Сучасна ікона 3 страница

Найвідомішим живописцем класицизму був Жак Луї Давид (1748–1825*, котрий став художником Французької революції та наполеонівської епохи. Під впливом класичної скульптури в Римі, де він знаходився у 1775–1780 рр., суворий дух і відточеність форм стають головними рисами його живописних полотен. У 1784 р. створює картину «Клятва Гораціїв» (Лувр, Париж*, «Смерть Марата» (1793, Королівський музей образотворчих мистецтв, Брюссель*, «Перехід Наполеона через Альпи по перевалу Сен-Бернар» (1800, Шарлотенбург, Берлін*, «Коронація Наполеона» (1805–1807, Лувр, Париж*, «Імператор роздає нагороди» (1810, Версаль*.

Стиль ампір (франц. empire – імперія* домінує на початку ХІХ століття, створений у Франції в епоху становлення імперії Наполеона Бонапарта. Хронологічні рамки стилю Імперії невеликі – від кінця правління Директорії 1799 до реставрації у Франції влади Бурбонів у 1815 році. Наполеон прагнув. Щоб час його правління порівнювали з епохою Римської імперії. Тому якщо класицизм орієнтувався на грецьку античність, то ампір – на мистецтво імператорського Риму, а після походу в Єгипет 1798–1799 рр. на культуру Стародавнього Єгипту.

На відміну від класицизму, ампір будував композицію споруд на контрасті гладкої поверхні стіни і вузьких орнаментальних поясів у місцях, що підкреслювали конструкцію. Якщо для класицизму характерними були м’які, приглушені кольори, то для ампіру – червоні, сині, білі із золотим. З античності ампір запозичив монументальність, лаконізм, а також ідею утвердження монументальної величі через численні атрибути та символи. Широко поширеними в архітектурі стають масивні портики доричного та тосканського ордерів, поверхня будівель прикрашалася військовою атрибутикою, найчастіше римського походження (пучки стріл, легіонерські знаки з орлами, вінки, геральдичні орли*. У стилі ампір побудована Георгіївська церва (1817–1826* в селі Качанівці на Чернігівщині

У цьому стилі у Чернівцях первинно була побудована греко-католицька церква Успіння Богородиці, яка при реконструкції набула рис козацького бароко.

Великим французьким живописцем ампіра був Жан Огюст Домінік Енгр (1780–1867*, був учнем Давида, удосконалював майстерність у Римі, де вивчав твори Рафаеля і Мікеланджело. На замовлення Наполеона створює полотна на історичну тематику: «Сон Оссіана» (1813, Музей Негра, Монтобан*, «Ромул, переможець Акрона» (1812, Лувр, Париж*. При цьому девізом для художника стають слова: «Наслідуючи інших, ми відкриваємо себе». Відомі твори «Джерело» й «Турецька баня» (1859–1863, обидві – Лувр, Париж*. Звертається до античної міфології «Зевс і Фетіда» (1811, Музей Гране, Екс-ан-Прованс*, «Едіп розгадує загадку Сфінкса» (1808, Лувр, Париж*, «Зевс та Антіопа» (1851, Музей Орсе, Париж*.

Романтизм (від франц. romantisme – дивне, фантастичне* – художній метод чи напрямок, що склався наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століть й поширився у літературі й мистецтві Європи та США, який характеризувався відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальність митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Романтики виступали проти раціоналістичних догм класицизму, ставили на перший план духовне життя людини. Вони зображали незвичайні явища та обставини, особливих героїв із сильним характером і пристрастями. У мистецтві висвітлювався чіткий розрив між ідеалом і дійсністю.

Вперше термін «романтизм» було вжито в некролозі при аналізі живопису Теодора Жеріко (1791–1824*, автора таких картин, як «Офіцер кінних стрільців перед атакою», «Ранній кірасир, що покидає лінію вогню». Найвідоміша картина – «Пліт «Медузи» (1818–1819* про загибель аварійного пасажирського корабля, на що не зважило морське пароплавство. Наслідком такого твору стало звинувачення в катастрофі політичного режиму Реставрації.

Відомим майстром романтизму є художник Ежен Делакруа (1798–1863*. Одна з найвідоміших картин «Свобода на барикадах» (1830*. Тут художник показує повстанців на розвалинах барикад серед мертвих тіл загиблих товаришів. Автор поєднав достовірність фактів і символічність образів, реалізм, що доходить до натуралізму, а також ідеальна краса.

Популярним стає пейзаж, причому часто нічний, як у німецького художника Каспара Давида Фрідріха (1774–1840*. У пейзажах романтиків приваблює контраст між грандіозністю природи і розгубленою душею самотньої людини. Бурхливе море передає дух романтичних героїв на картинах «Після корабельної аварії» Делакруа і «Пліт «Медузи» Жеріко.

Носіями стихії природної свободи виступають у романтиків тварини. Зображення коней на полотнах Жерімо та Делакруа, скульптурах Клодта стають однією із улюблених тем мистецтва романтиків.

Особливе місце серед художників-романтиків займає творчість Франциско Гойї (1746–1828*, котрий був прийнятий Карлом ІІІ, а пізніше стає придворним художником Карла ІV. Автор картин «Суд інквізиції», серія із 80 гравюр «Капричос», де зображено життя Іспанії. Остання серія «Деспаратес», містила всього 18 листків. Тут автор змальовує складні символи, чудовиськ, монстрів, котрі співіснують з людьми.

У літературі романтики прагнули створити недосяжне – ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому у цих творах є 2 виміри – ідея найвищих досконалих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д.Г. Байрон «Пригоди Чарльза Гарольда»*. Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія перегукувалася із людськими пристрастями, залишалася вільною і нескореною (М. Лермонтов, «Демон», «Думи»*. Зацікавились романтики міфологією, національними традиціями, звичаями, народними мовами, подіями минулого. Відомими письменниками є В. Скотт, Д.Ф. Купер, В. Гюго. Нові можливості казки відкрили брати Я. і В. Грімм, Е. Гофман. Знаними поетами-романтиками є А. Міцкевич, Ш. Петефі, М. Емінеску, якого називають «останнім романтиком Європи».

Найяскравішим романтиком у музиці є Людвіг ван Бетховен (1770–1827*, твори якого відзначаються глибокою патетикою, могутнім, піднесеним настроєм. Крім того, романтичну музику писали Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді.

Сентименталізм (від франц. sentiment – почуття* – течія в європейській та американській літературі мистецтві ІІ пол. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. Вона була підготовлена кризою просвітительського реалізму. Сентименталізм проголосив домінантою “людської природи” не розум, а почуття, і шлях до ідеально-нормативної особистості шукав у визволенні і вдосконаленні природних почуттів. Митці прагнули відкрити багатий духовний світ простої людини. Основні представники сентименталізму С. Річардсон, Ж.-Ж. Руссо, М. Карамзін. В українській літературі – повісті Г. Квітки-Основ’яненка.

Реалізм (від “realism” – предметний, дійсний* – об’єктивне, правдиве, найповніше відображення, відтворення дійсності в літературі і мистецтві різними засобами з урахування специфіки різних видів художньої творчості. Реалізм називають мистецтвом “втрачених ілюзій”, жорстокої дійсності і суду над нею. Його зародження відноситься до 20–30-х рр. ХІХ ст. Найповніше був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака (1799–1850* і Стендаля (1783–1842*, в Англії – Ч. Діккенса (1812–1870*, в Росії – Л. Толстого (1828–1910*, Ф. Достоєвського (1821–1881*. Багато митців починали як романтики, а згодом переходили до реалізму, прикладом чого може бути творчість Т. Шевченка.

Представники цього напрямку шукали не красу, а правду. Їх творчості притаманний аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях жорстке руйнування ілюзій, тісний зв’язок з конкретною ситуацією і обставинами.

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. Його представниками є Карл Брюллов, Т. Шевченко.

В образотворчому мистецтві відомий польський художник Ян Матейко (1838-1893*, автор картин «Шут Станьчик», «Портрет дружини у весільній сукні», розписів в актовому залі університету «Львівська політехніка». В українській літературі найвидатнішими реалістами є П.Мирний, І.Нечуй-Левицький.

Представники цього напрямку шукали не красу, а правду. Їх творчості притаманний аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях жорстке руйнування ілюзій, тісний зв’язок з конкретною ситуацією і обставинами.

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві.

Імпресіонізм (з франц. impressionisme, від “impression” – враження* – напрям у літературі і мистецтві останньої третини 19 ст. – початку ХХ століття. Термін пов’язують із назвою картини Клода Моне (1840–1926* “Враження. Сонце, що сходить”. В іншому випадку термін виводять із висловленого креда французького імпресіоніста Едуарда Мане (1832–1883*: “Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження”. Імпресіоністи намагались передати швидкоплинні враження та переживання. Найчастіше зображали пейзажі. Наприклад, картини Едуарда Мане, Клода Моне, Огюста Ренуара (1841–1919*, Едгара Дега (1834–1917*, Камілля Піссарро (1830–1903*. Проіснував цей напрямок всього 12 років (від першої виставки картин 1874 до восьмої 1886 р.*. Напрямок дістав своє продовження у постімпресіонізмі. Його представниками були французькі художники Поль Сезанн (1839–1906*, Поль Гоген (1848–1903* і голландський художник Вінсент Ван Гог (1853–1890*.

Символізм (від франц. symbolisme, від грец. sỳmbolon – знак, символ* – напрямок к. ХІХ – поч. ХХ ст. у літературі та образотворчому мистецтві. Виникає у Франції к. 1860-70-х рр., пізніше – у Бельгії, Німеччині, Австрії, Норвегії, Росії, Україні, Литві. Виникає на основі містичного вчення про два світи – реальний і незбагненний. Універсальним інструментом стає образ-символ, що в алегоричній формі відображає прихований сенс художнього твору. Предтечею символізму вважають Т.Шевченка (1814-1861* «Катерина» (1840*. У літературі представниками були француз П’єр Пюві де Шаванн (1824-1898*, росіяни О.Блок, В.Брюссов, українці М.Вороний, О.Олесь, Д.Загул, В.Кобилянський. Живописці, представники символізму: Гюстав Моро (1826-1898*: картини «Леда», «Фаетон», «Орфей», Франц фон Штук (1863-1928* картина «Люципер», М.Врубель (1856-1910*: «Царівна-Лебідь», «Пан», «Демон сидячий», «Демон переможений», «Демон, що летить», Мікалоюс Чюрльоніс (1875-1911*: «Створення світу», «Соната сонця», «Соната весни». Якоюсь мірою близька до цього напрямку творчість К. Білокур («Цар-колос», «Колгоспне поле», «Буйна»*, хоча однозначно назвати її символісткою не можна. До символізму відносять графічні роботи Оділона Редона (1840-1916*: «Око як куля», «Павук, що посміхається» та музичні твори Дебюссі (1862-1918*: триптих «Ноктюрн», «Острів радості», балет «Яшик з іграшками».

Дата добавления: 2015-05-23