Кімната-музей Т.Г. Шевченка

Народився 27 серпня 1941 у селі Куликів. До сцени звик змалку, батько його співав у хорі в оперному театрі, старший мамин брат був там же солістом, тітка – головним концертмейстером.

За кулісами Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Козловського і Лемешева.

Богдан вирішив вступати на хімічний факультет «за покликом доби»[1], але іспити склав невдало. Тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку. А потім перекваліфікувався на філолога – заочно вчився у Львівському університеті.

У 1961 році Ступка закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Марії Заньковецької (тут він тривалий час працював*, а в 1964 році – заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Його наставником протягом усього творчого життя був Сергій Данченко, який у 1978 році очолив київський театр імені І. Франка й переманив туди Ступку. Після смерті Данченка Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка очолив його учень Богдан Ступка.

1961 – Закінчив студію при Львівському театрі ім. М.Заньковецької.

1984 – Закінчив КДІТМ (театральний факультет, театрознавче відділення*.

1999–2001 – міністр культури і мистецтв України.

Дружина Лариса, випускниця Бакинського хореографічного училища. Син Остап.

Творча діяльність

У кіно Богдан Сильвестрович вперше випробував свої сили у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971*. Ступка тоді зіграв Ореста Дзвонаря, на цю роль претендував і Миколайчук. Але оскільки стрічка була на заборонену в радянські часи тему – боротьбу загонів УПА, то влада не хотіла, аби вояком повстанської армії був Іван Миколайчук. Тож затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж, але його трактування образу виявилося настільки вдалим, що роль Ореста (воїна УПА, в якого закохалася головна героїня, красуня Дана (Лариса Кадочникова*, і досі одна з найкращих у списку актора.

Загалом у Ступки – понад 100 ролей у кіно та більш ніж 50 на сцені.

У його послужному списку – ряд історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»* та Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»*, Чингісхан («Таємниця Чингісхана»*, Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»*, Олександр Керенський («Червоні дзвони»*, Борис Годунов («Кремлівські таємниці»*, Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»*.

У 2006 році на екрани вийшла російська стрічка «Заєць над безоднею» Тиграна Кеосаяна, де Ступка зіграв генсека Бежнєва (Брежнєва без літери «р»*. Він знявся також у Дениса Євстигнеєва в комедійному детективі «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Ґурченко*. У 2007 році знявся у фільмі режисера Володимира Бортка «Тарас Бульба» (прем'єра фільму відбулася у 2009 році*, де виконав головну роль

Кирилівську церкву було засновано на околиці стародавнього Києва — Дорогожичах (Дорогожичі) — подружжям чернігівських князів Всеволодом Ольговичем (1139–1146) та його дружиною Марією Мстиславівною. Церква була заснована після сходження на київський престол 1139 чернігівського князя. Храм названий на честь святого Кирила (це ім'я, ймовірно, взяв при хрещенні князь Всеволод). Для представників династії Ольговичів храм був заміською резиденцією і родовою усипальницею. В 1194 році тут було поховано київського князя Святослава (Святослав Всеволодович)— героя давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім».

Кирилівська церква має риси, близькі до києво-чернігівської архітектурної школи. Споруда була хрестовокупольною в плані, мала три апсиди, одну баню, шість стовпів і П-подібні хори для князя. Сходи на хори було сопоруджено в товщі північної стіни. Підлога була викладена із шиферних плит; первісний іконостас та парапети хорів у ХІІ ст. також були виготовлені з шиферу; стінопис був виконаний у техніці фрески.

Гетьманщина (Гетьманська держава) – усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 рр., що існувала у 1648-1782 рр. Офіційна назва держави – Військо Запорозьке.

Столицями Гетьманщини в різні часи були міста Чигирин (1648-1660), Батурин (1669-1707, 1750-1761), Глухів (1708-1722, 1727-1734).

Державний устрій Гетьманщини на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини; єдиною податковою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними державами.

Туристично-екскурсійний напрям "Гетьманські столиці" розрахований на найширше коло екскурсантів, є важливою складовою історико-культурного просвітництва народу, поширення знань щодо розвитку української державності, духовних основ нації. Розроблені та популяризуються екскурсії на тему "До гетьманської столиці – Чигирина", "Гетьманськими столицями (Київ – Чигирин – Гадяч – Батурин – Глухів), "Батурин – сторіччя історичних звершень та сьогодення".

м. Київ

Київ – всесвітньовідоме стародавнє місто, центр тяжіння всіх українських земель. Своїм корінням воно заглибилось у давню історію, що нараховує понад 1500 років. У ІХ-ХІІ ст. – стольний град Київської Русі, могутньої східнослов'янської держави, добре відомої в Європі, Азії та на Близькому Сході. У роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Київ став центром Київського полку, адміністративно територіального округу України. Упродовж своєї історії українці завжди вважали Київ столицею всіх українських земель. Ще Богдан Хмельницький називав його "містом нашим столичним".

м. Чигирин (Черкаської області)

Відомий з першої половини ХVІ ст. як укріплений козацький зимівник. Згодом – центр Чигиринського староства. У 1592 р. місту надано Магдебурзьке право. У 1648-1657 рр. Чигирин – резиденція Богдана Хмельницького та столиця гетьманської держави (до 1676 р.). Під час другого Чигиринського походу (1678 р.) місто було зруйновано та занепало. Столицею став Батурин. Палац Б. Хмельницького, ратуша та Спаська церква у Чигирині не збереглися. На Замковій (Богдановій) горі залишилися рештки фортифікаційних укріплень. У 1843 і 1845 рр. у Чигирині побував Т. Г. Шевченко. Відомі його малюнки: "Дари в Чигирині", "Чигирин з Суботівського шляху", "Чигиринський дівочий монастир", а також вірші, присвячені Чигирину: "Розрита могила", "Чигирине, Чигирине", "Холодний Яр", "За що ми любимо Богдана" та поема "Гайдамаки".

У 1989 р. у Чигирині створено державний історико-культурний заповідник. Нині це Національний заповідник "Чигирин".

с. Суботів. Колишній маєток Б. Хмельницького. У 1653 р. на його замовлення споруджено Іллінську церкву в стилі українського барокко, що у 1657 р. стала усипальницею гетьмана.

смт Батурин (Бахмацького району Чернігівської області)

Вперше згадується у документах 1625 р. у зв'язку зі спорудженням Батуринської фортеці.

У 1669-1708 рр. і 1750-1764 рр. Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України. У 1708 р. під час Північної війни, після переходу гетьмана І. Мазепи на бік Карла ХІІ, місто було взято російськими військами під командуванням О. Меншикова та спалено. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятний хрест – з’явився він лише у 2004 році за ініціативи Віктора Ющенка. Автор Анатолій Гайдамака створив цікавий проект: на звороті гранітного хреста з Ісусом – іконка Божої матері, знахідка розкопок 1995 року – її виявили археологи на останках убитої літньої жінки.

Будинок В. Кочубея. Цегляний, одноповерховий, з двокамерним підвалом, розташований у давньому парку. У 1699-1708 рр. належав генеральному судді Лівобережної України В. Л. Кочубею (1640-1708 рр.). Багаторазово руйнувався та відновлювався. У ХІХ ст. добудований і заново обкладений цеглою. Старий будинок є південною частиною сучасної будівлі. У 1975 р. у будинку В. Кочубея відкрито Батуринський історико-краєзнавчий музей.

Палац К. Г. Розумовського. Великий палацово-парковий комплекс споруджено у 1799-1803 рр. на замовлення К. Г. Розумовського на околиці Батурина за проектом архітектора Ч. Камерона. Зберігся головний корпус палацу, побудований у стилі класицизму, прямокутний у плані, з виступами-напівротондами на бічних фасадах.

Єдиний в Україні зразок "кубічної", центричної композиції палацу.

Воскресенська церква. Споруджено у 1803 р. у стилі ампір. Хрестова у плані, одноапсидна, однобанна, з дзвіницею над західним притвором. У 1803 р. в ній поховано гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського.

м. Глухів (Сумської області)

Відомо, що місто було засновано у Х ст., але перша письмена згадка про нього відноситься до 1152 р.

У ХVІІІ ст. після того, як за наказом Петра І було зруйновано гетьманську столицю Батурин, Глухів став адміністративним центром Лівобережної України. 12 листопада 1708 р. у новій гетьманській резиденції перед Миколаївською церквою було піддано символічній страті та проклято гетьмана І. Мазепу.

У 1722 р. засновано Малоросійську колегію як вищий орган управління в Україні. У 1739 р. відкрилася школа, що готувала співаків і музикантів для придворного хору та оркестру. У ній навчалися видатні українські композитори М. С. Березовський і Д. С. Бортнянський.

Інтенсивне будівництво почало проводитися у Глухові з 1750 р., коли гетьманом став К. Г. Розумовський. Але на початку 80-х рр. ХVІІІ ст. місто втратило свою провідну роль. Пожежа 1784 р. спалила його дотла. Т. Г. Шевченко, який відвідав колишню гетьманську столицю у 40-х рр. ХІХ ст., не знайшов навіть слідів величних споруд гетьманської доби.

Миколаївська церква зведена у 1686 р. Чудовий зразок українського барокко, найдавніша архітектурна пам'ятка міста. У минулому на Радній площі біля церкви відбувалися вибори гетьманів, інші державні та громадські події.

Спасо-Преображенська церква. Зведена у 1765 р. на місці дерев'яної, що згоріла. Пірамідальна, споруджена в перехідному від барокко до класицизму стилі під впливом творчості архітектора І. Г. Григоровича-Барського. Найхарактерніші риси пам'ятки – гармонія пропорцій і виразність силуету.

Тріумфальна арка. Споруджена у стилі класицизму на честь імператриці Єлизавети, яка проїжджала через місто у 1744 р. Архітектор – А. В. Квасов. Під час Другої світової війни пам'ятку було зруйновано. У 50-і рр. ХХ ст. реставровано у первісному вигляді.

Скит Манявський — православний монастир, заснований Йовом Княгиницьким у 1606 р. біля с. Манява (Богородчанський район Івано-Франківська область).

З 1621 р. монастир був обнесений кам'яним муром з 3 оборонними вежами, за якими ховалися жителі навколишніх сіл під час нападів турків і татарів.

У 1785 р. був закритий австрійським урядом в рамках релігійної реформи імператора Йозефа ІІ.

Був одним із осередків культурного життя в Галичині. Мав велику бібліотеку, славився головним іконостасом, виконаним українським живописцем Йовом Кондзелевичем. Пізніше після закриття монастиря в 1785 р. іконостас знаходився в церкві с. Богородчани, з 1924 р. іконостас перебуває у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького.

1980 року відкрито історико-архітектурний музей.

28 травня 1998 року було відкрито Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир.

Кімната-музей Тараса Шевченка відкрита 7 березня 2004року в приміщенні Львівського Палацу мистецтв (вул. Коперника,17). У березні 2006 року під час урочистих Шевченківських святкувань музеєві присвоєне звання громадського.

В основу створення кімнати-музею лягли оригінальні твори львівських художників, що впродовж восьми експедиції(1997-2003рр.) мандрували тими шляхами, які зі своїми роздумами пройшов Кобзар (Україна, Вільнюс, Петербург, Казахстан). У поїздках взяли участь 26 художників, серед яких були як молоді митці, так і знані майстри. Лише в Україні митці здолали 9 тис. км. За цей час створили понад сто полотен. Саме у творчій мандрівці виникла ідея відкрити кімнату-музей Тараса Шевченка у Львові, а втілив цей задум у життя директор Львівського Палацу мистецтв Роман Наконечний.

Тарас Шевченко ніколи фізично не був у Львові. Це правда, як і те, що він ніколи не покидав його, оскільки його присутність тут органічна і природна.

Основу музею становлять художні твори. Справжньою цінністю є ікона з Шевченківського краю «Христос – недремне око» та оригінальний кролевецький рушник ХІХ ст.. – експонати, подаровані художником Т. Лозинським. Окрему експозицію становлять різноманітні видання «Кобзаря», подаровані як львів’янами, так і мешканцями інших місцевостей України, а також гостями з-за кордону. Інша експозиція – медалі, значки, марки, зокрема ті, що видані підпільною поштою України у 1961 році. Спеціально до відкриття кімнати-музею художник Всеволод Волощак виготовив сувенірний нагрудний знак із зображенням Тараса Шевченка. На основі поїздок по Шевченківських місцях, за участю художників створено велику фототеку та відеофільм. Частину музею становить бібліотека.

Мармурові статуї, сонячні галявини, підвісний місток і альтанка-ротонда, що стоїть на пагорбі з невеличким гротом. Всередині – бальна зала з колонами й ліпним декором, великий хол і парадні східці. Вишуканий ампірний палац здається невеликим, хоча разом із флігелем містить більше 60 кімнат.

Це – родовий маєток Галаганів у Сокиринцях, який у 19 ст. був одним із культурницьких осередків України. Гостями родини Галаганів були Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш, Павло Чубинський і Лев Жемчужніков. А ще тут грав найвідоміший український кобзар Остап Вересай, викуплений Григорієм Галаганом із кріпацтва.

Качанівка гарна завжди, але навесні якось по-особливому. Достатньо тільки пройтися по парку, де вдихнути цей неповторний аромат весни… і не захочеться повертатися до Києва. Тут вам розкажуть, як дочка господарів влітку з церкви до палацу їхала на санях (по цукру!). Якщо маєте музичний талант, то запропонують присісти за рояль в залі, де вперше звучали теми опери «Руслан і Людмила» у виконанні самого автора – М. Глінки. За символічну оплату можна зробити безліч фото інтер’єрів палацу, а також численних паркових споруд.

Адже у Качанівці є на що подивитися. Окрім білосніжного романтичного палацу з флігелями є ще водонапірна вежа, будинки електростанції та електротехніка, казарма, телятник і свинарник, льодовня і каретня – цілий маєтковий комплекс, найкраще в Україні збережений до наших днів. В Качанівському альбомі для гостей залишили автографи М.Гоголь, П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко, М.Максимович, М.Врубель, Д.Яворницький, М.Маркевич – створене родиною Тарновських культурно-мистецьке середовище приваблювало кращих представників творчої інтелігенції.

Оле́ський за́мок — пам'ятка архітектури та історії XIII–XVIII століття. Розташований у смт Олесько, Буського району Львівської області. 1970 року Борис Возницький запланував відновити Олеський замок. Реставрації підлягало все. 1975 року музей було відкрито і відтоді розпочалося його нове життя: в замку і на прилеглій території створено музей-заповідник — відділ Львівської галереї мистецтв. Серед експонатів замку:

стародавні неглазуровані рамочні кахлі XII ст.

українські ікони

чотири портрети Жевуських, врятовані з палацу в Роздолі

мармурове погруддя доби відродження королеви Варвари Радзивілл, що померла в 31 рік

натрунні польські портрети

декоративна композиція «Вакх та Аріадна» (худ. Юрій Семигиновський, що навчався у Римі в XVII столітті)

зразки дерев'яної скульптури

надгробок Анни Сенявської, врятований з руїн замкової каплиці в Бережанах (гіпс, 1574 р., пізній ренесанс)

західноєвропейські гобелени доби бароко та маньєризму («Поліфем», «Одісей» тощо).

Острозький замок — розташований на вершині 20-метрового пагорба над долиною ріки Вілії, в районному центрі Острог, Рівненської області. Замок був побудований на місці дерев'яного укріплення зруйнованого монголо-татарами в 1241 році. Спочатку це була башта-донжон, яка тепер носить назву «Вежа Мурована». Замок був резиденцією князів Острозьких. Зараз на території Острозького замку розташований Острозький краєзнавчий музей.

Замок був оточений глибоким ровом, наповненим водою. Башти служили оборонною системою для замку: Мурована вежа, Кругла Вежа, Богоявленська церква-фортеця і Надбрамна башта (з 1905 року — дзвіниця)

Дата добавления: 2015-05-23