Переселення словян на балкани 6-8 ст. 2 страница

Після смерті Іоанн де Бріенна Іван Асень II розірвав договор з Нікейською імперією і сподівався, що має зайняти місце імператора Латинської імперії. Болгари та латиняни заключили договір проти Нікеї. Була обложена фортеця Цурулум, але під час облоги Іван Асень II дізнається, що його дружина і патріарх померли від чуми. Іван Асень II вважав, що це нещастя було божою карою і знову заключає договір з Нікейською імперією. За кілька років до своєї смерті Іван Асень II одружився з племінницею Теодора Комніна — Іриною Комніною. Болгарський цар помер в 1241 році і з його смертю приходить кінець розквіту Другого болгарського царства.

Після смерті Івана Асеня II аж до остаточного захоплення Болгарії Османською імперією, на престол вступають слабкі правителі. Болгарське царство ніколи більше не стає рішучим фактором на Балканському півострові і значно слабшає. У 1242 році Болгарія потрапляє під монгольську навалу і змушена платити данину Орді. Під тиском сусідів Болгарія втрачає землі. Візантія відвойовує Македонію та Північну Фракію, угорці — Белград. Поступово відокремлюється Валахія і титул правителів Другого Болгарського царства скорочується з «царя Валахів і Болгар» до «царя Болгар».

До кінця XIII століття в результаті воєн і внутрішніх чвар Болгарія ослабла настільки, що в 1299 році син хана Ногая — Чака стає ненадовго царем Болгарії. Проте хан Токта, що зайняв місце Ногая, через рік разом з військом вторгається в Болгарію. В результаті повстання під керівництвом Святослава, сина скинутого царя Георгія I Чака був убитий і його голову відправили хану Токта. В якості подяки татари назавжди перестали здійснювати набіги в болгарські території і данина була знята.

^{8. Богомільський рух в Болгарії 10 – 14 ст.}

У правління Петра, в порівняно мирний період історії країни, в Болгарії піднявся потужний єретичний рух, отримав назву богомільського. По суті, це було перше в Європі масове єретичне рух, яке справило сильне вплив на багато західноєвропейських єресі пізнішого часу. Позначилося важке соціально-економічне становище населення, різко погіршало після безперервних воєн Симеона. Також зіграла свою роль молодість самої церковної організації. Минуло всього лише декілька десятиліть після прийняття християнства в Болгарії. У країні пам'ятали і про язичницькі часи, і про старих релігійних течіях, що проникали в Болгарію зі Сходу, - маніхействі і павлікіанство, для яких був характерний крайній дуалізм, тобто визнання нескінченної боротьби доброго і злого начал.

На чолі руху став поп Богоміл, що дав ім'я всієї єресі. Їм була створена своя організація. Першу її групу становили близькі послідовники Богом - теоретики руху. Це були переважно духовні особи. У другу групу увійшли співчуваючі новому вченню. Прихильники єретиків з'явилися як на селі, так і в місті. Критика багатства і вихваляння бідності займали центральне місце в їх проповідях. Православна церква не могла прийняти развиваемого богомилами вчення про походження всесвіту і людини, а також про ставлення до державної системи. Особливо люто нападали богоміли на представників вищого кліру - єпископів і митрополитів.

Головним джерелом для вивчення історії цього єретичного руху в Болгарії є сучасне йому твір болгарського пресвітера Козьми «Бесіда проти богомілів». Воно малює живу панораму подій і дозволяє представити їх характер.

Козьма оповідає, що богоміли вважають все земне створенням диявола. І не тільки земне, «небо, сонце, зірки, повітря, землю, людину, церква, хрести і все Боже віддають дияволу. І взагалі все, що знаходиться на землі - істота і неживе, називають диявольським». Лають багатих і старійшин, вчать не підкорятися панам своїм, ненавидять царя, докоряють боляр, думають, що ті неугодні Богу, коли працюють на царя. І кожному слузі наказують не працювати на своїх панів. Козьма вельми вдало визначає витоки єретичного руху в країні: богомильство, на його думку, викликала і зіпсованість вдач болгарської церкви. «Звідки, - запитує він, - приходять ці вовки, злі пси - єретичні вчення? Не від лінощів чи й невігластва пастви? Пастирів? Як буде проповідувати слово Боже невіглас, який не знає закону, часто поставлений законодавцем за мзду? Священики п'ють, грабують, таємно здійснюють інші погані справи, і немає нікого, хто б перешкодив цим поганим справах. Нерідко живуть в лінощах».

Поширення богомільства дуже турбувало не тільки церковну, але і світську владу. Двічі звертався цар Петро за порадами з приводу з'явилася єресі до Константинопольського патріарха Феофілакту. Гоніння на єретиків почалися відразу ж після виникнення руху в 20-і рр.. X в. Однак Православна церква насилу справлялася зі своїми духовними противниками. Привабливе для всіх незадоволених вчення богомілів мало тривалу долю - воно поширювалося в Болгарії аж до XV ст. Це єретичне рух ми зустрічаємо далеко за межами країни - у Візантії, в Сербії і особливо в Боснії.

^{9.Полабсько- прибалтійські словяни 10-12 ст.}

До полабсько-поморських слов ‘ян відносяться найзахідніші слов ‘янські

племена, які проживали на території між ріками Лаба (Ельба) – “Біла

ріка” (біла – у значенні красива) та її притоками Салою (Зааном) на

заході і Одрою (Одером) на сході. Біля Балтійського моря у нижній течії

Лаби – бодричі (ободрити); на схід та на південний схід від них – лютичі

(велети); на південь до Рудних гір у межиріччі Сали і притоки Одри Бобра

– серби-лужичани. Завоювавши та підпорядкувавши собі дрібніші племена і

роди, наприкінці VIII cm. вони створили племінні об’єднання (союзи):

бодрицький, лютицький та сербський. На Балтійському узбережжі на схід

від полабських племен жили поморські слов’яни (поморяни).

Бодричі. Відомо з історії, що прибалтійське слов’янське плем’я бодричів

(ободритів) відмовило аварам, коли ті запропонували їм спільний похід

проти східних слов’ян (антів).

Племінний союз бодричів займав територію у нижній течії Ельби (Лаби) і

на північ до Балтійського моря. (Наприклад, плем’я вагрів заселяло

область між Балтійським морем, рікою Трнавою та озером Фемарт, так звану

Багрію. Близько 1140 р. н.е., після захоплення Вагрії графством

Гольштейн, частина вагрів була знищена, а частина понімечена. У

“Слов’янській хроніці” Гельмгольда кілька разів згадується божество

Прове, яке він називає верховним богом вагрів. Храму чи ідола цього

божества не було, йому посвячувався віковий дуб).

Вся влада у племінному союзі бодричів і в менших племенах належала

князівській верхівці. Довгий час (VII–VIII ст.) бодричі виступали

союзниками Франкської держави Карла Великого. Франки допомагали бодричам

у їхніх війнах із саксами, але натомість бодричі змушені були виступати

на поміч франкам у протистоянні з лютичами. Військо бодричів на чолі з

князем Вільчаном допомогло франкам захопити лютицькі землі, а у війні

проти саксів Вільчан загинув.

Франки, будучи союзниками бодричів, постійно втручалися у їхні справи,

приводили до влади прихильних собі князів, мали вплив на правлячу

верхівку. Так, Карл Великий у 804 р. після війни з лютичами і саксамисприяє приходу до влади князя бодричів Дражка, дарує бодричам землісакської Нордальбінгії. У 816 р. імператор франків Лю-довік І Побожний,щоб придушити повстання лютичів, які відвоювали землі бодрицьких племенглинян і смолян, приводить до влади князя бодричів Чердага У X ст. імператор Священної Римської імперії германської нації Оттон ІВеликий (936–73 pp.) призначає на слов’янських землях маркграфів,розселяє німецьких колоністів, сприяє християнізації слов’янськогонаселення (богослужіння ведеться латинською мовою), примушує племеналютичів, бодричів, лужичів, поморян платити данину. На початку XI ст. (1002 р.) вслід за лютичами проти німецького засилляповстали племена бодричів. Вони захопили фортецю Гамбург, звільнилиземлю від колоністів, перестали сплачувати данину. Під проводом бодричівбула створена Вендська держава полабсько-поморських слов’ян. На чолі восновному були князі бодричів (Готшалк, 1044-66; Крутий, який розширивкордони Вендської держави до Північного моря і князював до розпадудержави у 1129 р.). У цей час слов’яни успішно воювали з німцями,данця-ми, норманами. Чвари князівської верхівки Вендської держави, постійні війни призвели дотого, що після розпаду союзу слов’янські племена були підкоренігерманцями. У 1147 р. герцог Саксонії Генріх Лев, якому було дозволеноздійснити хрестовий похід проти слов’ян (з метою християнізації)розпочав війну проти бодричів. Бодрицький князь Ніклот зумів дати відсічзавойовникам. У 1160 р. Ніклот загинув у бою, бодричів очолив його синПрибислав. Германські герцоги уклали воєнний союз, відтіснили бодричівна узбережжя Балтики і Генріх Лев домігся підписання угоди про створеннянапівзалежного слов’янського князівства між Лабою і Одрою, яке з часомбуло покатоличене і асимільоване німцями. З більшої частини слов’янськихземель Генріх Лев у 1170 р. створив Мекленбурзьке герцогство, інші земліподілив між саксонцями та брандербургцями. “Внаслідок продовження експансії, вже до кінця XII cm. полабськіслов’яни остаточно втратили незалежність, а німці назавжди утвердилисяміж Лабою і Одрою” (“Історія західних і південних слов’ян”, К., 2001). Серби-лужичани, лужицькі серби, лужичі – нащадки колись багаточисельнихплемен полабських слов’ян (сербів, сербів, вендів, мільчан, нішан,гло-мачів, власне лужичан), що жили у межиріччі Сали і Бобра (притокиОдри) на півдні до Рудних гір. Давньогрецький історик Тацит називаєлужичан лугіями і свідчить, що жили вони по сусідству з готами наберегах Вісли. Землі лужицьких сербів неодноразово спустошували франки.Лужичани відповідали нападами на Тюрингію і Південну Саксонію. Інколисерби виступали союзниками бодричів і франків у війнах проти лютичів. У805-07 pp. франки вогнем і мечем пройшли по землях лужицьких сербів ічехів, підкорили їх. Більшість племен (гломачі, серби, лужичани) визнализалежність від Франкської держави, зобов’язалися сплачували данину. Докінця X ст. землі лужицьких сербів були захоплені німецькими феодалами і

заселені колоністами. Незважаючи на багатовікову асиміляцію, лужичани

зберегли рідну мову і деякі особливості культури.

Лютичі (ще вільки, вільці, велети) – союз прибалтійських слов’янських

племен (західні слов’яни), які жили на просторах між ріками Рокитниця і

Одер. “Другий острів (о. Рюген), яким володіють рани, розташований

напроти вільців...” (Адам Бременський).

Лютичі разом із своїми сусідами бодричами відмовили аварам на пропозицію

завоювати східних слов’ян (антів).

“Відомо, що союз лютичів складався з восьми менших “племен” (рани,

хижани, черезпеняни, мо-ричани, доленчани, ратарі, гаволяни, шпрева-ни).

Останні в свою чергу були не просто племенами, а теж певними

міжплемінними об’єднаннями” (Михайло Брайчевський).

Рани (руани, руяни) – плем’я (союз племен), що проживало на острові Рана

(Ругії, Рюген) на Балтійському морі.

“Рани, найхоробріше слов’янське плем’я. Без їхнього рішення не прийнято

було нічого розпочинати в громадських справах: так їх бояться через їхні

близькі стосунки з богами чи скоріше з демонами, яким вони поклоняються

з більшою пошаною, ніж інші” (Адам Бременський).

“Рани, іншими звані руани, – це жорстокі племена, які живуть у серці

моря і надміру віддані ідолопоклонству. Вони є першими серед всіх

слов’янських народів, мають короля і знамените святилище.

Тому дякуючи особливому пошануванню цього святилища, вони користуються

найбільшою повагою і, на багатьох накладаючи іго, самі нічийого іга не

терплять, будучи недоступними, бо в місця їхні важко добратися. Племена,

які вони зброєю собі підкоряють, вони примушують платити данину своєму

святилищу; жерця в них шанують більше, аніж короля. Військо вони

направляють, куди покаже гадання, а в разі перемоги, золото й срібло

відносять до скарбниці свого бога, те що лишиться ж ділять між собою...

Хоч ненависть до християнського племені і жар забобонів були у ран

сильнішими, ніж у всіх слов’ян, все ж вони володіли великими природними

обдаруваннями... Окрім того, земля руанів багата плодами, рибою та

дикими звірами. Головне місто цієї землі зветься Аркона” (Гельмгольд).

У лютичів громадсько-політичним життям керували народні збори. Ворогами

лютичів були племена франків, які неодноразово вторгалися в їхні землі

та в землі сусідніх лужицьких сербів. Натомість лютичі в союзі з

племенами саксів знищували франкські фортеці на Нижній Лабі. Імператор

франків Карл Великий разом з бодричами і сербами виступив проти лютичів,

спустошив їхні землі і лютицький князь Дра-говит визнав зверхність

франкського імператора.

На початку 800 р. лютичі в союзі з данцями помсти-лися бодричам,

відвоювавши землі союзників бод-ричів племен глинян і смолян. У 812 та

816 pp. нові походи франків на лютичів. Германці і надалі продовжують

втручатися у справи полабських слов’ян. Так у 926–27 pp. перший король

Саксонської династії Генріх І Птахолов скоряє лютицькі племена стодорян,

ро-тарів і гломачів, захоплює міста-фортеці Гану та Бра-нибор, примушує слов’ян сплачувати данину. У X ст. велику поміч германцям надають римо-ка-толицькі місіонери,християнізація слов’ян стає одним із дієвих засобів зміцнення німецькоговпливу. У 983 р. лютичі повстали проти німців, відбили фортеці Брани-борі Гавельберг, витіснили німців за Лабу і перестали сплачувати данину. XIст. було успішним для полабсько-поморських слов’ян. Племена бодричів,лютичів і поморян створили досить міцний союз – Вендську державу. На цейчас припадають значні військові успіхи полабських слов’ян. У 1055 р.лютичі завдають нищівної поразки саксонському війську. Відразу ж післяцього заманюють у болота велику армію імператора Священної Римськоїімперії Генріха III і знищують її, що призводить до смерті імператора. Після розпаду Вендської держави племена люти-цького союзу не в змозіпротистояти експансії німців і поляків. Землі лютичів частково у 1123 р.приєднав до Польщі князь Болеслав III Кривоустий з династії П’ястів. У1134 р. брандербурзький маркграф Альбрехт Ведмідь остаточно позбавляєплемена лютичів незалежності. “Тривала боротьба за право на існування проти німецької експансіївиснажила сили полабсько-поморських слов’ян. Нескінченні війни призвелидо загибелі людей та самобутньої слов’янської культури, що розвиваласяпротягом століть у Центральній Європі. Після остаточного підкореннямісцевої людності й загарбання її земель швидкими темпами відбуваютьсяколонізація, понімечення й асиміляція” (“Історія західних і південнихслов’ян”. – К., 2001). Поморяни. На північному заході між нижнім Одером та Віслою і Балтійськимморем на схід від полабських племен жили споріднені з поляками поморяни(поморські слов’яни). У поморян було князівське правління, але владуфактично захопили великі торговці. У VIII-IX ст. поморяни потерпали відФранкської держави Карла Великого, який у Гольштайні заклав проти нихСаксонський рубіж. Наприкінці X ст. поморські слов’яни увійшли доПольської держави (вони є предками сучасних кашубів). У XI ст. незначначастина поморських племен увійшла до Вендської держави. Наприкінці XIIст. вони стали підданцями Священної Римської імперії, де згодом булиповністю асимільовані.

^{10. Волоське та Молдавське князівства у 14 – 18 ст.}

^{Молдовське.}

В другій половині XIII — першій половині XIV століття південно-східна частина Дністровсько-Карпатських земель входила в склад Золотої Орди. Райони карпатських передгірь безпосередньо не входили в володіння Орди, але, знаходились в васальній залежності від неї.

Молдовське князівство в часи правління Штефана чел Маре (бл. 1500)

В XIV столітті Золотя Орда почала занепадати. В середині 1340-х років угорці розгромили золотоординське війско. Землі в басейні ріки Молдова опинилась під владою угорських королів. На цій території утворилось Молдовське князівство — спочатку як васальне князівство Угорського королівства.

Першим намісником Молдови (бл. 1351–1353) був Драгош, волоський воєвода з Мармарощини, з іменем якого пов'язують виникнення Молдовського князівства. Після Драгоша Молдовою управляли його сини — Сас (1354–1358) і Балк (1359).

У 1359 році, в результаті повстання проти угорського панування, князівство стало незалежним. Першим правителем незалежного Молдовського князівства став Богдан I (1359–1365), який до того був воєводою в Марамуреші і васалом угорського короля.

Невдовзі після цього у татар було відвойовано межиріччя Прута і Дністра.

Герб Молдови, висічений на стіні церкви у монастирі Четацуя (Mãnãstirea Cetatuia) в Яссах.

Роман I Мушат (1392–1394) відсуває кордони на півдні до гирла Дунаю і Чорного моря; південна частина території між Лозиною і Дністром, названа Бессарабією за ім'ям першого її власника — представника династії Басарабів з Валахії, разом з фортецями Килія і Четатя Албе входить у природні кордони історичної Молдови. Сам Роман І гордо називав себе великим господарем, єдиним владикою Землі Молдови від гір до моря.

У 1400 році до князівства була включені і фортеця Білгород (сучасний Білгород-Дністровський). Східним кордоном князівства була ріка Дністер. Західний кордон проходив по вершинах Карпатських гір, південний — по Чорному морю, рікам Дунай, Серет и Мілків. На півночі природного кордону не було, Покуття довший час було спірною територією, через яку вели війни Молдовське князівство й Польща.

Таким чином, історична Молдова охоплювала територію між Східними Карпатами (лісистими Карпатами), Дністром, Чорним морем і Дунаєм,поділяючись на три історичні землі-Цара-де-Сус,Цара-де-Жос та Бессарабію. Те, що Молдова знаходилася на перетині інтересів Австрії, Росії і Туреччини, які змагалися за першість у Південно-Східній Європі, значною мірою пояснює подальші територіальні захоплення великих імперських держав.

Незважаючи на перемоги, здобуті над турецькими і татарськими, угорськими і польськими полчищами, що нападали одне за одним на Молдову, Стефан III Великий (Штефан чел Маре), національний герой Молдови, змушений був зрештою поступитися султану Баязіду II влітку 1484 р. південною частиною Молдови — Бессарабією — разом з Килією і Четатя Албе.

У 1513 р., через кілька років після смерті Стефана III, Молдова змушена прийняти режим отоманського сюзеренітету. Цей режим був закріплений серією двосторонніх договорів, що передбачали взаємні зобов'язання і якими Молдова визнавалася не завойованою силою зброї, а такою, яка «підкорилася» туркам. Так, замість того, щоб виплачувати султану данину, Молдова мала право жити за власними законами, проводити власну зовнішню політику, обирати власного господаря, використовувати молдовську мову в школі і церкві, а Отоманська імперія зобов'язувалася захищати цілісність Молдови.

З цього моменту і до 1711 р. (останнє антиосманське повстання Кантемира) господарі Молдови, проте, як і Валахії, намагаються звільнитися від сюзеренітету Порти і повернути незалежність як військовим, так і дипломатичним шляхом.

У травні 1600 р. господар Волощини (Мунтенії) Михайло Хоробрий (Міхай Вітязул) також на короткий час стає господарем Молдови, об'єднавши таким чином три князівства: Волощину, Трансильванію і Молдову.

У договорі, підписаному в Москві 7 травня 1654 р. господарем Молдови Георге Штефаном і великим князем московським Олексієм Михайловичем, Росія зобов'язувалася «шанувати честь і порядки Молдови… тобто жодним чином не втручатися у політику й управління», відвоювати фортеці Четатя Албе, Тігина і Килію разом з регіоном Буджака, які були захоплені і безпосередньо управлялися Високою Портою, і «повернути їх Молдовському князівству назавжди».

Валахія (Волощина) — князівство на чолі з господарем (Великим князем). Засноване в XIV ст. на землях, що є історичною областю Валахії, розташованою між Дунаєм та Карпатами. В свою чергу, ця історична область поділяється на два географічні та історико-етнічні регіони: Мунтенію (Мультянію) або Велику Валахію з центром у Бухаресті; та Олтенію, або Малу Валахію, з центром в м. Крайова, і меже-вим кордоном між ними слугує річка Олт.

З’ясовано, що в І ст. н.е. територія та населення сучасної Валахії входили до складу племінного союзу даків (Дакії). ВII-III ст., після завоювання римлянами, Дакія стала однією з провінцій Римської імперії. Історія її в IV-VI ст. сповнена подій, пов’язаних із нападами племінних об«єднань гунів та аварів. В ті ж часи в Валахії з’являються й слов’янські поселення, які, в поєднанні з гето-датським населенням в його романізованому вигляді й стали основою зародження Х-поч. XI ст. народності валахів, або, за слов’янською літописною традицією, «волохів». В Х-ХІУ ст. на Волощину хвиля за хвилею накочуються печеніги (Х-ХІ), половці (XII), а зрештою і монголо-татари (XIII).
Власне Румунія (Цара Роминяска, тобто «Румунська земля») сформувалася на початку XIV ст. Спочатку вона офіційно називалася Мунтенією, а згодом, за історичною традицією, — Валахією. Гартувалася ця держава в тривалій боротьбі за своє існування з поближніми державними утвореннями — Болгарією, Сербією та Угорщиною. У союзі з Молдовою утворилася Велика Валахія на чолі з монархом, що мав титул «господар», і посада якого була виборною, що, зауважимо, не сприяло стабільності в цій державі. В 1415 Волощина потрапляє в залежність від Туреччини і платить їй данину. Після масованого вторгнення турків в 1462 — вона перетворюється на залежне князівство, в якому володаря призначали в Стамбулі.
В українців і волохів були спільні вороги — Туреччина і Кримське ханство; крім того, значна частина валахів знаходила притулок на українських землях, рятуючись при цьому від османів. Відтак валахи приєднувалися до загонів українських повстанців і теж ставали козаками. А вже в 60-70 роки XVI ст., українське козацтво стає важливим військово-політичним чинником, який впливає на становище в Молдові та Валахії. Перший серйозний похід на Валахію козаки під проводом Д. Вишневецького здійснили 1563, далі були походи І. Свірчевського та І. Підкови. В 1594-95 в боях проти турків спільно виступають загони валахів, запорізьких козаків та козацько-повстанського війська С. Наливайка. Значний загін козаків діяв у складі війська валаського господаря Михая Хороброго і під час переможної битви з турками 1595, а також у ході визвольної війни валахів 1599-1601, коли, внаслідок успішних дій на військових та дипломатичних фронтах, М. Хороброму вдалося об’єднати Валахію, Молдову і Трансільванію, витворивши нове могутнє державне об’єднання.
Окрему сторінку у взаєминах Козацької України та Валахії було написано в часи Визвольної війни 1648-54 під проводом Хмельницького. Прагнучи створити анти-польську коаліцію, Хмельницький вів наполегливі дипломатичні переговори з господарем Валахії Матвієм Бесарабом (1634-54). Одначе в другій половині XVII ст.. по тому як Україна, виявилася у складі Росії, а Трансільванія — під гнітом Туреччини, Валахія не змогла й далі чинити належний опір Туреччині і змушена була підкоритися Стамбулові. Переломними для Валахії стали російсько-турецька війна та Адріанопольський договір 1829 року, внаслідок якого Валахія була звільнена від турецького гніту і набула своєї державності під протекторатом Росії. А вже 1859, об’єднавшись із Молдовою, вона утворила єдину державу, котра з 1861 явилася світові під назвою Румунія. А далі йде новітня історія Румунії, яка виходить за межі історії її взаємин з Козацькою Україною.

11. Республіка Дубровник.

Дубро́вницька респ́убліка (хорв. Dubrovačka republika, лат. Respublica Ragusina, італ. Repubblica di Ragusa) — місто-держава на узбережжі Адріатичного моря, що існувало з XI століття до 1808 року. Столицею республіки було місто-порт Дубровник, окрім якого територія держави включала далматинське узбережжя від Неуму до Боки Которської, півострів Пельєшац і острови Ластово, Млет і ряд інших невеликих острівців довкола столиці.

Виникнувши як центр морської і сухопутної торгівлі з Балканами, Дубровницька республіка досягла піку своєї могутності в XV—XVI століттях, коли вона стала одним з головних посередників в економічних стосунках Османської імперії і європейських держав. Попри те, що переважна більшість населення були слов'янами, суспільно-політичне життя і правляча еліта республіки перебувала під сильним італійським впливом, а офіційною назвою держави було похідне до латини Республіка Рагуза. У різні періоди Дубровник визнавав номінальний сюзеренітет Угорщини, Османської імперії і Австрії, проте фактично залишався незалежним. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому інколи Дубровник називають першою в Європі демократичною державою. У 1806 році територію Дубровника окупували війська Наполеона, в 1808 році республіка була скасована і приєднана до Франції. В наш час^{[ Коли? ]} ці землі складають найпівденнішу частину Хорватії.

Система управління Дубровницької республіки була побудована на олігархічному принципі: вся влада належала вузькій групі нобілітету, якою протистояла основна маса городян—пополанів, що не мали жодного впливу на формування органів влади і що не брала участь в політичній діяльності. У XVI—XVII ст. верхівка пополанів (торговці-судновласники) відокремилася в окремий шар громадян, члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Станові кордони між нобілітетом, громадянами і пополанами були дуже жорсткими, між станові шлюби були строго заборонені. Про обмеженість кола осіб, що мають доступ до влади, говорять дані про склад Великої і Малої ради республіки: у 1802 р., члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Наприклад, 6 з 8 членів Малого і 15 з 20 членів Великої ради представляли 11 найзнатніших дубровницьких родин, а половина з князів Дубровника останніх восім років існування республіки була вихідцями з 5 родин нобілей.

Структура органів управління Дубровницкої республіки багато в чому копіювала венеціанську модель державного устрою. Найвищим законодавчим органом була ' Велика рада' (лат. consilium Maior, хорв. Veliko vijeće — Велике віче), в який входили всі представники нобілітету Дубровника, що досягли 18 років. Цей орган ухвалював закони, обирав князя, вибирав і затверджував суддів, митників, консулів і інших муніципальних чиновників, вирішував державно-правові і конституційні питання. Велика рада формувала ' Сенат' (лат. consilium rogatorum) з 45 членів, старше 40 років, що обиралися на один рік. Саме він володів найбільшою владою в республіці. На відміну від італійських комун, організація Сенату перешкоджала встановленню домінування однієї сім'ї (як Медичі у Флоренції або Скалігери в Вероні), проте практично всю історію існуванню цього органу найбільший вплив в ньому мали члени родини Сорго.

' Мала рада' (лат. consilium Minor, хорв. malo vijeće — Мале віче) був виконавчим органом, що складався з 11 членів (після 1667 р. — з 7), вибираних князем із складу Великої ради на 1 рік. ' Князь' (лат. rector — Ректор) здійснював керівництво виконавськими органами влади, головував на Великій і Малій раді і виконував представницькі функції. Князь обирався Великою радою, причому термін його повноважень становив лише один місяць, а повторно він міг переобратися лише через два роки. Вплив князя був чисто номінальним, а малий термін його повноважень перешкоджав концентрації влади в республіці в руках однієї людини. Цей факт дозволяє деяким істориками^[1] вважати Дубровницьку республіку першою демократичною державою в Європі, хоча її «демократія» відносилася лише до декількох десятків аристократичних родин країни. Проте на прапорі республіки було накреслено слово «' libertas'» (лат. свобода), а над входом у фортецю Сан-Лоренцо перед міськими стінами Дубровника було написано девіз «' non bene pro toto libertas venditur auro'» (лат. свобода не продається ні за яке золото).

12.Ідеологічні передумови гусизму. Ян гус та його діяльність.

Поштовхом до виникнення гуситського руху стали виступи Яна Гуса і його сподвижників — Ієроніма Празького та інших. Гусити засуджували накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності»; вважали, що для того, щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися рідною чеською мовою; критикували католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян — лише хлібом; доводили, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково

Учився в Карловому університеті в Празі на факультеті мистецтв. У 1393 році отримав ступінь бакалавра, а у 1396 році — магістра вільних мистецтв. У 1400 році отримав сан священника і почав проповідувати у празькому костьолі святого Михайла, а з 1402 року — у Віфлеємській каплиці. З 1398 року викладав в університеті. В 1401 році обраний деканом мистецького факультету, а у 1409 році — ректором університету. На цій посаді виступав за збільшення впливу чехів на управління університетом.

Дата добавления: 2015-05-23