Словянські «Хроніки» 12 ст

Падінням у 1528 р. Сребрениці завершилося загарбання турками Сербії.

Слов'янська хроніка, Хроніка слов'ян (лат. Chronica Slavorum) — важливе історичне джерело, що описує дохристиянську і ранню християнську епоху в житті полабських слов'ян. Автором цієї хроніки є німецький священик і місіонер XII століття Гермольд; що продовжив Арнольдом Любекський (1171–1209 рр.). Хроніка є продовженням творів Адама Бременського «Діяння архієпископів Гамбурзької церкви», де описуються події IX–XI ст., що пов'язані з поширенням християнства серед західних слов'ян (руян, вагрів, ободритів) в період німецького переселення за Ельбу (див. «Хрестовий похід проти слов'ян», «Розселення німців на схід»).

Автор локалізує слов'ян на південному узбережжі Балтійського моря. Одним із значних слов'янських держав є «Русія» (лат. Rucia) з центром в «Хуе» (лат. Chue), яка раніше називалася «Остроґардом» (лат. Ostrogard) і «Хуніґардом» (лат. Chunigard), де раніше там жили гуни. Єдиними слов'янами язичниками залишаються пруси. На берегах Одри живуть венети, а в гирлі цієї річки стояв колись язичницьке слов'янське місто «Юмнета» (лат. Iumneta). На заході слов'яни жили і в межиріччі Ельби та Одера. Далі автор перераховує такі слов'янські міста як м. Мекленбург (лат. Mikilinburg, місто бодричів) і м. Ретра (Радогощ).

Потім описуються подвиги Карла I Великого, який підкорив саксів. Деякі слов'янські племена також стали підданим Карла I. Центром освіти слов'ян і данів став Гамбург. Проте пізніше ця імперія була розділена на частини:

Відповідно Людовик II володів Німеччиною, Лотар I — Лотарінгією, Карл II — Галлією, а Піпін I — Аквітанією.

Також розповідається про появу Нормандії, яку віддав у володіння вікінгам король Карл II, побоюючись їх набігів.

26. Хорватські землі у 16 – першій половині 18 ст. Хорватський військовий кордон. Антигабсбургська коаліція.

29 серпня 1526 турки розгромили угорсько-хорватські війська при Мохачі і окупували значну частину Угорщини та Хорватії. У надії на те, що Габсбурги нададуть допомогу в боротьбі проти турків, королем Чехії, Хорватії та Угорщини в 1526 був обраний Фердинанд I Габсбург (імператор Священної Р

імской імперії з 1556 по 1564). Однак на більшій частині Угорщини і в Славонії, окупованих турками, угорське дворянство проголосило королем Яноша Запольяі (1487-1540), який в 1526 уклав компромісну угоду з турками і отримав їх підтримку. Таким чином, ці території потрапили у васальну залежність від Османської імперії. До угорсько-хорватському ураження додалася війна між прихильниками цих правителів

Епоха Габсбургів. Турецька експансія тривала аж до 1560-х років. Протягом цього періоду процвітав лише один хорватскоязичний район - вільна республіка Дубровник. Він платив данину туркам і отримував вигоду зі зручного географічного положення в торгівлі на Балканах. Положення хорватів під владою Венеції, Османської імперії та Габсбургів було важким: турецькі завоювання спровокували великі міграції та призвели до внутрішнього хаосу; багато хорвати втекли з районів свого проживання, інші були насильно депортовані або продані османськими завойовниками в рабство. У результаті «Довгої війни» між Австрією і Туреччиною (1593-1606) до Габсбургів відійшла незначна частина хорватських земель. У 1630-ті роки була сформована так звана Військова межа - область, що не підлягає прямому правлінню бану і Сабору, а безпосередньо підкоряється австрійській владі. У ній в основному поселялися православні біженці з османських територій, які користувалися правами автономного правління.

Нова історія Хорватії почалася в другій половині 17 ст., Коли абсолютизм і централізм австрійського імператора Леопольда I (1657-1705) взяли верх над феодальної політикою, що проводилася князівськими родами Зрінскіх (колишніх Брібірскіх) і Франкопанов, які прагнули проводити антигабсбургскую політику. У ході австро-турецької війни 1683-1699 австрійські війська увійшли в Славонії і в 1688 відвоювали хорватську територію до р.Сава. Крайна ж в 1690 стала місцем «Великого переселення» сербів на чолі з православним патріархом.

Для зміцнення своєї політичної перемоги держава Габсбургів у 1715 скасував внутрішні митниці; в 1717 ліквідувало монополію Венеції на судноплавство по Адріатиці; в 1718 домоглося угоди з турками, відповідно до якого австрійським судам було дозволено плавати по Дунаю і Саві; в 1719 створило вільні порти в Трієсті і Рієці (Фіуме); поступово реконструювало старі дороги; побудувало нові дороги, які поєднали внутрішні райони з Адріатичним узбережжям; відкрило плавання невеликих суден по річках Сава і Купа.

1715-1790 відбувалося формування внутрішнього ринку Габсбурзької монархії, заселення німецькими колоністами Славонії, заміна місцевих вищих офіцерів у військових прикордонних районах німцями. Політика германізації викликала сильний опір хорватів.

Священна Римська Імперія в XVII ст. становила конгломерат десятків королівств, князівств, і різноманітних адміністративних одиниць — церковних або світських. В Богемії, Саксонії і Північних князівствах Німеччини домінували протестанти, разом з тим, Баварія, Австрія, а також інші Південні князівства були переважно католицькими. Пануюча в Священній Римській Імперії династія Габсбургів була католицькою і всіляко дискримінувала протестантів. На початку XVII ст. розгорталася контрреформація, посилювалась церковна цензура і інквізиція, зміцнився орден Єзуїтів. Ватикан всіляко підштовхував правителів-католиків до викорінення протестантизму в своїх володіннях.

Слід відзначити, що з часів Карла V провідна роль в політичному житті Європи належала династії Габсбургів. На початку XVII століття іспанська гілка династії володіла Португалією, Південними Нідерландами, півднем Італії і, колоніями в Америці. Австрійські Габсбурги — закріпили за собою корону імператора Священної Римської Імперії, були королями Богемії, Угорщини, Хорватії. Гегемонію Габсбургів прагнули ослабити європейські держави, і найбільше Франція.

Габсбургів підтримували: Австрія, більшість католицьких князівств Священної Римської Імперії, Іспанія, об'єднана з Португалією, Папський престол, Польща. На боці «антигабсбургської коаліції»: протестантські князівства Священної Римської Імперії, Богемія, Трансільванія, Венеція, Савойя, Республіка Сполучених провінцій, Швеція, Данія, Франція, надавали підтримку Англія, Шотландія і Московське царство.

Аугсбурзький мир 1555 року підписаний Карлом V на якийсь час припинив відкрите протистояння протестантів і католиків у Священній Римській Імперії, і зокрема в Німеччині. За умовами миру імперські князі могли вибирати релігію (протестантизм або католицтво) для своїх князівств на власний розсуд, згідно з принципом: «Чия влада, того і віра» (лат. Cuius regio, eius religio). Проте до початку XVII століття католицька церква спираючись на підтримку династії Габсбугів відвойовувала свій вплив і вела активну боротьбу проти протестантів.

Для відсічі католицькому натиску, протестантські князі Священної Римської імперії об'єдналися в 1608 р. в Євангельську унію. Унія шукала підтримки у держав, ворожих династії Габсбургів. У відповідь католики об'єдналися в 1609 р. у Католицьку Лігу, під проводом Максиміліана I Баварського.

27. Південні словяни у складі османської імперії: система влади та управління.

В кінці XIV ст. головною метою турецьких завоювань як і раніше були балканські землі. У 1393 р. війська Баязида захопили болгарську столицю Тирново. До 1395 р., коли впав останній нескорений місто Болгарії, Відін, Болгарське царство майже повністю виявилося під влади турків. З кінця XV ст. Болгарія, Сербія, Боснія і Герцеговина та Чорногорія опинилися під владою Османської імперії.
Турецьке панування призвело до занепаду продуктивних сил і економічного застою країн Балканського півострова, припинення природного розвитку підкорених народів, консервації старих феодальних відносин і виникнення нової системи феодальних порядків - військово-ленній. Основу її становила державна власність на землю, яка ділилася на дрібні, середні і великі лени (наділи). Цими ленами в залежності від адміністративної або військової служби наделянаказаніям, а їх лени передавалися іншим. Така система давала можливість султанові в будь-який момент зібрати величезну армію. Існували й землі, подаровані за особливі заслуги у повну власність, мюльк і землі релігійних і громадських установ - вакуфи.
Землі, що входили до Османської імперії, ділилися на великі військово-адміністративні одиниці - еялету (пашалики), які розпадалися на більш дрібні - санджаки. Управління еялету знаходилося в руках візирів, які володіли як цивільної, так і військовою владою. Ця система військово-феодального та адміністративного управління мала обласні особливості. Наприклад, окраїнне положення Боснії змушувало Туреччину проводити там обережну політику і йти на поступки місцевим феодалам. Багато хто з них приймали іслам і переходили на службу до турків, зберігши таким чином свої маєтки та привілеї. Їх називали потурченцамі. Інша частина феодалів втратила своє панівне становище, а з плином часу, вже в другій половині XVI ст., Феодали-християни були витіснені феодалами-мусульманами.
Положення сільських і міських жителів. Більшість населення підкорених земель становило феодально залежне селянство, яке називалося «райей» (стадо). Всі дорослі чоловіки-християни сплачували в турецьку казну подушний грошовий податок - харач. Землеробське населення було прикріплено до землі і не могла залишити свого наділу. У період військових дій населення зобов'язане було брати участь у будівництві фортець, доріг та інших споруд. Всі господарські ресурси підкорених турками областей йшли на військові цілі. У період завоювання держав Балканського півострова турки позбавили церковної самостійності Болгарію, Сербію, Боснію і Герцеговину. Крім феодального гніту християнські народи в Османській імперії піддавалися релігійному і національному гніту. Християни не мали права служити в державних установах, носити зброю, будувати будинки вище турецьких, деякі церкви були перетворені на мечеті. Всі православне населення повинно було підкорятися константинопольському патріарху, який був їхнім духовним главою.

28. Південні словяни у складі османської імперії: господарське життя та соціальні відносини.

До середини XVII ст. Османська імперія досягла піку своєї могутності. У Європі під її владою опинилась Болгарія, Греція, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Албанія, її вассалами були Молдавське та Валашське князівства, а також республіка Дубровник. На територіі, яка входила до складу імперіі, існувало жорстке національне та соціальне іго. Воно проявлялося перш за все у величесних податках, пануванні воєнно ленної системи, експлуатаціі місцевого населення.

Із південнослов'янських земель,підкорених турецкій владі,в найважчому становищі опинилася Болгарія.Її близькість до центрів Османської імперіі - Андріанополя та Константинополя - обумовили тут велику щільність турецької колонізаціі.Якщо в інших південнослов'янських районах турки мешкали зазвичай тільки в містах,то в Болгарії було багато винятково турецьких сіл та сіл зі змішаним населенням.Порядок управління в окупованих землях мав дуже часто відображатися в так званних "Записках яничар".(Див.д.№1).

В трохи кращому положенні опинилася Сербія,яка знаходилася на окраїні Османської імперії.Тут не було турецьких поселень. Крім того,існувала сербська патріархія з центром у місті Печ. В її склад, окрім Сербії, входила Чорногорія, Боснія та Герцеговина. Сербська патріархія сприяла підтримці національної самосвідомості християнських народів Балканського півострова.Хоча вона за наказом грецького духівництва і була ліквідована турками у 1766 р.,серби невідчували такого жорстокого гніту, як болгари /4,151/.

В особливому становищі протягом всього турецького панування на Балканах знаходилась Чорногорія. Ця невеличка область між Котарською затокою та Скадарським озером фактично ніколи невизнавала влади завойовників.В умовах ізоляції тут склалася напівтеократична держава,столицею якої був Цетинський монастир. В Чорногорії ще існували пережитки родоплем'яних відносин:хоча тут і діяла народна скупщина,місцеві племена були розрізнені і часто ворогували один з одним, чим користувалися турки, розпалюючи цю ворожість і зазиваючи на свій бік шляхом ісламізації нестійких елементів (потурченців). Проте рух ісламізації в Чорногорії вдалося припинити. Однак найбільше всього потурченців було в Боснії та Герцеговині, де феодали-слов'яни заради збереження своїх привілеїв прийняли іслам. Ці феодали розмовляли на сербській мові,але сповідували мусульманство. Як ми бачимо, балканські держави, які потрапили під владу Османської імперії, мали неоднакове становище.

Завоювання Балканського півострова турками не внесло істотних змін в пануючу тут до того часу у слов'ян систему землеволодіння, так як земельне законодавство завойовника не відрізнялося від візантійського та його копії - болгарського та сербського законодавств. Як і в епоху національно-державної незалежності у балканських слов'ян відрізнялись землі царські, боярські, баштинські, церковно-монастирські та ін., так і іноземний завойовник в своему законодавстві вирізняв декілька видів землеволодіння, кожен з яких підлягав окремому податковому обкладанню.

Державно-адміністративне, господарське та військово-організаційне будівництво завойовника в балканських державах базувалося на принципі феодальних відносин. Основною юридичною одиницею, наділеною усіма політичними правами, виступав тут феодал-поміщик, володар лена, спахи. Виділяли два вида таких ленних володінь - тімар та замет. Перші були менших розмірів;їх річний прибуток визначався в сумі від 3 тис.до 20 тис.аспров\3,16\.Другі були більших розмірів; вони одержувались лише за видатні заслуги. (Див.д. №1).В XVII ст.у всій Румелії, тобто в турецьких володіннях на півострові,налічувалося 1075 зіаметів і 8193 тімара /5,71/.

В часи турецького панування в особливо тяжкому становищі опинилося болгарське селянство.Воно несло безліч повинностей на користь держави,а також світських і духовних феодалів.Селяни були прикріплені до землі,на якій вони сиділи і яку обробляли: вони не мали права самовільно залишати її. Бігле селянство переслідувалося по закону і насильно поверталося на старе місце проживання.

В XVII ст. термін розшуку поміщиками селян, що втекли, становив 30 років. Якщо селянин помирав, земля його переходила за спадком до його найближчого родича.Таким чином,земля,яка знаходилася в користуванні болгарського селянина,фактично складала приватну спадкову власність селян,або так звану баштину.

Болгарський селянин сплачував податок у розмірі від 1/8 до 1/2 свого річного доходу,а селянин-турок платив лише 1/10 частину,так звану десятину.З іншого боку і ленні володіння,якими спахаї спочатку користувалися на правах особистісного володіння, з часом в багатьох містах Болгарії перетворились в повну приватну власність турецьких поміщиків, беєв і ага.

За визначенням професора І.Соколова, турецький чіфт являв собою селянський двір в складі володаря, його сім'ї, хати для проживання і необхідних господарських будівель,землі для городу,виноградника і саду,а також худоби - великої та малої.Сукупність таких селянських дворів,розташованих на землі поміщика і навколо його будинка,- додамо до цього:разом з усіма паданими земельними володіннями поміщика-і складала чіфлик в загальному понятті, тобто маєток, помістя або хутор/3,19/. Ця група болгарського населення, забов'язане селянство, номінально вільне, фактично ж закабалене, яке знаходилося в тяжкій полуфеодальній залежності від поміщика-спахі інасильно прикріплене до землі,являло собою в епоху іноземного панування головний прошарок політично безправного болгарського народу. Це була на офіційній мові - „проста безправна райя"

Податки, якими була обложена проста райя, досягли 80 видів. Це були, по-перше, тяжкі податки:

1).Харач, або джизір - особистий подушний податок. Його повинні були платити християни,євреї та цигани - чоловіки, які досягли 12-літнього віку(пізніше 14- та 16-літнього).В 1599 р. Податок піднявся до 3 млн.дукатів.В XVII ст. зловживання досягли крайньої межі. Мустафа I в 1622 р.віддав збір харача повставшим спахіям, які продавали його з торгів/8,39/.

2).Іспендж, або ресумі іспендж - податок хлопчиками, спочатку 6-7 років, потім 10-15 років, для укомплектування яничарського корпуса, який збирався кожні п'ять років. Зібраних хлопчиків очікувало різне майбутнє:одні продавалися в рабство ще по дорозі до Константинополя;другі потрапляли у послуги до султанів та пашей;треті продавалися на базарі;ті які залишалися-віддавалися на виховання до яничарських казарм. Цей податок в першу чергу падав на бідноту, тому що багаті легко відкупалися від нього. Щоб врятувати своїх дітей,селяни почали одружувати їх ще восьмирічними дітьми, тому що за законом збору підлягали лише неодружені люди. Збір цього податку був заборонений лише у 1678 році /3,20/.

3).Ангарія - безкоштовна праця селянина разом зі своєю родиною на державу та поміщика з використанням свого власного скота та знарядь праці.

4).Квартальний податок, який виражався в безкоштовному наданні болгарським селянином приміщення для постою і харчування війська, для представників пануючої нації або іноземців.

По-друге, існували також і воєнні податки, які виражалися в тому, що у воєнний час селяни були забов'язані безкоштовно годувати армію, перевозити воєнні матеріали і підносити подарунки пашам і головнокомандуючим та іншим.

По-третє, надзвичайні податки - кожний селянин був забов'язаний вносити якусь суму під час народного лиха: голода, епідемії, пожеж, нападу саранчі та іншого.

По-четверте, звичайні податки. Вони були двох видів:державні та суспільні. Крім того, райя платила і багато інших податків,які були набагато тяжчі, ніж звичайні податки.

Найкращі землі в завойованих державах разом з розташованими на них селами, пасовищами, лісами та ін. Султан зазвичай закріпляв за собою,як свою власність. Це були султанські землі. До складу султанських земель входили величезні простори по всьому півостртві - в Хорватії, Сербії, Банаті, Боснії, Македонії, Фракії, Болгарії, Чорногорії. Прибутки з цих земель потрапляли у власну казну султана та йшли на утримання його двора. Селяни, які проживали та працювали на султанських землях, не платили ніяких державних податків, користувалися окремими правами та привілеями, прирівнюючись у цьому відношенні до мусульман. Ніхто не мав права збирати які-небудь податки у цих селах, не один турок не мав права вимагати собі будь-які продукти харчування, залишатися ночувати у цих селах. Такий стан справ тривав аж до 1839 року /4,21/.

Третю категорію земель складали вакуфні володіння. Вони були призначені для підтримкі мечетей, лікарень, духовних училищ, „богоугодних закладів та інших.(Див.д. №2).

Таким чином, серед селянського населення існувало три основні групи, які знаходилися в неоднаковому правовому положенні в іноземній державі. Ці три групи складали просту райю, але поряд з нею існувала ще й так звана привілейованна райя, яка була посередником між масою пригніченого народу та іноземними завойовниками.

Найбільш значною групою привілейованної райї були так звані войнигани. Земля болгарських селян - войниганів юридично була жалованою землею, але мала права селянського землеволодіння,тобто могла переходити за спадком,являючи собою дрібне приватновласницьке селянське землеволодіння (баштина).В обов'язки войниганів входило виконання другорядної військової служби.Багаточисельні войнишські села були розташовані по обох пагорбах Старої Планіни (головний Балканський хребет).У XVII ст. в районі Софії було 412 войнишських господарств,а раніше їх було тут 677 /6,71/. Спочатку на войниганах лежав оьов'язок несення військової служби з власним спорядженням в складі султанських військ. Пізніше вони виконували лише військово-другорядну службу. У мирний час войнигани були забов'язані протягом шести місяців відбувати повинності в султанських столицях, в Андріанополі та Константинополі, де вони доглядали за султанськими та візирськими кіньми, збирали ягоди, працювали на султанських пасовиськах та інші роботи. Войнигани мали право носити зброю. Інститут войниганів був відмінений у 1839 році, хоча частина його пережитки збереглися аж до визволення Болгарії /3,23/.

Другу групу привілейованої райї складали так звані дервенджиї - озброєні сторожі гірських проходів і переправ від розбійників. При наближенні військових караванів вони били в барабани. Мандрівники XVI-XVIII ст. часто згадують про дервенджиїв в горах у м. Іхтимана. Окрім своєї обов'язкової роботи дервенджиї вносили лише 12 аспрів податку замість 25;одружені вносили по 1\2 кг.пшениці і стільки ж ячменя.Інститут дервенджиїв був скасований турецькою владою у XVIII столітті.В м. Слівені він зник у 1880 році /3;24/. Окрім названих категорій привілейованої райї існувало ще приблизно двадцять інших видів анологічних груп привілейованого населення різних спеціальностей - інженерів, архітекторів, моряків, будівельників, поштових чиновників та інших.

В Сербії, як і Болгарії, військовозабов'язані селяни користувалися привілеями. Найбільш розповсюдженими групами серед військовозабов'язаного сербського населення були войнуки та марталози. Войнуками в турецькому війські часто служили скотоводи-влахи,багато поселень яких було в придунайському районі. Про влахів, войнуків, мартазол згадується втурецьких канун-наме і дефтерах,які відносяться до Срему, східної Славонії та інших сербських земель. Меньшими привілеями користувалися селяни,які були прикріплені до рудників, державних рисових полів, виноградників. В особливому положенні знаходилися скотарі, які складали значну частину сербського селянства.Вони зазвичай немали феодальних власників. Спеціальні „влашські закони" на основі звичайног права, що існувало до завоювання, регламентували податки селян-скотарів. Вони сплачували в султанську казну не харач, а філурію - податок з кожного будинку.

Кнези, воєводи, сільські старости перетворились на турецьких чиновників, права й обов'язки яких офіційно визначалися турецькою владою. Таким чином, розвиваючись більшою мірою на основі сільських общинних інститутів, органи місцевого самоврядування були нерозривно пов'язані з воєнно-феодалбним турецьким пануванням. Вони міцно ввійшли в систему управління Порти в віддаленних або економічно відсалих районах західної частини Балканського півострова. Поступово погіршується й положення військово забов'язаних селян. Феодали почали захоплювати баштини войнуків та примушували їх платити податки нарівні з іншими селянами.В кінці XVII ст. поселення войнуків повністю зникли в Сербії, Боснії та Герцеговині, а збереглися лише в деяких районах Болгарії.

В другії половині XVII ст. з'явились перші ознаки послаблення Османської імперії. Проявом її внутрішньої кризи був прискорений розпад воєнно-ленної системи. Після розгрому Туреччини під Віднем у 1683 році вона змушена була перейти до оборони вже захоплених на Балканському півострові територій /5,98/. Тепер війна не тільки не приносила прибутків,але й вимагала подальшого збільшення витрат. При загальній економічній відсталості Туреччини додаткові витрати покривалися за рахунок підвичення вже існуючих і введення нових податків і повинностей. Змінилося і становище феодалів.Прибутки,що вони одержували від пограбування завойованих територій у XVII-XVIII ст. різко скоротилися.Землевласники почали приділяти більше уваги веденню свого власного господарства.Офіцерський склад яничарського корпусу і вся яничарська верхівка,користуючись послабленням центральної влади,стали на шлях насильницького захоплення селянської землі і створення приватновласницьких господарств с правом передачі землі у спадщину.В Боснії селянство повністю втратило свої землі. Панщина перетворилася в основну форму експлуатації селянства. Все це різко загострило соціальні суперечності між селянами та феодалами.Пограбування турецьким військом та особливо яничарами мирного населення перетворилося у систему.

У дунайський князівствах у XVII ст. продовжувався процес збільшення боярських господарств та захоплення основної маси селянства;лише небагатьом заможним селянам вдалося отримати свободу за великий грошовий викуп.Зростання ненависті до турецького панування зі сторони балканських народів та намагання турецького уряду отримати як найбільше податків спонукав останній проводити у XVII ст.політику повного підкорення турецькому урядові та феодалам ряда гірських районів та окраїнних областей

Імперії, які раніше управлялися місцевими християнськими органами влади.Таким чином,права сільських та міських общин в Греції та Сербії,які користувалися значною самостійностю,значно скоротилися.Посилювався тиск турецької влади на чорногорські племена з метою примусити їх до повної підкореності і до сплати регулярного податку хараджа.

В повідомленнях мандрівників,які побували на Балканах,яскраво описується тяжке становище населення Сербії та інших балканських земель в XVII-початку XVIII століття.Венеціанський посланець Андрій Бадоар писав, що селяни Сербії, Боснії та Герцеговини так обідніли, що були не в змозі обробляти землю. Навіть деякі турецькі феодали, наприклад Кучибей Гмгорджинський, повинні були визнати, що у XVII ст. селянство в Турції знаходилося у надзвичайно тяжкому становищі /2,53/.

Політика Порти по відношенню не вивчених до цього регіонів Балканського півострова була спрямована до повного їх підкорення, до зменшення прав кнезів та воєвод. Ми можемо здогадатися,що більшість кнезів та воєвод втратили свої тімари,вільні баштини. Їх феодальні права постійно зменшувалися. В XVII-XVIII ст.тільки одиничні тереторії в Сербії зберегли внутрішню автономію. Серед них найбільш відомі - Стари Влах, Ключ та Крайна - невеличкі райони,розташовані в північних районах Сербії. Ці землі були султанськими хассами,а кнези - відкупщиками податків в них. Стари Влахом аж до середини XVIII ст.керували кнези з фамілії Рашковичей. Крайною також спадково володіли кнези з фамілії Карапанджів /2;54/. Але все таки в сербських землях не зникли органи місцевого самоврядування. З часом вони почали набувати все більщого поширення. Ми можемо зафіксувати той факт, що у другій половині XVIII ст. кнези існували майже в кожній нахії та зберігали значну частину своїх старих функцій. Це свідчить про те, що в більш ранній час органи місцевого самоуправління існували у багатьох районах Сербіі та відігравали значну роль у суспільному житті народу.

В XVII-XVIII ст. значні зміни відбулися і в соціальному складі представників общинного само_ імперіі, існувало жорстке національне та соціальне іго. Воно проявлялося місцевого населення.

Втрата південнослов'янськими державами незалежності призвела до занепаду ремесла та торгівлі Під час турецького панування деякі міста були зруйновані та перетворені на села, а інші стали фортецями або адміністративними центрами. Місцеве населення міст систематично витіснялося та замінювалося турецькими колоністами, феодалами та чиновниками. Дуже часто болгари та серби приймали іслам, так як мусульмани користувалися привілеями у ремеслі та торгівлі. Поступово більша частина міст отримала східний вигляд.

Пограбування, які відбувалися як і під час завоювання,так і після нього, тяжкі податки, якими турки обложили місцеве населення - все це заважало розвитку ремесла та торгівлі. Не заохочуючи розвиток внутрішньої торгівлі, турецька влада вимушена була підтримувати іноземних купців, особливо Дубровницьких, тому що потребувала товари для задоволення потреб султанського двору та армії. Населення міст, а також феодали відчували нестачу продуктів ремісничого виробництва. В зв'язку з цим почалося пожвавлення ремесла. В містах почало поширюватися будівництво. Софія, Пловдів, Бєлград, Сараєво знову перетворилися на значемі центри ремесла та торгівлі. Тут збільшується кількість болгарських ремісників, які обслуговували потреби турків.

В XVII - XVIII ст. в містах Болгарії, а частково Сербії та Боснії, відбувався приплив слав'янського населення.

Ремісниче виробництво у підкорених народів мало цеховий характер. Цехі були окремі для турок і для християн. Окремі ремесла були привілеєм турок. У Болгарії більша частина цехів складалася тільки з болгарських ремісників. У деяких цехах працювали турки і болгари, і тільки в шкіряному виробництві переважали турецькі ремісники. Найпоширенішими галузями ремесла були: обробка вовни, тканин, кравецьке, шкіряне, гончарне виробництво. Уряд підтримував цехи, тому що вони давали можливість експлуатувати ремісниче населення. Держава мала монопольне право на закуп усієї їхньої продукції по твердим, раніше встановленим державним цінам. Але сваволя чиновників, які зловживали при збиранні податків, мита і штрафів, політичне безправ'я ремісників заважали нормальному розвитку ремесла. В 1671р., наприклад, софійські пекарі безуспішно добивалися управи на наглядача за мірами та вісами, такого собі Махмеда, який обложував незаконними податками /5,110/. Жалоби ремісників місцевій владі не дали ніяких результатів.Ще у 1550р. на шаріатському суді був несправедливо звинувачений не мусульманин Павло І.(Див. д.№2).

У Боснії та Герцеговині також прослідковується тяжке становище ремесла. Рудники, що здавалися на короткочасний відкуп, експлуатувалися по-хижаць йшла на продаж.

З кінця XVIII ст. в спиятливих умовах опинився невеликий район Північної Сербії, що прилягав до Бєлграда. В 1718-1739 рр. його окупувала Австрія, яка ввозила по Дунаю продукцію скотарства із Сербії. В 1739 р. цей район знову загарбала Туреччина, перетворивши його в окрему адміністративну одиницю - Бєлградський пашалик, і, враховуючи його прикордонне становище, проводила тут більш поступливу політику /4,38/. Вона визнала обмежені права місцевого самоврядування. Великий попит Австрії на продукцію сербського скотарства сприяв збільшенню поголів'я худоби і розвитку товарності господарств. Почалося формування сільських торговців з числа кнезів, обер-кнезів і заможних селян.Основна маса селянства придушувалася державними податками, феодальними повинностями, лихварьською кабалою.

В дуже тяжкому стані на завойованих територіях знаходилися і торгівці, які також були об'єднані в цехи. Привілеї, які отримували іноземні купці,приводили до гірших умов діяльності місцевих купців. Сама особистість купця, а також його власність наражалась на постійну небезпеку з боку турецького уряду. Навіть у Стамбулі купця, який порушив розпорядження уряду,прибивали за вухо до дверей його лавки. Він міг "висіти" так 2-3 дні /2,31/.

Таким чином, в південнослов'янських містах під час господарювання турок не було сприятливих умов для інтенсивного розвитку виробничих сил та переходу до більш прогресивних форм господарювання. Тільки у другій половині XVIII ст. ми помічаємо помітні кроки вперед в економіці балканських народів. Розвиток виробничих сил та товаро-грошових відносин відбувався нерівномірно:в першу чергу він проявлявся в деяких приморських областях та районах, розташованих біля великих річок та на міжнародних торгівельних магістралях. Так, в Болгарії, значного поширення набула текстильна галузь, яка задовольняла потреби турецької армії та населення міст.

29. Визвольна боротьба словянських народів проти Османської імперії.

Починаючи з 70-х років ХІХ ст. в буржуазній історичній літературівстановилася думка, що завоювання південних слов’ян турками нібитопризвело до покращення становища слов’янського населення. Прибічникитакого погляду стверджували, що дякуючи завершенню феодальних війн ізнищенню старого феодального класу слов’янське населення відчулополегшення; що в перший період свого володіння турки брали з селянтільки податок і самі не займалися експлуатацією земельних володіньоскільки вели завойовницькі дії в Європі. На даний час історики довели помилковість такого твердження. Турецькенашестя, віднявши у південних слов’ян незалежність, порушило і затрималохід їх історичного розвитку. Старий феодальний клас не був відразу іодночасно знищений турками. Тому нема підстав говорити про знищенняфеодальної експлуатації в перший період турецького правління. На протязівсього періоду турецького рабовласництва слов’янські народи велиборотьбу проти турецького гніту. Турецьке завоювання затримало розвитокпівденних слов’ян. 29. Боротьба слов’янських народів Балкан з Османським пануванням у ХVІІІ століттіБолгаріяЗагальний соціально–економічний занепад Османської імперії в другій половині ХVІІ – наприкінці ХVІІІ століття суттєво вплинув і на політичний розвиток Болгарії. Основною рисою цього розвитку стало посилення національно–визвольного руху.Сама структура влади османів у Болгарії, її цілковите підпорядкування центральному урядові, зловживання місцевої влади та збирачів податків –все це штовхало болгар на продовження боротьби проти завойовників. Формицієї боротьби залишались ті самі, що ц у попередній період, хоча внутрішньополітичне й зовнішньополітичне становище імперії зазнало суттєвих змін.Тривало дальше ослаблення центральної влади й зростання могутності місцевих феодалів. Величезна різноплемінна імперія вже не бажала сліпо виконувати накази, що надходили в усі її кінці із Стамбула. Ненадійними стали і яничари, які колись вважалися опорою влади султана. Заколоти, змови, бунти в середовищі яничар поступово стають звичайним явищем. Досить несприятливим для Порти виявилося і зовнішньополітичне становище. Приєднання України до Росії, зміцнення Австрії, невдалі російсько-турецькі війни – все це підривало вплив Османської імперії у міжнародних справах й об’єктивно сприяло піднесенню національно-визвольного руху пригноблених народів.На всі прагнення цих народів до незалежності Порта відповідала традиційним способом – посиленням репресій.Політика османського уряду суперечила інтересам християнських народів імперії і змушувала болгар шукати союзників за кордоном. Як і в попередню добу, повстання в державі спалахнули щоразу коли Порта починала воєнні дії проти християнських країн. Російсько–турецькі війни ХVІІІ століття давали значний поштовх визвольному руху на болгарських землях. Від середини ХVІІІ століття основну роль в анти османській боротьбі в Європі відіграє вже не Австрія, а Росія. Її успіхи сприяли подальшому ослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів на визволення. Показовою щодо цього є російсько–турецька війна 1768 – 1774 рр. Порта в ній зазнала поразки, а низка статей Кючук–Кайнарджийського мирного договору давала змогу Росії взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювало культурні, релігійні та політичні зв’язки болгарських земель із Російською імперією, багато в чому посприяло початку національногоВідродження болгар.Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу.Одночасно з поширенням культурно – просвітницької діяльності наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ століття в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередню впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою як османам, так і болгарським купцям. Розправи над купцями, які активно співпрацювали з султанською адміністрацією, значно ослаблювали соціальну опору завойовників Болгарії. Занепад центральної влади також поглиблювали й дії банд розбійників - кирджалі, яких очолювали непокірні турецькі феодали.Однією з форм боротьби проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, конфесійних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду.Ясський мир, що підбив підсумки російсько–турецької війни 1787- 1791рр., підтвердив основні положення Кючук–Кайнарджийського миру 1774 року, який давав Росії право виступати в ролі заступника християнських народів Османської імперії. У цій війні брали участь болгарські добровольці, головним чином болгарські емігранти з Росії. Болгарська діаспора різних країн у цей період проявляла дедалі більшу активність, постачаючи своїм одноплемінникам не тільки літературу, а й зброю.У 30-ті роки в Північно-Західній Болгарії відбулися масові селянські виступи. Місцеві селяни не отримали у власність обіцяної землі, що мала перейти до них згідно з імперською земельною реформою. Це й стало головною причиною цього повстання. Але воно не набуло характеру широкого національного визвольного руху, вирізнялося яскравою антифеодальною спрямованістю й закінчилося цілковитою поразкою. Більшість економічних, соціальних та політичних суперечностей можна було розв’язати тільки шляхом національного визволення Болгарії. Сербія На сербських землях, що опинилися під османською зверхністю, не припинялася боротьба проти загарбників. За нових історичних умов ця боротьба вже не мала характеру масових народних рухів, перетворившись назмагання окремих особистостей, яких стали називати гайдуками та ускоками.Діючи невеликими загонами по двадцять-тридцять чоловік під проводом ватажка, гайдуки та ускоки завдавали османам чималої шкоди, чим привертали до себе увагу й симпатії простих людей. Незважаючи на те, що гайдуки та ускоки в основному чинили розбої, вони досить часто виступали в ролі народних захисників, задовольняючи, крім іншого, потребу християнської людності в помсті загарбникам.Протягом усього ХVІІІ століття серби та чорногорці неодноразово виступали зі зброєю в руках, підтримуючи воєнні операції російської і австрійської армій у їхній боротьбі проти Оттоманської імперії.За Пожаревацькою мирною угодою, підписанням якої завершилась австрійсько–турецька війна 1716- 1718 рр., під зверхність Австрії потрапили сербські землі на південь від Сави та Дунаю. Боснія та Герцеговина Протягом ХVІ - ХVІІІ століття політичний та соціально економічний розвиток Боснії та Герцеговини уповільнюється.Перехід Боснії під Турецьку зверхність мав свої особливості, найважливіша з яких – його швидкість і практично цілковито відсутність опору боснійців. Дослідники схильні пов’язувати це з традиційною популярністю в жителів краю богомильства. На їхню думку це було основою причиною небажання боснійців і герцеговинців брати участь у боротьбі християнського світу з мусульманським. В міру того, як османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира ставала се менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти. У 1831 році спалахнуло повстання боснійських феодалів проти султана.Повстанці, очолювані капітаном Хусейном, здобули кілька перемог і розширили зону своїх дій на значну частину території краю. Незабаром, що правда османи придушили це повстання однак сепаратистські виступи боснійських феодалів відтоді вже не припинялися.