Переселення словян на балкани 6-8 ст. 1 страница

Переселення слов'ян на Балканський півострів стало одним з найважливіших міграційних векторів епохи Великого переселення народів. Активна фаза переселення припала на VI-VIII століття. Давні слов'яни проникали на Балкани з північного заходу, тобто спускаючись вниз за течією, Дунаю, велика частина з них потрапила сюди і зі сходу - анти, пізніше тиверці, пройшовши через колишню римську Дакію і форсувавши нижню течію річки в районі Добруджи.

За даними археологічних досліджень, слов'яни, що входили до складу Аварського каганату, заселили Середньодунайську низовину не пізніше кінця V століття, поглинувши залишки як гунів та аварів, так і панноно-романського населення. У 530-тих роках слов'яни вже активно форсують Дунай, що служив природною північною межею Східної Римської імперії. У 580-тих роках слов'яни осаджують великі міста імперії. Просування слов'ян проходило в двох основних напрямках. Слов'яни рухалися на південний схід, до Константинополя, Мореї і Македонії. Деякі з них добровільно або насильно опинилися в межах візантійської Малої Азії. Частина з них рухалася в південно-західному напрямку, заселивши Герцеговину, Далмацію, Істрію та східні схили Альп. На початковому етапі свого розселення, слов'яни, як і германці, демонстрували тенденцію до формування власних держав, конфліктуючи з імперською владою. Але до XI століття культурно-релігійна еллінізація торкнулася значну частину південних слов'ян, які були знову включені до складу Візантійської імперії. Таким чином, слов'янська колонізація Східної Римської імперії не супроводжувалася крахом античної римської державності, хоча вона і прискорила її еволюцію в феодальне багатонаціональна грецька держава, відоме як Візантійська імперія

Слов'янські нашестя на деякий час зруйнували комунікації у внутрішніх районах Балканського півостріва. Так, незважаючи на значне скорочення своєї території, Східна Римська імперія не припинила своє існування. Більше, того, грецьке населення приморських міст, що збереглися в підпорядкуванні у василевса, налагодило цілком взаємовигідні контакти з землеробськими слов'янськими племенами, нарешті компактно заселили малоосвоєних внутрішні регіони Балкан. Звичайно, в ході цього процесу до складу слов'янських громад увійшли фракійці, іллірійці, на півночі Балкан кельти, частково волохи та греки, прибулі з Волги булгари. Все це призвело до формування південнослов'янської групи народів, з якої згодом виділилися сучасні слов'янські етноси Балкан. Субстратні впливи інших народів, які проникли під час і після переселення на Балкани, найбільш помітні в етногенезі сучасних сербів, македонців та болгар, менш виражені вони у хорватів і словенців

VII-IX століттях стали апогеєм У цей період Східна, Центральна Європа та Балкани представляли собою єдиний слов'яномовний масив, в який виявилися включені також волоська і протоалбанська культури. Збережена середньогрецькою культура була відтіснена на самий край Балканського півострова, а її ядро перемістилося в Малу Азію. Проте вже в Х столітті германські племена починають поступовий натиск на схід. Переселення угорських племен в саме серце Європи близько 900 року приводить до ізоляції південних слов'ян від західних.

2. Перші державні обєднання у західних словян. Князівство Само.

Західні слов'яни в VI-XI вв.

Розселення, господарське життя, суспільний ладо. Відомості античних авторів про слов'янах досить убогі й не дозволяють точно визначити західну границю їх розселення. У перші століття нової ери ця границя, очевидно, проходила по Віслі. На півдні слов'яни розселялися до рубежів Римської імперії.
Тацит (I в. н.е.) ще не розрізняє різні етнічні групи слов'ян-венедов, а письменники VI в. (Прокопій, Йордан) називають уже два військово-політичні об'єднання слов'янських племен: антів, що живуть до сходу від Дністра, і склавинов (славинов) — на захід і південніше антів.
Під час великих переселень слов'яни просунулися далеко на захід і південь. Західні слов'яни в V-VI вв. жили вже по Лабі (Ельбі), а місцями й на захід її. Вони розпадалися на ряд етнічних общностей, що займали відособлені території. По Віслі й Варте до Одри (Одер) і Нейсе жили племена польської групи. По Верхній Лабі і її припливам розселялися чешско-моравские племена, північніше їх розташовувалися племена сербо-лужицької групи. На Нижній Лабі до Балтійського узбережжя жили численні племена лютичей (вильцев) і ободритов (бодричей). На прибережних островах Балтики жили племена балтійської групи.
За рівнем господарського розвитку західні слов'яни не уступали сусіднім з ними германцям. Основними їхніми заняттями були землеробство й скотарство. Землю зорювали ралом (плугом) із залізним лемешем і сохою. Забирали врожай за допомогою серпа й коси. Розлучали різні види худоби й домашнього птаха. У західних слов'ян були розвинені ремесла — железоделательное, ткацьке й гончарне. Слов'яни вели жваву торгівлю не тільки із сусідніми народами, але й з далекими країнами, про що свідчать скарби арабських, візантійських і інших монет.
Жили слов'яни в поселеннях хутірського й сільського типу. Але з метою захисту будували зміцнення — гроды, що найчастіше перетворилися пізніше в міста.
В V-VII вв. найважливіші справи внутрішнього й зовнішнього життя зважувалися на сходках (віче). Усе більший вплив у цей період здобували в західних слов'ян військові проводирі — князі. У багатьох племен князівська влада стала спадкоємною: князі оточували себе постійними дружинами й поступово підкоряли своєї влади вільних одноплемінників.
Ішов процес соціальної диференціації, виділялася знати, що привласнювала кращі землі, що й експлуатувала рабів і збіднілих общинників.
зовнішня погроза, Що підсилився, змушувала окремі племена поєднуватися у військові союзи, у яких влада зосереджувалася в руках князів більш сильних племен. Це вело до виникнення державної влади й до утвору ранньофеодальних держав.
Князівство Саме. Найбільшу небезпеку для слов'ян в VII в. представляли авари — кочовий народ, пришедший із Центральної Азії. Вони підкорили, що жили по Середньому Дунаї й Тиссе слов'янські племена й намагалися поневолити всіх західних слов'ян. У боротьбі з аварською небезпекою зложився перший державний утвір західних слов'ян — князівство Сам, що одержала своя назва по імені князя Саме (623-658). Центр його перебував у Нитре й Моравії. У цьому князівстві були об'єднані крім чехів, моравов і словаків, лужицькі серби, словенці й навіть частина хорватів.
Князівство Саме не тільки захистило слов'ян від аварської погрози, але й завдало поразки франкам, вторгшимся в слов'янські землі. Переслідуючи франків, слов'яни тимчасово зайняли германські області Тюрінгію й Східну Франконию.
Однак це перше державне об'єднання слов'ян було неміцним. Проте князівство Саме зіграло важливу історичну роль, поклавши початок західнослов'янської державності. Після нього в VIII в. у Моравії й Нитре утворювалися незалежні князівства (історія їх маловідома), які в союзі із франками вели боротьбу проти аварів до початку IX в.

3. Великоморавська держава 9 – 10 ст.

Великоморавская держава. У першій половині IX в. зложився новий великий державний утвір західних слов'ян із центром у Моравії. У цей час слов'янам доводилося відстоювати свою незалежність у боротьбі з Восточно-Франкским (Германським) державою. Моравский князь Моймир (818-846) об'єднав під своєю владою більшу територію від Влтавы на північно-заході до Дравы на півдні. Він підкорив Нитранское князівство й вигнав князя, що правив там, Прибину. Позбавлена влади слов'янська племінна знать підняла повстання проти Моймира. Цим скористався король Людовик, який в 846 г. вторгся в Моравію, скинув Моймира й допоміг зайняти моравский престол його племінникові Ростиславу (846-870).
У правління Ростислава територія Великоморавского держави була розширена, воно досягло значної зовнішньополітичної могутності. Ростислав звільнився від залежності Восточно-Франкского держави й енергійно протистояв німецькому проникненню. У пошуках союзників він звернувся до Візантії, з якої праг установити церковно-політичний союз. На прохання Ростислава в 863 г. з Візантії в Моравію були спрямовані проповідники брати Кирило (Костянтин) і Методій. Їхніми стараннями у Великоморавском державі було введене богослужіння слов'янською мовою. Кирило створив алфавіт, який замінив існуючі раніше знаки примітивної слов'янської писемності. Були перекладені на слов'янську мову богослужбові книги. Тим самим Кирило й Методій зіграли більшу роль у розвитку слов'янської писемності й утвору.
Створення слов'янської церкви зміцнило політичну самостійність Великоморавского держави.
В 870 г. князь Ростислав був скинутий його племінником Святополком за допомогою німецьких військ, вторгшихся в країну. Але Святополк не праг підкорятися германському королеві й був віроломно захоплений у полон і повезений у Німеччину. Моравія була віддана в керування германським маркграфам.
В 871 г. проти панування німців спалахнуло народне повстання під керівництвом священика Славомира. Святополк, відпущений на волю (він дав обіцянку допомагати німцям), перейшов на сторону повсталих. Моравы завдали поразки германським феодалам і звільнили країну.
Методій разом зі своїми учнями продовжував місіонерську діяльність. Після смерті Методія (885 г.) його учні піддалися переслідуванням і були вигнані з Моравії. Згодом там ствердилася католицька церква.
Ранньофеодальне Великоморавское держава досяглася в другій половині IX в. зовнішньополітичної могутності й займало пануюче становище в Центральній Європі. Однак у результаті розвитку феодальних відносин почалася боротьба знаті проти князівської влади. Сепаратистські тенденції послабляли держава, особливо підсилилися після смерті Свято-Полку, коли почалися конфлікти між його синами. Велике-Моравская держава розпалася на долі. Відділилися серболужиц-кие землі, Чехія стала самостійним князівством (895 г.). В 906 г. угорці завдали поразки Моравії й захопили східні словацькі землі. Великоморавское держава перестала існувати.

4. Місіонерська та культурно – просвітницька діяльність святих Кирила і Мифодія.

Процес християнізації західних слов'янських племен розпочався в 831 р., коли в Рененсбурзі було похрещено кілька моравських князів. У 845 р. християнство прийняли також чотирнадцять чеських князів разом зі своїми дружинниками. Місіонерська діяльність того періоду була пов'язана виключно з прагненням зміцнити політичний вплив Франкського королівства. Зрозумівши зміст та спрямованість цієї діяльності, керованої Римською курією, моравський князь Растислав заходився створювати власний церковний клір. Саме тоді він звернувся до Візантії з проханням направити до Моравії проповідників з Константинопольської патріархії. Виконання цієї місії імператор Михайло III доручив братам Константину та Мефодію з міста Салоніки (Солуні), які вже мали певний досвід місіонерської діяльності й володіли мовою македонських слов'ян. Константин, який ставши ченцем прийняв ім'я Кирила (826/827 — 869), здобув освіту в школі при імператорському дворі в Константинополі. Потім працював бібліотекарем патріаршої бібліотеки, викладав філософію (внаслідок чого дістав прізвисько — "Філософ"), виїздив з дипломатичною та просвітницькою місією до Сірії. Його брат Мефодій (близько 815—885) розпочинав свою діяльність як військовий, був керівником одного з адміністративних районів поблизу Салонік, але потім постригся в ченці й певний час був ігуменом монастиря Поліхрон у Малій Азії.
Готуючись до виконання своєї місії у Великоморавському князівстві, Константин та Мефодій переклали слов'янською мовою церковні книги, записавши їх з допомогою складеної Константином близько 863 р. слов'янської абетки.
Потрапивши до Великої Моравії, брати взялися активно проповідувати християнство, полемізували з представниками німецького духовенства, які представляли Римську курію. Водночас вони продовжували працювати над перекладами слов'янською мовою релігійних книг, писали релігійні твори, при церквах і монастирях відкривали школи для місцевого населення.
Невдовзі Константин і Мефодій зіткнулися з протидією і тиском з боку німецьких місіонерів, направлених Римом. Особливе неприйняття останніх викликала демократична ідея рівності всіх народів та мов, у тому числі в спілкуванні з Богом, що її проповідували брати-просвітителі з Візантії.
Німецькі місіонери звинувачували Константина і Мефодія в порушенні принципу "тримовного універсалізму", згідно з яким спілкування з Богом і, відповідно, здійснення всіх релігійних ритуалів та обрядів дозволялося лише трьома мовами: латиною, грецькою та арамейською. Цей принцип застосовувався ще в Римській імперії для поділу народів на "культурні" і "варварські". Право на "культурність" визнавалося тільки за мовами римлян та греків. Церковні ієрархи успадкували цей поділ, додавши до "богоугодних" мов ще й мову Біблії — давньоєврейську (арамейську).
Такий стан справ влаштовував тих, хто тримав у своїх руках світську й церковну владу. Нерівноправність мов вони (свідомо чи підсвідоме) щоразу використовували з метою здійснення державно-політичної експансії і упокорення народів.
Мотиви, які спонукали Константина та Мефодія переглянути принцип "тримовного універсалізму", залишаються невідомими. Можливо, у своїй діяльності вони прагнули залучити до християнської віри якомога більше слов'ян-язичників, використовуючи зрозумілу для них мову. Зі свого боку князь Растислав розглядав діяльність християнських просвітителів як важливий чинник протидії німецькій експансії щодо Великоморавського князівства.
У 864 р. князь Растислав змушений був визнати зверхність франків, після чого ворожість німецьких священнослужителів до Константина та Мефодія ще більше посилилася. Після 40-місячного перебування у Великій Моравії "солунські брати" несподівано припинили свою місіонерську діяльність і покинули територію князівства. Ймовірно, вони отримали запрошення від папи прибути до Риму, щоб зняти звинувачення, які висувалися проти них.
По дорозі до Риму Константин та Мефодій зупинилися при дворі паннонського князя Коцеля, де продовжили свою просвітницьку діяльність.

Очевидно, ця зупинка не була випадковою. Мабуть, брати свідомо пішли на цей крок, прагнучи поширити свої ідеї серед слов'ян в інших землях.
Згодом брати вирушили до Венеції, де їх зустріли вкрай вороже. Місцеве духовенство було обізнане про зміст їхньої діяльності та про ідеї, які обстоювали Константин та Мефодій.
Головні випробування чекали на просвітителів у Римі. Однак Константинові вдалося зробити тактичний хід, який виявився надзвичайно вдалим і фактично вирішив суперечку на користь братів: він привіз понтифіку мощі св. Климента — легендарного папи Римського, який загинув у Криму ще в 102 р.
Відомостей про хід дискусії між великими слов'янськими просвітителями та папою і його оточенням не збереглося. Проте відомо, що папа Адріан II схвалив діяльність братів у Моравії і підтвердив право використовувати слов'янську мову у відправах та літургійних книгах. Чимало учнів Константина та Мефодія глава Римської курії особисто висвятив у священики.
На жаль, цей безумовний успіх братів-просвітителів не мав серйозних наслідків. У 869 р. Константин помер в одному з грецьких монастирів у Римі, де він незадовго перед тим прийняв постриг. Мефодій повернувся до Нижньої Паннонїї, куди його призначили паннонсько-моравським архієпископом і апостольським легатом. Одним із головних обов'язків нового архіпастиря було поширення християнства серед слов'янських племен.
Проте події в Моравії та Паннонії розгорталися дедалі трагічніше, внаслідок чого загальна політична ситуація в краї зазнала кардинальних змін: до влади тут прийшли політичні сили, зорієнтовані на німців, князів Растислава та Коцеля усунули від влади. Мефодія наприкінці 870 р. ув'язнили на два з половиною роки. Було заборонено вживати слов'янську мову в літургії. Мефодій після звільнення з в'язниці знову мусив їхати до Риму, щоб виправдатися перед папою у зв'язку зі звинуваченнями стосовно порушення ним цієї заборони. Особисто себе він реабілітував, але про продовження просвітницької діяльності думати вже не доводилося. У 885 р. Мефодій помер. Його численні учні продовжили справу "солунських братів" на інших слов'янських територіях: в Болгарії, Македонії, Хорватії.

5.Перше болгарське царство.

В кінці VII століття (681 - 1018 роки) на Балканському півострові виникає ще одне слов'янське державне об'єднання - Перше Болгарське царство. В основі його лежать три етнічних компоненти: фракійці - серби, одрисам, Бесс, Астис, мізійци, гети, трібали - корінні жителі Фракії, однією з найбільших і найбагатших провінцій Римської імперії, яка вже до III століття н.е. втратила свій вплив на Балканах; слов'яни - північ, просмолені, драгувіти, рінхіти, з кінця V століття н.е. освоїли Родоп, Македонію, північну Болгарію; протоболгари (1) - тюркські племена, що прийшли на Балкани в VII столітті н.е. з Центральної Азії.

Підпорядкування слов'ян протоболгари обійшлося, очевидно, без сутичок. Слов'яни Західного Причорномор'я, цілком ймовірно, ще не створили військово-політичного утворення, яке могло б виступити проти війська Аспаруха. Існуюче до приходу болгар слов'янське об'єднання «Сім пологів» Аспарух розформував, переселивши частина населення на захід для захисту від Аварського каганату, частина - на південь для захисту від вторгнень візантійців. Деякі слов'янські формування самі визнали верховну владу Аспаруха.

Перша згадка про Болгарському царстві відноситься до 681 року, коли візантійський імператор Костянтин IV Погонат, розгромлений військами хана Аспаруха, підписав договір, за яким був вимушений платити річний податок болгарському ханові. Пізніше візантійські імператори ще не один раз будуть визнавати законність Першого Болгарського царства та його правителів. Першою столицею цієї держави стала Плиска. Це було воєнізоване державне об'єднання, вища влада в якому належала прийшлому кочових тюркських племені, а підлегле землеробське населення становили слов'яни і раніше асимільовані їм фракійці (сліди впливу фракійської культури на слов'ян виявляються в етнографії - в елементах святкових обрядів, весільних і похоронних ритуалах, релігійних уявленнях, а також в деталях одягу і прикрас - і деяких фольклорних особливостях). Археологічні дані показують, що до IX століття на території Першого Болгарського царства існують два самостійних етносу - тюрків і слов'ян, але з IX століття болгари сприйняли культуру більш численного слов'янського населення. Болгарський хан Крум (803-814 роки) в виданих ним законоположеннях вже не робить ніяких відмінностей за етнічною ознакою. У складі адміністрації Болгарського царства присутні не тільки тюрки, але й слов'яни, і роль їх поступово зростає. Так, при Крум послом Болгарії в Константинополі був слов'янин Драгомир, серед наближених хана знаходилися особи зі слов'янськими іменами. В результаті змішування слов'ян і булгар сформувалася нова етнічна спільність, за якою закріпилася назва «болгари». Процес етногенезу остаточно завершився тільки в Х столітті. Ставши слов'янської етнічною групою, болгари успадкували від слов'ян сільську громаду, а від протоболгар - військову організацію. Проникнення тюркізмів в мову слов'ян на цьому етапі було незначним: слов'яни засвоїли деякі військові терміни, найменування титулів, специфічно протоболгарскіх речей, одиниці рахунку і часу.

Болгари жили в основному в неукріплених поселеннях, які зазвичай розташовувалися серед родючих земель, на схилах річкових долин. Житла - прямокутні напівземлянкових споруди зрубної або Плетньове-стовпової конструкції. Вони мають двосхилі дахи і продовжують традиції слов'янського домобудівництва. Опалювалися житла кам'яними або глиняними печами, в деяких будівлях знаходять вогнища. Інтер'єр жител типово слов'янський: піч або вогнище розміщується в одному з кутів. Біля будинків нерідко розташовуються окремо поставлені глинобитні хлібні печі і господарські ями.

Протягом VII - початку ХІ століть, всього періоду існування Першого Болгарського царства, болгари зі змінним успіхом ведуть війни з різними слов'янськими племенами та Візантією. У той же час VIII - IX століття стають «золотим віком» болгарської архітектури та літератури. При активному сприянні державної влади болгарська архітектура вбирає візантійські традиції і на їх основі розвиває нові, власне болгарські.

У 865 році цар Борис I (852-889), щоб підвищити міжнародний престиж Болгарського царства, приймає християнство, а з 870 року болгарська церква визнається незалежною. Позиції християнства в Болгарії ще більше зміцнились після прибуття сюди Климента і Наума, учнів слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, які перевели основні частини тексту Біблії і деякі візантійські релігійні праці на староболгарська мова, заклавши тим самим основи слов'янської літератури. Держава процвітало і при сина Бориса, Симеона (893-927 роки), який отримав освіту в Константинополі і вважається найбільшим з болгарських правителів. Він розширив територію Болгарського царства від Адріатичного моря на заході до Чорного - на сході, створив у межиріччі річок Лім і Ібар залежне від нього держава сербів, яке через кілька років після смерті Симеона відокремилося від Болгарії. Столиця Болгарської держави при Симеона переміщається з Плиски - військово-адміністративного поселення - в Преслав - власне міський центр, облаштований за зразком візантійських міст. У 927 році Симеон оголосив себе «царем болгар і греків». В період його правління перетворилася у великий центр освіти і Софія (Средец). При Симеона багато візантійські книги по праву і теології переводилися на староболгарська мова, був складений перший звід слов'янських судових законів.

Потужність Першого Болгарського царства трималася на сильних і мудрих правителів. Після смерті Симеона держава стала швидко розпадатися. Болгарські землі терплять набіги русичів (війська Святослава кілька разів вторгаються на територію Болгарії), візантійців, що роздирається внутрішніми протиріччями. У цей час у Болгарії виникає єретичне рух богомілів, які проповідували миролюбність і рівноправність, але одночасно закликали до непокори владі і засуджували паразитичний спосіб життя військової і церковної знаті. Падіння Першого Болгарського царства триває до 1014 року, коли війська царя Самуїла були розбиті в битві при Беласиця армією імператора Василя II. П'ятнадцять тисяч болгар були захоплені в полон і засліплені за наказом візантійського імператора. На кожну сотню сліпців був залишений один одноокий. Коли це військо калік постало перед Самуїлом, серце правителя не витримало, і він через якийсь час помер. Перестало існувати і Перше Болгарське царство. У 1021 році візантійська армія захопила Срем, останній оплот незалежності болгар.

6.Болгарія часів правління Симеона

Симеон, Симеон I Великий (болг. Симеон Велики, 864 або 865–927) — князь Болгарії з 893 року, з 918 року — цар. Третій син князя Бориса I, батько Петра I.

Успішні кампанії Симеона проти Візантії, Угорщини та Сербії привели Болгарію до її найбільшої територіальної експансії. Болгарія перетворилася на наймогутнішу державу на Балканах та у всій Східній Європі.

З ім'ям царя Симеона пов'язана Золота доба болгарської держави. За часів його царювання Болгарія територіально простягалась від Будапешта, північних схилів Карпат і Дніпра на півночі до Адріатичного моря на заході, Егейського моря на півдні та Чорного моря на сході.

Болгарська православна церква стала першою патріаршою після Пентархії (Римської, Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков). Це була перша самостійна (автокефальна) національна церква в Європі, на чолі якої стояв патріарх.

Глаголицькі переклади болгарською мовою священних текстів поширилися на всіх слов'янських землях і перетворили староболгарської мову на мову літургії, відому як церковнослов'янська.

У цю добу в Преславській книжковій школі була створена нова абетка, названа на честь святого Кирила— кирилиця, яка почала замінювати створену Кирилом та Мефодієм глаголицю.

В середині свого правління Симеон замінив свій титул «князь» на «цар» (імператор, басилевс).

Державна концепція, яку затвердив Симеон, полягала в побудові цивілізованої, християнської та слов'янської держави на чолі з імператором (царем), самостійної (автокефальної) національної церкви на чолі з патріархом і значимих книжкових шкіл.

7.Друге болгарське царство

Друге Болгарське царство (болг. Втора българска държава) — середньовічне болгарське царство, яке існувало з 1185 до 1396 року. У 1396 році було завойовано Османською імперією ^[ Болгарія стала частиною Візантії з 1018 року, після розгрому Першого Болгарського царства. Болгарська церква була підкорена Костантинопольському патріарху, багато знатних родів були переселені в азіатську частину імперії. Болгари постійно піднімали повстання проти Візантії, але всі вони були подавлені

Повстання братів Петра, Івана Асеня і Калояна відновило болгарську державність приблизно з 1185 року. Брати Іван Асень I і Петро IV були співправителями. Військові дії в основному велися під керівництвом Івана Асеня I, який показав себе блискучим полководцем і просував свої війська там, де були відсутні візантійські, тим самим легко захоплюючи області та міста. Знову ставши незалежною, держава швидко набирала міць. Брати Іван та Петро пропонували навіть військову допомогу військам III Хрестового походу для безпечного проходження через візантійські території. Після загибелі обох братів престол зайняв їхній молодший брат — Калоян.

Калоян показав себе блискучим правителем, його здібності і талант ані трохи не поступалися його старшим братам. Він заявив, що буде мститися за криваві розправи над болгарами імператора Василя II. У роки його правління болгарські війська не зазнавали поразок, на поле бою він майже завжди перемагав. Найвидатнішою з-поміж його битв стала битва під Адріанополем, де його війська розгромили армію IV Хрестового походу і в результаті якого потрапив у полон імператор недавно створеної Латинської імперії. У роки його правління Болгарське царство настільки зміцніло, що перед взяттям Костянтинополя хрестоносцями в 1204 році, він запропонував 100-тисячну армію ватажкам хрестоносного війська, якщо вони визнають його імператорський титул і суверенітет Болгарського царства.

Всі троє братів показали себе талановитими правителями і загинули в результаті змов, тільки смерть царя Калояна заперечується деякими істориками, так як за різними історичними джерелами він загинув або у результаті перевороту, або через недовгу хворобу.

Після смерті Калояна на престол вступає цар Боріл. Історики припускають, що він був одним з організаторів змови проти Калояна. Після його сходження на престол він починає гоніння на династіюАсенів. Можливим претендентам на престол доводиться рятуватися втечею — серед них і майбутній цар Іван Асень II, син Івана Асеня I. Він тікає спочатку до половців, а потім — у Галицько-Волинське князівство. Правління Боріла характеризувалося повною дестабілізацією країни. Ряд феодалів оголосили про свою незалежність і Боріл розгубив багато з територій, що були відвойовані братами з династії Асенів (зокрема території навколо Пловдива, Белграда, Бранічево та Ниша). Був скинутий з престолу в 1218 році, законним спадкоємцем царства стає Іван Асень II.

У 1217 році із загоном найманців він повертається до Болгарії, бере Боріла в облогу в Тирново на 7 місяців, і після падіння столиці захоплює владу в країні. У 1218 році проголошений болгарським царем.

Іван Асень II розуміє переваги династичних шлюбів і повернення угорського короля Андрія II був укладений шлюбний контракт між болгарським царем і дочкою Андрія II — Анною-Марією Угорською. У якості приданого Іван Асень II отримує спірні території — Бранічево та Белград. Його політика укладення династичних шлюбів для отримання територій, забезпечуючи гарні відносини з союзниками, робить Болгарію однією з найпотужніших країн континенту у цей період.

Іван Асень ІІ заключив договір з епірським деспотом Теодором Комніним проти Латинської імперії. Іван Асень II заключає династичний шлюб між однією з його дочок і Теодором Комніним, забезпечивши собі тимчасовий захист на південних кордонах царства.

Після смерті латинського імператора Роберта де Куртене в 1228 році, на престол Латинської імперії мав зійти його малолітній брат Болдуїн. Іван Асень II, маючи віддалену спорідненість з Болдуїном, в надії на регентство пообіцяв звільнити для Болдуїна землі, зайняті ворогами, тобто східну частину Епірського деспотату.

У 1230 році побоювання Івана щодо нападу Епіра на Болгарію підтвердились, і військо Теодора Комніна вторглося до Болгарії. Дві армії зустрілися 9 березня 1230 року в битві під Клокотницею. Болгарський правитель проявив своє стратегічне і військове мистецтво у тому, що він зумів перемогти вороже військо, яке буле чисельністю набагато більше ніж його. Комнін був ув'язнений разом зі своєю сім'єю (потім був покараний осліпленням за спробу змови проти Івана), але полонених солдатів відпустили — майже безпрецедентний акт у військовій історії середньовічної Європи. Наслідком битви під Клокотницею стало те, що Епірський деспотат став залежним від Болгарського царства, і правителем у Салоніках стає брат Теодора Комніна — Михайло II Комнін.

Але на відміну від договору, укладеного раніше з Болгарією, регентом Болдуїна став Іоанн де Бріенн, у минулому король Єрусалимського королівства. Тому Іван Асень II розірвав договір з Римською церквою і скасував діяльність Тирновського архієпископа Василя, який був настроєний проримськи. У відповідь на це папі Григорію IX вдається переконати угорського короля Андрія II напасти на Болгарію. Угорці займають Белград і Бранічево, але були швидко розбиті болгарською армією. Болгарія вступила в союз з новим сербським королем Стефаном Владиславом I і був укладений династичний шлюб між дочкою Івана Асена II і Владиславом. Цар звернув увагу на справу з латинянами. Болгарія і Нікейська імперія почали вести переговори про спільні дії проти Латинської імперії. Іван Асень шукав вирішення цього питання у створенні незалежної Болгарської патріархії. Нікейський імператор (спадкоємець візантійського престолу) Іоанн III Дука Ватац навіть бачив союз з Болгарією в якості можливості для осади Костянтинополя з боку обох країн. Був укладений династичний шлюб між дочкою Івана Асеня II Оленою (яка раніше була заручена з Болдуіном II) і спадкоємцем Нікейського престолу Феодором ІІ Ласкарісом. На соборі в Лампсаці (у той час знаходиться в Нікеї) архієпископ Іоаким I був проголошений патріархом болгар. У 1235 році Константинополь був обложений, але ця облога не дала результату.

Дата добавления: 2015-05-23