Сучасна ікона 2 страница

«Тіні забутих предків» на довший час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х рр. І.Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Протягом 5 років за вказівками партійних бонз його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму«Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[3], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Леонід Володимирович Позен (* 26 лютого 1849, Оболонь, Хорольський повіт – † 8 січня 1921, Петроград* – український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року*.

Народився у селі Оболоні у Хорольському повіті (тепер Семенівський район* Чернігівської області, де був батьківський маєток Позенів. Закінчив полтавську першу гімназію та у 1872 році юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876-1891 роках. Працював товаришем прокурора в Полтавського окружному суді. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року – сенатор. Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 року – експонент, з 1891 року – член товариства передвижників. Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу («Кобзар», 1883 р.; «Переселенці», 1884 р.; «Жебрак», 1886 р.; «Запорожець у розвідці», 1887 р.; «Скіф», 1889 р.; «Оранка на Україні», 1897 р. та інші*. Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.*, Ф.Г.Стравинського (1897 р.*, М.О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.* та ін.

Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році* і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934* у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі.

У Полтаві на честь Позена у 1962 році названо провулок.

Микешин Михайло Йосипович (1835 – 1896* – рос. графік. Навчався у Смоленську у місцевого іконописця, в Академії мистецтв, яку закінчив з відзнакою.

У 1876 –1878 рр. Микешин редагував сатиричний журнал «Бджола». Він друкував там свої карикатури і публиковав ілюстрації до творів М.В. Гоголя и Т.Г. Шевченка.

Автор проекту пам`ятника Б. Хмельницькому на Софійській площі у Києві (його ескіз разом з ілюстраціями М. Микешина до повісті «Вій» М.Гоголя зберігаються у Нац. художньому музеї*. 1955 року у Києві на його честь названо вулицю.

Іван Кавалерідзе (1887-1978* – український скульптор, кінорежисер, драматург. Навчався у Київському художньому училищі, Петербурзькій академії мистецтв, приватній студії у Парижі. Найвідоміші скульптури: пам’ятники Г. Сковороді у Лохвиці та Києві, пам’ятники Шевченку у Ромнах, Сумах, Полтаві; княгині Ользі у Києві, Артему у місті Артемівську та Слов’яногорську, П. Запорожцю у Білій Церкві, композицій «Прометей закутий», «Прометей розкутий» у Ромнах. Створив меморіальні дошки Г.Сковороді, Б.Гмирі, горельєфи «Прометей». «Лев Толстой». Як режисер створив фільми «Злива» (1929*, «Коліївщина» (1933*, «Прометей» (1935*, «Наталка Полтавка» (1936*, «Запорожець за Дунаєм» (1937*, «Григорій Сковорода» (1958*, «Повія» (1961*. Писав п’єси («Вотанів меч», «Перша борозна»*. У більшості творів переважає реалізм, хоча пам’ятники Артему модерністичні.

Олександр Архипенко (1887-1964* – український скульптор, живописець і графік із світовим іменем. Закінчив Київське художнє училище. У 1908 році емігрує в Париж, 1921 – у Берлін, з 1923 – у Нью-Йорк. Автор понад 1000 скульптур, серед яких найвідоміші «Жінка розчісує волосся», «Крокуюча жінка», «Білий торс», «Мадонна», портрети Т. Шевченка, І. Франка. Належить до модерністів і кубістів. Постійно експериментує з матеріалами та способами передачі. Художні ідеї передавав через максимальне спрощення і лаконізм. Спочатку твори розуміли лише незначна кількість критиків, пізніше стає відомим.

Гуманізм – людяність, принцип світогляду, в основі якого лежить переконання про безмежність можливостей людини, її здатність до досконалості.

Уже у 13–на поч. 14 ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду. Такі погляди були неможливими в умовах античного або середньовічного суспільства. “Божественне знання” потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які випадали з офіційної університетської програми (н-д, складання віршів*. Поступово завойовували право на існування Studia humanitatus (науки про людину*: природознавство, географія, зоологія, ботаніка, фізіологія людини, але водночас не зникає захоплення магією, астрологією, алхімією.

У цілому період Відродження датується в межах від останньої третини ХІІІ ст. до кінця ХVІ ст. Виділяють 4 основні етапи Ренесансу:

Передвідродження, проторенесанс – дученто – двохсоті роки (остання третина ХІІІ ст. – поч. ХІV ст.*;

раннє Відродження – кватроченто чотирихсоті роки (середина ХІV – кінець ХV ст.*;

високе Відродження – чинквеченто – п’ятисоті роки (кінець ХV – 40-і рр. ХVІ ст.*;

пізнє Відродження – (50-і рр. ХVІ – поч. ХVІІ ст.*.

Епоха Відродження (кінець 13 – к. 16 ст., а в Англії – до початку 17 ст.* принесла не лише краще, що було в античному мистецтві, але й стала своєрідним способом життя, мислення, світобачення. У цей час були започатковані фундаментальні відкриття у природничих науках, гуманізм у суспільних відносинах. Батьківщиною Відродження стає Італія, найвідоміші її майстри – художники Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Тіциан, поет Франческо Петрарка (сонети до Лаури*, Джованні Бокаччо “Декамерон”. У французькій літературі – Франсуа Рабле “Гаргатюа і Пантагрюель”; у живописі – Жан Клуе Молодший, Франсуа Клуе. В англійській літературі – твори В. Шекспіра, в іспанській – Лопе де Вега, “Дон Кіхот” Сервантеса. У Німеччині – художники Альбрехт Дюрер, Стефан Лохнер, у Нідерландах – Пітер Брейгель, Ієронімус Босх, Петрус Крістус, Ян Ван Ейк.

Леонардо да Вінчі (1452–1519* поєднував у собі всі можливі здібності і таланти. Це по-справжньому “homo universale”. Він був обличчям вродливий, надзвичайної фізичної сили (згинав підкови*, відмінний танцюрист, співак, музикант (грав і удосконалював інструменти*, живописець, скульптор, дотепний інженер (проекти мостів, деревообробних, друкарських, землерийних машин, підводного човна, танка, гелікоптера, парашута, навіть автомобіля, що працював без палива*, математик, анатом, біолог, фізик, архітектор, атрилерист (конструював зброю*, географ, зоолог, астроном. Леонардо да Вінчі об’єднував у собі і митця, і вченого, він не бачив різниці між проектуванням механізму і малюванням картин. Прожив цей геніальний чоловік 67 років, залишив величезний щоденник (7000 сторінок із записами своїх відкриттів та ідей, які до цього часу досліджують науковці, втілюючи в життя те, що було надто рано в епоху Відродження, адже він випереджав свій час на кілька століть*. Найвідоміші картини Леонардо да Вінчі: “Мона Ліза (Джоконда*”, “Мадонна Бенуа”, “Мадонна Літта”, “Таємна вечеря”, “Мадонна в скелях”.

Найяскравіше, людяніше і життєствержуюче втілено ренесансні ідеї у творчості Рафаеля Санті (1483–1520*. Вже в ранніх його творах бачимо образи прекрасних мадонн, що уособлюють споконвічний ідеал жіночої вроди. Такими є “Мадонна Конестебіле”, “Мадонна в кріслі”, “Заручини Марії”. Однією з вершин творчості художника є “Сікстинська мадонна”, написана у 1515–1519 рр. для церкви Св. Сікста в м. П’яченца, звідки ця картина згодом потрапила до Дрезденської картинної галереї. Зворушливий образ мадонни з немовлям можна вважати символом усього ренесансного мистецтва. З тривогою і ніжністю звертає молода жінка свій погляд у майбутнє, вона приносить у світ дитину, щоб дарувати людству надію на щастя. Видатним творінням Рафаеля є розписи Ватиканського палацу, серед яких фрески “Диспут”, “Афінська школа”, “Парнас”. У цих фресках художник відтворив образи видатних людей минулих епох – Платона, Аристотеля, Сократа, Діогена, Гомера, Данте та ін. Тобто художник прагнув показати нерозривність епох в історії та культурі людства.

Кризу ренесансної гуманістичної ідеї найповніше висловив третій великий майстер Високого Відродження – Мікеланджело Буаноротті (1475–1564*. Він перевершив попередників насиченістю своїх творів сучасними йому ідеями, громадянським пафосом, умінням відчувати і реагувати на зміни суспільного настрою. Він набагато пережив Леонардо і Рафаеля, творив у роки реакції, і саме в його набутку виявився крах ренесансних ідей.

У своїй першій скульптурі “Вакх” Мікеланджело зобразив античного бога вина голим юнаком, який, ніби трохи напідпитку, позирає на чашу з вином. Оголене тіло стає головним предметом зображення художника.

Друга відома скульптура “П’єта” досить незвична за рахунок внутрішньої напруги, що не було характерним для Відродження. Обличчя Мадонни надто юне, воно водночас скорботне і стримане.

Статуя Давида (галерея Академії у Флоренції* має незвичне трактування образу: замість несміливого хлопчика з незграбними пропорціями юнацької постаті художник зобразив Давида юнаком, котрий тілом і духом готовий до подвигу. Це – символ вільної республіки. Копія статуї спочатку знаходилась перед собором у Флоренції, а потім перенесли до головного входу до будинку парламенту – палаццо Веккіо (поруч із ратушею*.

Мікеланджело наділяє людину небаченою силою і величчю.У гробниці Медіччі образи Лоренцо і Джуліано не портретні, а ідеалізовані, вони уособлюють два способи життя – діяльне (Джуліано* і споглядальне (Лоренцо*. Художник сприймав тіло як пута душі, як кайдани, котрі душа хоче скинути. Тому сфери гробниць в їх послідовному чергуванні можна сприймати як образне втілення сходження душі від нижчого до вищого, як шлях її визволення від пут матерії.

Нижня зона цієї ієрархії – річкові божества. Вони символізують інертний тягар не розбудженої розумом бездушної матерії. Алегорії пір доби – “Ранок”, “День”, “Вечір”, “Ніч” – разом із саркофагом ідейно звернені до світу пробудження душі, у них вражає почуття пригніченості, відчуття неволі, яке виникає при погляді на гнівне обличчя Дня, томливе пробудження ранку, гнітючу безнадійність Вечора, надмірний тягар сну Ночі.

Вершиною живопису Мікеланджело досяг у творах Сікстинської капели, плафон якої має площу 600 кв. м, на висоті 18 метрів художник працював сам протягом 5 років.

Трагічний песимізм зазвучав в образах капели Медічі, тема відплати, а не прощення стала головною у “Страшному суді” – фресці на західному боці Сікстинської капели. Герой-борець, творча особистість назавжди зникли з мистецтва Мікеланджело, будь-яка боротьба втратила в його очах сенс. Фреска “Страшний суд” стала своєрідним духовним заповітом художника. Він сприймає друге пришестя Христа як трагічну, але очисну катастрофу, що ввергає світ у хаос. Це зображення майже космічної за масштабами події.

Освіта і культура України за часів Литовського князівства і Речі Посполитої.(15 ст) Культура України настільки глибоко успадкувала від Київської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква отримали в Литві статус державних.

Наприкінці ХV – першій половині ХVІ ст. у Польщі та Литві почалось культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації у Європі. У цей час українська культура впливала також на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця ХVІ ст. традиції часів Київської Русі, що були запозичені з Візантії. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Навчали священики за церковними книгами. До шкіл ходили усі діти. Спочатку вивчали азбуку й склади, потім – читання. Учили молитви, богослужбі книги, а також буквар, часословець і псалтир. Вчили церковний спів та письмо. Спочатку писали «Уставом» (каліграфічне письмо великими буквами*, а потім «скорописом». Поступово відбувається українізація старослов’янської мови. Пізніше відбувається поділ на церковну та українську мови.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепадати. Зростає кількість латинських шкіл, освітою керують єзуїти (з’явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з реформацією, рішуче виступали проти православ’я*. Відомою була єзуїтська колегія у Вільно (заснована у 1569-1570 рр.*, де навчалися українці, але часто вони полонізувалися.

Часто вищу освіту українці одержували у Європі. Наприклад, у Краківському ун-ті (засн. 1364 р.* упродовж ХV – ХVІ ст. навчалося 800 студентів. Були українські студенти у Сорбонні, Болонії, Падуї, Празі, Гейдельберзі, а також у єзуїтських колегіях.

Деякі українці ставали викладачами європейських університетів. Так Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494* став професором Краківського ун-ту, а пізніше доктором Болонського ун-ту, де викладав астрономію і медицину, був його ректором (1481-1482*. Його книга «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» була видана у Римі і подавала відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Павло Русин (Рутенус* із Кросна (бл. 1470-1517*, який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499* (Польща*, здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506*, викладав історію римської літератури в Краківському ун-ті. У Відні вийшла його збірка «Carmina» (1509*.

У ХVІ ст. найвідомішим ученим стає Станіслав Оріховський (1513-?*. У Західній Європі його називали «українським Демосфеном», порівнювали з Цицероном. Народився він у Перемишлі, навчався після школи у Краківському та Віденському ун-тах, потім слухав лекції у Болонії і Падуї, Римі і Венеції. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, став католицьким священиком, але прихильно ставився до православ’я.

Відомими польськими поетами були Микола Шартинський, Себастьян Кльонович (жив у Львові, написав поему «Роксоланія»*, Шимон Шимонович (автор збірок «Ідилії», «Селянки»*. Микола Шахтинський і Себастьян Кльонович писали польські сонети, де цитували українські пісні, використовували українські сюжети.

Центром освіти ХVІ – ХVІІ ст. стає Острозька греко-латинська академія (засн. 1576*, що виникає в добу поширення протестантських рухів. Засновником був князь Костянтин Острозький (1526-1608*. Тут викладали мови. А також «сім вільних мистецтв». Крім того були засновані школи в Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Дермані. Зі смертю князя школи занепадають, а Острог втрачає риси столиці Відродження.

Церква захищає руську мову. Центрами освіти і книгописання стають Київська Лавра, Германський, Учнівський і Зимненський монастирі, де переписувалися книги, створювалися бібліотеки.

Внаслідок Берестейської унії (1596* виникає греко-католицька церква. Спочатку уніати користувалися літургічними книгами православного друку, але з 1617 р. з утворенням Базиліянського ордену, який залежав від Риму, до богослужіння вводяться латинські обряди, органна музика.

б* Братства ї їх роль у розвитку української культури.

Виникають братства у І пол. ХV ст., а з ХVІ ст. з наступом католицизму вони оберігають православну віру і народ.

Найстаршим в Україні було Львівське братство (1439*. Ця організація відстоювала права, мову. Релігію українських міщан. Далі виникають ще ряд братств по Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. При Успенському братстві засновано Львівську братську школу (1585*. Її статут «Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встановлених Львівським Ставропігійським братством», був взірцем для інших шкіл. Тут зазначалось, що «учитель має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому… будуть і учні, яко учитель їх». Усі учні мали однакові права.

Першим ректором був Іов Борецький (1616-1619* – відомий письменник, політичний діяч, оратор. Учителями працювали видатні вчені Стефан Кукіль (Зизанія*, Кирило Ставровецький Транквіліон.

У 1615 р. у Києві на Подолі виникло Богоявленське братство і школа, кошти на яке пожертвувала Гальшка Гулевичівна. Петро Конашевич-Сагайдачний записався до братства з усім Військом Запорозьким.

Касіян Сакович викладав філософію, був професором риторики, написав філософські книги «Аристотелеві проблеми» (1625*, «Трактат про душу» (1625* та «Вірші», найвідоміший з них «Вірш на жалосний погреб гетьмана П. Сагайдачного».

У 1631 р. у Києві виникла Лаврська школа, заснована П. Могилою (1597-1647*. Він відкрив колегії у Вінниці (1638*, Кременці (1636*, Гощі (1639*. П.Могила написав книги «Євангеліє учительне» (1616*, «Анфологіон» (1636*. Помираючи всі маєтності передав колегії (2131 книга, будинки, села, 80 тис. злотих*.

в* Книгодрукування.

Перші кириличні книги «Октоїх», «Часословець» вийшли у 1491 р., виконані у Кракові на прохання української громади німецьким друкарем Швайпольтом Фіолем (?-1525*. У Європі друкарство виникає: в Італії – 1464, Парижі – 1470 р., Іспанії – 1474 р.; серед слов’ян: болгари – 1641 р., чехи – 1478 р., українці – 1491 р.,, росіяни – 1564 р., білоруси – 1577 р.

Початки книгодрукування на українських землях пов’язані з Іваном Федоровим. Переїхавши до Львова у 1572 р. тут він створює друкарню і в 1574 р. видає українські книги «Апостол», «Азбуку». Далі він переїздить до Острога, де видає 6 книг, найвідомішою з яких є Острозька біблія (1581*, що стала шедевром друкарського мистецтва ХVІ ст. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії було створено новий шрифт 6 видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. В оформленні видання поєднано риси ренесансного орнаменту з рисами українського народно-декоративного мистецтва. Після смерті І.Федорова 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Виходить «Адельфотис» (1591*, а Лаврентій Зизаній видав знамениту «Граматику словенську» (1596*. Ці видання стали основою для знаменитої «Граматики словенської» Мелетія Смотрицького (1619*, що була єдиним підручником із граматики у східнослов’янських землях аж до ХVІІІ ст. Ця праця започаткувала українську та і східнослов’янську філологію як науку.

г* Література і фольклор. Творчість І.Вишенського.

В українській літературі панувало 2 напрямки.

1* Представники візантійської традиції орієнтувались на візантійську традицію, прославляли християнську громаду з орієнтацією на аскетизм, загальну рівність: Іван Вишенський, Ісайя Косинський, Йов Княгинецький.

2* Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму проповідували активну діяльну особистість, захоплення вченням Аристотеля, наближали суспільство до європейського ідеалу: Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистянський, Дем’ян Наливайко, Стефан і Лаврентій Зизанії.

Українські письменники протистояли католицизму. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. На перший план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства у зраді національних інтересів, моральному занепаді, багато уваги приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню.

Серед полемістів найвідоміші Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» (1587*, Христофор Філарет «Апокрисис», написаний у відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги «Брестський собор». Проте найвідомішим полемістом стає Іван Вишенський (сер. ХVІ ст. – 20-ті рр. ХVІІ ст.* – український релігійний діяч і письменник-полеміст, автор 16 творів. У «Посланні до єпископів» він гнівно таврує верхівку церкви і панів, котрі знущаються над простим народом, виступав проти кріпацтва.

д* Архітектура й образотворче мистецтво.

Українське мистецтво пройшло бурхливу еволюцію, у ньому запанував ренесанс, світоглядною основою якого був гуманізм. Найраніше ренесансний характер проявився в архітектурі, потім – у скульптурі, а згодом – у живописі. З’являються нові жанри: портрет, історичний та побутовий живопис, пейзаж. У практиці використовувались теоретичні трактати (з архітектури*, що поширювали античну спадщину.

Відбудовуються старі і закладаються нові міста, основою яких були магнатські фортеці: Броди, Жовкла, Бережани. Меджибож, Тернопіль. Ренесансне планування характерне для Львова та Кам’янця-Подільського. Кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини – місця проживання окремих громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею.

Місто Жовква планував італійський архітектор Павло Щасливий. Місто Острог називали «Волинськими Афінами». Найвідоміші споруди замку – Кругла Башта і Луцька брама.

Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Кам’янці-Подільському. Тут було застосовано новий тип фортифікації – бастіонна система. Споруди прикрашені кам’яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару, що має інший колір*.

У 70-90-х рр. ХVІ ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, найвідомішим є «Чорна кам’яниця» (1588-1589, арх. П.Римлянин*, Успенська церква (арх. П.Римлянин, А.Прихильний*, вежа Корнятка (арх. П.Барбон*, каплиця Трьох Святителів (арх. П.Красовський*.

У скульптурі розвивається кам’яне різьблення.

Найвідоміші іконостаси: у церкві села Раделичі Львівської обл. (1620*, П’ятницької та Успенської церков у Львові (арх. Лаврентій Пухало і Федір Сенькович, пізніше розписи останньої продовжує учень Ф.Сеньковича Микола Петрахнович* та Церкви Святого Духа в Рогатині.

Портретний живопис посідає вагоме місце. Зображення Стефана Баторія (1576*, створене львів’янином Степановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620*, знатних міщан Костянтина та Олександра Корнятків (20-30 рр. ХVІІ ст.*. Зображення П.Могили, З.Копистенського, Є.Плетенецького.

Відомою пам’яткою є Пересопницьке Євангеліє – рукописна книга ХVІ ст. За багатством оздоблень посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Наявні заставки кінцівки, ініціали. Оправлене в дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом. Єдиний примірник оцінений у 6,5 млн. дол. Зберігається у Національній науковій бібліотеці імені В.Вернадського НАН України. З часу проголошення незалежності України на ній присягали на вірність народу усі президенти.

Переломним моментом в історії людства вважається ХVІІІ ст., яке називають віком Просвітництва. Просвітництво – це політичний, ідейно-філософський та культурний рух, поширений у країнах Західної Європи та Північної Америки у ХVІІ–ХVІІІ ст. Просвітники критикували феодально-релігійний спосіб життя і утверджували духовно-ідеологічні та політичні засади буржуазного суспільства. Термін «Просвітництво» вперше вживається у Вольтера та Й.-Г. Гердера, але утвердився після статті І.Канта «Що таке Просвітництво?» (1784*.

Художня література була головним засобом впливу на свідомість людини. Ідея необмежених людських можливостей стає популярною завдяки роману Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719*.

У цю епоху виділяються такі течії:

просвітницький класицизм (Вольтер*;

просвітницький реалізм (Д. Дефо, Д. Дідро, Г.-Е.Лессінг*;

сентименталізм (С.Річардсон, Л. Стерн, Ж.-Ж. Руссо*.

З ідеологією Просвітництва тісно пов'язаний енциклопедизм – духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури ІІ пол. ХVІІІ ст. Енциклопедистами назвали авторів французької «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел», опублікованої у 17 томах тексту та 11 томах ілюстрацій – Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Е. Фальконе. Перший том вийшов у 1751 р, але після другого тому її видання було заборонене. Книгу видавали нелегально, але після виходу 7 тому, де була стаття щодо віротерпимості, редактора Д.Дідро арештували, емігрував та переховувався Вольтер, цькували інших енциклопедистів.Після третьої заборони паризький парламент засудив «Енциклопедію» до спалення. Із 183 авторів довів справу до завершення Д.Дідро (у 1765 р. було надруковано останні 10 томів, а в 1772 р. вийшли останні додаткові томи*. До 1789 р. «Енциклопедія» витримала ще 5 видань. Ця книга швидко поширилась по Європі.

Філософія Просвітництва пов’язана з досягненням особистої свободи людини в межах соціальної системи. Найвідоміший філософ І.Кант (1724-1804* говорив, що природа створила людину такою, що тільки через діяльність вона формує і себе, і навколишній світ. Культура в його трактуванні – це здатність людини контролювати свою біологічну сутність, вміння поставити моральний обов’язок вище від власних інтересів. Продовжують розгляд проблем культури І. Гердер (1744-1803*. Він заперечує поділ на раси, вищість і нижчість народів. Важливим був висновок Г.Гегеля (1770-1831* про те, що суть культури полягає у звільненні людини від суб’єктивного свавілля і в піднесенні її до рівня суспільної істоти.

У музиці на зміну клавірним інструментам (клавесин, спінет, клавіцимбали* ХVІІІ ст. приходить фортепіано, а пізніше – скрипка. Найбільшої популярності набуває опера («Тамерлан» Г.-Ф. Генделя*, Х.-В. Глюка (1714-1809*, найвищого розвитку набуває музика у творчості віденських класиків: Й.Гайдна (1732-1809*, В.-А. Моцарта (1756-1791*, Л. ван Бетховена (1770-1827*.

Стиль рококо (з франц. Rococo – мушля* – розвивається у європейських пластичних мистецтвах І пол. ХVІІІ ст. Виник у Франції у період абсолютизму. Відзначається використанням примхливо вишуканих оздоблень, н-д, різьблених та ліплених орнаментів, завитків, рокайлів (мотив орнаменту у вигляді стилізованої раковини*, масок-голівок амурів і т. п. Ажурні орнаменти на меблях, посуді, декоративних тканинах, статуетках оформлювались яскравими фарбами, завитками і квітковими букетами, стрічками й арабесками. Меблі виготовляли з лимонного, червоного дерева, прикрашались різьбою і позолотою, вставками з фарфору. Вироби з фарфору набувають форми квітів, вони покриті лимонно-жовтим, рожевим чи бузковим розписом.

У живописі засновником рококо можна вважати Жана-Антуана Ватто. Теми його творів – це галантні свята, мерехтливе “метеликове мистецтво”, це справжнє свято для очей, котрим подобаються ніжні, неяскраві відтінки у поєднанні кольорів. Такими є його картини “Суспільство у парку”, “Квартет”, “Урок музики”, “Свято у парку”, “Свято кохання”. Мистецтво рококо було “мистецтвом про мистецтво” – у мистецтві бачили замінник життя, втілення мрії. Тому часто зображали маскарад, переодягання, зображали акторів, ляльок, музикантів. Учнями Ватто були Француа Буше (“Венера, що втішає Амура”, “Зефір і Флора”, “Тет-а-тет”*, Жан Оноре Фрагонар (“Гойдалка”*.

Франція вважається батьківщиною класицизму, (від лат.classicum – взірцевий*. Це стиль мистецтва ХVІІ – поч. ХІХ ст. (1770–1840*, однією із найважливіших рис якого було звернення до форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Утвердившись у драматургії Корнеля, Расіна як пануюча літературна течія, що визнавалася королівським двором, класицизм у архітектурі стає стилем офіційних споруд, величних архітектурних ансамблів, колонадами на площах міст. Цей стиль вимагав математично вивірених рівновагою об’ємів, статичності, що створювала б відчуття надійності та спокою. У містах будують не лише палаци і церкви, що нагадують античні храми, але й театри, казарми, лікарні, в’язниці. У ХVІІІ ст. класицизм був пов’язаний з Просвітництвом, підпорядковуючись ідеям філософського раціоналізму, уявленням про розумне влаштування світу, прагнув чіткої організованості логічних, зрозумілих і лаконічних художніх образів. Найбільше митці орієнтувалися на античне мистецтво, але інтерес викликає також етруське та єгипетське мистецтво, особливо після наполеонівських кампаній у Єгипті.

Один із найвідоміших майстрів класицизму художник Нікола Пуссен (1594–1665* говорив: “Тема повинна братися благородна, зміст і сюжет повинні бути величні”. Саме такими є його картини “Відпочинок на шляху до Єгипту”, “Царство Флори”, “Танкред і Ермінія”. Зразком садово-паркового мистецтва є парк Королівського палацу у Версалі (1668–1669* – неповторний ландшафт із дерев і води. Версаль – резиденція Людовіка ХІV недалеко від Парижа. Класицизм тут виявився як стиль життя. Логіка і порядок стали визначальними у виготовленні меблів (роботи А.Ш. Буля* та скульптурних оздобах резиденції французьких монархів. Так, Аполлон у гроті Фетіди є символом “короля-сонця”. (Француа Жирардон “Аполлон і німфи”*.

У стилі класицизму та деякими ознаками буковинських дерев’яних церков створено в Чернівцях Кафедральний собор (арх. Роль, реставрував Й. Главка, 1844-1864*. Відомими пам’ятками є також палац Тарновських-Харитоненків у Качанівці (18 ст.* і палац Галаганів у Сокиринцях (російський архітектор П. Дубровський, 1823-29* на Чернігівщині, палац Потоцьких у Тульчині (французький архітектор Лякруа, 1757 р.* та Гроховських-Можайських у Вороновиці (італійський архітектор Доменіко Мерліні, 1760-80-і-рр.* на Вінничині. У Білій Церкві на Замковій горі побудовано римсько-католицький костел Іоанна Хрестителя (1812*, Преображенський собор (1833-39*, а також колонада-амфітеатр «Луна».

Дата добавления: 2015-05-23