Модуль 1. 1 страница

Вступ

N N

М

M

η = --- * 100%

где: η – уровень логистического обслуживания;

m – количественная оценка фактически оказываемого объема логистического сервиса;

М – количественная оценка практически возможного объема логистического сервиса.

Для оценки уровня логистического обслуживания выбираются наиболее значимые виды услуг, т.е. услуги, оказание которых сопряжено со значительными затратами, а неоказание с существенными потерями на рынке.

Уровень обслуживания потребителей определяется эффективностью логистики, слагаемые которой следующие:

* срок поставки – промежуток между датами выдачи и выполнения заказа. Выигрывает на рынке производитель, обеспечивающий меньший срок поставки;

* обязательность (точность) поставки – оценка верности поставщика согласованным срокам. Она является мерой надежности и доверия, которые клиент проявляет к изготовителю продукции;

* готовность к поставке – согласованность и подтверждение срока выполнения заказа поставщиком в соответствии с пожеланиями клиента;

* качество поставок – характеристика доли заказов, выполненных в соответствии с заказом (спецификацией) клиента;

* информационная готовность – готовность предприятия выдать всю запрашиваемую покупателем информацию относительно поставляемой ему продукции;

* гибкость – готовность предприятия выполнить вносимые клиентом изменения в ранее оформленный заказ.

Рассмотрим 2 варианта расчета величины η.

Вариант 1. Допустим, что у оптового предприятия, торгующего запасными частями к автомобилям, общий список (номенклатура) содержит 2000 видов запасных частей, из которых на предприятии постоянно имеется 500 видов. Тогда уровень обслуживания составляет 25%. (η = 500/2000 * 100 = 25%).

Для того, чтобы увеличить показания, необходимо понести дополнительные расходы в связи с увеличением запаса, применением более современной системы управления, а также по ряду других причин.

Вариант 2. Уровень обслуживания можно оценивать также и с помощью показателя η – целесообразный уровень обслуживания, т.е. сопоставляя время на выполнение фактически оказываемых в процессе поставки логистических услуг со временем, которое необходимо было бы затратить в случае оказания всего комплекса возможных услуг в процессе той же поставки.

Целесообразный уровень обслуживания. существенным показателем сервиса является уровень обслуживания η, который определяется соотношением:

h = ∑ t_i / ∑ t_i

i=1 i=1

где: n – фактичесмкое количество оказываемых услуг;

N – количество услуг, которое теоретически может быть оказано;

t_i – время на выполнение i-той услуги.

Рис.3. График зависимости затрат на обслуживание от величины уровня обслуживания

Начиная от 70% и выше, затраты сервиса растут экспоненциально в зависимости. Специалисты подсчитали, что при повышении уровня обслуживания от 95 до 97% экономический эффект повышается на 2%, а расходы возрастают на 14%.

С другой стороны, снижение уровня обслуживания ведет к увеличению потерь, вызванных ухудшением качества сервиса. Эта зависимость также может быть представлена графиком (рис.45).

Рис.4. График зависимости потерь, вызванных ухудшением обслуживания от величины уровня обслуживания

Таким образом, рост конкурентоспособности компании, вызванный ростом

Рис. 45. График зависимости от снижения уровня логистического сервиса.

Для определения оптимального уровня обслуживания осуществляется своеобразная балансировка расходов, доходов и прибыли, реализуется принцип компромиссного решения, при котором фирмы прилагают усилия, чтобы достигнуть наилучшего соотношения между ценами и уровнем обслуживания, между расходами и доходами. По существу, эта процедура сводится к тому, что сопоставляются затраты, связанные с увеличением уровня обслуживания, с потерями доходов на рынке продажи, которые растут при уменьшении числа услуг. В итоге балансировки находится некоторый оптимум уровня обслуживания. Клиент несет потери в зависимости от уровня обслуживания.

Графически оптимальный размер уровня сервиса можно определить, построив суммарную кривую F3, отражающую поведение затрат и потерь в зависимости от изменения уровня обслуживания. График функции F3 получен суммированием функций F1 и F2.

Рис.46. График зависимости затрат и потерь от величины уровня обслуживания (функция F3)

Вследствие трудностей поиска и практической реализации оптимального уровня обслуживания посреднические фирмы и их клиентура ориентируется на «достаточно хорошие решения» – на удовлетворительный баланс расходов и доходов. Нередко при определении масштабов услуг по требованию потребителей исходят из ограниченных бюджетных возможностей потребителя и некоторого предельного уровня сервиса.

При наличии нескольких конкурирующих между собой посреднических центров сервиса (транспортно-экспедиционного обслуживания) потребитель имеет свободу выбора и руководствуется в первую очередь экономическими соображениями. Для формализации процедуры поиска оптимального варианта обслуживания пользуются довольно простой матричной моделью. По горизонтали матрицы размещается массив экспедиторских поручений, по вертикали – посреднические центры, занимающиеся этой деятельностью. На пересечении строк и столбцов указывают расходы по выполнению того или иного вида деятельности центра. Суммируя по столбцам отдельные элементы затрат, потребитель имеет возможность выбрать наилучший вариант сервиса по критерию минимума расходов.

Контрольные вопросы

1. Дайте определение понятию «сервис».

2. Назовите основные задачи системы сервиса.

3. Дайте определение понятию «логистический серсис».

4. Назовите известные Вам группы в области логистического обслуживания.

5. Назовите варианты организации системы сервиса.

6. Какие этапы входят в формирование логистического сервиса?

7. Какие Вы знаете показатели качества обслуживания?

8. Какие услуги входят в логистическое обслуживание? Дайте их краткую характеристику.

9. Что такое уровень логистического обслуживания? Какое уровень обслуживания является целесообразным?

ПРИЛОЖЕНИЯ

Схема 9. Децентрализованное управление материально-техническим обеспечением при разбросанной

организации служб

Рис. 40. Структура органа управления материальным потоком в корпорации с материалоемким производством.

Рис.41. Структура органа управления материальным потоком в фирме, ориентированной на выпуск

потребительских товаров.

Контроллинг

Внешнее воздействие

Процесс управления

Вход Выход

Цель Результат

Внутренние воздействия

Рис.42. Контроллинг в логистической системе

	Схема 8. Децентрализованное управление материально-техническим обеспечением при сгруппированной организации служб.

ЛИТЕРАТУРА

1. Альбеков А.У., Федько В.П., Митько О.А. Логистика коммерции. Серия «Учебники, учебные пособия». – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001.

2. Аникин Б.А., Тяпухин А.П. Коммерческая логистика: учебник. – М.: ТК Велби, Издательство Проспект, 2005.

3. Аутсорсинг: создание высокоэффективных и конкурентоспособных организаций: Учебное попобие/Под ред. проф. Б.А. Аникина. – М.: ИНФРА-М, 2003.

4. Белоусов А.Г., Стаханов Д.В., Стаханов В.Н. Коммерческая логистика: серия «Учебники ХХI века». – Ростов-на-Дону: Феникс, 2005.

5. Виноградова М.В. Логистика: контрольные тесты для проверки знаний студентов/Под общей ред. проф. Н.П. Мазаевой. – М.: МГУС, 2003.

6. Виноградова М.В. Логистика: методические материалы по курсу для специальности 061100 «Менеджмент организации». – М.: МГУС, 2001.

7. Волгин В.В. Склад: Практическое пособие – 6-е издание – М.: Издательский дом «Дашков и К», 2009.

8. Гаджинский А.М. Логистика: Учебник для высших и средних специальных учебных заведений. – 9-е издание. – М.: ИВЦ «Маркетинг», 2009.

9. Гаджинский А.М. Практикум по логистике. – М.: ИВЦ «Маркетинг», 2009.

10. Голиков Е.А. Маркетинг и логистика: Учебное пособие. – 2-е издание. – М.: Издательский дом «Дашков и К», 2000.

11. Доналд ДЖ. Бауэрсокс, Дейвид Дж. Клосс. Логистика: Интегрированная цепь поставок/Пер. с англ. – М.: ЗАО «Олимп-Бизнес», 2001.

12. Козловский В.А., Козловская Э.А., Савруков Н.Т. Логистический менеджмент: Учебное пособие. – 2-е издание, дополненное. – СПб.: Издательство «Лань», 2002.

13. Корпоративная логистика. 300 ответов на вопросы профессионалов. Под общей и научной редакцией д.э.н., проф. В.И. Сергеева. М.: ИНФРА-М, 2004.

14. Лукинский В.С., Бережной В.И., Бережная Е.В., Цвиринько И.А. Логистика автомобильного транспорта: концепция, методы, модели. – М.: Финансы и статистика, 2000.

15. Майкл Р. Линдерс, Харольд Е. Фирон. Управление снабжением и запасами. Логистика/Пер. с англ. – СПб.: ООО «Виктория плюс», 2002.

16. Манжосов Г.П. Современный склад. Организация и технология. – М.: КИА центр, 2003.

17. Миротин Л.Б., Ташбаев Ы.Э., Порошина О.Г. Эффективная логистика. – М.: Издательство «Экзамен», 2002.

18. Неруш Ю.М. Логистика: Учебник для вузов. – 10-е издание, переработанное и дополненное. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2010.

19. Неруш Ю.М. Логистика: Учебник для вузов. – 9-е издание, переработанное и дополненное. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2009.

20. Неруш Ю.М. Логистика в схемах и таблицах: Учебное пособие. – М.: ТК Велби, Издательство Проспект, 2006.

21. Николайчук В.Е. Логистика. – СПб.: Питер, 2010.

22. Николайчук В.Е. Транспортно-складская логистика: Учебное пособие. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005.

23. Основы логистики: учебное пособие/Под ред. Л.Б. Миротина и В.И. Сергеева. – М.: ИНФРА-М, 2000.

24. Практикум по логистике: Учебное пособие/Под ред. Б.А. Аникина. – М.: ИНФРА-М, 2009.

25. Радионов А.Р., Радионов Р.А. Логистика. Нормирование сбытовых запасов и оборотных средств предприятия: Учебное пособие. – М.: Дело, 2002.

26. Савин В.И. Склады: Справочное пособие. – М.: Издательство «Дело и Сервис», 2001.

27. Савин В.И. Перевозки грузов железнодорожным транспортом: Справочное пособие. – М.: Издательство «Дело и Сервис», 2003.

28. Савин В.И. Перевозки грузов автомобильным транспортом: Справочное пособие. – М.: Издательство «Дело и Сервис», 2003.

29. Семененко А.И., Сергеев В.И. Логистика. Основы теории: Учебник для вузов. – СПб.: Издательство «Союз», 2001.

30. Сервис на транспорте: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений/Под ред. В.М. Николашина. – М.: Издательский центр «Академия», 2004.

31. Сергеев В.И. Логистика в бизнесе: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2001.

32. Хранение на товарном складе. Специальные виды хранения: Практическое пособие/Под ред. В.В. Семенихина. – М.: Издательство Эксмо, 2005.

33. Эффективность логистического управления: учебник для вузов/Под общей редакцией д.т.н., проф. Л.Б. Миротина. – М.: Издательство «Экзамен», 2004.

34. Журнал «Логинфо», 2005-2010 гг.

35. Журнал «Логистика», 2005-2010 гг.

36. Журнал «Современный склад», 2005-2010 гг.

37. Журнал «Транспорт», 2005-2010 гг.

Метою вивчення дисципліни є формування у студентів стійких знань стосовно сучасних систем екологічного менеджменту, підготовка до практичного застосування цих знань у державних установах та на підприємствах регіонального й локального рівнів.

Як загальноекономічна наука, екологічний менеджмент застосовує дані конкретних економічних та природничих наук, їх висновки і положення для обґрунтування найбільш ефективних методів використання умов і ресурсів природи.

Предметом дисципліни є системи екологічного менеджменту (СЕМ), й сучасні інструменти розробки та впровадження цих систем.

Завдання дисципліни:

- ознайомити студентів з методичними основами екологічного менеджменту, дати ввідний понятійний апарат;

- сформувати у студентів необхідні теоретичні уявлення про загальні напрями ефективного управління організацією з урахуванням екологічного чинника;

- сформувати необхідні теоретичні навички і уміння по управлінню функціональними процесами в організації з запобіганням нанесення шкоди довкіллю;

- дати теоретичну основу здійснення вибраної стратегії і тактики розвитку організації, визначати умови досягнення нею економічного успіху з урахуванням екологічного чинника;

В результаті вивчення курсу студенти повинні

Знати:

1. Термінологію і поняття екологічного менеджменту, основні принципи і елементи системи екологічного менеджменту, сучасні тенденції та інструменти екологічного менеджменту, теоретичні засади розробки та впровадження системи екологічного менеджменту на підприємстві;

2. Розуміти адміністративно-господарський механізм екологічного менеджменту, роль екологічного менеджменту у вдосконаленні систем менеджменту організації;

3. Законодавчу базу України у сфері екологічного менеджменту, сукупність адміністративно-командних та ринкових важелів, стимулів, що забезпечують усвідомлену зацікавленість ресурсокористувачів, нормативно-правові основи системи екологічного менеджменту на підприємствах та у компаніях.

Уміти:

1. Застосувати отримані знання при аналізі конкретних виробничих або службових ситуацій для підтримки екологічної обстановки на необхідному рівні, самостійно складати базову блок-схему впровадження системи екологічного менеджменту на підприємстві.

2. Оцінювати екологічну сталість промислового чи сільськогосподарського підприємства, перспективи використання нових досягнень науки при організації сучасних технологій і напрямів бізнесу з урахуванням існуючих екологічних проблем.

3. Оцінювати системи екологічного менеджменту та основні принципи їх створення, розробляти сценарій ефективних стратегій еколого-економічного розвитку регіону.

Для успішного засвоєння дисципліни «Екологічний менеджмент»студенти повинні прослухати курс таких фундаментальних і спеціальних дисциплін, як.

Методика викладання курсу «Екологічний менеджмент» передбачає використання міждисциплінарного підходу до вивчення еколого- економічних процесів та явищ і розв’язання проблем еколого- економічного управління. Тому в процесі викладання курсу використовуються основні положення з таких дисциплін, як основи екології, безпека життєдіяльності, основи менеджменту, маркетинг, а також Концепція сталого розвитку світу та декларація “Ріо-21”. Згідно з навчальним планом підготовки магістра з напряму підготовки 8.18010016 «Бізнес-адміністрування» галузі знань 1801 «Специфічні категорії» на вивчення дисципліни відведено 81 годину, з них 18 годин - лекції, 9 годин - семінарські заняття та 81 година - самостійна робота студента.

Підсумкова форма контролю – залік.

1. СТРУКТУРА ДИСЦИПЛІНИ

Таблиця 1

Шифр спеціальності	Форма навчання	Курс	Семестр	Всього годин	У тому числі	Контроль
Лекцій	Практичні	Лабораторні роботи	Індивідуальна робота	Самостійна робота	Курсова робота
8.18010016	денна						-	-		-	залік

2. ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ

Таблиця 2

Теми курсу	Кількість годин
Всього	Лекції	Практичні роботи	Лабораторні заняття	Самостійна робота
Змістовий модуль 1
Тема 1. Концепція екологічного менеджменту. Використання стандартів ІСО при організації систем екологічного менеджменту на підприємстві				-
Тема 2. Адміністративно-господарський механізм екологічного менеджменту. Екологічний супровід господарської діяльності підприємства.				-
Разом за змістовим модулем 1				-
Змістовий модуль 2
Тема 3. Економічне забезпечення екологічного менеджменту. Платежі за природокористування. Система фінансування екологічного менеджменту.				-
Тема 4. Правові аспекти регулювання діяльності господарських суб’єктів з урахуванням екологічної складової.				-
Разом за змістовим модулем 2				-
Усього з курсу:				-

Тема 1. Концепція екологічного менеджменту. Використання стандартів ІСО при організації систем екологічного менеджменту на підприємстві

Сталий розвиток. Соціальні аспекти сталого розвитку. Програми сталого розвитку. Соціальні компоненти і індикатори сталого розвитку.

Реалії сьогодення визначають необхідність для визначення кожною країною стратегії екологічно збалансованого розвитку. При цьому кожна країна повинна мати національний шлях сталого соціально-еколого-економічного збалансованого безпечного розвитку. Україна як європейська держава проголосила свої наміри щодо вибору сталого розвитку як стратегічної мети ХХІ ст.

Термін „sustainable development” був запропонований у 1981 р. Л.Брауном, а поширення дістав після публікації доповіді Комісії леді Брундтланд „Наше спільне майбутнє” (членом цієї комісії був і Л. Браун). Цей термі вперше поєднав проблеми охорони природи, стабілізації економіки і добробуту людей. Саме розгляд проблеми добробуту є соціальним аспектом концепції сталого розвитку. Найбільш точний переклад sustainable development- не сталий (усталений, стабільний тощо) розвиток, а розвиток, який безперервно підтримується.

Сьогодні існує понад 30 визначень поняття „сталий розвиток”, його теоретична база ще формується і ще остаточно не набула сталого визначення і є дискусійним. Українські вчені, політики і публіцисти користуються сьогодні різноманітним поняттями, такими як, „стійкий”, „стабільний”, „усталений”, „збалансований”, „соціально-еколого-економічно збалансований” розвиток.

Одним з важливих міжнародних документів, де розглядаються еколого-економічні проблеми людства і наводяться пропозиції щодо їх розв’язання, є „Порядок денний на ХХІ століття”, ухвалений на Міжнародному екологічному форумі у Ріо у 1992 році. Цей документ – Концепція сталого розвитку (sustainable development), висунута Комісією з охорони навколишнього середовища і ресурсів ООН - включає понад 100 програм. Програма сталого розвитку, оголошена на конференції ООН у Ріо де Жанейро, містить п’ять основних суперечностей, які пропонується вирішувати з використанням різних сценаріїв розвитку (суперечності між реальним життям і життям в гармонії з природою, суперечності між реальним розвитком і довкіллям; суперечності інтересів сучасного і майбутніх поколінь; суперечності між багатим і бідними; внутрішньоекономічні суперечності).

Програми сталого розвитку інших держав різноманітні, наприклад, у стратегії сталого розвитку США з 16 принципів розвитку 6 присвячені економічному зростанню, розвитку й ефективності. Китайський „Порядок денний на ХХІ ст. – Біла книга Китаю про населення, навколишнє середовище і розвиток Китаю в ХХІ ст.” – стратегія побудована на тих самих принципах, що й американська, але з урахуванням місцевих особливостей, стану економіки, історичної специфіки.

Однією зі стратегій розвитку, яка відрізняється „екологічністю”, є „План дій „Стійкі Нідерланди”, в основу якої покладено два принципи: існування меж росту, і рівного для всіх використання ресурсів на душу населення.

За такого системного підходу, який базується на усвідомленні та врахуванні реальних тенденцій суспільства, сталий розвиток можна розглядати як стратегічну мету національної безпеки України у її геополітичному, європейському та національному вимірах, а розробка і реалізація Концепції сталого розвитку України має здійснюватися поетапно, послідовно (стабілізація, перехід, досягнення).

До соціальних компонентів сталого розвитку відносять:

- зростання інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти;

- перебудова соціальної сфери з метою запобігання збідненню населення шляхом реформування системи оплати праці, скорочення безробіття, удосконалення механізмів надання державної соціальної допомоги, запровадження системи загальнообов’язкового державного страхування;

- поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім`ї;

- здійснення скоординованих кроків, спрямованих на поліпшення охорони здоров`я населення, зниження смертності та збільшення тривалості життя;

- зміцнення позицій середнього класу.

При розробленні стратегій (концепцій) екологічно безпечного розвитку важливе значення має розробка показників або індикаторів сталого розвитку.

На підставі цих показників приймаються важливі рішення в галузі виробництва і природокористування на всіх рівнях діяльності. Комплекс таких індикаторів відіграє провідну роль і в діагностиці системи „природа-господарство-суспільство”, у виконання еколого-економічних експертиз, аудиту, моделюванні ситуацій.

На міжнародному рівні розроблено проект із 134 індикаторів сталого розвитку (indicator of Sustainable Development, 1997). Вони поділено на три групи:

1. Індикатори соціальних аспектів сталого розвитку;

2. Індикатори екологічних аспектів сталого розвитку (включно з характеристиками води, землі, атмосфери, інших природних ресурсів, відходів);

3. Індикатори інституціональних аспектів сталого розвитку (програмування) і планування політики, наукові розробки, міжнародні правові інструменти, інформаційне забезпечення, посилення ролі основних груп населення.

Міжнародні індикатори поділяють на три категорії з огляду на цільову їх спрямованість:

1. Індикатори – які характеризують людську діяльність, процеси і особливості, що впивають на сталий розвиток;

2. Індикатори стану – які показують існуючий стан різних аспектів сталого розвитку;

3. Індикатори реагування – які дають змогу здійснювати політичний вибір або застосовувати інший засіб реагування для зміни становища, що склалося.

Серед індикаторів сталого розвитку національного рівня вирізняють три основні групи: економічні, екологічні, соціальні.

Індикатори повинні включатися і використовуватися для систем національних підрахунків. Важливим недоліком існуючих індикаторів сталого розвитку є відсутність пріоритетів, усі вони подаються як рівноправні. Але пріоритетними, головним індикаторами сталого розвитку мають бути екологічні. Серед чинних індикаторів суто екологічних, або таких, які можна віднести до екологічних, налічується близько 60%.

Таким чином, екологічний менеджмент - це не лише міждисциплінарна наука і практичний інструментарій регулювання економіко-екологічних відносин як на макрорівні (включаючи регіональний), так і на мікрорівні, а й якісно нова ідеологія управління природоохоронною діяльністю на сучасному етапі ринкових перетворень.

Слід зазначити, що запобігання негативним наслідкам людської діяльності і проведення попереджувальних заході в для створення безпеки населенню і навколишньому середовищу сьогодні є одним із найважливіших завдань, що постають перед урядом і відповідними державними органами України. Стійкий економічний розвиток в останні два-три десятиліття потребує серйозних організаційних і управлінських витрат на зазначені цілі. Зростаючий транскордонний екологічний вплив і інші негативні наслідки свідчать також про необхідність посилення міжнародної діяльності в сфері забезпечення безпеки і створення погоджених глобальних заходів у напрямках реалізації принципів сталого розвитку.

Між тим поняття стійкого розвитку є вже досить усталеним. Вперше воно згадувалося ще в роботах Мальтуса (1978 p.). Разом з тим початок 90-х років ознаменувався інтенсифікацією наукових досліджень щодо даної проблеми. У даний час за участю вчених розроблена Концепція сталого розвитку України, що схвалена Верховною Радою України. Про актуальність даної проблеми свідчить той факт, що ще в 1998 р. при Кабінеті

Міністрів України відповідною постановою була створена Національна комісія сталого розвитку України, а до її складу увійшли відомі вчені. Наукові основи національної стратегії переходу України на принципи сталого розвитку ґрунтуються на властивих державі геополітичних, географічних, демографічних, соціально-економічних і екологічних особливостях. Основними цілями сталого розвитку є:

· економічне зростання - формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивацій та гарантій праці громадян, якості життя, раціонального споживання матеріальних ресурсів;

· охорона навколишнього середовища - створення громадянам умов для життя в якісному природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорізноманіття, реалізація екологічного імператива розвитку виробництва;

· соціальна справедливість - забезпечення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя;

· раціональне використання природних ресурсів - створення системи гарантій раціонального використання природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни і їхнього збереження для майбутніх поколінь;

Дата добавления: 2014-12-25