Представництва УРСР були, з одного боку, намагання 2 страница

Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівномірністю: то раптове загострення, то тривале перебування цього питання в затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним.

Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська сторона намагалася використати Крим, як «розмінну монету» в переговорах про флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес.

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Даго-мисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання «кримського вузла». Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту.
Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.
Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об´єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру.
Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв´язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.
Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.
Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України:
1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;
2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);
3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;
4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв´язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;
5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об´єднаннях;
6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству.
Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД.
За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991— 1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх відносин між пострадянськими державами.
Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД». Підґрунтям для утворення ГУАМ стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба розв´язати на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров´я, для України — Севастополь і Крим.
Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв´язанні таких глобальних проблем, як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

91. Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблеми Криму, Чорноморського флоту та Севастополя

Що стосується наших взаємин з північним сусідом, то чи не найголовнішим тут виступає синдром "поваги" до Росії. Спроба київських правлячих кіл будувати відносини з Москвою на братерських засадах є утопічно-ідеалістичною тому, що аналогу цьому поки що не знає міжнародна практика. Звідси й приреченість такої політики, її безперспективність, що постійно засвідчує життя, адже, як відомо, міждержавні відносини грунтуються виключно на пріоритетності національних інтересів, тобто на стратегічних імперативах.
є неабиякі підстави стверджувати, що українсько-російські взаємини набули глобального звучання і значення.
З одного боку, між Російською Федерацією та Україною існує чимало невизначеностей і суперечок, пов'язаних з різними поглядами на майбутнє Співдружності Незалежних Держав, делімітацію і демаркацію кордонів, подвійне громадянство, вирішення проблеми Криму та Севастополя, базування Чорноморського флоту, енергозабезпечення, на активи колишнього Радянського Союзу, взаєморозрахунки тощо. З іншого боку, взаємовідносини з РФ є сферою життєвих інтересів України, яка є головним торговельним партнером, постачальником стратегічної сировини (передусім енергоносіїв) і розглядається Україною як потенційний стратегічний економічний партнер.
І все ж найважливішим є політичний чинник, що ускладнився існуванням ряду названих нами вище суперечностей і гострих проблем, що наклалися на несприйняття масовою свідомістю росіян факту втрати Росією статусу наддержави. Зусилля України в проведенні незалежної політики і набутті свого іміджу на міжнародній арені наштовхуються на вперте небажання РФ бачити у "ближньому зарубіжжі" рівних їй партнерів. Це значною мірою стосується й інших аспектів зовнішньої політики українсько-російських взаємин, особливе місце в яких посідає Крим, Севастополь і Чорноморський флот Російської Федерації.
У цьому ряду окремо стоїть проблема Чорноморського флоту Росії в Україні, яка давно вже переросла рамки суто військової і стала одним із факторів, що ускладнює загальнополітичний процес. наявність російської військово-морської бази в українському Севастополі суттєво ускладнює рух України до вступу в НАТО. Що ж до АРК, то володітиме запасами нафти і газу на його шельфі той, хто буде реально (в економічному відношенні) контролювати Крим (незалежно від державної приналежності). Військово-морська база в Севастополі дозволить ефективно захищати не тільки ці родовища, а й транспортні артерії з Центральної Азії, Кавказу та Близького Сходу в Європу. До того ж півострів має достатньо розвинуту інфраструктуру і благодатний клімат для міжнародного туризму - "ельдорадо" для приватного капіталу.
Як відомо, після розпаду СРСР Україна стала самостійною державою, а Крим - її невід'ємною складовою частиною. Проте варто звернути увагу на ряд проблем, що постають на шляху державного будівництва в Україні в цілому, і в Криму зокрема, і, так чи інакше, справляють вплив на українсько-російські стосунки. Політична ситуація в Криму сьогодні характеризується наступними комплексними проблемами, які негативно можуть вплинути на розвиток політичних процесів в АРК.
Перша з них полягає в недостатній урегульованості стосунків між центром і автономією. Друга - пов'язана з розвитком внутрішньої політичної ситуації в самій АРК, а саме: відсутність злагодженої роботи між гілками влади в автономії, погіршенням життєвого рівня кримського населення, що, в свою чергу, провокує зростання серед них сепаратистських і лівих настроїв, небезпечне зниження довіри до центральних органів влади та вищих посадових осіб України. Третя комплексна проблема пов'язана з облаштуванням депортованих народів, складною міжконфесійною та міжнаціональною ситуацією на Кримському півострові. Таким чином, перед органами державної влади України, у першу чергу, стоїть завдання нейтралізації негативних тенденцій, вироблення основ державної політики щодо Криму на найближчу, середню та довгострокову перспективу.
У руслі "Великого Договору" між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п'ятирічне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, - майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.
З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність.
У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено такі основні завдання:
а) військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї;
б) досягнення панівного становища у Чорному морі з метою геополітичного впливу на Чорноморський регіон;
в) участь у локальних конфліктах на Кавказі та в Чорноморському регіоні в цілому.
Першорядність того чи іншого завдання ЧФ залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки.
зусилля Росії на Чорному морі концентруються, насамперед, на Севастополі, що є історично традиційним. У гіпотетичній (на сьогодні) моделі перетворення Севастополя з військово-морської бази на торгово-економічний і рекреаційно-туристичний центр Криму російському Чорноморському флоту відводиться хоча й важлива, та все ж таки другорядна роль. Реалізація цієї моделі спільними зусиллями українського, російського і, не в останню чергу, західного капіталів у Севастополі привела б до демілітаризації цього українського міста і остаточного роз'єднання його з російським ЧФ.
Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом "великого сусіда". А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в ХХІ столітті - стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.

92. Чорнобильська катастрофа та її зовнішньополітичні аспекти

Важливим і корисним для України є співпраця з міжнародними установами й організаціями у питаннях мінімізації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і в галузі ядерної та радіаційної безпеки. З різних аспектів ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи проведено численні дослідження, майже щороку відбуваються конференції, присвячені вивченню цих проблем.
В Оттаві 20 грудня 1995 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо закриття ЧАЕС між Україною і державами "великої сімки" та Єврокомісії, членом яких є Німеччина. Його підписанню передували довготривалі, напружені переговори. Текст цього документу став результатом складного компромісу, але він чітко визначає принципи співробітництва між Україною і "великою сімкою" у пошуку, мобілізації та залученні фінансових ресурсів для закриття ЧАЕС. Меморандум не визначає фінансових зобов'язань України - вона має брати участь у фінансуванні проектів, виходячи з реальних можливостей, зумовлених станом економіки.

Проблема подолання наслідків Чорнобильської катастрофи багатомірна, але декілька аспектів реалізації Меморандуму заслуговують на детальнішу згадку. Передусім це стосується реалізації проекту "Укриття". Ризики, пов'язані зі значною кількістю радіоактивних матеріалів, зокрема і ядерних, що містяться у саркофазі над четвертим енергоблоком ЧАЕС, і перебігом процесів, які погіршують його захисні характеристики, визначили нагальну потребу в розробці та здійсненні заходів, спрямованих на перетворення цього об'єкта в екологічно безпечну систему.

Ліквідація наслідків Чорнобильської катастрофи, виведення ЧАЕС з експлуатації та заходи з перетворення об’єкту «Укриття» на екологічно безпечну систему пов’язані з величезними фінансовими витратами.

Україна щороку витрачає на дані цілі значні кошти з державного бюджету, що еквівалентні сотням мільйонів доларів США.

Самостійно Україна була б неспроможна впоратися у повному обсязі з фінансовим тягарем, обумовленим цими витратами. Світове співтовариство простягнуло руку допомоги Україні. Так, в Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) було відкрито рахунки для збору внесків країн-донорів з метою реалізації конкретних проектів у рамках цієї міжнародної допомоги.

За підрахунками ЄБРР, вартість основних проектів на майданчику ЧАЕС складає близько 1,55 млрд. євро. Донори чорнобильських фондів (насамперед - Європейський Союз, „Велика вісімка«та деякі інші країни), а також ЄБРР, свого часу неодноразово виділили кошти на ці цілі. Однак, з огляду на унікальність проектів (об’єкт «Укриття» та Сховище відпрацьованого ядерного палива) їх вартість періодично зростала.

Для наповнення Чорнобильського фонду «Укриття» було проведено низку спеціальних донорських конференцій.

На даний час завдяки спільним зусиллям країн «Великої вісімки» (та головуючої у ній у 2011р. – Франції), ЄС, України та інших країн-донорів досягнуто згоди щодо забезпечення фінансування чорнобильських проектів у повному обсязі. Дефіцит коштів у розмірі 740 млн. євро, який існував до 19.04.2011р., буде покрито за рахунок зазначених країн та установ.

93. Україна і проблема ядерної зброї

ПіслярозвалуСРСРРосія, УкраїнатаБілорусіявизнализанеобхіднезберегтиіснуючіядернісилипідєдинимкомандуванням. ВжевходіпершихзустрічейкерівниківтрьохкраїнуМінську 7-8 грудня, апотімвАлма-Аті 21 грудня 1991 року, порядізпроблемамицивілізованогорозлучення, обговорюваласьдолястратегічноїядерноїзброїколишньогоСРСР

Склалась досить складна юридична ситуація. Україна, згідно з міжнародними правами, отримала у власність ядерні озброєння, які контролювались у той час оперативно Москвою і якими Україна не могла скористатись на свій розсуд.

18 грудня 1991 року Кравчук запевнив держсекретаря США Бейкера в тому, що Україна зробить все для найшвидшого виводу ядерних ракет зі своєї території і попросив надати їй відповідну допомогу на розв'язання цієї проблеми.Україна розраховувала до кінця 1994 року повністю позбавитися ядерної зброї.

Однак, подальший розвиток подій значно вплинув на попередні рішення українського парламенту і громадську думку. Україна приступила до створення власних збройних сил, вона категорично відмовилася брати участь в об'єднаних збройних силах СНД, справедливо вважаючи їх оплотом консервативних сил, здатних відновити колишню імперію.В трьохсторонній заяві Президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 року рішення:

· Україна здійснює переміщення всіх ядерних боєзарядів до Росії і отримує за них матеріальну компенсацію в формі палива для своїх АЕС;

· Україна приєднується до NPT як країна з без'ядерним статусом;

· Ядерні країни надають їй політичні гарантії безпеки;

· Україна стає стороною Договору START-I і відповідно з Договором ліквідує стратегічні носії, розміщені на її території.

До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57% ядерних боєприпасів - перш ніж президент Кравчук не зупинив їх вивід.

Порушуючиранішедосягнутуугоду, Росіянезабезпечиласпільногоконтролюнадліквідацієюядернихбоєприпасів, яківиводилисьзУкраїни, щовикликалопідозру, мовлявїхвикористовуютьзапрямимпризначенням (знищувалисятактичніядернібоєприпаси, розташованінатериторіїРосії, уякихвийшовтермінексплуатації, аназамінувстановлювалисяядернібоєприпаси, яківивозилисязУкраїни). ПіслязустрічідвохпрезидентівіголовнокомандуючогоЗССНДмаршалаШапошніковацюпроблемубулорозв'язаноіУкраїнапередалаРосіїбільше 3 тисячядернихбоєприпасів.

Друга проблема ядерного роззброєння України пов'язана з економічними труднощами. Знищення ядерної зброї й виконання всіх умов договору СТАРТ-1 та NPT потребують великих грошей, яких в Україні нема. На створення ядерного потенціалу СРСР Україна виділяла від 15 до 17% валового національного продукту, а кожна розкомплектована ядерна боєголовка (за різними оцінками) може дати державному бюджету від 200 тисяч до 400 тисяч доларів.

ПіслявтручанняСШАвдвосторонніпереговори14 січня 1994 рокубулопідписанотристороннюугоду, згідноякоїУкраїнавзяланасебезобов'язаннявпродовж 7 роківвивестизісвоєїтериторіїядернібоєголовки. Зі своєї сторони, президент США заявив про гарантії безпеки для України і обіцяв надати фінансову допомогу для реалізації програми виводу ядерної зброї з її території. Росія ж зобов'язалася компенсувати вартість ядерного палива, яке знаходиться в боєголовках.

У червні 1994 року Верховна Рада України, зовсім несподівано для багатьох, внесла до порядку денного сесії питання про припинення виводу ядерної зброї. Щоправда пізніше зняла його з обговорення.

Проблема ядерної зброї в Україні вже давно перетворилася в козирну карту, яку намагаються розіграти внутрішні політичні сили. І хоча їх стратегічні цілі не збігаються, і праві, і ліві радикали впевнено переконують у необхідності зберегти ядерний статус.

Таким чином, ситуація з ядерною зброєю в Україні ще раз підтвердила необхідність розробки нових підходів до проблеми забезпечення безпеки держави в мінливих геостратегічних умовах. Досвід ядерного роззброєння України унікальний для Міжнародного Співтовариства, оскільки вперше держава намагається розв'язати проблему цілковитої відмови від ядерної зброї, долаючи найскладніші політичні, економічні і соціальні проблеми.

94. Екологічні проблеми України у дипломатичному контексті

Важливим і корисним для України є співпраця з міжнародними установами й організаціями у питаннях мінімізації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і в галузі ядерної та радіаційної безпеки.

Відповідно до спільної заяви Міністра охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України і міністра охорони навколишнього середовища та безпеки ядерних реакторів ФРН про співробітництво щодо збереження клімату в галузі "Навколишнє середовище та енергетика", підписаної 4 липня 1995 p., була створена змішана українсько-німецька робоча група.

В Україні 11-12 грудня 1995 р. відбулося її перше засідання, під час якого досягнуто прогресу в розв'язанні проблеми "розмороження" українсько-німецького довгобуду "Установка для вилучення сірки з димового газу для IX енергоблоку Добротвірської електростанції" та активізації співпраці з екологічного оздоровлення колишніх військових об'єктів на території України внаслідок технічної допомоги ФРН.

В Оттаві 20 грудня 1995 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо закриття ЧАЕС між Україною і державами "великої сімки" та Єврокомісії, членом яких є Німеччина.

Цю програму розроблено за принципом мінімальних витрат, до того ж фінансування всіх безприбуткових проектів має здійснюватися за грантами, а прибуткових - за кредитами. Меморандум не визначає фінансових зобов'язань України - вона має брати участь у фінансуванні проектів, виходячи з реальних можливостей, зумовлених станом економіки.

Проблема подолання наслідків Чорнобильської катастрофи багатомірна, але декілька аспектів реалізації Меморандуму заслуговують на детальнішу згадку. Передусім це стосується реалізації проекту "Укриття". Ризики, пов'язані зі значною кількістю радіоактивних матеріалів, зокрема і ядерних, що містяться у саркофазі над четвертим енергоблоком ЧАЕС, і перебігом процесів, які погіршують його захисні характеристики, визначили нагальну потребу в розробці та здійсненні заходів, спрямованих на перетворення цього об'єкта в екологічно безпечну систему.

Загальний бюджет заходів на об'єкті "Укриття" становить 768 млн. доларів США. Нині Чорнобильський фонд "Укриття" фінансують 29 країн-донорів і міжнародні організації.

Численні дискусії світової спільноти призвели до усвідомлення необхідності вироблення майбутньої стратегії у подоланні ризиків глобальної екологічної безпеки. На Конференції ООН в грудні 2007 року на Балі з проблеми зміни клімату було прийнято рішення про початок роботи над угодою, яка має прийти на зміну Кіотському протоколу після завершення терміну його дії у 2012 році. У прийнятому програмному

документі – Балійській дорожній карті - окреслено основні аспекти щодо спільного бачення необхідності довгострокової міжнародної кооперації, включаючи досягнення поставлених завдань зі зниження викидів;

На сучасний глобальний порядок денний поряд із питаннями кліматичних змін ООН виносить проблему світової продовольчої кризи. За оцінками організації, криза, пов'язана з подорожчанням продовольства, становить небезпеку для 100 млн. людей, яким загрожує голод і соціально-політичні потрясіння.Україна, на території якої зосереджено 30% світових чорноземів має значну конкурентну перевагу - реальну можливість монополізації ринку зернових. Відмова від виробництва генетично модифікованих продуктів, пропозиція на ринки споживання природних екологічно чистих продуктів надали б можливість українському сільському господарству виходити на провідні позиції світового виробництва продовольства.

Серед нових ініціатив світової спільноти щодо вирішення глобальних проблем екологічної безпеки стала пропозиція Японії про створення спеціального „фонду технологій”, спрямованих на захист навколишнього середовища і активній протидії процесам глобального потепління.

Онову екологічної стратегії США на сучасному етапі складає підтримка технологічної інноваційної діяльності. Так, лише корпорація Intel вкладає близько 6 млрд доларів США в дослідження і розробку проектів і концепцій, присвячених екології, охороні здоров'я. На відміну від ЄС, Вашингтон виступає проти обов'язкових цільових показників скорочення викидів парникових газів, намагаючись убезпечити економіку країни від можливого скорочення виробництва.

95. Проблеми і перспективи стосунків України з НАТО

Офіційні контакти розпочались у 1991 році, коли Україна, отримавши незалежність після розпаду Радянського Союзу, приєдналася до Ради північноатлантичної співпраці (яка пізніше була замінена на Раду євроатлантичного партнерства). У 1994 році Україна першою із членів Співдружності Незалежних Держав (СНД) приєдналася до Партнерства заради миру (ПЗМ).

9 липня 1997 року в Мадриді український президент, глави держав і урядів НАТО підписали Хартію про Особливе партнерство між Україною та НАТО. Хартія стала офіційною основою для відносин між Україною та НАТО.

Згідно з Хартією було створено Комісію Україна — НАТО, як орган прийняття рішень, спрямованих на розвиток спільної діяльності та поглиблення взаємовідносин.

У травні 2002 року незадовго до п'ятої річниці підписання Хартії тодішній президент Леонід Кучма оголосив про бажання України вступити до НАТО.

В листопаді цього ж року в Празі на засіданні Комісії на рівні міністрів закордонних справ було затверджено План дій Україна — НАТО, де чітко визначено стратегічні цілі та пріоритети України на шляху до цілковитої інтеграції в євроатлантичні структури безпеки.

Значного прогресу у відносинах України з НАТО було досягнуто у 2005 р. Так, у лютому на саміті Комісії Україна-НАТО в Брюсселі Президент України В.Ющенко проголосив набуття членства в НАТО кінцевою метою співробітництва України з Альянсом.

18 червня 2007 р. Президент України Віктор Ющенко підписав Указ „Про Цільовий план Україна - НАТО на 2007 рік у рамках Плану дій Україна-НАТО”. Даний документ прийнято з метою подальшої реалізації положень Хартії про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичної угоди та Плану дій Україна-НАТО.

Взаємини України з НАТО на сучасному етапі розвиваються в рамках особливих партнерських відносин у форматі "19+1", формалізованих в Хартії про особливе партнерство, більш індивідуалізованого партнерства у сфері оборони, військового співробітництва та операцій з підтримання миру - поглибленої Програми ПЗМ, а також багатостороннього механізму консультацій і співробітництва з політичних питань та питань безпеки між державами-членами НАТО і країнами-партнерами - Ради Євроатлантичного Партнерства.

Переваги членства в НАТО:

1. Процес входження до НАТО є стимулюючим фактором для проведення внутрішніх політичних та соціально-економічних реформ усіх сфер суспільного життя, гармонізації законодавства з правовими нормами та демократичними принципами країн-членів НАТО, прискорення трансформації Збройних Сил України, встановлення цивільного демократичного контролю над оборонним та безпековим секторами держави.

2. Після вступу до Альянсу Україна братиме безпосередню участь у процесах вироблення і прийняття рішень щодо подальшого розвитку європейської і євроатлантичної безпеки

3. Україна отримає безпрецедентні додаткові гарантії забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів відповідно до Вашингтонського договору.

4. НАТО надає ефективну практичну допомогу державам у випадку надзвичайних ситуацій та техногенних катастроф. І в Україні бували випадки, коли допомога НАТО була вчасною і потрібною.

5. Вступ України в НАТО сприятиме покращенню інвестиційної привабливості країни в очах міжнародних інвесторів.

6. Щодо позитивів, які Україна вже має сьогодні, слід згадати проект НАТО щодо створення Трастового фонду для ліквідації надлишків застарілих боєприпасів, яких в Україні 133 тис. тон

7. Членство України в НАТО матиме глибоке цивілізаційне значення для нашої країни. Адже входження до Альянсу означає для України, перш за все, приєднання до сім’ї націй, що мають спільні демократичні цінності, які цілком поділяє український народ.

Дата добавления: 2015-05-23