Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султану, написаний у 1676 році як відповідьзапорозьких козаків на вимогу турецького султана Мехмеда IV

Сюжет

За легендою, лист було написано в 1676 кошовим отаманом Іваном Сірком «з усім кошем Запорозьким» у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках катеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і в 1880 році почав першу серію етюдів.

Історія створення

Рєпін сам на достатньому рівні знав історію українського народу, проте задля створення цієї роботи звернувся до історика Д. І. Яворницького (на картині зобразив його в якості писаря). У листі до В. Стасова Рєпін писав: «...ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності й братерства, як козаки»[1].

Попередні замальовки (альбом «Малоросійські типи») здійснював під час подорожі 1880-1881 р. Коли в літературному журналі «Північ» у 1886 році надрукували один з цих ескізів під назвою «Хохол», Рєпін звернувся до гравера В. Мате, аби той передав редактору журналу П. М. Гнедичу, щоб він не змінював написів під його творами на ті, які неправильно відображають назву народу й принижують його національну гідність[2].

Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували, бо на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаґо, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тисяч рублів імператорОлександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібраннях Державного Російського музею.Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалою серією ескізів і підбором моделей. Позувало Рєпіну для картини багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького — писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменник В. О. Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову, і зараз він висить у Третьяковській галереї.

Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889 почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити більш «історично достовірним», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї.

Пересо́пницьке єва́нгеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Один із символів української нації.

Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська (Гольшанська Дубровицька)[1].

Відомо, що над перекладом і переписуванням євангелія працював Михайло Василієвич зі Сянока (Лемківщина). Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, щоправда його роль у створенні книги залишається нез'ясованою.

Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині містоІзяслав Хмельницької області), завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський районРівненської обл.)[2].

Кошовий Калнишевський явно не поскупився для рідного села – на виготовлення окладу пішов один пуд срібла, а коштував він 600 карбованців. На лицьовому боці окладу в чотирьох кутах розміщено чотири великі медальйони з традиційними зображеннями євангелістів. Між ними, відповідно згори та знизу, ліворуч та праворуч по центру – ще чотири малі медальйони, в яких зображено різних святих. Погана збереженість останніх не дозволяє точніше визначити, хто є хто. По середині окладу розміщено розп’яття, яке встановлено на тлі міського пейзажу, а обабіч нього містяться фігури Богородиці та Іоанна Хрестителя. Між центральною композицією та медальйонами плететься оригінальний рослинний орнамент (численні розетки, пагінці рослин, стебла трави, акант). Наріжники лицьового боку окладу виконані у формі овальних вінчиків, характерних для київських оправ.

Не менш розкішно виглядає тильний бік окладу. Ніжки-підставки виконані у формі майолікових розеток, зображення яких часто можна побачити в оздобленні церков та храмів XVII−XVIII століть. На жаль, дві нижні підставочки вже втрачено. Натомість чудово зберігся орнамент (мушлі, перли, квіти, зірки) та центральна композиція цього боку окладу. У легких хмарах, із яких виринають обличчя херувимів, зображено Ісуса Христа, що тримає лівою рукою державу, а правицею ніби благословляє вірян.

Євангеліє має дві срібні застібки. Корінець книги по всій довжині прикритий кількома решітками з густого плетива лози, а з торців також прикрашений невеличкими виступами з геометричним орнаментом, де по центру розміщено схематичне зображення серця. Цікаво, що всередині книги, на одному з розворотів у нижній частині сторінки, від руки зроблено напис: «Петра Ивановича Калнишевскаго», який додатково підтверджує факт замовлення коштовного Євангелія запорозьким отаманом.

Нині цей шедевр вітчизняного золотарства зберігається у фондах Роменського краєзнавчого музею, що входить до складу Державного історико-культурного заповідника «Посулля». Враховуючи особливу цінність пам’ятки, її виставляють на огляд відвідувачів музею не часто. Саме тому Євангеліє останнього кошового Запорозької Січі набагато краще знають за межами України, зокрема в США, де ще 1987 року в альбомі «Дерев’яні храми України» було опубліковано його зображення. До вітчизняних мистецьких альбомів Євангеліє ще не потрапляло.

Володи́мир Авксе́нтійович Дахно́ (7 березня 1932, Запоріжжя — 30 липня 2006, Київ) — український кінорежисер і художник-аніматор. Член Національної спілки кінематографістів України.

1955 закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту (зі стін якого вийшло немало діячів мистецтва).Біографія

Спершу працював за фахом. 1960—1994 працював у Творчому об'єднанні художньої мультиплікації студії «Київнаукфільм»як художник-мультиплікатор, а від 1967 як режисер.

Створив 23 стрічки, зокрема — серію «Козаки» і не менш відому екранізацію «Енеїди» (1991).

Останні півтора десятиліття життя майстра було затьмарене згасанням української анімації: фінансові проблеми стали на шляху творчості, і молоді українські художники і студії змушені були робити рекламу і політичні флешки або працювати на європейські медіакомпанії.

Останні роки свого життя Володимир Дахно провів у злиднях. Жив на пенсію розміром менше 300 грн. (близько 60 доларів)[1] в однокімнатній квартирі «з коридорчиком зі старою вішалкою, тісною кухонькою і лише однією кімнатою» по вул. Братиславська №38[2] Колеги, знайомі і сусіди знали його як дуже делікатного, привітного і лагідного чоловіка з хорошим почуттям гумору.

Володимир Авксентійович був одруженим, в нього залишилась дочка Наташа (1978 р. народження).

[ред.]Фільмографія

«Пригоди Перця» (1961) — художник.

«Непосида, М'якуш і Нетак»,

«Заєць і їжак»

«Золоте яєчко» (1963) — художник.

«Веселий художник» (1963) — художник.

«Мишко + Машка» (1964) — художник.

«Лелеченя»,

«Водопровід на город»,

«Таємниця Чорного короля» (1964),

«Зелена кнопка»,

«Казка про царевича та трьох лікарів» (1963).

Режисер-постановник фільмів

«Камінь на дорозі» (1968, у співавт.),

«Як козак щастя шукав» (1969, співавтор сценарію)

«День восьмий, або Перший день мислення» (1971)

«Що на що схоже» (1974)

«Парасолька в цирку» (1980)

«Лис і дрізд» (1982)

«Сімейний марафон» (1982

«Енеїда» (1991)

Все про козаків

«Як козаки куліш варили» (1967 (співавтор сценарію, Перша премія зонального огляду, Єреван, 1968)

«Як козаки у футбол грали» (1970)

«Як козаки наречених визволяли» (1973, II премія «Срібний сестерцій» VI Міжнародного кінофестивалю, Ніон, Швейцарія, 1973)

«Як козаки сіль купували» (1975, співавтор сценарію)

«Як козаки олімпійцями стали» (1978, співавтор сценарію, Бронзова медаль Всесоюзного кінофестивалю спортивних фільмів. Ленінград, 1978)

«Як козаки мушкетерам допомагали» (1979, співавтор сценарію)

«Як козаки інопланетян зустрічали» (1983)

«Як козаки на весіллі гуляли» (1984)

«Як козаки в хокей грали» (1995)

Холмська ікона Божої Матері — чудотворна ікона Божої Матері, особливо шанована християнами Західної України. Ікона знаходиться у музеї Волинської ікони в місті Луцьку.

Давня Русь-Україна мала п'ять найбільших святинь – чудотворні образи Богородиці з Дитятком: Вишгородський (Владимирський), що нині перебуває у Москві й шанується як головна реліквія Росії; Белзька (Ченстоховська), що тепер найшанованіша у Польщі; Успіння Богородиці з Успенського собору Києво-Печерської лаври (знищена під час окупації Києва в 1941 року), Холмська і Почаївська, що нині знаходяться в Україні.

Холмська ікона Божої Матері написана темперними фарбами на кипарисових дошках у візантійському стилі. На іконі зображено Божу Матір, яка тримає на правій руці дитину Ісуса, який правою рукою благословляє, а в лівій тримає сувій. За стилістичними ознаками найближчою аналогією Холмській Богородиці є Володимирська (Вишгородська) ікона Божої Матері. На іконі збережено 70% авторського живопису.

Історія його побутування на Волині починається 1559 року. Грецький митрополит Неофіт, відпочивши під час подорожі з Константинополя до Москви у маєтку вдови луцького земського судді Анни Гойської, залишив їй у дар ікону. Майже 40 літ вона перебувала в домашній каплиці Гойської у с. Орлі неподалік Почаєва. Після того як ікона стала славитися чудесами і знаменнями, Анна передала її до Почаївської обителі.

З XVІІІ століття починається поширення її списків (копій). Вони часто не мають фотографічної подібності до оригіналу, однак це не є недоліком. Маляр ставив перед собою завдання відчути і передати духовну реальність і часто доповнював її подіями з історії святої обителі.

Почаївський образ Богородиці належить до типу ікон «Елеуса», по-грецьки «Милостива» (в Україні більш поширений не зовсім точний переклад цього слова – «Замилування»). Таким епітетом у Візантії називали саму Богородицю і багато Її ікон. Це найбільш ліричний образ, що розкриває єднання і любов Матері Божої зі Своїм Сином.

Мотив ликів, притулених один до одного, належить до одного з найдавніших іконографічних типів у візантійському мистецтві. Подібні зображення фігурують у ряді давніх мозаїк і фресок, мініатюр ІX–XІІ століть. На території Київської Русі прикладом найбільш раннього образа «Замилування» є ікона Вишгородської (Владимирської) Богородиці XІІ століття (експонується у Третьяковській галереї, Москва).

У Музеї волинської ікони зберігаються два списки Почаївської Божої Матері – 1757 і 1840 років.

1962 року експедиція київських науковців вивчала старожитності міста Луцька – адміністративного центру Волинської області. У Покровській церкві їхню увагу привернула невелика ікона у вівтарі. Навіть побіжного огляду було досить, щоб визначити, що йдеться про давній твір: дуже старе дерево, багато підмальовок нашарувалося на первісному зображенні. Лише обличчя Марії та маленького Ісуса лишилися недоторканими. Але й на них невблаганний час лишив свої сліди. Зображення були наче вкриті вуаллю. Ледь вирізнялися щоки, міцно стулені маленькі вуста, тонкий довгий ніс і запечалені очі Марії. Всі основні кольори, тонові переходи були приглушені.

Ікона ця місцевого, луцького походження. Стилістично вона не пов’язана з іншою волинською школою малярства – холмсько-перемишльською, майстри якої орієнтувалися на живопис Заходу...

...Обличчя у Марії та Христа подібні. Очі Богоматері не просто смутні – погляд її благальний. Вона наче просить людей, щоб вони об’єдналися, вигнали ворогів, захистили від них жінок і дітей. За традицією візантійського мистецтва, очі на іконах малювали більшими, ніж насправді, надзвичайно виразними, «всевидящими». З якого б місця не дивилися ви на такі очі, вони спрямовані на вас.

Цим досягався особливий, живий зв’язок між глядачем і образом святого чи святої на іконі. Усім своїм виразом, пристрасним, вивчаючим поглядом прекрасно виписаних очей образ на іконі спонукає людину проникнутись світлим почуттям, жити благородним, чистим життям...

Дата добавления: 2015-05-23