Зовнішня політика УНР. Брест-Литовський мирний договір

Рр.

Зовнішня політика України доби Національної революції.

ТЕМА 4

* Зовнішня політика УНР. Брест-Литовський мирний договір * Зовнішня політика гетьмана П.Скоропадського * Зовнішньополітичні орієнтації ЗУНР. Створення Соборної України *Українське питання на Паризькій мирній конференції. Встановлення на західноукраїнських землях окупаційних режимів * Зовнішньополітичні дії УНР доби Директорії. Війни та втрата Україною незалежності.

Унаслідок Лютневої 1917 року революції Російська імперія до літа цього ж року розпалась на 72 державних утворення, одним з яких стала Українська Народна Республіка, яку Центральна Рада від автономного статусу (І-й Універсал) через проголошення УНР (ІІІ-й Універсал) привела до статусу незалежної і самостійної держави (ІV-й Універсал) (тексти див.: Конституційні акти України. 1917 – 1920 рр. – К., 1993). Однак Жовтневий більшовицький переворот у Петрограді (1917 р.) ліквідував Тимчасовий уряд О.Керенського, й Українській Центральній Раді прийшлося вже не переговори вести, як це було з Тимчасовим урядом, а готуватись до оборони від наступу більшовицьких військ. Більшовицький уряд ставився до УНР ще з більшою ненавистю, ніж помірковано-соціалістичний уряд Керенського.

20 листопада 1917 р. ІІІ-м Універсалом було проголошено Українську Народну республіку (УНР). У цьому документі були дуже вираженими федералістські настрої тодішньої української політичної еліти. Радянська Росія прихильно поставилася до ідеї федерації, визнала УНР. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церквах та музеях. Але ситуація швидко змінилася. 17 грудня 1917 р. РНК РРФСР надіслав Центральній Раді ультиматум. Його не в останню чергу спричинили роззброєння в Україні більшовицьких частин і пропуск козаків на Дон, де велася запекла боротьба з Каледіним. У разі продовження такої політики більшовики погрожували війною. Відповіддю на цей ультиматум було припинення Генеральним Секретаріатом вивозу хліба в Росію й рішення випустити українські паперові гроші. І війна почалася.

Під приводом того, що їм начебто треба пройти на Дон, на територію УНР увірвалися більшовицькі війська й окупували м. Харків. Після цього вони ні на який Дон не пішли, а почали просуватись на Полтавщину й Херсонщину. Прозвавши Центральну Раду парламентом «буржуїв», а український уряд – Генеральний Секретаріат «збіговиськом генералів», більшовики розагітовували населення, налаштовуючи його проти самостійності України, запевняючи його, що справа не в національному поневоленні, а в соціальному, переконуючи, що українська самостійна держава – це тільки справа «буржуазії».

З іншого боку проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. З військової ставки в Могилеві до Києва переїхали військові місії Великобританії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції й Великобританії при уряді УНР. Велися переговори з Францією, Румунією й деякими іншими державами про допомогу Україні грошима, технічними засобами. На деякий час Київ став центром політики всієї Східної Європи. В частини українського суспільства виникли надії, що посли різних держав приїхали в Україну для встановлення дипломатичних стосунків і її міжнародного визнання. Насправді ж вони просто повтікали від більшовицького терору й визнавати Україну не поспішали.

У січні 1918 р. більшовицькі війська зайняли вже всю Лівобережну Україну й Причорномор’я. Тим часом ленінський уряд розпочав переговори з Центральними державами про мир. Україні не залишалось нічого іншого, як подбати про мир і на українському фронті. Франція й Великобританія намагались стримати Центральну Раду від цього кроку, обіцяючи їй визнання й політичну підтримку, але марно. Врешті у них було достатньо часу, щоб зробити це раніше, але вони тягли з визнанням, Україна ж не могла допустити, щоб більшовики уклали мирний договір з Центральними державами без неї, а то й проти неї. Мала Рада затвердила склад української делегації, яка мала взяти участь у мирних переговорах. До неї увійшли В.Голубович (голова), М.Любинський, М.Полоз, М.Левитський, О.Севрюк. Українська делегація отримала завдання боротися за повернення Україні її етнічних земель: Галичини, Буковини, Закарпаття та Холмщини. Так викристалізувався й перейшов у практичну площину один з головних напрямків зовнішньої політики УНР – боротьба за соборність українських земель.

Питання про територіальні кордони України не раз порушувалось на з’їздах українських громадських та політичних організацій. Так, учасники Українського Національного Конгресу (6 – 8 квітня 1917 р.) обговорювали спеціальну доповідь «Територія і людність України», з якою виступив юрист В.Садовський. На Всеукраїнському селянському з’їзді (28 травня – 2 червня 1917 р.) в числі інших порушувалось питання про приєднання Криму до України. Однак ні перші універсали, ні інші документи Центральної Ради не дали конкретного визначення українських кордонів. Центральна Рада саме в цьому питанні проявила непослідовність. Заявивши про своє бажання взяти участь у мирних переговорах у Бресті, УНР ставила за мету – вийти на міжнародну арену, утвердитися як суб’єкт міжнародного права, підписати демократичний мир без анексій і контрибуцій, який забезпечив би об’єднання всіх українських земель в єдиній державі. Виступаючи на пленарному засідання в Брест-Литовську 28 грудня 1917 р., голова української делегації В.Голубович заявив, що УНР розпочинає «своє міжнародне існування і вступає в міжнародні відносини в цілом об’ємі прав на цім полі». Правомочність української делегації, попри протести російської делегації більшовиків, була визнана державами-учасницями переговорів.

Делегація більшовицької Росії зайняла своєрідну позицію. Її голова Л. Бронштейн (Троїцький) після тривалих процедурних узгоджень заявив, що «не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в переговорах». А відповідно, немає й не може бути сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення. Тим уряд радянської Росії на міжнародному рівні визнавав УНР як самостійну державу.

Після ознайомлення з текстом ІV Універсалу граф Чернін від імені учасників австро-німецького блоку заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні угоди. Проте українська делегація домагалась не тільки визнання суверенності УНР, а й прилучення до неї західних українських земель, які в той час знаходились в руках Австро-Угорщини й під німецькою окупацією. Ясно, що австро-угорська делегація чинила спротив вимогам українців, хоча уряд Австро-Угорщини вже вів переговори з поляками, щоб, на їх вимогу, віддати їм Галичину. Отже, віддати західні землі могли, але не хотіли віддавати їх Україні. Посередником між українською й австро-угорською делегацією став німецький генерал Гофман. Щоправда й він не одразу погодився на українські вимоги. Слушність приєднання до України Холмщини й Підляшшя він визнав одразу, а ось домагання віддати їй частину «австрійської» території (Східну Галичину й Північну Буковину) назвав «безсоромними» й опротестував їх. Українська делегація мусила запросити позицію Києва. І хоча під Києвом вже стояли більшовицькі окупаційні війська директиви звідти прийшли: Холмщини в жодному разі не зрікатися, а щодо Галичини й Буковини вимагати, щоб з їх українських територій створити окремий коронний край у межах Австро-Угорщини. Австрійській делегації було важко погодитись на це, але у неї не було іншого виходу й вона уступила.

У другій половині січня 1918 року роз’їхались делегати до своїх урядів, щоб отримати директиви. Поїхав до Петербурга й Троїцький, щоб привезти аргументи проти суверенності делегації УНР в особах делегатів самозваного «харківського уряду» – Медведєва і Шахрая. На новій сесії переговорів на протест української делегації проти «впровадження на терен мирних переговорів різного роду самозванців і … Шахраїв» Троїцький заявив, що «влада Центральної Ради вже не існує, а єдиним її тереном є хіба що кімнати її представників у Бресті». Українці рішуче запротестували й Троцькому сказати було нічого. Його ставка на Шахрая провалилась.

27 січня (9 лютого) 1918 р. у Брест-Литовську було підписано угоду між УНР і чотирма союзними державами – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною. Представник Австро-Угорщини граф Чернін, який ще до цього писав у своєму щоденнику, що «українці не ведуть переговорів, вони диктують», сповістив про укладення миру цісаря Карла (текст договору див. у: Слепченко Е., Борисова О. Украина – ХХ век. – Приложения; або: Велика історія України / Видав І. Тиктор. – Львів – Вінніпег, 1948. – С. 778 – 779). Угода вирішувала низку питань, у т.ч. й проблему кордону між УНР і Польщею – зокрема, Холмщина й Підляшшя мали увійти до складу УНР.

Угода мала також секретний протокол, в якому йшлося про долю українських земель, що перебували під Австрією, такого змісту:

«З ходу ведених переговорів представники Австро-Угорщини й Української Народної Республіки прийшли до переконання, що обидві великодержави керуються волею жити між собою в тісній дружбі й живих взаєминах. Признаючи, що ті взаємини скріпляться, якщо меншості, що живуть в обох державах, щодо яких друга сторона є зацікавлена, матимуть повне забезпечення свого національного й культурного розвитку, цісарсько-королівський міністр закордонних справ приймає з задоволенням до відома, що Українська Народна Республіка вже створила закони, які забезпечують права живучих на Україні частин польського й німецького народу, а також права жидівського населення. І навпаки, уповноважені Української Народної Республіки приймають до відома, що австрійський уряд вирішив на основі намірів, проголошених його цісарською і королівською апостольською величністю, при його ступі до правління і в його престольній промові, вжити заходи, що, розбудовуючи далі існуючі інституції, мають дати тій частині українського народу, що живе в межах Австрії, дальше забезпечення її національного і культурного розвитку. Для досягнення цієї мети австрійський уряд запропонує обом палатам Державної ради проект закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини й злучені з Буковиною в один суцільний коронний край. Цей намір австрійський уряд має здійснити найпізніше до дня 31 липня ц.р. Австрійський уряд змагатиме всіма засобами, які дає йому конституція до того, щоб цей законопроект набув сили закону. При цьому існує порозуміння про те, що ця заява творить з мирним договором неподільну цілість і що повноважність цієї заяви втрачається, якщо не буде виконана якась із постанов мирного договору.

Цей документ і його зміст повинні залишитися таємними…».

Брест-Литовський мирний договір започаткував міжнародно-правове визнання України як незалежної держави. Після того, як у грудні 1917 р. самостійність УНР визнали de-facto Великобританія, Франція та Італія, її відтепер визнали де-юре Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія. Позитивною стороною Брест-Литовського договору для України було й те, що російський більшовицький уряд, підписуючи мирний договір, тим самим визнавав самостійність Української держави. Один з пунктів Брест-Литовського договору між РСФРР і Німеччиною від 3 березня 1918 р. передбачав, що Росія повинна негайно укласти мир з УНР.

Брест-Литовський договір докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. На перше місце вийшли Німеччина та її союзники, відносини з Францією й Великобританією, по суті, припинялись. УНР дістала від Німеччини та Австро-Угорщини військову допомогу в боротьбі проти більшовицької окупації, що передбачалось умовами договору.

Через кілька днів після підписання угоди з УНР Німеччина й Австро-Угорщина поділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію військові підрозділи кількістю понад 450 тис. чол. Щодо цього 10 лютого 1918 р. Рада Народних міністрів УНР опублікувала відозву «До всієї людності Української Народної Республіки», зміст якої свідчить про наявність ілюзій серед державних діячів УНР відносно «приязних стосунків з Німеччиною», «невтручання дружнього німецького війська у внутрішні справи» та «не карання населення» під час вилучення продовольства «не для вивозу в Німеччину, а для потреб військового часу». Упродовж першої половини 1918 р. УНР зобов’язана була поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів м’яса, 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію та промислову сировину.

Німецькі війська почували себе в Україні господарями. Це була німецько-австрійська окупація українських земель. Окупована територія була поділена на дві частини, видобуток вугілля, залізної руди та їх розподіл знаходився повністю під контролем німецької адміністрації, яка розуміла тільки власні вигоди. Більшовицькі ж війська під натиском німецьких змушені були залишити спочатку столицю України, а згодом – і всю територію УНР. 7 березня 1918 р. до Києва повернулась законна українська влада – Центральна Рада. Тим були відновлені умови для її законотворчої діяльності по зміцненню української державності.

Зовнішня політика, яку проводила УНР, мала велике значення для становлення молодої держави, захисту її інтересів. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію України – «Статут про державний устрій, права і вольності УНР» (Див.: Конституційні акти України. 1917 – 1920 рр. – К, 1993). У ній заявлялося, що Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою. Конституція УНР не визначала кордонів держави, але наголошувала, що її територія є неподільною. Але через воєнно-політичну нестабільність прийнята Центральною Радою Конституція УНР так і не була впроваджена в життя.

Зовнішня політика гетьмана П.Скоропадського.

Гетьман Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні шляхом відсторонення за підтримки німецької адміністрації від влади Центральної Ради й обрання його гетьманом Всеукраїнським з’їздом Союзу землевласників (29 квітня 1918 р.). Він проголосив скасування УНР і створення Української держави.

Внутрішнє становище України безпосередньо залежало від співвідношення сил між Центральними державами, радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалось упродовж 1918 року. Від того зростала чи слабшала могутність однієї з трьох світових сил, змінювався і політичний розклад протидіючих угрупувань в самій Україні.

Гетьманський уряд здійснював певні кроки у справі визнання України на міжнародній арені. Міністерство закордонних справ на чолі з М.Василенком і Д.Дорошенком налагодило стосунки з багатьма європейськими країнами (Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Австро-Угорщиною та ін.), а також із державними новоутвореннями на терені колишньої Російської імперії (Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, радянською Росією). Особливо широкими були стосунки між Українською державою й Болгарією. Уряд Скоропадського домігся ратифікації Брестського мирного договору, уклав торговий, політичний і військовий союз із Доном і Кубанню, підписав договір з Грузією, зі стратегічних міркувань приєднав Сіверщину, а також українські повіти Мінської, Могилівської, Курської та Воронізької губерній, повернув Україні її споконвічні землі – Холмщину й Підляшшя, не поступившись ними Польщі. Українську державу Гетьмана Скоропадського визнало 30 країн світу, у 25 вона мала свої представництва.

Одним з найважливіших чинників, які впливали на політичну ситуацію в Україні, були стосунки з Росією. 3 березня 1918 р., підписавши в Бресті мирну угоду з Центральними державами, радянська Росія визнала Україну самостійною державою й зобов’язалась «негайно підписати мир з УНР і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу». Росія зобов’язалась також негайно вивести з української території свої війська, зокрема так звану «червону гвардію». Голова РНК Росії Ленін, однак, дав директиву Орджонікідзе не виводити війська, а використати їх для уповільнення просування союзних Україні німецьких частин, або встигнути вивезти в Росію якомога більше ресурсів. Намагаючись замаскувати порушення договірних зобов’язань, російські війська оголошувались «українськими».

Перші спроби розпочати мирні переговори з Росією були зроблені ще Центральною Радою, але відкрились вони лише 23 травня 1918 р., тобто Росія пішла на переговори тільки з урядом Гетьмана. До Києва прибула делегація у складі 20 осіб на чолі з Х.Раковським. Українську делегацію очолював видний професор права С.Шелухін, який зробив непересічний внесок у те, що історичний акт примирення двох держав таки відбувся. Згідно з попередньою мирною угодою між двома державами до завершення мирних переговорів воєнні дії припинялись повністю.

У ході переговорів між Українською державою й радянською Росією було підписано низку важливих угод. Зокрема, – договір про встановлення добросусідських відносин, а також конвенційні договори про міждержавні транспортні, фінансові, поштові й пасажирські перевезення. Було досягнуто домовленості про відкриття в Україні чотирьох консульств радянської Росії й понад 20 консульських установ Української держави в Росії.

У переговорах найгострішим виявилось, як і слід було очікувати, саме питання щодо встановлення державних кордонів. У вирішенні цієї проблеми брали участь також представники німецького командування. 4 травня була досягнута тимчасова угода, за якою роль кордону між Україною й Росією повинна відігравати демаркаційна смуга («нейтральна зона» шириною 19 км), яка роз’єднувала воюючі армії. Але ця лінія не змогла стати постійним кордоном. Українська делегація пропонувала взяти за основу етнічний принцип визначення кордонів (що відповідало новим нормам міжнародного права, проголошеним у знаменитих «14 пунктах» президента США Вудро Вільсона в квітні 1917 р.), але російська делегація з цим не погоджувалась. Вона запропонувала проводити плебісцит у кожному окремому населеному пункті. Врешті було досягнуто певного компромісу: за основу визначення кордонів брався етнічний принцип, і лише в окремих випадках – вільне опитування людей під наглядом спільних комісій, за умови звільнення цих місцевостей від військ обох сторін.

Неконструктивну позицію зайняла російська делегація й при обговоренні питання поділу нерухомого майна (казенних заводів, фабрик, портів тощо). Росіяни наполягали, щоб Україна компенсувала Росії певну частину його вартості. Голова комісії Гетьманату з питань торгівлі й промисловості С.Гутник заявив, що такий підхід вимагає загальної оцінки майна всієї Росії, щоб можна було визначити частку України в активі та пасиві, виходячи з кількості населення. Гутник при тому нагадав, що українці завжди платили до загальноросійської скарбниці пропорційно більшу частину податків і зборів, а тому мають всі підстави вимагати відповідного зниження своєї частки в пасиві Росії. Домовитися в цьому питанні так і не вдалося.

8 жовтня 1918 р. відбулось останнє засідання делегацій. Усе свідчило про те, що україно-російські переговори зайшли в глухий кут. За наполяганням росіян вони були «тимчасово припинені», але вже більше ніколи не поновлювались. Як згадував Д.Дорошенко, «З жовтня радянська Росія почала діяльно готуватись до збройного захоплення України».

Україна і Велике Військо Донське

Українська дипломатія виходила з факту розпаду Російської імперії й визнавала за її окремими частинами, які самовизначилися, право на суверенітет. Такий підхід став основою підписання 8 серпня 1918 р. договору між Україною й Великим Військом Донськимпро врегулювання взаємних стосунків. Українська сторона пішла на певні поступки, визнавши за Доном право на Таганрозьку округу (від радянської України Таганрог буде відлучено на користь РСФРР тільки в 1926 році), в решті місць кордон визначався за старою адміністративно-територіальною системою. Російська радянська делегація всіляко тиснула на Україну, рішуче протестуючи проти визнання нею Донської республіки, а також відкрито претендувала на Крим. Опротестовувались і вимоги української делегації щодо визнання певної екстериторіальності деяких повітів Курської та Воронізької губерній, де проживало переважно українське населення. Російська делегація претендувала й на дві третини Донбасу, частину Катеринославщини.

Проблема Криму.

У червні 1918 р. за сприяння німецької військової адміністрації в Криму був сформований уряд генерала Сулькевича, який проголосив самостійність Кримського півострова. Гетьманський уряд засудив сепаратистські дії кримського керівництва, запросив його до переговорів. Щоб вплинути на його позицію, показати певну залежність Криму від економіки України, Гетьман застосував щодо півострова з середини серпня 1918 р. економічну блокаду. І наприкінці вересня до Києва прибула делегація Криму для вирішення питання щодо державного об’єднання з Україною. Гетьман погодився надати півострову автономний статус. Але переговори так і залишились незавершеними.

Україна й Румунія

Територіальний конфлікт між Україною й Румунією виник через Бессарабію, окуповану румунськими військами в березні 1918 р. Гетьманський уряд не визнав законність цієї акції, запропонував свої підходи до вирішення цієї проблеми, зокрема – проведення двосторонніх переговорів з метою остаточного визначення кордонів між обома державами і налагодження між ними торгівельних стосунків.

Україна і Польща

Напруження стосунків між Україною й Польщею зумовлювалось тим, що остання окупувала західноукраїнські землі. Особливо загострилися відносини між обома державами після перемоги революції в Австро-Угорщині. Ще на переговорах у Бресті австро-угорська делегація, як уже зазначалось, неохоче йшла на поступки стосовно українських земель. Та оскільки імперія тоді стояла перед продовольчою катастрофою, то єдиним порятунком убачалося отримання хліба з України. Тому Австро-Угорщина й підписала в Бресті таємний протокол «у справі Галичини та Волині», про який ішлося вище. Австрійський уряд повинен був запропонували не пізніше 20 липня обом палатам Державної Ради проект закону про з’єднання українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, в один суцільний коронний край.

Хоча договір був таємним, про нього швидко дізналась Польща, політичні сили якої вкрай вороже поставились до ідеї можливого поділу Галичини. Польська республіка була проголошена 7 листопада 1918 р., що ознаменувало перемогу поляків у їх 120-річній боротьбі за відродження своєї державності. Політичні сили Польщі уважно слідкували за Україною й різко негативно реагували на ситуації, які, як вони вважали, загрожували їх національним інтересам. Під тиском поляків Австро-Угорщина ще 16 липня 1918 р. в односторонньому порядку скасувала таємний договір з Україною, формально пославшись на те, що він підписувався не Гетьманським урядом, а Центральною Радою. Отже, Австро-Угорщина відмовилась поліпшити становище українців у себе. Але й уряд Гетьмана, який ратифікував Брестський мирний договір, не протестував проти такої односторонньої акції австрійських властей. Австро-Угорщина проігнорувала інтереси України й тоді, коли окупувала землі п’яти західних повітів і не пустила сюди гетьманську адміністрацію.

Україна і Австро-Угорщина

Влітку 1918 року стосунки Української держави з Австро-Угорщиноюще не мали відкрито конфронтаційного характеру, але вже з осені, після перемоги революції в цій країні, вони вилились у гострий україно-польський конфлікт. І якщо Гетьман міг дозволити собі певну неузгодженість позицій з Австро-Угорщиною, то україно-німецькі стосунки розвивались виключно за сценарієм Берліну.

Україна і Німеччина

Взаємовідносини між Україною й Німеччиною були започатковані ще Центральною Радою. Але Гетьману вдалося вивести їх на принципово вищий рівень. Гетьманський уряд встановив безпосередні контакти з Берліном. Поїздки до столиці Німеччини голови Ради міністрів Ф.Лизогуба й самого П.Скоропадського, який у вересні 1918 р. особисто вів переговори з кайзером Вільгельмом ІІ, сприяли зміцненню міждержавних відносини і розширили коло прихильників України у світі. Німеччина відігравала роль лідера в Четверному союзі, її позиція була вирішальною й при визначення курсу цих країн стосовно України. Не випадково, коли влітку 1918 р. Україна спробувала встановити безпосередні зв’язки з Францією та Великобританією, Центральні країни рішуче виступили проти. Німці твердо контролювали українську зовнішню політику, зривали спроби Гетьманату налагодити стосунки не тільки з країнами Антанти, а й з нейтральними країнами. Скоропадський намагався позбутися настійливої «опіки» держав німецької коаліції, домагався власного представництва на міжнародній конференції. Німеччину ж Україна цікавила тільки як постачальник продовольства і сировини. Після того, як термін економічних угод з Центральною Радою закінчився, гетьманський уряд підписав 10 вересня 1918 р. з Німеччиною нову угоду. За нею Україна повинна була постачати їй хліб, велику рогату худобу, цукор, сировину тощо. У результаті українська промисловість залишилась без сировини, а населення – без продуктів харчування.

Тим часом ситуація на фронтах Першої світової війни остаточно склалася на користь країн Антанти. Німецьке й австрійське командування було змушене вивести з України більшу частину окупаційних військ. Німецький уряд заявив, що в даній ситуації його країна не буде перешкоджати можливому порозумінню Української держави з державами Антанти. А восени 1918 р. міжнародна обстановка почала різко змінюватись. 29 вересня капітулювала Болгарія, а за нею – Туреччина. 17 жовтня розпалася Австро-Угорщина, в самій Німеччині ж назрівала революція.

Всі ці події призвели до різкого погіршення становища Гетьманату. Україна не мала сильної регулярної армії, їй загрожувала окупація військами Антанти. Більшовицька Росія почала збройну інтервенцію проти України, захопивши північно-східну частину Чернігівщини. На VІ з’їзді Рад у листопаді 1918 р. Троїцький заявив, що як тільки німецькі війська залишать Україну, Червона армія повинна терміново захопити її територію, щоб випередити можливе втручання військ Антанти. В Україні ж зростала кількість прихильників нової зовнішньополітичної орієнтації – на держави Антанти.

Україна і Антанта

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн, а також до Румунії, в м. Ясси, куди переїхали з Києва посли всіх держав Антанти (що в свій час втекли від більшовиків з Петрограду й врятувалися в Києві). Але політика Антанти була непослідовною. Заграючи в минулому з Україною, Антанта тепер зайняла позицію відкритої підтримки російських білогвардійських сил та організацій. Мало того, вона негативно ставилася до так званого «сепаратизму» народів, що входили до складу колишньої Російської імперії. На заваді порозуміння з Антантою стояла декларація президента США В.Вільсона («14 пунктів»), який основним завданням союзників уважав відновлення єдиної Росії.

Антанта бачила тільки дві моделі післявоєнної побудови Східної Європи: або Велика Польща, або Велика Росія. Якщо в Росії в громадянській війні перемагає «червона Росія», тобто більшовики, які ніколи не віддадуть нікому Україну, тоді Антанта відновлює Польщу й дає їй Східну Галичину й Волинь у якості гарантії за те, що Польща стане «санітарним кордоном» між більшовиками й Європою. Якщо ж перемагає «біла Росія», тоді відновлюється Російська імперія, якій в якості трофея віддається не тільки вся Україна, включно з її західними землями, а й, природно, Польща. В обох схемах самостійна Українська держава не передбачалась.

Крах Гетьманату

Коли стало ясно, що Німеччина ось-ось капітулює, адміністрація Гетьмана налагодила контакти з генералом Денікіним, який став верховним головнокомандувачем збройних сил на території колишньої Росії. Делегація України, разом з представниками Дону, Кубані, Тереку, Грузії та Добровольчої армії, взяла участь у конференції, що відбулася в Яссах 17 – 23 листопада 1918 р. Її учасники звернулись до Антанти з проханням про військову допомогу в боротьбі з більшовицьким урядом.

Частина коаліційного уряду Гетьмана виступила проти таких дій П.Скоропадського, а частина, зокрема представники Протофісу – навпаки вимагала не тільки орієнтуватись на Антанту, а й узяти курс на відновлення «Великої Росії». Становище ж української держави на цей час вже було дуже важким: вона опинилась у кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, якого підтримувала та ж Антанта. Під тиском обставин Гетьман змушений був порвати з українським національним рухом і стати на бік прихильників російської монархії.

14 листопада 1918 р. Гетьман обнародував Грамоту, якою скасовувалась суверенність Української держави й проголошувалась її федерація з майбутньою не більшовицькою Росією. У грамоті заявлялось, що Україна має зробити перший крок на шляху до утворення Всеросійської федерації. Але ідея федерації з Росією не додала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які бажали не якоїсь федерації, а відновлення «єдиної і неділимої Росії», до якої Україна мала увійти як її частина. Відштовхнула ідея федерації з Росією й Галичину. Посол Західноукраїнської Народної республіки Микитей, який прибув до Києва щоб установити дипломатичні відносини з урядом Гетьмана, не визнав за можливе вести переговори з ним після оголошення федерації з Росією.

За таких складних внутрішньо й зовнішньополітичних обставин українські національні сили вирішили повалити уряд Гетьмана Скоропадського. Директорі УНР підняла проти нього повстання 15 листопада 1918 р. і 14 грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади.

Дата добавления: 2014-12-25