його до негайного надання Виговському піхоти й артилерії. Він зазначав, що, оскільки багато козаків і досі тримається Москви, то перетягти їх на свій бік можна лише за умови надання гетьману якнайшвидшої допомоги. Так І.Виговський відновив союз із Кримом, що був зламаний у 1654 році, й татари весь час гетьманства Виговського (1657 – 1659 рр.) залишалися його союзниками.

У розпорядженні Виговського в цей час, згідно з даними польської історіографії, було всього-на-всього 16 тис. вірних йому козаків. Після обопільної присяги з ханом про братерство, яку сторони склали 24 квітня 1659 р. на Крупичполі, військове становище українського гетьмана значно поліпшилося. Проте сил все одно було недостатньо для гарантування безпеки в умовах вторгнення царських військ та військових виступів московської платної агентури з опозиції. Тому гетьман надіслав коронному підканцлеру А.Тщебінському листа, в якому просив аби король скоріше завершив роботу сейму й відправився з військами в Україну. Але від Яна Казимира, крім корпусу під командуванням Анджея Потоцького (бл. 5 тисяч жовнірів) свіжих сил не надходило. Гетьман знав про складні суперечки в середині суспільства Корони Польської, що загострилися в цей час, то ж, вочевидь, ні на що суттєвіше особливо й не розраховував.

У цей час Варшава ще й почала домагатися перегляду Гадяцьких статей на свою користь, що позбавляло шансів українську сторону на успішну реалізацію своїх планів. То ж у зовнішньополітичних діях уряду Виговського починають простежуватися принципово нові тенденції. Зокрема, опираючись на «братерство» з кримським ханом, гетьман відправляє свого посланця Антона Ждановича в Стамбул «…к турскому султану, говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві і просити у нього людей на допомогу». Трохи згодом канцлер новоствореного таки Князівства Руського Ю.Немирич і брат гетьмана Костянтин Виговський будуть конфіденційно зустрічатися також і з представником австрійського цісаря, порушуючи питання про прийняття цісарем Леопольдом І України під свою протекцію. Водночас українські дипломати намагаються надати нового змісту стосункам з Бранденбургом. Зокрема, український канцлер запевняв представника бранденбурзького курфюрста у Варшаві, що козаки будуть підтримувати зусилля курфюрста у справі забезпечення польської корони кандидату з династії Габсбургів.

Отже, як бачимо, і у Виговського виникла та ж проблема, що й у Б.Хмельницького – пошук «господина» з визнаних Європою тогочасних династій задля необхідної легітимації його держави.

У цілому ж аналіз зовнішньополітичного курсу Гетьманату в другій половині 50-х рр. ХVІІ ст. дає підставу зробити висновок про його залежність як від внутрішніх, так і від зовнішніх чинників. Переорієнтація гетьмана І.Виговського з Москви на Варшаву обумовлювалася не його якимись особистими політичними симпатіями чи майновими інтересами, а цілим комплексом об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких зовнішні виділялися особливо. Найзначнішими з останніх було прагнення нейтралізації політичних претензій московського керівництва, відновлення союзницьких відносин з Кримським ханством, а також недопущення польсько-московського примирення на шкоду українським інтересам.

Як і в період укладання Переяславсько-Московської угоди 1654 року, так і в роки становлення україно-польської унії, модель зовнішньополітичної діяльності Чигирина базувалась на засадах багатовекторності й поліваріантності. Це посилювало її життєздатність, але водночас свідчило про те, що Гетьманат не надто покладався на домовленості з Річчю Посполитою, а тому вів пошук запасних варіантів. Уникнення ж військового конфлікту з Москвою було можливим лише за умови сприятливого розвитку міжнародних процесів у Центрально-Східній Європі. І головним його компонентом мало бути укладення Річчю Посполитою миру зі Шведським королівством та недопущення його в шведсько-московських стосунках. І саме прорахунок польського уряду в оцінці міжнародної ситуації зробив неминучим збройне зіткнення України й Росії, причому за умови підтримки першої тільки з боку Криму.

І таке зіткнення сталося – в середині літа 1659 року під Конотопом відбулася велика битва українських військ з московськими військами воєвод О.Трубецького, С.Пожарського та М.Хованського, яка завершилася блискучою перемогою українців і найбільшим тріумфом антимосковської політики гетьмана І.Виговського. Москва залишилася без прикриття, і цар навіть збирався тікати кудись за Волгу. Але ця перемога не вберегла гетьмана від політичного фіаско, яке очікувало його вже у вересні 1659 року і в дійсних причинах якого історики так досі ще й не розібрались. Але факт залишається фактом: відбулося дві козацькі ради, на яких гетьмана й прихильників Гадяцької було звинувачено в тому, що за шляхетські привілеї вони продали козацьку свободу. Делегатів на сейм у Варшаві – Сулиму й Верещаку, не давши казати й слова, зарубали шаблями прямо на місці. Це було дуже серйозно – те, що зветься козацькою сваволею, таки грізно вирвалось назовні. На другій раді Виговського було позбавлено посади й обрано гетьманом Юрія Хмельницького.

Слід зазначити, що в самому ж Гадяцькому пакті найголовнішим положенням було те, що воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське мали творити одну цілість, яка входила в склад Польсько-Литовської держави (Річіпосполити) на правах найширшої автономії (Велике князівство Руське). То мало бути православне державне утворення – на терен, «як далеко мова українського народу сягає».

Можна стверджувати, що І.Виговський і його найближче оточення прагнули витворити з України державу європейського зразка типу великого князівства чи герцогства (як Велике князівство Литовське чи Бранденбурзьке) під протекторатом польського короля, але з усіма ознаками суверенної держави, щоправда – крім зносин з іншими державами.

Останнім положенням перекривалась можливість Україні мати власну зовнішню політику. Не могло її бути й при втіленні в життя промосковської орієнтації української геополітики. М.Костомаров з цього приводу писав так: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу». Але, на нашу думку, більш правий був гетьман Б.Хмельницький: ні за пропольської, ні за промосковської орієнтації незалежна Україна, а відповідно й її власна зовнішня політика були неможливими. Обидві вказані держави теж, вочевидь, розуміли це, тому й поділили Україну між собою по Дніпру, що було закріплено Андрусівським миром 1667 року.

І гетьманство сина Богдана Хмельницького – Юрія, який пішов на поновлення союзницьких стосунків із московським царем укладенням україно-московської угоди в Переяславі в жовтні 1659 року, уже нічого змінити не могло. Васалів ніхто й ніколи не поважав і не рахувався з їх інтересами. А Юрій Хмельницький підписав 17 жовтня 1659 р. Переяславську угоду, умови якої були просто ганебними – у ній ішлося вже не про протекторат над Україною при практичній рівності сторін, а про підданство України московському цареві з відповідними проявами залежності. Родина Виговського (а сам він утік до Польщі) мала бути царю видана.

Москва намагалася за будь-що зірвати Гадяцьку унію, яка була все ж таки легітимною, й заради цього влітку 1660 року пішла навіть на війну з Польщею. Вона мала всі ознаки громадянської війни, адже на боці Московії виступав Ю.Хмельницький з козаками, а на боці Польщі – Іван Виговський теж з козаками. Хмельницький вів військові дії дуже мляво. Умови, укладеного на полі бою Чуднівського мирного договору повторювали в головних рисах Гадяцький трактат, але вже не йшлося про окреме Велике князівство Руське. Україна отримувала лише автономію з гетьманом на чолі. алишені напризволяще московіти зазнали страшної поразки. Навіть їхній командир Василь Борисович Шереметєв потрапив у полон до татар, де пробув 20 років (був викуплений московським урядом лише в листопаді 1681 року). Внаслідок всіх цих подій Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися між собою: одна на боці московської держави, інша – Польщі. А коли обидві частини України одержали окремих гетьманів, ця роздільність набула нібито офіційного статусу. З 1663 року починається сумнозвісний період в історії України. що дістав назву «Руїни» й тривав до 1687 року.

Союз із Туреччиною.

Спробу зовсім іншої геополітичної орієнтації здійснив гетьман Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.). Слід зазначити, що серед історичної пітьми «Руїни» цей правобережний гетьман виступає як світла постать.

У цей час його лівобережний візаві І.Брюховецький в 1665 році за шлюб з донькою князя Довгорукого та маєток на Чернігівщині продав усе. що тільки було можна. Вже перший пункт Московських статей визнавав українські землі володінням царів. Всі податки з України йшли відтепер безпосередньо до царської скарбниці, а в стратегічно важливих українських містах мали розташовуватися царські війська з воєводами. Сам гетьман отримав титул боярина, вочевидь, так і не збагнувши, що це означає «царський холоп». Вся ця ганьба була викладена в письмових статтях і підтверджена царською грамотою від 11 грудня 1665 р.

Така кастрація автономії України та ще й на пропозицію самих же козацьких старшин (а як же? Всі щедрі матеріальні вливання, які вони отримали від Москви до цього, треба було відробляти. Коштом України, природно. За надане в особисту кишеню Москва завжди вміла спитати) викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко, який поставив своїм завданням об’єднати обидві частини України.

У перші роки свого правління Дорошенко лавірував між Польщею й Московією, але Андрусівський мир повернув його рішуче в інший бік, до Туреччини. У свій час про союз з турками міркував і сам Богдан Хмельницький, і Дорошенко задумав його плани здійснити. Уперше він вислав посольство до Стамбула у 1667 році й дістав проти поляків допомогу в яничар і татар. Восени того ж року він вирушив з військом на Галичину. Польський гетьман Ян Собеський закріпився під Підгайцями, але мусив почати переговори. Татарам Польща обіцяла матеріальну компенсацію, козакам же давала слово, що польські війська не будуть переходити р. Горинь. Отож, Дорошенко мав принаймні забезпечений західний кордон своєї держави.

Будучи гетьманом Правобережної України, на деякий час, після смерті лівобережного гетьмана І.Брюховецького П.Дорошенко встановив свою владу над Лівобережною Україною – у 1660 році на Корсунській раді його було обрано гетьманом «обох боків Дніпра» (хоча право спадкоємства булави Б.Хмельницького й так давало йому цей титул).

Проте дуже скоро татари висунули свого претендента на булаву – Петра Суховія, й Дорошенко змушений був повернутись на Правобережжя. Татари ж тільки все поламали Дорошенкові, бо самі нічого не досягли – гетьманом Лівобережжя став Дем’ян Ігнатович (Многогрішний), який розпочав політику інтеграції Війська Запорізького з Московією.

Такі гіркі обставини не розчарували Дорошенка, який і в подальшому намагався у своїх прагненнях здобути незалежну Українську державу, опершись при тому на союз з Туреччиною. Його посольства підготували договір з Портою. У листі до султана Дорошенко ставив такі умови: основою договору повинна бути умова Б.Хмельницького з Портою, Українська держава має право на всі терени від Перемишля до Путивля; Українська церква має автономію під омофором константинопольського патріарха; султан не має права брати жодних данин з України; грамоти на Україні мають бути писані українською мовою й посли повинні володіти цією мовою; турки не мають права ставити в Україні мечеті, брати ясир і руйнували оселі; Туреччина й Крим не можуть укладати мир без відома України. Султан Мухаммад прийняв ці домагання і турецьке посольство в 1669 році святочно вручило гетьману договір, булаву, бунчук, прапор та інші відзнаки влади.

Союз Дорошенка з Портою занепокоїв сусідів України, які боялись об’єднання українських земель, тому Польща й Московія активізували діяльність своєї агентури серед козацтва з метою відсторонити небезпечного для них Дорошенка від влади. Турки ж, слід сказати, якраз своїх обіцянок дотримувались. Султан Мухаммад ІV у 1672 році об’явив війну Польщі й вирушив у похід проти неї особисто. Дорошенко вислав частину свого війська під Білу Церкву, де була польська залога, а сам з 18 тисячами козаків рушив на Брацлавщину. Під Четвертинкою, близько Батога Дорошенко розгромив поляків ущент 18 липня 1672 р. «Не пам’ятаю більшої втрати й замішання», – так писав польський офіцер, учасник цієї битви. Врешті решт турецькі, татарські й українські війська увійшли в Галичину й підступили до Львова. В жовтні 1672 р. місто змушене було видати відкуп.

Поляки почали переговори з турками під Бучачем. Дорошенко прагнув, щоб на них було допущено і його представників, але поляки не це не погодились. Під Бучачем 16 жовтня 1672 р. було підписано польсько-турецький договір, умови якого не задовольнили Дорошенка, адже він не отримав західних українських земель. Та й на тій території, що мала йому належати, турки чинили погроми – руйнували церкви, перетворювали їх на мечеті й військові сховища, вивозили дзвони, накладали данину, грабували й вивозили людей, включно з малими дітьми. Все це викликало незадоволення й обурення серед народних мас і підривало повагу до Дорошенка. До всього турки виявилися ще й слабкими вояками. Так, під Хотином 11 листопада 1673 р. Собеський розгромив ущент турецькі війська. Поляки почали готуватись до походу на українські землі. Дорошенко занадто пізно зрозумів, що союз з Портою не був тією соломинкою, на яку він розраховував, а навпаки – жаром, який спопелив його землю. Ніхто від цього не виграв – ні Дорошенко, ні його супротивник Ханенко, ні Оттоманська Порта, ні Польща, яка все-одно втратила-таки Україну. Виграла від цього тільки Москва, адже, чим слабшою була Україна, тим легше було її поставити в залежність. Вона укріпиться з цього часу й почне виростати в державу-монстра. Хоча із загальногуманної точки зору це був навряд чи виграш. Тим не менш, росіянам і досі, здається, в такій політичний моделі перебувати зручно, то ж виграш це був чи програш і досі говорити можна тільки дивлячись з якої точки зору.

Польща ж через свою сліпу й зарозумілу політику почала з цього часу хилитись до все більшого занепаду, й вона врешті-решт таки впала, але, як писав Тарас Шевченко, при тому й Україну задавила. Туреччина ж своєю темною й тупою мілітарною політикою звела себе до рівня другорядної держави. А Крим за свою підступну щодо України політику поплатився тим, що його врешті решт розтерзала та ж таки Російська імперія.

Розчарування в політиці Дорошенка все більш ширилось по всій Україні, що підривало його геополітичні замисли на самому корені, Зраджували його всі його давні прихильники, не розуміли його й улюблені його серцю козаки. Простір його влади зменшувався нестримно й урешті-решт залишився йому тільки Чигирин. Тут він, як «останній козак» у самоті й відчаї доживав до кінця свого гетьманства. Зрікся він його у 1767 році, помер 19 листопада 1678 р. у віці 71 року. Ще й на початку ХІХ ст. у церкві с. Ярополчі Волоколамського повіту зберігався надгробний пам’ятник цього великого гетьмана, якого називали «сонцем Руїни».

Після смерті П.Дорошенка намагався відновити цей напрям української геополітики Юрій Хмельницький, якого турки проголосили «князем Сарматії» і послали з військом в Україну. Стрепенулась Україна на гомін прізвища Богданового нащадка, спалахнуло Запоріжжя, злякався московський цар. Але боротьба Юрія Хмельницького не дала очікуваних результатів, й коли він став погрожувати туркам, вони схопили його й восени 1681 року стратили біля м. Кам’янець. Так закінчив своє життя нещасний «князь Сарматії».

То ж уже нічого не перешкоджало Польщі й Московії заключити у 1676 році знаменитий Андрусівський «Вічний мир», що на довгі часи поділить Україну по Дніпру навпіл.

У подальшому тільки гетьман Іван Степанович Мазепа наважиться, й то під час Північної війни (1700 – 1721 рр.) на рішучий власний зовнішньополітичний крок проти Росії. Але про те, коли саме Мазепа зважився на встановлення тісних зв’язків зі шведами, чи то з їх ставлеником польським королем Станіславом Ліщинським, достеменно нічого не відомо. Однодумець і продовжувач політики Мазепи Пилип Орлик сповіщає у своїх спогадах, що ці зв’язки почалися ще в 1705 році, коли Мазепа був з військом у Польщі. У 1707 році думки Мазепи про розрив з Москвою вже визріли.

Сімдесятирічна, бездітна людина, що протрималась 20 років на гетьманському столі серед добробуту й розкоші, яких не мав ніхто з його попередників, у пошані й довірі московського царя, що відзначив його гідністю першого кавалера ордена Андрія Первозванного й титулом князя Священної Римської імперії, з хрестом у руках поклялася такими словами: «Я кличу всемогутнього Бога на свідка й клянуся, що не для почестей, не для багатства, або яких інших цілей, а для вас усіх, що залишаєтесь під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для добра Матері нашої, безталанної України, для добра всього українського народу, для помноження його прав і повернення вольностей, хочу я, при Божій допомозі, так чинити, щоби ви, з жінками вашими і рідний край наш, не загинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роблю ради яких-небудь приватних користай, то хай покарає мене на тілі й душі Бог в Трійці святій, єдиній і неповинна мука Христова…».

Однак Карло ХІІ свій вирішальний бій проти військ Петра І, серед яких були й козаки, що не стали на бік І.Мазепи, під Полтавою 17 червня 1709 р. програв. Відступ Карла набрав сили такої втечі, що Туреччині залишилося надати Карлу й Мазепі тільки захист, бо про допомогу як рівному союзнику мови вже бути не могло. Через неповні два місяці після полтавського розгрому, 22 серпня 1709 р. гетьман Іван Степанович Мазепа помер.

Українська конституція.

Справу гетьмана Івана Мазепи продовжив, уже на еміграції найближчий повірений Мазепи Пилип Орлик. За його голову цар Петро І обіцяв стільки золота, скільки вона важить. Але царські нишпорки так і не змогли схопити Орлика, якого було обрано наступником гетьмана Івана Мазепи. Він увійшов в історію як творець першої української Конституції (1710 р). Цей документ був просякнутий широким демократизмом, що на тлі тогочасної Європи виглядало дуже дивно. Конституція Пилипа Орлика чи не вперше поставила українську проблему в європейському вимірі. На думку багатьох учених, цей документ випереджав свій час, адже навіть французькі просвітителі в цей час ще тільки наближались до розробки тих суспільних ідей, які були вже закладені в Конституції Пилипа Орлика.

Українська Конституція стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві на свободу і самовизначення. Головним положенням цього документу була теза про незалежність України обох боків Дніпра, а одним з ключових його моментів було визначення кордонів України та забезпечення їх цілісності.

На жаль, як гетьманство Пилипа Орлика, так і його Конституція, стали явищами тільки паперовими, теоретичними. Їх не вдалося втілити в життя. Їх вартість для історії – чисто моральна: вони стали тільки нереалізованим етапом розвитку української політичної думки. Тим не менш, П.Орлик 30 років тримав українську справу в Європі в активному стані. Змушений перебувати у вигнанні (екзилі), він намагався організувати коаліцію зі Швеції, Туреччини, Криму, Польщі й навіть Пруссії проти Росії, щоб за допомогою європейських держав досягти незалежності України. Але намагання гетьмана-вигнанця виявились марними: Європа виявилась невдячною й зовсім не збиралась воювати за Україну.

Всі інші українські гетьмани не мали ні бажання, ні сил на те, щоб досягти незалежності України, а відтак і не проводили самостійної зовнішньої політики. Єдиною у своєму роді за всі часи перебування Великої України під владою Російської імперії незалежницькою акцією стала політична місія графа Василя Капніста на прусському дворі. В 1791 році при нагоді напруження російсько-прусських взаємин, з’явився в кабінеті прусського міністра Герцберга як посланник української старшинської аристократії син миргородського полковника – Василь Капніст. Прийшовши до відчаю «від тиранії російського уряду й князя Потьомкіна», ті, хто прислав Капніста, виказували готовність повстати проти Росії, якщо Пруссія, увійшовши у воєнний конфлікт з Росією, допоможе Україні відвоювати своє колишнє державно-правне становище. Але відповідь Капністу з боку Пруссії була негативною.

Водночас наприкінці ХVІІІ ст., з посіданням російського престолу Катериною ІІ розпочалась трагічна сторінка історії України. Як у краплині води доля України віддзеркалилася в розправі з останнім кошовим Запорізької Січі, 85-річним Петром Калнишевським. Його заслали до сумнозвісного вже й на той час Соловецького монастиря з нелюдським вироком: «… Посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и пребывати ему в кельи молчальной во все дни живота его и никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но затворену и заточену бытии, в молчании каятися о прелести живота своего и питаему бытии хлебом слезным». У непроглядній пітьмі Головленкової башти Калнишевський просидів цілих 16 років, а останні дев’ять – у сухому казематі Прядильної башти. На Соловках останній козацький кошовий і помер уже після звільнення у віці 112 років. На його могилі було накреслено вельми показову епітафію: «Сдесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда грозной Запорожской Сечи П.Калнышевского, искренно познавшего свои вины».

Символічним є те, що останні особистості, що втілювали в собі славетне минуле України – кошовий Петро Калнишевський і гетьман Кирило Розумовський – померли в один і то й же рік – у 1803-й.

Катерина ІІ спочатку в лютому 1764 року змусила гетьмана України Кирила Розумовського піти у відставку, а 10 (22) листопада 1764 р. своїм маніфестом скасувала інститут гетьманства взагалі. Але це було лише одним з аспектів загальної політики імператриці стосовно регіональної автономії. Ще в лютому 1764 року вона писала у листі до генерального прокурора князя А.Вяземського, що керівними принципами відносно «західних окраїн імперії» мають стати русифікація й адміністративна централізація – «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями. Порушити ці привілеї зразу ж було б непристойно, однак не можна вважати ці провінції чужими й поводитися з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції, так само як і Смоленську, слід зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитися, як вовки в ліс». А «…коли в Малоросії гетьмана не буде, слід докласти всіх зусиль, щоб доба та ім’я гетьманів щезли». У визначеному напрямі й проводилися урядом Катерини ІІ відповідні політичні заходи для зниження політичної активності позбавленої власної державності козацької старшини. Вони вже на початку 1780 року забезпечили необхідні умови для інкорпорації українських земель імперією, яка стала реальністю в січні 1782 року, коли землі Лівобережної України як Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва були включені до її складу. Наступним страшним для України кроком Катерини ІІ була остаточна ліквідація у 1775 році Запорозької Січі. У 1783 році було остаточно закріпачене українське селянство, і в тому ж році скасовано козацький військовий устрій.

У ХІХ століття Україна увійшла вже як засвоєна й «освоєна» російська провінція. Будь-які ознаки самобутності України були знищені. І такою Україна залишиться аж до часів української національної революції 1917 – 1920 рр.

Дата добавления: 2014-12-25