Суд і процес 1 страница

Судовий процес згідно з Законником мав змагальний характер, що дістало вияв у формулі: «на суді, коли судяться і тяжаться дві сторони щодо своєї тяжби...». Судовий процес починався лише у разі приватної скарги потерпілого; в ньому могли брати участь не тільки усі вільні, а й феодально залежні селяни (меропхи). Лише раби, так звані властельські отроки, повинні були судитися «перед своїми господарями в усіх своїх справах».Докладні правила судочинства в Законнику відсутні. Сербський законодавець приділяє увагу лише початковій стадії процесу — порядку виклику до суду відповідача (обвинуваченого) і наслідкам його неявки, а також останній стадії процесу — постановлению судового рішення у письмовій формі. Письмовий запис усього процесу був передбачений лише в царському суді.Судді мали розглядати всі справи на основі особистих показань сторін, причому вони повинні були керуватися лише первісними показаннями сторін, «а останнім словам (не вірити) ні в чому». 169 — «Сторони, які прийдуть на суд моєї царської величності, що скажуть (спочатку, тим словам і вірити, і за тими словами судити, а останнім (не вірити) ні в чому».Серед інших доказів у Законнику вказуються показання свідків і дуже рідко ордалія. Остання у формі «несення заліза» передбачалася у разі звинувачень у розбої чи крадіжці.

152 — «І якщо хтось на суді звинувачує когось у розбої і крадіжці, і немає доказів, нехай буде їм за виправдання залізо, як те постановила моя царська величність; нехай виймуть його (залізо) біля церковних воріт з вогню і нехай (понесуть і) покладуть його на святий вівтар».

Висновки

Законник Стефана Душана закріпив основний привілей усього класу феодалів — право власності на землю. «Села і землі можуть бути лише царські, властелівські або церковні», — записано в статтях 75, 81 Законника.Феодальна верхівка світської і духовної знаті мала імунітетні привілеї, причому права духовних феодалів були ширшими, ніж світських. Як і світські феодали, вони були наділені податним імунітетом, але клірики не підлягали світському суду (крім деяких найтяжчих державних злочинів). Крім того, маєтки духовенства майже повністю вилучалися з відання місцевої державної адміністрації. Внаслідок цього наприкінці XIV — на початку XV ст. секуляризаторська політика центральної влади призводить до певного обмеження майнових прав і податкових привілеїв духовенства.Феодально залежне населення Сербії в цілому становило прошарок простолюдинів, «нижніх», який також поділявся на окремі станові групи. До нього належали вільні селяни-общинники (себри), кількість яких у міру розвитку феодалізму і закріпачення селянства різко зменшувалася, поземельно залежні селяни (влахи), а також кріпосні селяни (меропхи) і раби (отроки).

15. Розпад Сербської держави. Битва на Косовому полі. Сербська деспотина 14 ст.

У 1371 році відбулася битва на річці Мариці між сербами, яких очолюювали Вукашин й Углєша Мрнявичі, і османами. В цій битві серби зазнали нищівної поразки, а обидва державці загинули. Сербія перетворилися на друго- чи навіть третьорядну країну без жодних шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір.
Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини.
Протягом 1372 - 1374 рр. турки підкорили майже всю Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович.
На землі Лазаря турки вперше напали 1381 р., коли сербське військо під проводом воєвод Црепа і Вітомира завдало поразки османам у битві на Дубравниці поблизу міста Парачин.
Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 року на Косовому полі. Майже 30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське під проводом князя Лазаря.

Сербія не зникла як самостійна держава унаслідок битви на Косовому полі, але ця трагічна пдія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст.

Початок османської експансії. Розпад сербського царства
У1365 р. один із намісників - Вукашин Мрнявчєвич - проголосив себе королем, поширивши свою владу на частину території Душанової Сербії. Брат Вукашина -Углєша - став деспотом в іншій частиш Сербського царства. Про свою самостійність заявили також жупан Школа Алтоманович і князь Лазар Хребелянович. Цар Урош остаточно втратив контроль над країною. Разом з ним скінчилося понад 200-літнє правління Неманичів.
У1371 р. відбулася битва на річці Мариціміж сербами, яких очолювали Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали нищівної поразки, а обидва державці загинули. Ця подія справила величезний вплив на історію не лише Сербської держави й сербського народу, а й усього Балканського регіону, започаткувавши період кривавого тривалого протиборства сербів та інших балканських народів з османами. Після перемоги на Мариці турки відкрили собі шлях углиб Балкан, одним ударом здолавши найпотужнішого у військовому відношенні противника. Сербія перетворилася на друга чи навіть третьорядну країну без жодних шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. У ній запанувало безвладдя, розпочався голод, людей охопила паніка.
Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких панували місцеві можновладці: брати Йован та Константан Деяновичі (Драгаші), Джурадж Балшич, Бук Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар Хребелянович та ін. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав визнавати, тим більше що король - Марко Мрнявчєвич, син Вукашина, - одним із перших серед сербських правителів визнав себе васалом османів.
Після битви на Мариці, протягом 1372-1374 рр., турки підкорили майже всю Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. Він досить швидко вирізнився поміж інших можновладців і розпочав боротьбу за проголошення себе наступником Неманичів та об'єднання сербських земель. До кінця 70-х років XIV ст. князь Лазар після перемог над Ніколою Алтомановичем, Радичем Бранковичем і деякими іншими правителями поширив свою владу на більшу частину території колишнього Душанового царства. Крім Лазаря, найвпливовішими сербськими володарями вважалися Бук Бранкович, який правив у Косово та Скоп'є, і Джурадж Балшич, правитель Зети. Продовжити діяльність, спрямовану на об'єднання всіх сербських земель, Лазарю не вдалося, бо у 1380-х роках основні зусилля він мусив спрямувати на боротьбу проти османів.
На землі Лазаря турки вперше напали в 1381 р., коли сербське військо під проводом воєвод Црепа й Вітомира завдало поразки османам у битві на Дубравниці поблизу міста Пара-чин. У 1386 р. турки захопили місто Ніш, проте князь Лазар перетнув їм шлях і переміг у битві під Плочником. Наскоки турків тривали, але здійснювалися порівняно невеликими силами, що давало сербам змогу досить успішно чинити опір.
Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже 30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське під проводом князя Лазаря. На боці останнього виступили численні союзники, серед яких згадуються король Боснії, правителі волоський і албанський, Герцеговини, болгари, хорвати, угорці, чехи та поляки. Князь Лазар особисто командував центром свого війська, доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а лівим - боснійському воєводі Влатку Вуковичу (за іншими джерелами, лівим флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та інші союзницькі загони розташовувались у ар'єргарді.
Тонних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, що спочатку серби домоглися помітної переваги. Вук Бранкович на своєму фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив турецького центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда, один із сербських воїнів - Мілош Обілич - дістався командного пункту османів (зробивши для цього вигляд, що перейшов на бік султана) й убив Мурада, що викликало сум'яття в турецькому таборі. Ситуацію врятував Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ приховати смерть Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого претендента на престол, зібрав рештки турецького війська й провів вирішальну атаку, яка змінила ситуацію на полі бою. Серби не витримали натиску й почали відступати. Значна частина сербських вояків загинула, інші кинулися втікати, знаходячи смерть у водах річки, багато хто потрапив у полон. Турки захопили й пораненого князя Лазаря, якого відразу стратили.
Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж повернулося додому, не переслідуючи сербів.
Ця обставина, разом зі звісткою про смерть султана Мурада, створила в сучасників враження, що перемогу в бойовищі одержали серби. Європа святкувала поразку ворога християнського світу. Проте реальні наслідки Косовської битви виявились фатальними не для турків, а для сербів та інших народів Балкан. Серби на Косовому полі втратили переважну більшість представників славних аристократичних і дворянських родів (серед тих, кому пощастило врятуватися, були Влатко Вукович і Бук Бранкович, якого народні перекази звинуватили у зраді й змові з турками) та значну частину війська. Смерть князя Лазаря, який - єдиний серед сербських правителів - намагався зупинити процес розпаду цілісної сербської держави, прискорила дезінтеграцію сербських земель. Сербія не зникла як самостійна держава унаслідок Косовської битви, але ця трагічна подія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст.
Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького султана, що передбачало надання допоміжних загонів під час війни, сплату щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських містах. Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому на той час виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат Бук мали регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка Лазаря - Олівера - стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів значною мірою підштовхнула загроза з боку Угорщини, король якої - Сигізмунд - уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не зустрівши будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста Борач і Честин.
Протягом 90-х років XIV ст. турки здійснили багато походів проти ослаблених і роз'єднаних балканських держав і державних утворень, поступово підкоривши Болгарію, Валахію, частину Боснії, більшість сербських земель, дедалі серйозніше загрожуючи Угорщині. Король Сигізмунд, зібравши велике військо, до якого приєдналися загони із багатьох країн Європи, зробив спробу раз і назавжди розв'язати "турецьку проблему", проте в битві поблизу міста Нікополь на Дунаї його військо було вщент розбите османами, а сам він ледве врятувався. У цьому бою у складі турецькоїармії особливо відзначився сербський загін під проводом Стефана Лазаревича.
Усі сербські землі, у тому числі й Боснія, в цей час були охоплені усобицями, війнами й повстаннями; всюди запанували розпач і зневіра. Позбавлені змоги чинити опір ворогові власними силами, сербські можновладці намагалися укладати союзи з однією "великою" регіональною силою проти іншої, по черзі кидаючись в обійми угорського короля проти турків або турецького султана проти угорців. Так, Стефан Лазаревич після досить тривалої вірної служби султанові у 1403 р. визнав зверхність короля Сигізмунда, діставши за це Мачву з Белградом (куди деспот переніс свою столицю). Однак через неповні десять років Стефан відновив активне співробітництво з турецьким султаном Магометом І.

16. Боснія у 12 – 15 ст. Винекнення герцоговини.

У середні віки Боснія останньою з областей південних слов'ян створила власну державу і останньою навернулася в християнську віру, оскільки вона географічно була ізольована від своїх сусідів, що дозволяло її культурі розвиватися самобутнім шляхом. У ранньому Середньовіччі територія Боснії належала державі Рашка (Сербія). В 960 р. територія добилася самоврядування. В 1018 номінально потрапила під владу Візантії. На початку XII століття частина Боснії в результаті воєн потрапила до складу Угорщини. Угорський король отримав титул «Ramae rex» (король Рами, тобто Боснії), оскільки держава лежала в основному в долині річки Рама. Король Угорщини також призначав своїх намісників (банів) для керування Боснією. Потім на деякий час Боснія знову потрапила під візантійський вплив, але бан Кулін Боснійський наприкінці XII століття знову визнав себе васалом короля Угорщини, хоча поводив себе як цілком незалежний правитель. Він надав торгові привілеї купцям з Дубровника, заохочував переселення майстрів та ремісників з Хорватії, підтримував видобуток залізної руди і т. д.

У 1203 р. Папа римський закликав Куліна і боснійські старші релігійні громади відмовитися від єресі і прийняти католицтво. В 1250, після ряду хрестових походів у Боснії, Угорщина перепідпорядкувала собі ці землі. Сто років Боснія була католицькою державою, підпорядкованою Угорщині, поки в 1377 Твртко I Котроманич не оголосив себе боснійським королем. До кінця XIV століття Боснія, будучи розширеною за рахунок сусідніх земель, стала великою слов'янською державою з виходом до Адріатичного моря. Тепер до складу Боснії входили Хорватія, Далмація і Герцеговина (Хум), через що населення країни сильно зросло і стало багатонаціональним.

Однак після смерті Твртка держава розорилися і занепала. Угорці знову почали напади на Боснію, віднявши північну і центральну частини Далмації. У XV столітті ситуація ускладнилася тим, що феодали відмовилися підкорятися королю. У Хумі місцевий феодал Степан Вукчич в 1449 році самовільно став герцогом, через що на підвладні йому території поширилася назва «Герцеговина», яка й досі використовується. В 1463 більша частина Боснії потрапила під турецьку владу, а в 1482 р. і Герцеґовина підкорилися туркам. У складі Османської імперії ці два регіони були об'єднані під владою єдиної місцевої адміністрації, і був утворений єдиний вілайят Боснія.

17. Винекнення незалежної держави Трпимировичів (9 – 11 ст.)

Королівство Хорватія було незалежною державою з 925 до 1102, і охоплювала більшу частину сьогоденної Хорватії і Боснії і Герцеговини на Балканах. Державою керували в основному з роду Трпимировичів до 1102, коли Королівство Угорщина встановило контроль над державою. Після цієї події Хорватія залишається під владою Угорщини до руйнації Австро-Угорської імперії в 1918 році.

Томіслав I, нащадок Трпимира I, вважається засновником династії Терпимировичів. Між 923 і 928, Томіслав досяг успіху в справі об'єднання хорватів Паннонії і Далмації, якими керували князі окремо, і він був коронований як король Дувненського краю (центральне місто області — Дувно перейменували на Томіславград на його честь). Головний доказ, що Томіслав був коронований королем є лист від 925 (збереглася лише копія від 16 століття), в якому Іван X, називав Томіслава — королем Хорватії.

Держава Томіслава охоплювала велику частину Паннонії, Далмації, Боснії і Славонії. Він адміністрував своє королівство на одинадцять країв (жуп) і одну бановину. Кожен з цих регіонів мав укріплене королівське місто.

Томіслав мав конфлікт з булгарським керманичем Сімеоном I. Томіслав підписав договір з Візантійською імперією, яка дозволяла йому контролювати візантійські міста в Далмації до приборкання болгарської експансії. У 926 Симеон намагався розірвати хорватсько-візантійський договір, направивши князя Алогоботура з величезною армією проти Томіслава, але армія Симеона зазнала поразки в битві на боснійському нагір'ї. Згідно з De Administrando Imperio армія і флот Томіслава складався з приблизно 100000 піхоти, 60000 кінноти, 80 великих і 100 дрібних кораблів.

Хорватське суспільство зазнало значні зміни в десятому столітті. Місцеві лідери жупаній були замінені керманичами від короля, які займали землі від попередніх землевласників, по суті створюючи феодальну систему. Раніше вільні селяни стали кріпаками і перестали бути солдатами, внаслідок чого військова потужність Хорватії зникає.

Томіславу спадкує Трпимир II (928-935) і Крешимир I (935-945), які зуміли зберегти свою владу і добрі стосунки з Візантійською імперією та папою. Мирослав (945-949) був убитий Прибіною в ході внутрішньої боротьби за владу, а Хорватія втратила острови Брач, Хвар і Віс на користь Паганії. Далматські міста-держави і князівство Боснія були втрачені на користь Візантії, а Східна Славонія і Срем були окуповані мадярами.

Крешимир II (949-969) відновив хорватську владу на більшій частині території держави. Він зберіг особливо добрі стосунки з далматинськими містами, він і його дружина Олена дарували землі і церкви Задару і Соліну. Крешимиру II успадкував його син Стефан Держислав (969-997), який мав тісніші відносини з Візантійською імперією, від якої він отримав королівські знаки.

Як тільки Стефан Держислав помер в 997, три його сини, Святослав (997-1000), Крешимир III (1000–1030), Гойслав (1000–1020), розпочали боротьбу за владу чим ослабили державу і дозволили венеціанцям на чолі з Орсеоло П'єтро II і болгарам на чолі з Самуїлом зазіхати на терени хорватської Адріатики. У 1000, Орсеоло привів венеціанський флот в східну частину Адріатичного моря і поступово узяв під свій контроль весь регіон [1], по-перше острова затоки Кварнер і Задар, пізніше Трогір і Спліт, а після успішного військово-морського бою з неретвіанцями, він отримав контроль над Корчулою і Ластово, і затвердив назву князівство Далмація (dux Dalmatiæ).

Крешимир III намагався відновити владу над містами Далмації і мав певний успіх до 1018, коли він був переможений Венецією в союзі з лангобардами. Його син, Стефан І (1030-1058), розвинув успіх свого батька — князь Паганії став його васалом в 1050.

Під час царювання Крешимира IV (1058-1074), середньовічне хорватський царство досягло свого піку територіальної експансії. Крешимиру удалося отримати від Візантійській імперії підтвердження його влади над містами Далмації. Він також дозволяє Римській курії брати активнішу участь в релігійних справах Хорватії, що призвело до порушення його влади над глаголічеським духівництвом в Істрії після 1060. Хорватія за часів Крешимира IV складалася з дванадцяти округів і була трохи більше, чим за часів Томіслава. Вона включала князівство Паганія, і мала вплив у Захумл'є, Травунії і Дуклі.

Проте в 1072, Крешимир допоміг болгарським і сербським повстанцям проти їх візантійських господарів. Візантійці відповіли в 1074, пославши норманнів на чолі з Аміком захопити Раб. Вони не змогли захопити острів, але їм вдалося захопити царя, і хорвати були вимушені капітулювати і віддати Спліт, Трогір, Задар, Біоград, і Нін норманнам. Смерть Крешиміра IV в 1074 призела до уривання де-факто Терпимировської династії, які правили Хорватією впродовж більше двох століть.

Крешимиру успадкував суперник, але і родич, Святославичів (Терпимировська молодша лінія): Димитрій Звонимир (1075-1089)^[1]. Він був баном Славонії. Він отримав титул завдяки підтримки папи Григорія VII, після чого він підтримав норманнів під головуванням Роберта Гвіскара в їх боротьбі проти Візантійської імперії і Венеції між 1081 і 1085. Звонимир перевіз свої війська через протоку Отранто і окуповував місто Дуррес. Його війська підтримували норманнів в багатьох битвах уздовж албанських і грецьких берегів. Через це в 1085, візантійці передали свої права в Далмації Венеції.

Часи царювання Звонимира згадуються як мирні і процвітаючи часи, з цього часу Святійший Престол отримав панування в Хорватії до цього дня. В цей час дворянські титули в Хорватії були зроблені на кшталт інших частин Європи, комз і барон, використовували для жупанів і знаті королівського двору, і властелін для іншої знаті. З цього часу Хорватія орієнтувалась на Західну Європу, а не на схід.

18. Угорське королівство наприкінці 11 – 15 ст.

Виникнення і розвиток Угорської ранньофеодальної держави в ХІ – ХІІ ст.
Венгри (мадьяри) належать до фіно-угорської мовної групи. Жили вони у передгір‘ях Південного Уралу, де об‘єднались в союз семи племен, кочували в причорноморських областях. Під натиском печенігів в кінці ІХ ст. венгри рушили на захід і завоювали дунайську рівнину, заселену слов‘янами та іншими етнічними групами – залишками східно-германських племен аварів. У Х ст. вони перейшли до осідлого землеробства і скотпрства. Багато що в агрокультурі угорці запозичили у слов‘ян.
В першій половині Х ст. угорці здійснили грабіжницькі походи в сусідні країни – Німеччину, Північну Італію, Східну Францію. Тільки після поразки на Лесі (Леха) у 955 р. їх набіги припинились. У Х ст. під впливом підкорених народів в угорців почали розвиватися класові відносини, піднялась князівська влада. Цьому сприяло і прийняття християнства. Князь Іштван з роду Арпадів об‘єднав під своєю владою всі мадьярські області і близько 1000 р. із згоди папи Сільвестра ІІ прийняв королівський титул. Він завершив християнізацію мадьяр.
Країна була поділена на судово-адміністративні округи – комітати, на чолі яких стояли ішпани (слов‘янське жупани). Вони збирали податки для короля і від його імені здійснювали владу. Ішпани селились в замках і мали в своєму розпорядженні гарнізони кінних воїнів.
В ХІ ст. в Угорщині вже склались феодальні відносини. Найбільшим землевласником був король, який володів величезним доменом, єпископства і монастирі, були і світські феодали.
Значну частину населення складали вільні селяни. Найбільш експлуатовані – серви і лібертіни – вільновідпущеники і їх нащадки, які несли панщинні повинності. В королівських помістях було багато замкових людей – посаджених на землю воїнів, які виконували натуральні повинності на користь короля. Чисельною була верства королівських міністеріалів – удврників, які несли двірцеві служби.
Повстання селян проходили під гаслом відновлення старих порядків і язичництва. Ці повстання використала родова аристократія, позбавлена влади. У 1041 р. в результаті народного повстання був скинутий король Петр, син венеціанського дожа і сестри Іштвана, і на престол став Аба Шамуель, один із нащадків родових старійшин, який хотів відновити общинну власність на землю. Багато представників феодальної знаті були страчені. Феодали закликали в країну германського імператора Генріха ІІІ, який придушив повстання. Аба Шамуель був захоплений в полон і страчений. Споба відновити на престолі Петра викликала ще одне повстання (запросили Андрія з Києва). Король Белла І змушений був у 1061 р. скликати народні збори з представників міст і сіл і скоротити податки. Він же наніс поразку повсталим. В країні були відновлені католицька віра і феодальні порядки.
У ХІІІ ст. оформилися класи феодального суспільства, поширилась грошова рента. Але селяни ще мали право переходу.
Все більше посилювалася феодальна знать, слабшала влада короля. Король сам роздавав землі із свого домена і привілеї. Особливо багато пожертвувань зробив Ендре ІІ (1205 – 1235).
Посилення знаті викликало невдоволення дрібних дворян, які домагались зрівняння в правах із знаттю і захисту від її свавілля. Скориставшись поразкою короля у війні за Галицьку Русь і народними повстаннями, дворянство у союзі з однією з груп знаті змусили Ендре ІІ підписати у 1222 р. Золоту буллу (указ із золотою печаткою), що закріпляла дворянські привілеї. В ній містилися обіцянки берегти вольності всіх вільних людей. Король обіцяв щорічно скликати сейм, в якому могли вільно брати участь великі і дрібні феодали. Дворян не можна було кинути у в‘язницю “на догоду магнатам”. Дворянство і духівництво звільнялись від податків. За участь у воєнних походах за межі держави король був зобов‘язаний сплачувати винагороду. Представникам королівської влади заброрнялось вступати на територію дворянських володінь без запрошень.
Золота булла нагадувала Велику хартію вольностей англійських баронів і рицарства. Остання її стаття була буквально тотожною. Декларувалося право феодалів на опір королю, якщо він порушить дані обіцянки. Але Золота булла, на відміну від Великої хартії вольностей, не надавала жодних прав городянам. У 1235 р. була видана нова булла, що стверджувала привілеї вищого духівництва.
У ХІІ – ХІІІ ст. Угорщина стала сильною державою. На заході вона стримувала натиск Священної Римської імперії, а на сході сама була загарбником. В ХІ ст. вона підкорила Трансильванію, Захопила Закарпаття, воювала за Галицьку Русь. У 1105 р. король Кальман підкорив Хорватію і об‘єднав її з Угорщиною. Була встановлена верховна влада над далматинськими містами, які зобов‘язались платити данину. А зіткнення з Візантією закінчилось поразкою і певний час Угорщина платила їй данину.
Боротьба з печенігами і половцями зближала Угорщину з Руссю. Були укладені династичні шлюби. Однак, міцний союз не склався.
У 1241 – 1242 рр. – монголо-татарська навала. Король Белла ІV відкинув вимоги Бату-хана. Три колони монголів обрушились на Угорщину. Заклики про допомогу до імператора ні до чого не привели. Угорське військо було розбите на р. Сайо (Шайо). Король з двором втік у Далмацію. Монголи зруйнували столицю Пешт та інші міста Угорщини.
У другій половині ХІІІ ст. Угорщина вступила в період роздробленості. Король зберігав лише формальне верховенство. Магнатські сім‘ї стали володарями земель. У Задунав‘ї панувало графське сімейство Наметуйварі, в Словаччині – Чаки, на сході – Аба і Борша. Король Ласло ІV навіть намагався боротись з магнатами, спираючись на кумак (половців), але був захоплений у полон. При останньому з Арпадів – Ендре ІІІ (1290 – 1301) в країні панувала анархія.
У ХІV – ХV ст. в економіці Угорщини спостерігається прогрес. Поширюється трипілля. Вирощують виноград. Продукція йшла на зовнішній і внутрішній ринки.
За законом 1351 р. була введена нова повинність – дев‘ятина. Введена була і панщина. Правове становище селян погіршилось. Перехід – лише з дозволу господаря.
Багато феодалів мали судове право – “право меча”.
Пасивний опір селян – втечі, відмова виконувати повинності, але були і збройні виступи. Певне поширення мав гуситський рух.
У 1437 – 1438 рр. вибухнуло повстання у Східній Моравії і Трансильванії. Центром стало місто Бобильна. За взірцем таборитів вони робили спроби усуспільнити майно. Однак, селяни не створили боєздатної армії і потерпіли поразку. У 1449 р. у Словаччині вибухнуло повтання “братчиків” під проводом Петра Аксамита. Угорські феодали придушили його.
У ХІІІ – ХІV ст. угорські міста переживали господарське піднесення. Найбільшими були Буда, Пешт, Естергом. У ХІV ст. з‘явились цехи. Почала розвиватись гірнича справа – дорогоцінні метали і мідь. Цьому сприяла і королівська влада. У 1327 р. Карл-Роберт оголосив гірничу регалію королівською прерогативою.
В містах патриціат був німецьким. Ремісничу масу складали угорці. У більшості міст – самоуправління. У ХІV – ХV ст. в ряди патриціату почали проникати угорці. У 1439 р. городяни Буди винищили більшу частини німецького патриціата. Влада перейшла до угорських баронів.
Піднесення міст сприяло посиленню і централізації держави.
Період міжцарювання закінчився у 1308 р. обранням на престол родича Арпадів Карла-Роберта Анжуйського з Неаполітанського королівства. З цього часу утвердився принцип обрання королів сеймом.
При Анжуйській династії королівська влада посилилась. Спираючись на дворян і міста, Карл-Роберт (1308 – 1342) і Людовік (Лайош) І (1342 – 1382) приборкали магнатів. У країні настав внутрішній спокій, економічне пожвавлення.
В Угорщині склалась станово-представницька монархія. Хоча королі Анжуйської династії правили з допомогою Державної ради, але змушені були час від часу скликати сейм. З 1351 р. в сеймі почали засідати рядові дворяни, а з початку ХV ст. – важливі постанови, оголосивши недоторканою дворянську земельну власність і обмеживши перехід селян.
Королі Анжуйської династії знову приєднали Хорватію і Далмацію. Над Молдавією І Волощиною був встановлений протекторат. Лайош І намагався об‘єднати під своєю владою Угорщину і Неаполітанське королівство, але його походи на південь Італії закінчились поразкою.
Недовгою виявилась і династична унія з Польщею, укладена в 1370 р. Після смерті Лайоша І вона розпалося.
У кінці ХІV ст. – знову смути. Король Сигизмунд (Жигмонд) в умовах зіткнення різних груп змушений був робити магнатам великі поступки, щоб заручитись підтримкою. Зате він у 1411 р. був обраний на престол Священної Римської імперії. У 1396 р. Жигмонд здійснив хрестовий похід проти турок, в якому брали участь німці і хрестоносці з інших країн. Але під Нікополем хрестоносці були розбиті, Жигмонд ледве уник полону.
Була укладена унія з Польщею. На Угорський престол був запрошений польський король Владислав ІІІ. Він проголосив новий хрестовий похід проти турок, але під Варною у 1444 р. польсько-угорське військо було розбите турками, а король Владислав ІІІ загинув.
Дрібні і середні дворяни об‘єднались навколо центральної влади. У 1446 р. правителем був обраний полководець Янош Хуньяді. Він ліквідував магнацькі ліги, створив ополчення з дворян і городян і в 1456 р. наніс поразку туркам біля Белграда. Це затримало просування турок.
Становище Угорщини ще більш зміцніло при сині Яноша Хуньяді Матіаші Корвіні (1458 – 1480) обраному сеймом на престол. Він створив постійну найману армію і зміцнив судовий аппарат. В Угорщині оформилась станова монархія. В сеймі засідали і представники міст. З міст брались немалі податки. Матіаш Корвін зумів розширити Кордони Угорщини. До неї були приєднані Моравія і Сілезія (захоплені у Чехії), Автсрія і Штірія (захоплені у Габсбургів). Однак після Матіаша Корвіна, коли престол зайняли польські Ягеллони – Владислав, а потім Людовік, знову почалось повстання магнатів.
Погіршилось становище селян. Приводом для їх виступу став збір ополчення проти турок. Весною 1514 р. папа Лев Х очолив хрестовий похід. Учасникам обіцяв пільги, в т.ч. звільнення від особистої залежності.
Зібралось 40 тис. куруцій (хрестоносців) з селян і бідноти. На чолі – дворянин з Трансильванії Дьердь Дожі. Куруци не пішли проти турок, а підняли повстання. Дожі створив сильну армію. Куруци захопили ряд міст і оголосили Угорщину республікою без станових привілеїв.
Але при облозі Темешвара куруци потерпіли поразку. Поранений Дожі був схоплений і страчений після тортур – спалений на розпеченому троні. 7 тис. селян були страчені. Восени 1514 р. зібрався “Дикий сейм”, що позбавив селян права переходу з збільшив повинності. Селянам було під страхом смерті заборонено носити зброю.
Це послабило обороноздатність Угорщини проти турок. У 1526 р. в битві при Мохачі турецька армія Сулеймана розбила чесько-угорське військо. Південно-східна Угорщина відійшла до турок, західна – до Австрії, а Трансильванія визнала залежність від Османської імперії. На століття була втрачена незалежність.

Дата добавления: 2015-05-23