Переселення словян на балкани 6-8 ст. 3 страница

У той час у Карловому університеті існували значні протиріччя між чеським земляцтвом, що об'єднувало студентів та професорів Чехії, Моравії, Угорщини та Семиграддя, та студентами інших національностей, переважно німцями. Національні протиріччя посилювались релігійним протистоянням. Чеські професори на чолі з Яном Гусом були прихильниками ідей Вікліфа й виступали за реформацію церкви. Закордонні професори, переважно німці, виступали проти неї. У 1393 році голосами німців учення Вікліфа було визнано єретичним та заборонене в університеті. Це рішення значно загострило протиріччя між чеською та німецькою громадами і з часом призвело до відкритого протистояння за вплив на управління університетом.

У 1408 році, незадовго до скликання Пізанського собору, до університету за підтримкою звернувся король Чехії Вацлав IV, який сподівався, що собор допоможе йому повернути титул римського короля. Він розраховував, що підтримка авторитетного навчального закладу збільшить його шанси. І, щоб добитися симпатії керівництва університету, король видав Кутногорський декрет, за яким чехам при управлінні університетом належало три голоси, а іншим народам (саксонцям, баварцям, полякам) — один.

Після видання Кутногорського декрету влада в університеті перейшла до чехів, а німецькі студенти та викладачі залишили учбовий заклад і заснували Лейпцігський університет.

У Віфлеємській каплиці Ян Гус активно проповідує учення Вікліфа, що викликає незадоволення празького архієпископа Збинека Газенбурзького. Він оголосив проповіді Гуса у Віфлеємській каплиці єретичними та наказав спалити твори Вікліфа.

Проте Гус продовжував свою діяльність, захищаючи вчення Вікліфа (твір Defensio articulorum Wycleff). У відповідь архієпископ Збинек відлучив Гуса від церкви. Пізніше це відлучення підтвердив папа Іван XXIII. Протистояння призвело до того, що архієпископ був вимушений у вересні 1411 року виїхати з Праги і незабаром помер.

Конфлікт Гуса з католицькою церквою посилився після того, як він виступив проти оголошеного в 1412 році папою Іваном XXIII хрестового походу проти короля Неаполя Владислава I Дураццо. У своїй буллі папа обіцяв відпущення гріхів кожному, хто візьме участь у поході. Оскільки послідовники Вікліфа вже довгий час виступали проти відпущення гріхів, 17 червня 1412 року Ян Гус розкритикував буллу про відпущення і назвав папу антихристом.

У відповідь Іван XXIII виголосив прокляття Гусові, наказав його спіймати та судити за церковними законами, а Віфлеємську каплицю зруйнувати. Гус, у свою чергу, звернувся до Ісуса Христа, як до найвищого судді. Жодне з розпоряджень папи тоді виконане не було. Гус не з'явився на папський суд, а Віфлеємська каплиця була знесена тільки у 1876 році через ветхість. Заново відбудована у 50-х роках XX століття.

Після цього папа відлучив Гуса від церкви і заборонив йому брати участь у службах Божих. Також був накладений інтердикт на будь-яке місто, яке його прихистить. Через те Гус був змушений виїхати з Праги і поселитися неподалік від містечка Козі Градек. Там він написав свій головний твір De ecclesia («Про церкву»).

У 1413 році теологічний факультет Празького університету засудив Гуса, як єретика. Йому закидали помилки в науці про таїнства, святих, відпущення гріхів, а також підрив авторитету церкви та непокірність папі та єпископам. В цей же час канцлер Паризького університету Жан Жерсон надіслав празькому архієпископу Конраду список єресей Гуса з трактату De ecclesia.

У квітні 1414 року Гус ненадовго повертається до Праги, після чого виїжджає до Краковця, де живе аж до від'їзду на Констанцький собор.

У своїх проповідях Ян Гус критикував тодішні звичаї Католицької церкви, і закликав повернутися до витоків християнської віри. Основні положення, які викликали незадоволення з боку церковних ієрархів були такими:

• Не можна стягувати плату за таїнства і продавати церковні посади. Священикові досить брати невелику плату з багатіїв, щоб задовольнити свої найпростіші життєві потреби.
• Не можна сліпо підкорятися церкві, але потрібно думати самим, відповідно до слів зі Святого Письма: «Якщо сліпий поведе сліпого, обидва впадуть у яму».
• Влада, що порушує заповіді Бога, не може бути Ним визнана.
• Власність повинна належати справедливим. Несправедливий багатій є злодієм.
• Кожен християнин повинен шукати правду, навіть ризикуючи благополуччям, спокоєм і життям.

1 листопада 1414 року в німецькому місті Констанца зібрався собор, який мав покінчити з розколом у католицькій церкві (на той момент у Європі було троє пап — Григорій XII, Іван XXIII та Бенедикт XIII) та з єретичними вченнями.

На собор був викликаний і Ян Гус. Римський король Сигізмунд I Люксембург видав йому охоронну грамоту, яка, як пізніше з'ясувалося, гарантувала йому не недоторканність під час собору, а лише безпечний проїзд до Констанци. Гус вірив у те, що на соборі зможе вільно дискутувати про науку та віру і не усвідомлював, що насправді їде на церковний суд, де його буде звинувачено в єресі.

Обвинувачувач Міхал де Каусіс (Michal de Causis) звинуватив Гуса у восьми єресях проти церкви. 4 грудня 1414 року була призначена слідча комісія, а через два дні Гус був ув'язнений в домініканському монастирі, де перебував до березня 1415 року. В Чехії арешт Гуса було сприйнято як порушення королівської охоронної грамоти і це викликало обурення.

Під час розслідування Гус не визнав, що є прихильником учення Вікліфа. Його запитали, чому ж тоді він написав коментар до булли Івана XXIII, яка засудила погляди Вікліфа. У відповідь Гус заявив, що автором цього коментаря є відомий чеський проповідник Ян з Єсеніц. Це примусило одного с учасників собору, Яна з Хлуму, звинуватити Гуса в тому, що він бреше, бо боїться смерті. Після цього Ян Гус занедужав і розслідування було зупинене.

Король Сигізмунд просив кардиналів звільнити Гуса. Проте вони погрожували, що тоді собор роз'їдеться. Король поступився в обмін на обіцянку, що Яну Гусу буде забезпечено публічний судовий процес.

В ув'язненні Гус написав декілька творів, зокрема «Про покаяння», «Про любов до Бога», «Про трьох ворогів людини», «Про смертний гріх», «Про шлюб» тощо.

Гусова позиція на суді була послаблена тим, що звинувачення стосувалося віри. Тому він не мав права ані на апеляцію, ані на захист адвоката.

Перше засідання собору у справі Гуса відбулося 6 червня 1415 року. Його прихильники, переконані у невинності Яна, надали собору його трактати De ecclesia, Contra Stanislaum, Contra Palecz і Contra occultum adversarium. Гус назвав це помилкою, оскільки він хотів приховати ці твори від собору. Слухання тривали довго. Через схильність Гуса до довгих промов присутні на процесі втрачали терпець.

Гус зажадав, щоб собор довів йому єретичність його творів. Проте це було розцінено, як підрив авторитету собору. Гусові запропонували просто зректися єретичних творів. Він відмовився.

Проте учасники собору не втрачали надії на те, що Гус зречеться своїх поглядів. 18 червня йому запропонували список положень, яких він має зректися. Гус знову відмовився. 20 червня Гусові твори були засуджені до спалення.

Згодом Яну Гусу було запропоновано підписати відречення в більш м'якому формулюванні: «Я цих статей ніколи не тримав у руках і не виголошував. І якби хтось це зробив, то зробив би погано, бо я визнаю їх за помилкові і присягаюся, що не хочу їх ані тримати, ані виголошувати.»

Гус запропонував інше формулювання: «Доведеної єресі ніколи не виголошував не тримав і не стверджував». Але воно не було прийняте собором. Своїм друзям, які намагалися переконати його зректися, Гус того ж дня сказав, що був би радий це зробити, якби почувався винним. Але хоче бачити докази своєї єресі, підкріплені Святим Письмом.

6 липня відбулося останнє засідання собору у справі Яна Гуса. Він знову хотів захищатися, проте його примусили замовчати, бо метою засідання було вже не слухання, а винесення вироку. Гуса було звинувачено в поширенні учення Вікліфа, і у спробах опиратися засудженню його творів. Вирішено спалити Гусові книги, а самого Гуса оголошено закоренілим єретиком. І оскільки він знову відмовився зректися своїх творів, собор вирішив, що з ним нічого вже не можна зробити і передав його світській владі.

Міська рада Констанци в той же день прийняла рішення стратити Гуса через спалення. Місце страти було призначене за міською брамою, на дорозі до Готтлібена. Дорогою до вогнища Гус співав пісню про Діву Марію Christi virgo dilectissima та переконував людей, що не учив єресі. Уже прив'язаному до стовпа Гусові королівський чиновник востаннє запропонував відректися і зберегти життя. Гус відмовився зі словами:

«Від яких же помилок мені відректися, коли я ніяких не визнаю за собою. Закликаю Господа в свідки, що не вчив і не проповідував того, що показали на мене лжесвідки. Головною метою моєї проповіді і всіх моїх творів було відвернути людей від гріха. І в цій істині, яку я проповідував згідно з Євангелієм Ісуса Христа і тлумаченням святих вчителів, я сьогодні радісно хочу померти».

Після цього вогнище було запалене. Попіл, що лишився від вогнища, було вкинуто в річку Рейн, щоб прихильники не змогли зробити з його могили місце поклоніння.

Пізніше Констанцький собор також засудив до спалення сподвижника Яна Гуса Ієроніма Празького і оголосив єретиком Джона Вікліфа, який помер 1384 року. Пізніше на основі цього рішення рештки Вікліфа були вийняті з могили і спалені.

Звістка про спалення Гуса викликала заворушення на чеських землях, які пізніше призвели до запеклих та спустошливих гуситських воєн.

13. Держава Неманичів (2 пол. 12 ст. – 1 пол. 14 ст.)

У 1165 р. великим жупаном став Стефан Неманя, який відіграв надзвичайно важливу й неординарну роль як у галузі державорення, так і в царині дальшого розвитку й зміцнення православ'я. Основним джерелом відомостей про життя та діяльність Стефана Немані є житіє, написане його молодшим сином Растком. У ньому повідомляється, що Стефан Неманя народився у 1114 р. в містечку Рибниці поблизу Подгориці в Зеті,куди втік від переслідувань родичів його батько. Стефана охрестили спочатку латинські, а згодом, після його переселення до Рашки, православні священики. У той час, коли великим жупаном був його старший брат Тихомир, Неманя, згідно з поширеною тоді практикою, управляв однією з областей держави. Рішучий і амбітний, Стефан Неманя зумів заручитися і підтримкою Візантії, довівши тим самим свою перевагу над братами, й став великим жупаном Рашки.

Очоливши центральну сербську область Неманя, як і всі його попередники, поставив собі два основні завдання: позбутися залежності від Візантії і поширити свою владу на інші сербські терени, об'єднавши їх у межах однієї держави. Після кількох невдалих спроб, одна з яких випала на час війни Візантії проти Венеції (1171-1172), йому пощастило розв'язати першу і проблему. З 1183 р. Неманя розширював територію власної держави, поступово приєднавши до неї Дуклю (Зету) з приморськими містами Скадар, Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохно, Косово, Скоп'є, землі у верхній течії річки Вардар та між Західною і Великою Моравою, а також Ніш, Вранє, Дубочицю тощо. Неманя підкорив декілька міст за межами етнічних сербських земель: Перник, Велбужд (Кюстандил), Житомиськ. Єдине, чого він не домігся, це повернення Боснії, яка на той час стала самостійною державою. Завдяки успішній діяльності Стефана Немані Сербія наприкінці XII ст. перетворилася на важливий чинник політичного життя на Балканському півострові. Саме за його правління виникла перша середньовічна сербська держава, яка охоплювала переважну більшість земель, населених сербами. Стефан Нема­ня увійшов у історію свого народу не тільки як збирач утрачених частин своєї батьківщини і обновник, а й як засновник династії Неманичів, що правила Сербією понад 200 років.

Від початку XIII ст. розпочинається новий період в історії не тільки сербів, а й усього Балканського півострова. Унаслідок четвертого хрестового походу впала Візантійська імперія, на її території виникла низка нових самостійних держав, що призвело до істотних змін у розподілі сил як усередині регіону, так і навколо нього. На тривалий період вирішального значення для кожної з новоутворених країн набули відносини з провідними західними країнами.

Сербія наприкінці XIII — на початку XIV ст. здобула чимало великих успіхів, перетворившись урешті-решт на найпотужнішу силу на Балканському пів­острові. Збільшилася територія країни, процвітали економіка і культура, було збудовано багато нових церков і монастирів. Доба Мілутина значною мірою підготувала розквіт середньовічної Сербської держави, що його зазвичай пов’язують з епохою царя Душана. Душан успадкував сербський престол від свого батька Стефана, котрий правив під ім'ям Уроша III й увійшов в історію головним чином як засновник монастиря Дечани. Уроша ІІІ сербські історики називають найтрагічнішою постаттю серед усіх Неманичів. Останньою з подій, що дала підстави для такої характеристики, стала боротьба за владу з власним сином, яка три­вала протягом 1330-1331 рр. і закінчилася поразкою батька. Під час правління Душана середньовічна Сербія сягнула вершини свого розвитку: Болгарія повністю залежала від його волі, Візантія шукала у нього підтримки, Венеція тішилася дружбою з ним. Територія Сербської держави збільшилася майже вдвоє; коли в 1346 р. Душан проголосив себе «царем сербів і греків» то мав для цього всі підстави. Незадовго перед тим, у жовтні 1345 р., Душан, захопивши місто Серез, яке вважалося найзначнішим центром на території від Салонік до Константинополя, писав у листі до венеціанського дожа, що став «володарем майже цілого Царства Ромейського». Ідея перетворення Сербії на імперію — наступницю Візантії — не давала спокою сербському царю. Останні десять років свого життя Душан наполегливо готувався до походу на Константинополь, захоплення якого мало остаточно втілити в життя його амбітні плани.

За часів царя Душана серби зберігали свій традиційний соціо-економічний устрій, основу якого становили дві інституції- громада й задруга, перша з яких була специфічною національною формою організації суспільного життя, а друга — формою організації господарської діяльності.

Сербська громада мала яскраво виражений патріархальний характер. Заснована на родинних зв'язках між усіма її членами, вона базувалася головним чином на виховуваній з дитинства покірності "старійшині", в ролі якого, зазвичай, виступав найстарший чоловік. Влада "старійшини" поширю­валася на всі, навіть найінтимніші, сфери життя. Готовність членів громади в усьому слухатися «старійшину» грунтувала­ся не так на примусовості, як на беззастережному визнанні авторитету й майже підсвідомій любові до нього.

Рівень життя населення в державі царя Душана не був високий. За свідченням сучасників, великих міст у країні не існувало, в населених пунктах будівлі споруджували з дерева, і не з каменю, шо також свідчило про бідність як простого люду, так і можновладців. У країні виробляли багато вина і олії та м'яса, що давало змогу населенню не голодувати, але й не давало великих прибутків. Найбільшу економічну вигоду приносили численні копальні золота й срібла, вироби з яких мали традиційний попит у Душанових сусідів, зокрема в дубровчан і візантійців.

Протягом XII-XIV ст. у сербів тривав процес становлення феодальних відносин. Замість рівноправності всіх щодо землі як основної цінності та знарядь праці встановлюються відно­сини залежності селянина від світського й церковного панс­тва. Усередині XIV ст. ці відносини остаточно закріпив юриди­чний документ під назвою «Законник» — перший звід правил і норм суспільного життя у південних слов 'ян і один з перших подібних зводів у Європі.

"Законник" царя Душана прийнято 21 травня 1349 р. після досить тривалої і ретельної підготовчої роботи, у 1354 р. до його тексту внесено доповнення. Перша частина, шо склада­ється з 135 статей, містить здебільшого положення, які регламентують державно-правову й адміністративну сфери, тоді ях друга, менша за обсягом, не має цілісного характеру і є допо­вненням до першої, зумовленим, очевидно, суто практични­ми потребами.

Головне завдання "Законника" полягало в зміцненні царської влади і в забезпеченні її незалежності від волі правителів окре­мих областей. З прийняттям цього документа Сербія стає державою, у якій законність формально не залежала від монарха, хоча в практичному житті далеко не всі положення "Законника" виконувалися повною мірою.

Несподівана смерть Душана у грудні 1355 р., в розквіті сил (він народився 1308 р.) і в зеніті слави, докорінно змінила ситу­ацію як усередині країни, так і поза її межами. Свого часу Душан поділив Сербське царство на 10 намісництв, кожним з яких керував окремий правитель, шо визнавав як де-юре, так і де-факто зверхність царя. Уся владна структура трима­лася на авторитеті верховного державця і виявилася абсолют­но недієздатною в ситуації, коли його не стало. Після смерті Душана сербський трон посів його син Урош V. Скориставшись слабкістю нового царя, а також ситуацією, що склалася в регіоні з появою тут турків-османів, намісники розпочали боротьбу проти Уроша V. Вони швидко домоглися посилення власної ролі з одночасним ослабленням центральної влади, що фактично означало ліквідацію єдиної Сербської держави.

14. «Законник Стефана Душана» як історичне джерело соціально – економічного життя середньовічної Сербії.

Дата добавления: 2015-05-23